Публiчне адмiнiстрування економiкою
Антимонопольний комітет - державний орган зі спеціальним статусом, що має забезпечувати державний захист конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.
Економіка - комплекс суспільних наукових дисциплін про господарство, а саме — виробництво, розподіл і споживання товарів та послуг.
Економічна стратегія - це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту.
Економічна тактика - сукупнiсть найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Зовнішньоекономічна політика - діяльність держави, спрямована на регулювання економічних відносин з іншими країнами й на забезпечення ефективного використання зовнішнього фактора в національній економіці.
Ліцензування - отримання спеціального дозволу (ліцензії) на право здійснення конкретного виду підприємницької діяльності на визначених умовах. Є засобом державного регулювання та контролю за дотриманням суб'єктами підприємницької діяльності вимог законодавства щодо забезпечення єдиної державної політики у здійсненні окремих видів діяльності.
Оподаткування - законодавчо врегульований процес встановлення та утримання податків у країні, визначення їхніх розмірів і ставок, відповідних об'єктів та кола юридичних і фізичних осіб, що підлягають оподаткуванню, а також порядок сплати податків.
Сертифікація - процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавчим вимогам.
Публiчне адмiнiстрування фiнансами
Державний бюджет України - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади України, органами місцевого самоврядування України протягом бюджетного періоду.
Дохід - гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької і т. ін.) за певний період часу.
Державна фіскальна служба України - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також з питань сплати єдиного внеску.
Комунальний кредит - сукупність економічних відносин між органами місцевого самоврядування, з одного боку та фізичними і юридичними особами з другого, при яких місцеве самоврядування виступає як частіше усього позичальник, рідше — кредитор.
Фінанси - економічна категорія, що відображає економічні відносини в процесі створення і розподілу фондів грошових коштів.
Фінансові інструменти - це засоби, що застосовуються для виконання завдань, передбачених фінансовою політикою, основними фінансовими інструментами є: податки та збори, види цін, грошовий капітал, фінансові ресурси, стимули, санкції, цінні папери, валюта, грошові зобов'язання, страхові поліси, кредитні договори та інші види ринкового фінансового продукту.
Фіскальні ризики - чинники (включаючи умовні зобов’язання та квазіфіскальні операції), що можуть призводити до зменшення надходжень бюджету та/або потребувати додаткових витрат бюджету, відповідно спричинити збільшення дефіциту бюджету та державного (місцевого) боргу порівняно з плановими бюджетними показниками.
Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Публiчне адмiнiстрування у соцiально-культурнiй сферi
Адміністративні послуги - це публічні (державні та муніципальні) послуги, що надаються органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних повноважень.
Громадське об'єднання - за українським законодавством це добровільне об'єднання фізичних і/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів
Державна мова - українська мова, якій Конституцією України надано статус мови офіційного спілкування посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування під час виконання посадових обов’язків, а також мови діловодства і документації цих органів та посадових осіб.
Iнновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.
Культура - сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти.
Культурні цінності - об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України.
Культурні права громадян - група конституційних прав і свобод людини, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи.
Мистецтво - творча художня діяльність у сферах: літератури, архітектури, скульптури, живопису, графіки, декоративно-вжиткового мистецтва, музики, танцю, театру, кіно та інші види діяльності людини, що відображають дійсність у художніх образах.
Соціальний захист (соціальне забезпечення) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).
Публiчне адмiнiстрування адмiнiстративно-полiтичнiй сферi
Адміністративна відповідальність - вид юридичної відповідальності, підставою для якої є адміністративне правопорушення, до порушників застосовуються адміністративні стягнення такi як: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права, громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в країні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності, її територіальній цілісності.
Державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.
Правовий режим - це особливий порядок правового регулювання, який виражається у певному поєднанні юридичних засобів і який створює бажаний соціальний стан та конкретний ступінь сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права.
Приватний інтерес - будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв’язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях.
Політична неупередженость - недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов’язків.
Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Поняття, властивостi i принципи адмiнiстративної вiдповiдальностi
Адміністративно-правові відносини - це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права.
Акт правозастосування - це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб.
Громадські роботи - вид адміністративного стягнення полягає у виконанні правопорушником у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Правопорушення - це протиправне суспільно-шкідливе винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, за вчинення якого особа може бути притягнута до юридичної відповідальності.
