Антична література — це літератури Давньої Греції і Давнього Риму,
тобто літератури середземноморського кола епохи рабовласницької формації,
що розвивалися упродовж Х – ІХ ст. до н.е. до ІV — V ст. н.е.
І етап — епоха грецької колонізації (VIII — VI ст. до н.е.), коли завдяки
грецьким поселенням антична культура розповсюджувалася узбережжям
Середземного і Чорного морів;
ІІ етап — епоха еллінізму (VI— II ст. до н. е. ), в яку антична література
розповсюджувалася на схід слідом за македонськими завоюваннями Персії,
сягаючи Індії та Середньої Азії.
ІІІ етап — епоха римських завоювань (II — I ст. до н. е.), коли антична
культура поширилася на захід до берегів Атлантичного океану.
За твердженням авторитетного румунського дослідника міфології та
історика релігій Мірча Еліаде, означає «наблизитися до тайни походження
всіх речей», адже «завдяки міфу, світ розуміється як досконало
організований, розумний та значущий Космос».
Німецький філософ-ідеаліст та романтик Ф. Шеллінг зазначав, що
міфологія є необхідною умовою та первісним матеріалом будь-якого
мистецтва.
Визначень міфології та міфу в сучасній науці є багато, адже, за
словом М. Еліаде, знайти універсальне визначення доволі не просто, тому що
«міф є однією з найскладніших реальностей культури». Однак усталеним у
розумінні міфу є те, що міф розповідає про діяльність надприродних
істот та прояви їхньої могутності, він сприймається як первісне ядро
духовної творчості людини. В основі міфології лежить інтуїтивно-
конкретне сприйняття навколишнього світу та природи (безпосередні та
позараціональні уявлення людини про світ та про сили, що ним керують) та в
ній у синкретичному вигляді проявляються першозародки філософії,
релігії, науки та мистецтва. Під міфологією звично розуміють: 1)
сукупність всіх міфів; 2) науку, яка вивчає міфи. За сивої давнини люди
сприймали міф як реальність, як справжню подію, що набувала сакрального
значення і слугувала взірцем для наслідування, в реальність міфу твердо
вірили. Однак вже давні греки стали дивитися на міф як на «вигадку»,
«фантазію», тому міф (Μύθος) у перекладі з грецької мови означає «слово»,
«переказ», «сказання», тобто, давньогрецькі міфи – це слово («слова») про
богів та героїв.
Метафоричну та символічну природу міфу продовжили вивчати
німецькі романтики, серед яких особливо Фр. Шеллінг акцентував
увагу на тому, що символізм є первісною характеристикою міфології,
яка здатна символізувати вічні начала, а символ є вищою,
абсолютною формою вираження людської уяви. Грецьку ж
міфологію Фр. Шеллінг вважав «найвищим проявом першообразу
світу», адже саме в ній сповна проявився основний пафос міфології –
зображення процесу перетворення хаосу на космос.
Казка є продуктом народної творчості, в її основі лежить вигадка, яка має
певну мету та ідею.
Легенди складаються з урахуванням реальних
обставин історичного та соціально-політичного життя, в той же час
легенди більш схиляються до фантастики, зображення надприродних
явищ. Отже, міф завжди «народжується стихією самого первісного
життя».
Міфічний час – це «начальний» час, «прачас», «час до початку історичного
відліку поточного часу»
Важливими і константними категоріями міфології є архетип і
міфологема. Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник аналітичної
психології, швейцарський психіатр і психолог, висунув концепцію
архетипів, в основі якої лежала генетико-типологічна близькість
архетипу і міфу. Архетип (д.-грец. ἀρχέτυπον – першообраз) – це
первісна модель-взірець, універсальна схематична структура, що
належить колективному несвідомому, вона закріплена в генетичній
пам’яті людства та проявляється у вигляді усталених образів та ідей.
Трансформація архетипа в образи є процесом міфотворчості.
Архетипи успадковуються, через що вони виступають основою
пам’яті культури, художньої творчості. Архетипи уможливлюють
внутрішню єдність людської культури, сприяючи взаємопорозумінню
людей. Найбільш повно архетипи реалізують себе у міфах, а також у
фольклорі (казках), людських сновидіннях. К.Г. Юнг описав такі
архетипи, як: архетип матері, дитини, героя, мудреця, Бога, смерті,
тіні та деякі інші.
