Ім'я файлу: viche_2013_12_5 (1).pdf
Розширення: pdf
Розмір: 1911кб.
Дата: 11.01.2021
Пов'язані файли:
R2324954778.pdf

В
іч е
1 2
/
2 0
1 3
w w
w
.v ic h
e
.i n
f o
НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
10
Проте дослідження в цій галузі не можна вважа- ти завершеними, бо нині так і не сформовано загальновизнаного визначення цієї категорії, тому наукова робота в цьому напрямі повинна тривати.
Автор статті має намір сформулювати власний погляд на суть та зміст категорії «суб’єкт владних повноважень». Для досягнення поставленої мети необхідно: проаналізувати основні точки зору вче- них-правників на трактування суті категорії
«суб’єкт владних повноважень»; дати відповідь на питання про їх співвідношення з сучасними поглядами на предмет адміністративного
Михайло ВІЛЬГУШИНСЬКИЙ, кандидат юридичних наук,
заступник голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
заслужений юрист України
До питання про сутність та зміст категорії «суб’єкт владних повноважень»
Набуття чинності Кодексом адміністративного судочинства України [1] ознаменувало собою
очаток нового етапу розвитку адміністративно-правової науки. Це пов’язано, зокрема, з появою
чималої кількості принципово нових термінів, які офіційно закріплені в його статтях. Відповідно,
перед ученими-адміністративістами постало завдання розкриття їх суті та змісту як необхідної
передумови підвищення ефективності адміністративного судочинства. Одним із таких термінів є
«суб’єкт владних повноважень», аналізові якого присвятили свої праці В. Бевзенко, І. Коліушко,
Р. Куйбіда, Н. Писаренко та ін.
4. Волонтерство у публічній бібліотеці: Метод.
поради
/
Упр. культури, туризму
і курортів
Хмельниц. облдержадмін.; Хмельниц. ОУНБ ім. М.
Островського. – Хмельницький, 2012. – 16 с.
5. Всеобщая декларация добровольчества / XVI
Всемирная конференция добровольцев
Международной ассоциации добровольческих уси- лий
(IAVE),
Амстердам, январь,
2001.

[Электронный ресурс]. – http://www.volunteer.ru/
5/1/5_1_dekl1.htm
6.
Даль Р. Демократия и ее критики / Р. Даль
[Текст]; Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2003. – 576 с.
7. Загальна Декларація про волонтерську діяльність.
8.
Крапівіна Г. О. Світовий волонтерський рух:
стан і статус / Г. О. Крапівіна // Вісник економічної
науки України. – 2012 – № 1. – С.73–76.
9.
Кудринская Л. А. Добровольческий труд как объект и предмет социологической науки
//
Перспективные направления развития теоретической социологии в России рубежа ХХ–ХХI веков / Под ред. В. А. Мансурова, С. И. Григорьева. – Москва–
Барнаул: Изд-во АРНЦ СО РАО, 2003. – С. 348–359.
10.
Лях Т. Л. Історичні засади соціально-педагогіч- ної діяльності волонтерів за кордоном
//
Волонтерство як ресурс соціальної роботи у громаді:
Зб. статей [Текст]: Матеріали Міжнар. наук. конф. для студ. та аспір. «Обличчя соціальної держави» в рам- ках проекту «Покращення якості соціальних послуг дітям та сім’ям у громаді», Київ, 22–23 берез. 2006 р.
– К.: Християнський дитячий фонд, 2006. – С. 61–70.
11.
Погорська І. Неурядові організації в зовнішній політиці США // Віче. – 2008. – № 4. – С. 9–11.

11
права; з’ясувати суть категорії «владні повнова- ження»; побудувати систему суб’єктів владних повноважень.