Правопорядок - це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності.
Стягнення - правове покарання, яке настає за порушення адміністративного або дисциплінарного законодавства.
Фактична підстава - це наявність факту правопорушення (фактично зробленого діяння), з яким зв'язується виникнення охоронних правовідносин, у рамках якого реалізується юридична відповідальність.
Штраф - грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
Адмiнiстративне правопорушення та заходи адмiнiстративної вiдповiдальностi
Адміністративний арешт - це найсуворіший вид адміністративного стягнення, що застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб і полягає у триманні правопорушника в ізоляції від суспільства.
Вина - психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.
Захист права - це використання передбачених законом можливостей (інструментів) для поновлення свого порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права.
Норма права - загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що його встановила або санкціонувала держава як регулятора суспільних відносин, забезпечуючи всіма заходами державного впливу, що офіційно закріплює міру свободи й справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів населення країни.
Нормативна підстава - це система норм, що закріплюють склади адміністративних правопорушень; систему адміністративних стягнень; коло суб'єктів, наділених правом застосовувати такі стягнення й процедуру притягнення до адміністративної відповідальності.
Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення - це зовнішній прояв суспільно-небезпечного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій.
Процесуальна процедура - порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування i відновлення порушених прав потрібна певна процедура.
Посадова особа - особа, яка здійснює за призначенням або за результатами виборів функції представника влади, постійно, тимчасово або у відповідності зі спеціальними повноваженнями займає в державних установах, підприємствах, організаціях, партіях, громадських установах, організаціях.
Процесуальна підстава - акт компетентного органу про накладення конкретного адміністративного стягнення за конкретний адміністративний проступок.
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення - це сукупність ознак, які характеризують психічне ставлення суб'єкта до вчиненого діяння та його наслідків.
Варіант 9
1.Охорона здоров'я як об'єкт публічного адміністрування
Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в державі є людина, її життя та здоров'я. Велике значення таких благ, як життя та здоров'я, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я, професіоналізму і кваліфікації лікарів, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров'я.
Історичний пріоритет у підходах до тлумачення сутності здоров'я належить грецьким філософам, які високо поціновували тілесність, вважаючи її найвищим благом природи. Але античні філософи ще не мислили категоріями прав людини та її правами на здоров'я, як це вироблено сучасною цивілізацією. Так, Арістотель висловлював думку про те, що досконала тілесність є здоров'ям, а спосіб одержання користі від тіла не повинен обтяжуватись хворобами. На той час у повсякденному житті здоров'я розглядалось як відсутність хвороб. Антична концепція здоров'я мала, скоріше, аристократичний, ніж демократичний характер, оскільки поширювалась на вибраних і була більшою мірою спрямована на поліпшення здоров'я окремої людини (аристократа), ніж усієї держави щодо суспільного здоров'я.
З часом відбулося змістовне розширення концепції здоров'я. Римляни сприйняли її грецький варіант, зробивши акцент на гігієні та помірності в харчуванні. На відміну від Арістотеля, який зробив людину відповідальною за свою долю, уявлення римлян про здоров'я почало охоплювати душевне здоров'я та соціальне благополуччя. Саме в ті часи зміст соціальної проблематики здоров'я набув боротьби (з ідеологічним присмаком) між двома іпостасями - душею і тілом, заполонивши думки мудреців і вчених упродовж останніх двох тисячоліть у вирішенні цієї дилеми, розв'язання якої, можливо, залишиться такою ж гострою у III тисячолітті.
Уперше офіційне визначення здоров'я подав Річард Сігеріст (США). У XX ст. концепції й теоретичні уявлення про здоров'я поступово розширювались, і ця модель вже включала фізичне здоров'я такою ж мірою, як і душевне. Визначення поняття "здоров'я", яке на початку 1940 р. запропонував Р. Сігеріст, виявилось набагато ширшим від античних уявлень про фізичне і душевне здоров'я: "Здоров'я - це не просто відсутність хвороб, а це щось позитивне, радість життя, бадьоре сприйняття особистістю всієї відповідальності, покладеної на людину життям". Він зазначав, що ми повинні сприймати здоров'я не тільки як фізичний чи душевний стан людини, але й як соціальне явище. Це надихнуло експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) на визначення поняття "здоров'я" в контексті концепції Р. Сігеріста, що й було в 1946 р. прийнято як частину преамбули Статуту ВООЗ: "Здоров'я - це стан цілковитого фізичного, психічного та соціального благополуччя людини, а не лише відсутність хвороб".
