1. Загальна характеристика джерел земельного права.
Під джерелами земельного права слід розуміти прийняті уповноваженими державою органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики держави. Найпоширенішим джерелом права є нормативно-правові акти органів державної влади, якими встановлюються (санкціонуються) правові норми, розраховані на багаторазове застосування при регулюванні відповідних суспільних відносин. Під нормативно-правовими актами розуміють акти органів державної влади, якими встановлюються, вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб’єктів земельних правовідносин у суспільстві.
Джерела земельного права поділяються на закони й підзаконні акти. В основу такого розподілу покладена юридична сила нормативних актів. Маючи найвищу юридичну силу, закони посідають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, у розвиток і на виконання вимог законів і в зв’язку з цим називаються підзаконними актами.
Разом з тим відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не лише є частиною національного законодавства, а й застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
В систему земельного права входять міжгалузеві інститути права, які одночасно є інститутами інших галузей права, зокрема й цивільного права. Зокрема, інститут права власності на землю, інститут права на чужу земельну ділянку, договірні інститути контрактації сільськогосподарської продукції, оренди землі та інші. Норми цих інститутів закріплені в нормативних актах як цивільного, так і земельного законодавства. Варто зауважити, що до майнових земельних відносин будуть застосовуватись норми не лише норми закріплені в актах земельного законодавства, а й цивільного, зокрема Цивільного кодексу України. Статтею 7 Цивільного кодексу України встановлено: цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
Звичай не може суперечити договору або актам цивільного законодавства. Відповідно до ч.2 ст.7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Ч. 1 ст. 1 ЦК України визначено коло відносин, що регулюються цивільним законодавством : цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Отже, правовий звичай може бути джерелом земельного права. Однак, лише стосовно тих земельних відносин, які належать до кола відносин, що визначені ч.1 ст. 1 ЦК України. Щодо інших земельних відносин, що не належать до вказаних у цій статті, правовий звичай не застосовується.
2. Система земельного законодавства.
Система земельного законодавства України – це система всіх чинних нормативних актів, що містять норми земельного права України
Конституція України у системі законодавства відіграє роль осноположного нормативного акту. Для реалізації норм Конституції у сфері земельних відносин 25 жовтня 2001 року прийнято Земельний кодекс України. Земельний кодекс України передбачає необхідність прийняття спеціальних законів для конкретизації та реалізації його положень. Земельним кодексом України закладено також певні основи для формування інститутів земельного законодавства, що об’єднують групи нормативних актів, які регулюють ті чи інші види земельних відносин. Інститути земельного законодавства формуються, перш за все, відповідно до розділів Земельного кодексу України. У той же час для реалізації норм, закріплених в законах, що належать до земельного законодавства, прийнято ряд підзаконних актів, насамперед, постанов Кабінету Міністрів України, значна частина з яких передбачена нормами законів.
Нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносин, поділяються на закони та підзаконні акти.
Закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається в особливому порядку та має вищу юридичну силу.
Серед законів особливе значення у системі законодавства мають кодекси, які фактично є кодифікованими законами. У системі земельного законодавства головним кодифікованим законом, який регулює широке коло земельних відносин, є Земельний кодекс України. Однак за юридичною силою він все ж поступається Конституції України.
Нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини, за своїм призначенням доцільно поділяти на уніфіковані та диференційовані. Уніфіковані акти регулюють широке коло земельних відносин. Диференційовані нормативно-правові акти регулюють особливості окремих видів земельних відносин.
Систему земельного законодавства України становлять Конституція України, кодекси, закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, акти галузевих міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади, локальні правові акти. Місце нормативно-правового акта в системі земельного законодавства визначається його юридичною силою.
3. Конституція України як джерело земельного права.
Норми Конституції України справляють визначальний вплив на формування системи права загалом та земельного права зокрема.
Ч. 2 ст. 8 Конституції України встановлено : Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Ця норма зумовлює головне місце Конституції в системі нормативно-правових актів.
Конституція України регулює найважливіші земельні відносини. Однак цей нормативний акт не є спеціальним джерелом земельного права, оскільки крім земельних відносин регулює інші найважливіші суспільні відносини. Конституція визначає основні засади земельного права.
Відповідно до ч.1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Разом з тим, кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ч.2 ст. 13 Конституції України).
Ч.1 ст.14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ця конституційна норма конкретизується в багатьох нормах земельного права України, істотно впливає на визначення правового режиму землі.
Ч. 2 ст. 14 Конституції України передбачає, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Таким чином, право власності на землю є одним з найважливіших конституційних прав. Це положення є основоположним та визначальним для усього земельного права України.
Відповідно до статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Земля є середовищем проживання людини, частиною довкілля. Відтак використання землі не може порушувати право особи на безпечне довкілля. Ця норма Конституції деталізована у нормах Земельного кодексу України і визначає екологічну спрямованість норм земельного права.
Товарне виробництво сільськогосподарської продукції та інші види діяльності з використанням земельних ділянок як основного засобу виробництва з метою отримання прибутку здійснюється шляхом реалізації права на підприємницьку діяльність. Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Конституцією України та Законом «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року визначено правовий механізм встановлення конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Він спрямований на забезпечення дотримання норм Конституції усіма суб’єктами правотворчої діяльності в Україні.