Аналіз наукової літератури показує, що українсь- кі автори намагаються з’ясувати суть поняття
«суб’єкт владних повноважень», роблять це через термін владні управлінські функції. Інакше кажучи,
йдеться про те, що суб’єктом владних повноважень буде(є) такий, котрий реалізує у відповідних право- відносинах владні управлінські функції, під якими,
наприклад, І. Коліушко та Р. Куйбіда розуміють будь-які владні функції в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що безпосередньо не належать до законодавчих повноважень чи повно- важень здійснювати правосуддя [2]. Майже так само тлумачить наведене поняття О. Банчук, який під названими функціями розуміє будь-які владні
повноваження в рамках діяльності держави чи міс- цевого самоврядування, що не належать до законо- давчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя. Науковець виокремлює такі групи влад- них управлінських функцій: 1) вироблення (форму- лювання) політики;
2) правове регулювання;
3) надання адміністративних послуг; 4) нагляд і
контроль [3, с. 52, 53]. Зазначену позицію підтримує
також і В. Бевзенко [4, с. 90–91].
З такими підходами, на наш погляд, погодитися не можна, бо вони стосуються лише сфери здій- снення адміністративного судочинства. Про це йдеться у працях
І.
Коліушка,
Р.
Куйбіди,
О. Банчука, які особливо наголошують, що владні
управлінські функції не пов’язані з законотворчою діяльністю та правосуддям, тож Верховна Рада
України та суди, за логікою названих авторів, не можуть бути визнані суб’єктами владних повнова- жень. Проте такий висновок є необґрунтованим,
позаяк очевидно, що названі суб’єкти як такі, що належать до суб’єктів реалізації законодавчої та судової влади відповідно, реалізують владні
повноваження, тому мають бути віднесені до кола суб’єктів владних повноважень.
З огляду на це обґрунтованішою є позиція
Г. Ткач. Вона пропонує підходити до характеристи- ки суб’єктів владних повноважень не через призму категорії «владні управлінські функції», а шляхом з’ясування визначальних рис поняття «владні
повноваження». Під ними вона розуміє забезпече- ну законом вимогу уповноваженого суб’єкта належної поведінки і дій щодо громадян та юри- дичних осіб. Владним повноваженням, на її думку,
притаманне таке:
– здійснюються уповноваженими суб’єктами,
представлені органами державної влади, органами місцевого самоврядування та інституціями, яким делеговано повноваження названих вище суб’єктів;
– це веління (наказ, вимога, команда) другій стороні публічних правовідносин. Таке веління в більшості випадків має імперативний характер,
тобто є обов’язковим до виконання. Ця обов’язко- вість забезпечена заходами примусу (відповідаль- ності) в разі неналежної поведінки або дій другої
сторони;
– такі повноваження забезпечені законом, який
є їх джерелом. Законодавчі акти окреслюють межі
владних повноважень, пов’язують їх суб’єктів із правом;
– мають потужне забезпечення – наявність системи гарантій, які сприяють реалізації повнова- жень і стабільній діяльності державних органів. До цієї системи гарантій належать структурований апарат та корпус професіоналів, здатних кваліфіко- вано оцінювати ситуацію, здійснювати управління на високому професійному рівні [5].
Що ж до конкретних видів владних повнова- жень, то Г. Ткач, групуючи останні залежно від їх характеру, змісту та способу здійснення, пропонує
вести мову про такі повноваження: з прийняття
імперативних рішень; тих, що стосуються збиран- ня, аналізування та використання інформації, ви- чення ситуації та оцінки пропозицій; пов’язані з погодженнями, координацією, взаємодією, спри- янням, досягненням домовленостей; що мають на меті здійснення організаційно-інструктивного впливу на відповідних суб’єктів (організація,
інструктування, медична допомога, стимулювання,
узагальнення досвіду); контрольно-оцінювального характеру [5].
Наведені характерні ознаки владних повнова- жень, а також їх види загалом можна прийняти.
Проте, на наш погляд, їх варто доповнити певними поясненнями та коментарями, що дасть змогу повніше охарактеризувати названі явища. У цьому разі йдеться про таке:
– по-перше, ведучи мову про владні повнова- ження, ми маємо насамперед пам’ятати, що вони виникають та реалізуються виключно в межах пуб- лічно-правових відносин або, інакше кажучи, є
квінтесенцією публічної влади;
– по-друге, характеризуючи владні повнова- ження, Г. Ткач декілька разів наголосила, що вони,
як похідні від феномену «влада», несуть у собі
імперативні начала, тобто є обов’язковими для виконання. Цю точку зору підтримують й інші авто- ри, які також досить чітко наголошують, що владні
повноваження несуть у собі елементи командуван- ня та підкорення [6]. Такі підходи до розуміння названих явищ є, як то кажуть, традиційними,
проте не відповідають реаліям сьогодення, тому мають бути ґрунтовно проаналізовані. У цьому разі
йдеться про те, що феномен «влада» не можна зводити тільки до примусу (підкорення, імператив- них вимог). Примус є лише потенційно можливим способом впливу суб’єкта влади на її об’єкт. У
межах сучасних держав, функціонування яких про- низане ідеями верховенства права та демократії,
влада дедалі більше трансформується в засіб соці- ального служіння, який не може бути за своєю сут- ністю примусовим.