14 листопада 1997 р. ВООЗ на розгорнутій дискусії прийняла рішення щодо поправки до поняття "здоров'я", погодившись на тому, що "здоров'я - це динамічний стан", залишивши решту змісту визначення практично без змін.
Створенню дієвої теорії здоров'я в пострадянській практиці тривалий час заважала відсутність системного підходу для розуміння сутності здоров'я. Навіть коли О. О. Богданов описав теорію систем (1928), вона не була прийнятою сталінськими філософами, і першість пізніше дісталася австрійцю Л. Берталанффі. Фармакологізована медицина упродовж усього XX ст. залишалася недосконалою, бо базувалася на частково вивчених і неповних знаннях з антропології, морфології, генетики, фізіології та біохімії людини. У науковій медицині і досі відсутня фундаментальна теорія здоров'я. Існує лише міжнародна класифікація хвороб. Ті теорії здоров'я, що інколи з'являються у наукових виданнях (В. П. Петленко, А. Г. Щедріна та ін.), були приречені на провал, оскільки обґрунтовані на окремо взятих часткових знаннях. Основні категорії, які в них фігурують, це філогенез і онтогенез, соціальне та біологічне, норма і патологія. Але в основі повинно лежати філософське розуміння Всесвіту і людини (макрокосму і мікрокосму), як його невід'ємної частини. А оскільки в наш час ще не існує стрункої системи створення планети і Всесвіту, криза медицини багато в чому є наслідком кризи науки наук - філософії (В. Фролов, В. Коновалов, В. Кучеренко).
М. М. Амосов аналізував здоров'я з позицій максимальної продуктивності органів при збереженні якісних меж нормативних функцій (2002).
Здоров'я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів. До головних показників здоров'я відносять:
а) рівень імунного захисту і стійкості;
б) рівень і гармонійність фізичного розвитку;
в) функціональний стан організму та його резервні можливості;
г) нормативність статевого розвитку і сексуальної поведінки;
г) наявність дефектів розвитку і захворювання;
д) рівень морально-вольових і ціннісно-мотиваційних установок.
Як ми бачимо, протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров'я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров'я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров'я протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження.
Вивчення різних аспектів здоров'я як якісної цінності людини та суспільства, вивчення складних взаємозв'язків між чинниками навколишнього середовища та здоров'ям людей є важливим завданням суспільства.
Здоров'я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.
Здоров'я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб. Підбиваючи підсумки вищесказаного, здоров'я можна охарактеризувати такими ознаками:
- нормальна функція організму на всіх рівнях його організації - органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню;
- здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці;
- динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишнього середовища;
- здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;
- відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;
- повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.
У світі сучасних наукових уявлень здоров'я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переплетених.
Здоров'я - найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм, прекрасної форми з універсальною стійкістю до труднощів життя - холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. З роками здоров'я все слабшає, а хвороб стає все більше. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей - здоров'я і захворювання. Стан здоров'я і стан хвороби можуть багаторазово переходити один в один, причому в одних випадках цей перехід очевидний, в інших - прихований, і його можна виявити лише шляхом всебічного і глибокого обстеження організму.
Сучасна наука свідчить, що здоров'я людини є складним феноменом глобального значення, який має розглядатися як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії. Взагалі "здоров'я" - це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін.
Слід зазначити, що Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості. Зазначений закон передбачає право громадян на охорону здоров'я, а саме:
- життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;
- безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
- санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту, де громадянин проживає;
- кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;
- участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
- правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я;
- оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров'я;
- можливість проведення незалежної медичної експертизи в разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, якщо діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина тощо1.
Слід зазначити, що здоров'я населення - показник добробут}' держави, тому його збереження є завданням державного рівня. Оскільки доведено, що приблизно 50% здоров'я людини визначає спосіб життя, то політика формування здорового способу життя є соціальною політикою за своїм змістом і вона повинна узгоджуватися із сучасними загально визначеними поглядами і вимогами світової спільноти щодо формування здорового способу життя. Такі положення викладені в Оттавській хартії і розглянуті в Аделаїдських рекомендаціях. Ця політика вимагає:
1) цілеспрямованих зусиль всіх політиків і діячів причетних до управлінських рішень - прогнозування наслідків рішень, дій для суспільного і соціального здоров'я;
2) поєднання таких зусиль;
3) прагнення суспільства до формування суспільства за стан здоров'я;
4) використання законодавчих і фіскальних заходів, оподаткування та організаційних змін в інтересах здоров'я;
5) виявлення перешкод для здорових політичних рішень і розробка засобів їх усунення.