4. Земельний кодекс України та закони України як джерела земельного права.
Окрім Основного закону – Конституції України в систему земельного законодавства входять інші закони, зокрема, й кодифіковані – кодекси : Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, Кодекс України про надра
Чинний Земельний кодекс України був прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року, набув чинності з 1 січня 2002 року. Земельний кодекс України охоплює своїм змістом норми земельного права, що регулюють широке коло земельних відносин. Земельний кодекс України є кодифікованим нормативним актом, що містить норми земельного права та основним джерелом земельного права України. Земельний кодекс України складається з 10 розділів, які за своїми назвами відповідають назвам інститутів земельного права України.
Частина 2 статті 3 Земельного кодексу України визначає його центральне місце в системі нормативно-правових актів, що регулюють використання природних ресурсів. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому кодексу.
Нововведеннями Земельного кодексу України слід вважати врегулювання питань користування чужими земельними ділянками на підставі земельного сервітуту, емфітевзису та суперфіцію, добросусідства, зміну кола суб’єктів права постійного користування землею, визначення дев’яти категорій земель, введення спеціальних норм щодо охорони грунтів тощо.
Земельний кодекс України виділяє дев’ять категорій земель та врегульовує особливості їх правового режиму. У порівнянні з Земельним кодексом УРСР від 18 грудня 1990 року (вступив в дію 15 березня 1991 року), збільшилась кількість категорій земель з шести до дев’яти. Землі оздоровчого, рекреаційного, історико- культурного призначення Земельним кодексом України були визначені як окремі категорії земель з особливим правовим режимом.
Норми, закріплені у Земельному кодексі України, часто передбачають їх деталізацію в нормах спеціальних законів. Так до прикладу, важливими нормативним актами у системі земельного законодавства, які прийняті на підставі норм Земельного кодексу України і які охоплюють спеціальні норми земельного права, є закони України «Про оренду землі», «Про землеустрій», «Про охорону земель», «Про Державний земельний кадастр», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».
Ряд законів хоча й не є спеціальними нормативними актами у галузі земельних відносин, однак серед їх норм є також норми земельного права. До таких слід віднести Цивільний кодекс України, Кодекс України про надра, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України, Податковий кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України «Про місцеве самоврядування», Закон України «Про міжнародні договори України», «Про нотаріат».
Кодекс України про надра містить норми, які регулюють надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, а також права землевласників і землекористувачів на видобування корисних копалин місцевого значення, торфу, прісних підземних вод та користування надрами для інших цілей (ст. 18, 23 Кодексу України про надра). Ст. 24 Кодексу України про надра встановлює обов’язок користувачів надр приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві. Ст. 27 вказаного кодексу передбачає підстави позбавлення землевласників і землекористувачів права користування надрами.
Водний кодекс України від 6 червня 1995 року (із змінами та доповненнями) закріплює норми, які стосуються земель водного фонду, зокрема визначають склад земель водного фонду (ст. 4), особливості користування землями водного фонду (ст. 85), проведення робіт на землях водного фонду (ст. 86), умови та порядок надання водних об’єктів у комплексі із земельною ділянкою за договором оренди землі, норми, що стосуються правового режиму земель, які знаходяться в басейні річок, правовий режим водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, берегових смуг водних шляхів та зон санітарної охорони, а також визначає заходи щодо запобігання шкідливій дії вод на земельні ділянки.
Лісовий кодекс України (від 21 січня 1994 року, в редакції Закону України від 8 лютого 2006 року із змінами та доповненнями) визначає поняття земельної лісової ділянки, склад земель лісогосподарського призначення, підстави, умови, та порядок надання земельних ділянок лісогосподарського призначення у власність чи користування, права та обов’язки лісокористувачів, регулює питання лісових сервітутів, особливості правового режиму земельних ділянок лісогосподарського призначення тощо.
5. Підзаконні нормативні акти, що містять норми земельного права: поняття, види, система
Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативно-правові акти компетентних суб’єктів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання4 . Підзаконні нормативно-правові акти, що містять норми земельного права не можуть суперечити Конституції України, Земельному кодексу України, законам України. Однак, можуть конкретизувати норми вказаних нормативних актів.
Кожен підзаконний нормативно-правовий акт має певну юридичну силу та відповідно до неї займає своє місце в ієрархії нормативно-правових актів.
За суб’єктами прийняття розрізняють підзаконні акти органу законодавчої влади – Верховної Ради України, глави держави, уряду, інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, юридичних осіб та фізичних осіб-роботодавців тощо.
В Україні діють такі підзаконні нормативно-правові акти : Постанови Верховної Ради України; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, постанови, розпорядження, рішення міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів; Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; постанови, рішення та розпорядження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій; рішення місцевих рад; рішення виконавчих комітетів, акти інших виконавчих органів місцевих рад; розпорядження сільського, селищного, міського голови, голови районної, районної в місті, обласної ради тощо.
За сферою дії розрізняють загальні, відомчі, локальні підзаконні нормативні акти . Багато важливих процесів у сфері земельних відносин були започатковані підзаконними нормативними актами, зокрема земельна реформа в України розпочалась з прийняттям 18 грудня 1990 року Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу». Паювання земель розпочалось та здійснювалось відповідно до Указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року № 666/94 та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року № 720/95.