Зазначмо, що хоча сформульовану нами точку зору ще цілковито й не визнано ученими-правника- ми, проте рух у цьому напрямі вже розпочато.
Йдеться про сформульовану В. Авер’яновим кон- цепцію дихотомії предмета адміністративного права. Її головна ідея полягає у відмові від суто примусової (владної) природи адміністративного права та, відповідно, адміністративних правовідно- син [7], з якої, як відомо, завжди починалася характеристика цієї галузі права. Розвиваючи таку концепцію, В. Авер’янов дійшов висновку про необхідність відокремлення в предметі адміністра- тивного права владних (управлінських) та невлад- них (публічно-сервісних) правовідносин. До пере- ліку останніх, тобто тих, виникнення, зміна та при- пинення яких не пов’язані з реалізацією влади
(примусу), вчений зараховував правовідносини,
що проявляються під час: розгляду індивідуальних звернень приватних (фізичних і юридичних) осіб з приводу реалізації їхніх суб’єктивних прав і охоро- нюваних законом інтересів та винесення відповід- них рішень; надання приватним особам адміністра- тивних (управлінських) послуг у вигляді дозвільно- ліцензійних, реєстраційних та інших схожих дій;

В
іч е
1 2
/
2 0
1 3
w w
w
.v ic h
e
.i n
f o
НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
12
видання індивідуальних зобов’язувальних рішень щодо приватних осіб з питань виконання ними різ- ного роду обов’язків, передбачених законом, а також при вирішенні так званих публічних справ
(наприклад, з питань відселення людей під час будівництва шляхів, мостів тощо); здійснення поза- судового розгляду адміністративно-правових спо- рів у порядку розгляду скарг приватних осіб [8, с. 243–244].
Отже, з огляду на тісний зв’язок адміністратив- ного права з публічною владою можемо дійти однозначного висновку: реалізація владних повно- важень не завжди супроводжується застосуванням примусу (формулюванням імперативних вимог).
Особливо яскраво це проявляється у сфері адміні- стративно-договірного регулювання суспільних відносин або у сфері надання приватним особам соціальної (матеріальної, фінансової тощо) допо- моги. Вважаємо, що ніхто не заперечуватиме проти того, що наведені дії є формою реалізації владних повноважень (повноважень, пов’язаних із реаліза- цією публічної влади), проте водночас вони позбавлені будь-яких імперативних аспектів;
– по-третє, не можна остаточно погодитися і з думкою про те, владні повноваження забезпечені
законом. Такий висновок варто розглядати радше як перспективне завдання (орієнтир), який, однак,
лише частково відповідає реаліям. Так, справді, ч. 2
ст. 19 Конституції України вимагає, щоб суб’єкти владних повноважень діяли лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України. Однак усім відомо, що нині правовий статус значної кількості
органів виконавчої влади визначається на рівні під- законних юридичних актів. Наприклад, положення про міністерства, затверджені указами Президента
України [9; 10], які відповідно і є джерелами влад- них повноважень названих суб’єктів;
– по-четверте, владні повноваження є категорі-
єю, яка характеризує не лише правовий статус орга- нів державної влади, органів місцевого самовряду- вання, інших юридичних осіб публічного права та суб’єктів делегованих повноважень. У значній кіль- кості випадків вона стосується посадових і службо- вих осіб перерахованих суб’єктів. Зазначеному аспекту іноді не приділяють належної уваги, що може призвести до неправильного висновку про коло суб’єктів, наділених владними повноваження- ми. З огляду на це треба віддати належне авторам
[11; 12], які у своїх доробках акцентують на тому, що суб’єктами владних повноважень поряд із юридич- ними особами (органом влади тощо) можуть бути і
фізичні особи (посадові і службові особи);
– по-п’яте, владні повноваження реалізуються не лише у сфері управління. Зазначений висновок є
надзвичайно принциповим, бо дуже часто його
ігнорують вітчизняні автори. На наш погляд, влад- ними повноваженнями є будь-які дії (рішення), що приймаються (видаються) суб’єктами реалізації
публічної влади, яка поділяється на владу українсь- кого народу, державну, політичну та самоврядну.