Отже, охорона здоров'я - це система заходів публічної адміністрації, спрямованих на захист здоров я, шляхом створення сприятливих умов, що спрямовується на попередження і лікування захворювань з метою забезпечення оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя.
Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.
Реалії сьогодення вимагають від керівництва країни звернути особливу увагу на питання державної політики з реформування соціальної сфери, зокрема сфери охорони здоров'я. Адже в сучасних умовах державна політика переважно спрямована на вдосконалення економічної і банківської галузей, соціальні ж питання залишаються лише на рівні передвиборчих програм. Така бездіяльність призвела до виникнення негативної ситуації щодо здоров'я населення України та кризової ситуації в системі охорони здоров'я.
Існуюча система охорони здоров'я не здатна задовольнити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість та своєчасність медичних послуг. Основними проявами такої ситуації є:
- скорочення очікуваної тривалості життя населення України, внаслідок чого розрив з середньоєвропейськими показниками становить понад 6 років, а з показниками країн Європейського Союзу (ЄС) - понад 10 років;
- високі показники загальної смертності населення, які вдвічі перевищують показники країн ЄС, а показники смертності населення у працездатному віці - у 2-4 рази;
- різке вираження феномена чоловічої "надсмертності", коли смертність чоловіків у середній віковій категорії (25-44 роки) майже в 4 рази перевищує таку серед жінок аналогічного віку;
- один з найвищих в Європейському регіоні рівень природного убутку населення, що веде до депопуляції населення швидкими темпами;
- стрімке старіння населення, яскраво регресивний характер відтворення населення, коли частка осіб старших вікових груп значно перевищує таку серед 0-15-річних;
- високий рівень загальної захворюваності населення на тлі значного поширення факторів ризику захворювань;
- яскраво виражена нерівність у питаннях надання медичної допомоги, що проявляється у різних відмінностях показників захворюваності забезпечених і малозабезпечених груп населення при високій питомій вазі бідного населення;
- надмірні особисті витрати населення на отримання медичних послуг (40% від загального обсягу фінансування);
- існування неформальних (тіньових) платежів населення за медичні послуги (10% від загального обсягу фінансування)1.
Погіршення стану здоров'я населення призводить до об'єктивного зростання потреб у медичній допомозі, які існуюча система охорони здоров'я задовольнити не в змозі, що негативно позначається на трудоресурсному потенціалі України. І. М. Солоненко та Н. Д. Солоненко аналізують підходи зарубіжних країн до реформування охорони здоров'я і виділяють три групи заходів цього процесу:
- лібералізація попиту на медичні послуги шляхом розширення можливостей споживчого вибору і зміни ролі держави, споживачів, медичних закладів і лікарів, які взаємодіють і стають більш активними партнерами у сфері охорони здоров'я;
- диверсифікація пропозицій медичних послуг методом створення нового сприятливого середовища для недержавної та приватної діяльності шляхом перерозподілу власності, виробництва і фінансування охорони здоров'я;
- удосконалення стимулів для медичних закладів і медичних працівників за економію витрат і підвищення якості медичних послуг на новому конкретному ринку.
Сучасна державна політика у сфері охорони здоров'я в Україні-це організована та цілеспрямована діяльність публічної адміністрації, спрямована на створення сприятливих умов, що спрямовується на збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя. Державна політика у сфері охорони здоров'я передбачає:
- створення відповідних умов життя і праці громадян, їх відпочинку й оздоровлення, належного рівня матеріального забезпечення;
- здійснення державою заходів щодо оздоровлення довкілля, забезпечення екологічного благополуччя;
- відповідальність держави за ефективну діяльність у сфері охорони здоров'я, її профілактичну спрямованість;
- структурну перебудову системи охорони здоров'я на засадах ринкових відносин;
- задоволення потреб громадян в одержанні гарантованого рівня безоплатної медико-санітарної допомоги;
- забезпечення фінансування охорони здоров'я в обсягах, що відповідають її науково обгрунтованих потребам;
- розвиток багатоукладності форм охорони здоров'я. Державна політика у сфері охорони здоров'я базується на ряді принципів;
- визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;
- дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;
- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у сфері охорони здоров'я;
- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;
- орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у сфері охорони здоров'я;
- попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;
- багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;
- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.