Найпоширенішими міфологічними архетипами є архетип
Батька (узагальнений образ всіх минулих батьків, образ Бога, Влади);
Матері (узагальнений образ всіх матерів, берегинь роду, домашнього
вогнища); Мудрого старого (старої) (пов'язаний з уявленнями про
надприродні можливості, що перевищують сили звичайної людини);
Анімуса (неусвідомлена чоловіча сторона душі жінки); Аніми
(неусвідомлена жіноча сторона душі, присутня в душі чоловіка); Тіні
(інша, неусвідомлена сторона душі, що не приймається людиною
через несумісність з її свідомими уявленнями про себе; це темна
сторона людської душі); архетипи Самості (цілісність свідомого і
несвідомого душевного буття людини, принцип їхнього об’єднання,
життєва мета, виражена в людській індивідуальності) та Персони
(публічне обличчя особистості, соціальна роль, яку особистість грає
під впливом суспільства); архетип Трикстера (суперечлива вдача,
неоднозначний дух, якому властива подвійність натури).
У зв’язку з підвищеним інтересом до міфу та широкими
процесами міфотворчості, що мають місце у сучасному мистецтві, в
науці виникла необхідність уточнення певних понять, пов’язаних з
міфологією як наукою. Отже, архетип – це певна психічна модель,
первісний паттерн, неусвідомлено, генетично закарбований в психіці
людини та всього людства. Літературний архетип – це певний
змістовий інваріант, який можна реконструювати за допомогою
універсальних бінарних опозицій (як це пропонували робити
науковці В. Топоров і В. Іванов); літературний архетип зберігає
константне семантичне ядро. Міфологеми є конкретними
модифікаціями, різними проявами архетипу (його мотивів та
образів), зумовленими етнічними, культурно-художніми
контекстами та особливостями окремих «національних образів
світу» (Г. Гачев); міфологеми є мінімальними одиницями
міфологічного дискурсу (Н. Шульга). Наприклад, архетип світового
дерева може виражатися різними етнічними міфологемами
єгипетського дерева життя сикомори, світового дерева Іґґдрасиль у
скандинавів. Якщо архетип, умовно кажучи, – це константний
елемент міфу, то міфологема – його динамічний елемент.
Етіологічні міфи (букв. «причинні», пояснювальні) – це
міфи, які пояснюють виникнення різних природних та
культурних особливостей та соціальних об’єктів.
Космогонічні міфи – це міфи про походження космосу
та окремих його частин. Космогонія включає: виділення
основних стихій (вода, земля, повітря, вогонь), відокремлення
неба від землі, появу суші з вод світового океану, укріплення
світил на небі, створення ландшафту, потім тварин, рослин,
тощо. Найпоширенішим сюжетом таких міфів є розповідь про
створення світу зі світового яйця. У давніх греків прикладом
цього є сюжет про Евріному, що його приписують давнім
пеласгам (народ, який населяв Грецію ще до виникнення
Мікенської цивілізації). Еврінома – богиня всього сутнього,
яка вийшла оголеною із Хаосу та з’ясувала, що у неї немає
опори. Тоді вона відділила небо від моря та почала свій
безупинний шалений танець над хвилями океану. За її спиною
утворювався вітер, який вона сприйняла за такий, що здатний
розпочати творення. Вона стиснула цей вихор у своїх долонях,
і він обернувся на великого змія Офіона, в якому від її дикого
танцю зародилося бажання, та Еврінома зачала від нього дитя.
Згодом вона, перетворившись на голубку, сіла на води та
знесла світове яйце, що його, на прохання Евріноми,
висиджував Офіон, поки воно не розкололося навпіл. Тоді й
з’явилося з того яйця все, що є на світі. Еврінома царювала на
Олімпі, поки владу не захопили Кронос та Рея (О.Ф. Лосєв
розповідає про існування іншої версії виникнення світового
яйця: срібне Яйце в Ефірі зніс Хронос, та після розколу цього
яйця виникли Гея та Уран).
Героїчні міфи розповідають про важливі моменти життєвого циклу героя.
Есхатологічні міфи говорять про загибель світу, про
перетворення космосу на хаос. Як зауважив М. Еліаде,
«есхатологія є всього лише префігурація космогонії
майбутнього. Але в усякій есхатології підкреслюється
наступне: нове творення не може здійснитися, поки цей світ не
буде остаточно зруйнованим».