Інакше кажучи, владними повноваженнями є й ті, у межах яких відбувається прийняття законів та ухва- лення судових рішень. З огляду на це необхідно вести мову про вузьке та широке розуміння катего- рії «владні повноваження». Владні повноваження у вузькому розумінні є категорією, розробленою фак- тично лише для потреб практики здійснення адміні- стративного судочинства, що, як відомо, обмежене сферою публічного управління. У такому розумінні
владні повноваження є, за великим рахунком,
синонімом категорії «управлінські повноваження».
Що ж до владних повноважень у широкому розу- мінні, то до їхнього кола відповідно мають бути долучені «управлінські повноваження» плюс повно- важення, які реалізуються іншими суб’єктами пуб- лічної влади.
Отже, під владними повноваженнями треба розуміти засновані на нормах публічного права можливості суб’єктів публічної влади (суб’єктів владних повноважень) видавати юридичні акти та вчиняти дії, спрямовані на забезпечення реалізації
публічного інтересу. Названі повноваження нині
мають такі суб’єкти:
1) Верховна Рада України як орган законодавчої
влади. Тут варто звернути увагу на те, що на рівні
парламенту України функціонують також і інші
суб’єкти владних повноважень, діяльність яких тісно пов’язана з його роботою. Наприклад,
Рахункова палата України; комітети Верховної Ради
України; апарат
Верховної
Ради
України;
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Однак, зазначмо, ми не поділяємо думки про те, що окремими суб’єктами владних повнова- жень, які діють у межах даного організаційного рівня, є депутатські фракції, коаліції депутатських фракцій, парламентська опозиція, опозиційний уряд тощо [4, с. 248—249]. Це пов’язано з тим, що названі суб’єкти не уповноважені на прийняття юридичних актів або вчинення дій, які тягнуть за собою юридичні наслідки;
2) Президент України. На рівні функціонування
інституту глави держави діють і допоміжні (кон- сультативні) органи, які також є суб’єктами владних повноважень.
Насамперед це: адміністрація
Президента України; Рада національної безпеки та оборони
України.
Окремої уваги заслуговує
Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим, яке є органом державної влади,
створеним з метою сприяння виконанню в
Автономній Республіці Крим повноважень, покла- дених на Президента України;
3) Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади в Україні;
4) центральні органи виконавчої влади – міні- стерства, державні служби, державні агентства,
державні інспекції, фонди, національні агентства,
державні комітети, адміністрації;
5) органи прокуратури України;
6) інші центральні органи державної влади та державні установи, які не належать до системи органів виконавчої влади:
— Служба безпеки України;
— Національні комісії з регулювання природних монополій;
— Вища рада юстиції;
— Центральна виборча комісія України;
— Національний банк України тощо;
7) органи влади Автономної Республіки Крим,
представлені відповідно до Конституції Автономної
Республіки Крим Верховною Радою Автономної
Республіки
Крим,
Президією
Верховної
Ради
Автономної Республіки Крим, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, міністерствами та республіканськими комітетами;
8) місцеві державні адміністрації – місцеві орга- ни виконавчої влади, які діють на рівні областей,
міст Києва та Севастополя, а також районів;
9) територіальні представництва (головні управ- ління, відділи тощо) центральних органів виконавчої
влади (наприклад, Головне управління юстиції у
Київській області, Головне управління Міністерства

13
внутрішніх справ України в Донецькій області тощо)
та органів державної влади (установ), які не належать до системи органів виконавчої влади;
10) органи судової влади, зокрема,
Конституційний Суд України та суди загальної
юрисдикції. На рівні органів судової влади діють також і інші суб’єкти владних повноважень, які
забезпечують функціонування судів. У цьому разі
це Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ст.