У перехідний період розбудови національної економіки стратегія державної політики у сфері охорони здоров'я передбачає забезпечення збалансованості та ефективність діяльності всіх секторів охорони здоров'я незалежно від форм власності. При цьому держава зберігає за собою надання громадянам необхідного рівня профілактичної, лікувально-діагностичної й реабілітаційної допомоги на основі економічно виправданого поєднання бюджетного, страхового та інших видів фінансування.
Державний сектор охорони здоров'я забезпечує населення необхідним обсягом медичних послуг і бере участь в обов'язковому медичному страхуванні. Комунальний сектор охорони здоров'я базується на комунальній формі власності, управляється органами місцевої влади на основі державних стандартів якості медичної допомоги, ліцензування медичної допомоги, ліцензування медичної діяльності, акредитації закладів охорони здоров'я. Приватна медична практика є складовою системи охорони здоров'я, набуває поширення за умов розвитку ринкових відносин в економіці країни і тісно пов'язана з добровільним медичним страхуванням. Держава регламентує частку платних медичних послуг у загальному обсязі медико-санітарної допомоги, враховуючи, що більшість населення ще тривалий час не буде спроможне сплачувати страхові внески.
У сфері охорони здоров'я держава визначає мету, головні завдання, напрями, принципи і пріоритети державної політики охорони здоров'я, встановлює нормативи й обсяги бюджетного фінансування, створює систему кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів. Державні структури розробляють комплексні цільові програми охорони здоров'я.
Україна стоїть на порозі запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, що вимагає удосконалення механізмів державного управління охороною здоров'я та її перебудовою в умовах обмежених ресурсів для забезпечення функціонування системи та розподілу ризиків. Для оптимізації суспільних потреб щодо медичної допомоги необхідні також зусилля соціального маркетингу, щоб впливати на поведінку пацієнтів для заохочення використання відповідної медичної допомоги й запобігання зловживанню нею як пацієнтів, так і надавачів. Нова система загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування викличе зміни в методах оплати виробників медичних послуг, зумовлених зміною їх фінансових стимулів, зокрема на засадах фінансування лікувально-профілактичних закладів не на основі обліку показників потужності мережі за кількістю лікарняних ліжок, відвідувань та штатних одиниць, а у фінансуванні обсягів наданих населенню медичних послуг. Однак потреби перетворень у системі охорони здоров'я можуть використовувати такі взаємодії цілеспрямовано, тобто вплив одного механізму державного управління може бути змінено з метою посилення чи послаблення інших, що дозволить виробити додаткові або сильніші стимули для виробників медичних послуг, спрямовані на підвищення ефективності їх діяльності.
Досвід сусідніх держав (Росії, Польщі тощо) показав, що обов'язкове медичне страхування не зможе відразу поліпшити ситуацію в системі охорони здоров'я, потрібно враховувати загальну економічну ситуацію, провести попередню підготовчу роботу. Спеціалісти з обов'язкового медичного страхування вважають, що медичне страхування є елементом сформованих ринкових відносин, коли сформувався також ринок медичних послуг. Тому важливим є визнання вартості медичних послуг і це повинно бути закріплено законом. Тарифи і ціни слід визначати за кінцевим результатом лікування. Усе це здійснюється поступово1.
Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у сфері охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.
Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я в Автономній Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях.
Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи публічної адміністрації. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я.
Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.
Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у сфері охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади у сфері охорони здоров'я.
Міністерства та центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози у сфері охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення сфери, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у сфері охорони здоров'я.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських рал народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством. Отже, пріоритети державної політики у сфері охорони здоров'я визнаються:
- державними програмами економічного і соціального розвитку України та програмами діяльності Кабінету Міністрів України, в яких обов'язково враховуються аспекти розвитку охорони здоров'я;
- державними цільовими програмами у сфері охорони здоров'я, що розробляються і затверджуються згідно із законодавством.