Культурний герой – це міфічний персонаж, який здобуває
вогонь, винаходить різні знаряддя праці, вчить людей
мисливству, рибальству, вирощуванню
сільськогосподарських культур, а також різним ремеслам та
мистецтвам.
Від культурного героя відбруньковується образ
первісного спритника, обманщика та шахрая – трикстера.
Трикстер є комічним аналогом культурного героя, він
відрізняється лукавством, хитромудрістю, підступністю,
здатністю до трансформацій і перевтілень. Він одночасно
творець і руйнівник, ошуканець і жертва обману. Яскравим
прикладом трикстера в давньогрецькій міфології є образ бога
Гермеса.
Першопредки мисляться як прабатьки родів і племен,
вони відносяться до міфічного часу. Першопредок може
ототожнюватися з першою людиною або першою
антропоморфною істотою, із членів тіла якої створюється
Всесвіт.
Духи – це міфічні істоти, які постійно взаємодіють з
людиною. Особливо насиченою духами була римська
міфологія (духи померлих предків, пенати, лари, мани).
Боги – надприродні істоти, присутні в усіх розвинутих
міфологіях.
Періодизація розвитку грецької міфології
1- ий період – доолімпійська міфологія (або хтонічна –
від грецького слова «chthon» – «земля»). Давні люди періоду
матріархату вірили в те, що Земля є єдиною силою, яка дає
життя, вона все породжує, все живить, відтак людина
відчувала свою повну залежність від землі і вважала все
існуюче продуктом землі, тому і цей період міфології
називають хтонічним. Архаїчна людина не виділяла себе з
природного світу, відчувала себе частиною всього живого. Не
в силах пояснити навколишній світ, людина його боялася,
сприймала як непоборну, ворожу і жахливу стихію.
Звідти тератоморфний (від грец. – teras – чудовисько, диво) і
міксантропічний (від mix – змішувати; antropos – людина)
характер хтонічної міфології, коли поширеними були уявлення
про безліч чудовиськ, незрозумілих речей і змішаних істот, що
поєднували риси, властиві людині і тварині або навіть
декільком тваринам одразу (кентаври, сирени, Єхидна, Сфінкс,
тощо).
Доолімпійська міфологія пройшла певні стадії у своєму
розвитку:
- фетишизм – обожнювання речей, відчуття залежності
від речей – фетишів. У Давній Греції був особливо
розвинутим фітоморфний фетишизм, тобто
шанувалися такі дерева і рослини, як: лавр,
виноградна лоза, дуб. Кожне дерево мало особливу
магічну силу, що існувала разом із фізичним життям
дерева; в деревах жили деревні істоти – гамадріади,
які помирали, коли дерево гинуло. Певні дерева в
Греції пов’язувалися із богами: лавр – з Аполлоном;
виноградна лоза та плющ – з Діонісом; дуб – із
Зевсом.
- Архаїчний анімізм (від лат. anima – душа; animus –
дух) – віра в те, що все неживе має душу, віра в
існування духів, які представляються то аморфними,
то фітоморфними, то зооморфними, то
антропоморфними істотами; проте вони завжди
наділяються свідомістю, волею та іншими людськими
властивостями. Так, поля та луки населяли козлоногі
та косматі істоти з козиними ріжками – пани та
сатири; у водоймах жили водяні діви – наяди або
німфи; в горах ховалися гірські діви – ореади; в
глибинах морів та океанів – нереїди та океаніди.
- Антропоморфізм – наділення богів та демонів
людськими рисами.
2-ий період – олімпійський (або класичний, або
гомерівський) – це той період розвитку міфологічної
свідомості, коли вірування мали анімістичний характер,
тобто, коли божество розумілося безсмертним та вічно
існуючим. Класична міфологія була протиставлена архаїці
своїми основними принципами: гармонією, мірою,
впорядкованістю. Боги не лише наділялися людською
зовнішністю та рисами, вони вважалися взірцем
прекрасного духу і прекрасного тіла, взірцем краси,
властивій героїчній людині. Боги і герої борються з
хтонічними чудовиськами, з хаотичним світом минулого та
перемагають, встановлюючи нові та прекрасні, гармонійні
закономірності світу. Це період встановлення нового
світового порядку на чолі з головним богом – Зевсом, який
єдиний серед своїх братів заслужив право керувати і
богами, і людьми, впорядкувавши та гармонізувавши світ.
Всі боги Олімпу були пов’язані кровними та шлюбними
стосунками та мали строго розподілені функції, обов’язки
та сфери впливу.