90–99 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); Державна судова адміністрація України
(ст. 145–146 Закону України «Про судоустрій та ста- тус суддів»); з’їзд суддів України (ст. 123–126
Закону України «Про судоустрій та статус суддів»);
Рада суддів України (ст. 127 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»); Національна школа суддів України (ст. 81–82 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»);
11) органи місцевого самоврядування, пред- ставлені місцевими радами, сільськими, селищни- ми, міськими головами та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад;
12) інші юридичні особи публічного права:
– загальнодержавного рівня (наприклад, націо- нальні акціонерні компанії);
– регіонального рівня (наприклад, комунальні
підприємства);
13) посадові та службові особи органів держав- ної влади, органів місцевого самоврядування,
інших юридичних осіб публічного права;
14) суб’єкти делегованих повноважень.
Наведений перелік груп суб’єктів владних повноважень, як уже, зокрема, наголошувалося,
представлений тими з них, які реалізують у відпо- відних правовідносинах державну, політичну та/або самоврядну владу. Проте під час аналізу феномену
«влада» нами було виокремлено ще один його вид
– влада українського народу. За словами О. Ющика,
установча влада в сучасному суспільстві – один із видів суспільно-політичної влади поряд з такими її
видами, як законодавча, контрольна, судова тощо,
котрі належать народу й здійснюються народом як
єдина влада народу (народовладдя) безпосередньо та через органи державної влади й органи місцево- го самоврядування, як зазначено у ст. 5 Конституції
України [15, с. 2].
У зв’язку з цим логічним є питання про можли- вість залучення до системи суб’єктів владних повноважень приватних осіб, які реалізують назва- ний вид влади. Відповідаючи на поставлене запи- тання, з одного боку, необхідно визнати, що діяль- ність суб’єктів реалізації влади українського наро- ду за певних умов цілковито узгоджуватиметься зі
сформульованим визначенням категорії «владні
повноваження». Наприклад, проведення громадсь- кої антикорупційної експертизи проекту норматив- ного акта регулюється нормами публічного (адміні- стративного) права (Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції») та спрямовується на забезпечення реалізації публічного інтересу,
пов’язаного зі зниженням рівня корупції в Україні.
Проте із наведеним припущенням ми не можемо погодитися, бо воно суперечить сучасним стандар- там взаємодії держави та суспільства. Йдеться про те, що феномен влади народу може існувати в межах лише тих держав, які приймають ідею функ- ціонування громадянського суспільства, тобто сфери спілкування, взаємодії, самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добро- вільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і рег- ламентації з боку держави й у якій переважають громадянські цінності. Громадянське суспільство визнає соціальну цінність демократичної, соціаль- ної, правової держави, яка є владою народу і
функціонує в його інтересах. Саме тому громадяни в громадянському суспільстві, використовуючи свій суверенітет, «обмежують» за допомогою права та закону державну владу в своїх інтересах, забез- печуючи її формування і функціонування та під- контрольність народу [13]. Слушними у зв’язку з викладеним є слова П. Рабіновича, який пише, що громадянське суспільство і держава – це, так би мовити, два плюси єдиного соціального організму [14].
З огляду на викладене стає зрозуміло, що суб’єкти реалізації державної, політичної та само- врядної влади мають бути інституційно та функціо- нально відокремлені від суб’єктів реалізації влади українського народу, яких можна позначити через категорію «громадськість».
Отже, як висновок зазначмо, що категорія
«суб’єкт владних повноважень» є терміном, за допомогою якого можна позначити усіх суб’єктів публічно-правових відносин, котрі забезпечують реалізацію публічного інтересу.
1.
Кодекс адміністративного судочинства
України // Відомості Верховної Ради України. –
2005. – № 35–36, № 37. – Ст. 446.
2. Коліушко І. Адміністративні суди: для захисту прав людини чи інтересів держави? / І. Коліушко,
Р. Куйбіда // Право України. — 2007. — № 3. —
С. — 3—8.
3.
Кодекс адміністративного судочинства
України: Наук.-практич. коментар / Банчук О. А.,
Коліушко
І.
Б.,
Корнута
Р.
І.;
За заг. ред.
Р. О. Куйбіди. – 2-е вид., доп. К.: Юстініан, 2009.
— 976 с.