Серед актів законодавства, розроблених і прийнятих на підставі відповідних норм Основ законодавства України про охорону здоров'я, слід також назвати закони України "Про лікарські засоби", "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів". "Про охорону дитинства", "Про курорти", "Про порядок проведення сформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві", Розпорядження Кабінету Міністрів України віл 6 грудин 2010 р. "Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми створення та проведення /доклінічних випробувань вітчизняних лікарських засобів для забезпечення охорони здоров'я людини та задоволення потреб ветеринарної медицини на 2011-2015 роки". Розпорядження КМУ вії 9 червня 2011 р. "Про затвердження переліку платних адміністративних послуг, які налаються Міністерством охорони здоров'я". Наказ МОЗ України віл 14 березня 2011 р. "Критерії державної акредитації закладів охорони здоров'я", наказ МОЗ піл 15 липня 2011 р. "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку потреби населення у медичній допомозі", наказ МОЗ віл 29 червня 2011 р. "Про затвердження Про Центру первинної меди-ко-санітарної допомоги", наказ МОЗ від 20 травня 2011 р. "Про внесення зміни до Переліку закладів охорони здоров'я", наказ МОЗ від 30 серпня 2010 р. "Про затвердження Примірного статуту закладу охорони здоров'я - комунального некомерційного підприємства та Примірного договору про надання медичних послуг", наказ МОЗ віл 30 серпня 2010 р. "Про затвердження примірних етапів реформування первинного та вторинного рівнів надання медичної допомоги" тощо.
2 Суб'єкти публічного адміністрування в сфері соціального захисту
Соціальний захист населення стає актуальнішим саме тоді, коли суспільство, країна переживають важкі періоди, коли різко загострюються соціальні проблеми. Причому їх рішення залежить, перш за все, від можливостей матеріальної (фінансової) бази соціальної роботи, а також від суті і змісту державної соціальної політики. Система соціального захисту є сферою життєво важливих інтересів населення, якісні і кількісні характеристики якої свідчать про рівень соціального, економічного, правового і культурного розвитку держави і суспільства. Особливості організації національної системи соціального захисту багато в чому визначають порядок в країні, ступінь згоди в суспільстві, а також стійкість і динаміка економічного і соціального розвитку. Це обумовлює актуальність обраної проблеми.
Під об’єктом соціального захисту слід розуміти різні суспільні, професійні, територіальні, соціальні групи людей в межах конкретних організацій або систем (освіти, охорони здоров’я, культури, праці, спортивно-оздоровчих комплексів) або групи людей, об’єднувані відповідно до свого соціального становища в суспільстві, а також все суспільство в цілому і кожного окремого його індивіда.
Суб’єктами відносин соціального захисту виступають: держава як виразник суспільних інтересів у сфері соціального захисту; працедавці (окремі підприємства, підприємці; індивіди, які можуть здійснювати різні заходи щодо самозахисту в певних умовах); різні громадські об’єднання і організації (наприклад, спілка підприємців, професійні спілки, товариства сліпих і т.д.). Основні завдання соціального захисту: забезпечення максимально можливої стабільності в соціально-економічному стані людей; захист від чинників, що знижують життєвий рівень; створення умов, що дозволяють громадянам отримати робоче місце; формування сприятливих умов праці для найнятих робіт ників; захист їх від негативних впливів виробництва; надання матеріальної допомоги тим, кому через об’єктивні обставини вона необхідна. Система соціального захисту працівників включає широкий спектр компонентів і сегментів (елементів, форм, механізмів, систем і інститутів): - окремі нормативно-правові елементи, які не втілюються в якійсь організації, а функціонують або самі по собі, або в комбінації з іншими елементами. Наприклад, законодавчі норми трудового і соціального права (кодекс законів про працю, закони про пенсійне забезпечення і охорону здоров’я), які мають характер прямої дії: прийом і звільнення працівників, режими робочого часу, оплата наднормових і нічних робіт, захист праці жінок і підлітків, регулювання розмірів пенсій і допомог, а також норм медичної допомоги; - механізми соціального захисту, які включають окремі комбінації економічних, соціальних, правових і організаційних підсистем, спрямованих на забезпечення певних функцій і видів (сегментів) захисту (захист доходів працівників, охорону і медицину праці і т.д.), а також інструменти досягнення згоди між соціальними суб’єктами - тарифні угоди, колективні договори і трудові контракти; - інститути соціального захисту, що є організаційно-правовими структурами, призначеними виконувати цільові функції захисту відповідно до чітко визначеного юридичного статусу і економічних можливостей (обов’язкового і добровільного соціального страхування, соціальної допомоги, державного соціального забезпечення). Державні соціальні гарантії, які містять мінімальні соціальні стандарти в системі соціального захисту, виступають як її елементи (норми прямої дії) і одночасно - як інструменти і механізми довготривалої дії держави в даній сфері. Вони служать еталоном і цільовою настановою для обгрунтування коротко- і довгострокового прогнозування соціальних процесів, визначення цілей і напрямів (пріоритетів) соціальної політики, застосовуються у вигляді критеріїв оцінки фактичного стану соціальної сфери, ефективності заходів у сфері передових соціальних технологій. Така багатофункціональна роль пояснюється їх природою. Державні соціальні гарантії - це зобов’язання держави, встановлені законом і спрямовані на реалізацію конституційних прав громадян. Основою державних соціальних гарантій виступають державні мінімальні соціальні стандарти, які є науково обгрунтованими показниками рівня забезпеченості і споживання найважливіших життєвих благ і послуг соціально-демографічних груп населення і регіонів країни. Дана система містить наступні компоненти: - соціальні норми і нормативи у сфері доходів населення (прожитковий мінімум, доходи у вигляді мінімального розміру оплати праці і пенсій; мінімальні розміри допомог у системі обов’язкового соціального страхування); - стандарти і норми, вимоги якості і технологій надання соціальних послуг (гарантований обсяг діагностичних, лікувальних і профілактичних процедур при наданні медичної допомоги і лікування); - механізми застосування і фінансового забезпечення реалізації стандартів; - організаційна структура управління (наукове, проектне і статистичне забезпечення розробки і реалізації стандартів), яка містить органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Система державних мінімальних соціальних стандартів стає одним з механізмів соціального захисту в бюджетному регулюванні і реалізації державної соціальної політики. Таким чином, ми вважаємо, що система соціального захисту, що формується і функціонує в суспільстві, яке трансформується, націлена на: 1) пріоритетність проблем соціальної захищеності населення, збільшення ролі особистого трудового внеску в задоволення людських потреб населення і, отже, ліквідацію утриманства; 2) формування нового механізму обгрунтування і реалізації соціальної політики, який припускає поетапний перехід від державного патерналізму до соціального партнерства.
Підсумовуючи наведене вище пропонуємо поняття «соціальний захист населення» визначати як діяльність держави, що полягає у створенні відповідних інститутів, розробці заходів, застосуванні комплексу механізмів, призначених забезпечувати життєві та соціальні потреби соціально незахищених верств населення, реалізовувати їх громадянські права і свободи, створювати рівні можливості для інтеграції у суспільство. Розвиток державного управління соціальним захистом населення в Україні вимагає застосування сучасної методології вирішення проблем, які переважно належать до неструктурованих та слабо структурованих. У зв’язку з цим виникають проблеми вироблення, удосконалення і адекватного застосування загальних та спеціальних підходів і методів державного управління, зокрема аналізу державної політики, системного та ситуаційного аналізу, програмноцільового підходу, методів експертних оцінок, а також принципів, закладених у сучасній парадигмі державного управління.
Задача
Неповнолітній Назаров Г. О., 15 років, учень ЗОШ №52 вживав алкогольні напої у групі дорослих чоловіків і був затриманий в громадському місці у п´яному вигляді за те, що ображав людську гідність.
Чи вбачається в діях Назарова Г. О. склад адміністративного правопорушення?
Чи є в діях Назарова Г. О. обставини, які пом´якшують відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення?
Вчинення правопорушення неповнолітнім вважається обставиною, що пом'якшує адміністративну відповідальність.
У частині 1 ст. 34 КУпАП перелічено такі обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення:
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
У статті 12 КУпАП зазначається, що адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку.
Отже, неповнолітній Назаров Г. О. не може притягатися до адміністративної відповідальності, оскільки йому виповнилося лише 15 років.
У справі, яка розглядається, до адміністративної відповідальності за доведення неповнолітнього до стану сп'яніння (ст. 180 КУпАП) мають бути притягнути особи, котрі примусили неповнолітнього Назарова Г. О. вжити алкогольні напої.