4.
Бевзенко В. М. Участь в адміністративному судочинстві України суб’єктів владних повнова- жень: правові засади, підстави та форми:
Монографія. – К.: Прецедент, 2010. – 475 с.
5.
Ткач Г. Поняття владного повноваження //
Вісник Львівського університету. Серія юридична. –
2009. – Вип. 49. – С. 101–105.
6.
Ільницька Ю. М. Щодо визначення сутнісних ознак суб’єкта владних повноважень // Форум права. – 2011. – № 2. – С. 327–330. – [Електронний ресурс].
– http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/
FP/2011-2/11ijmcvp.pdf.
7.
Авер’янов В. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка
//
Право
України. – 2004. – № 10. – С. 25–29.
8. Державне управління: Європейські стандар- ти, досвід та адміністративне право / В. Б.
Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.; за заг.
ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Юстініан, 2007. – 288 с.
9.
Про затвердження
Положення про
Міністерство юстиції України: Указ Президента
України від 06.04.2011 р. № 395/2011 // Офіційний вісник Президента України. – 2011. – № 9. – Ст. 548.
10. Про Положення про Міністерство фінансів
України: Указ Президента України від 08.04.2011 р.
Джерела

В
іч е
1 2
/
2 0
1 3
w w
w
.v ic h
e
.i n
f o
НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
14
Олена КУРІЛЕНКО,
студентка IV курсу юридичного факультету
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
«Фактичний шлюб» як прояв правового нігілізму
Актуальність цієї теми зумовлена сучасними тенденціями життя, дедалі більше чоловіків і жінок
віддають перевагу незареєстрованому подружньому життю – «фактичному шлюбу», в такий
спосіб не обмежуючи своєї свободи. «Громадянський», «цивільний», «фактичний», «фактичні
шлюбні відносини» – як тільки люди не іменують ці відносини, хоча чинне законодавство,
зокрема Сімейний кодекс України (далі – СКУ), не містить жодного з них. На науковому рівні
дослідженню питання фактичних шлюбних відносин присвячено роботи вчених І. Апопій,
І. Жилінкової, В. Махінчука, З. Ромовської, С. Фурси, Ю. Червоного та інших. Звернімося
до історії питання.
Ще з римських часів існував прообраз фактичного шлюбу «конкубінат» [5]. Першою державою, яка на законодавчому рівні врегулювала питання фактично- го подружжя, була Швеція. У Норвегії в законі «Про спільне домашнє господарство» 1991 року фактичних партнерів прирівняно до тих, хто перебуває в заре-
єстрованому шлюбі. Колись під терміном «цивільний шлюб» розуміли сімейні відносини, не освячені таїн- ством вінчання. Сьогодні визначення поширилося на сімейні союзи, не визнані не тільки церквою, а й дер- жавою. У таких сім'ях чоловіка та дружину пов'язують виключно почуття й усний договір. Слід зауважити,
що поняття «громадянський шлюб», яке нині досить широко застосовують, не є синонімом указаних вище термінів, тому що громадянський шлюб не слід ото- тожнювати з незареєстрованим. «Громадянський шлюб», навпаки, означає шлюб, оформлений в орга- нах державної влади, проте без участі церкви. Ще в
№ 446/2011 // Офіційний вісник Президента
України. – 2011. – № 11. – Ст. 610.
11. Пуданс-Шушлебіна К. Ю. Посадова особа як суб’єкт владних повноважень за Кодексом адміні- стративного судочинства України // Держава і
право. – 2010. – № 47. – С. 258—265.
12.
Кіт Х. Голова суду як суб’єкт владних повно- важень // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2011. – Вип. 54. – С. 173–179.
13.
Наконечний Р. Критерії формування грома- дянського суспільства / Р. Наконечний, М. Ступень,
Б. Тиндик // Ефективність державного управління:
Зб. наук. праць. – 2005. – Вип. 8. – С. 106–116.
14.
Рабінович П. Громадянське суспільство і пра- вова держава (загальнотеоретичні міркування) //
Українське право. – 1996. – № 3. – С. 22–34.
15.
Ющик О. І. Конституційно-правові проблеми уста- новчої влади в Україні // Віче. – 2009. – № 24. – С. 2–4.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас