1. Специфіка філософського підходу до наукового пізнання

Тема 1. Філософія пізнання
1.
Специфіка філософського підходу до наукового пізнання.
2.
Наука як специфічна форма пізнання.
3.
Позитивізм і методологічне обґрунтування наукового пізнання.
1. Специфіка філософського підходу до наукового пізнання.
Філософія пізнання – це галузь філософії, яка досліджує природу пізнання, відношення знання до реальності, умови його достовірності та
істинності, існування в системі культури і комунікації (спілкування).
Філософія пізнання містить у собі різні, тісно пов’язані розділи, в тому числі традиційну гносеологію або теорію пізнання, сучасне вчення про пізнання, або епістемологію, а також філософію і методологію науки як важливі частини філософії пізнання в цілому. Найважливішим у вивченні курсу є необхідність урахування епістемологічних передумов філософії та методології науки. Можна повністю погодитися з думкою А. Ейнштейна, що теорія пізнання без контакту з наукою – це пуста схема, наука без теорії пізнання – примітивна і неупорядкована.
Класична загальна теорія пізнання сформувалася в історії філософії як деяке абстрактно-понятійне вчення, в якому діяльність людей
інтерпретувалася в об’єктно-суб’єктному ракурсі на основі ідеї відображення. Творцями об’єктно-суб’єктної гносеології вважають Р.
Декарта, Дж. Локка, І. Канта. Вона здійснювала визначальний вплив не тільки на різні філософські, наукові і загалом теоретичні побудови, але і на різноманітні методики навчання і освіти, на педагогіка в цілому, а також на мистецтво.
Саме опозиція суб’єкта і об’єкта в її різноманітних варіантах втілювала раціональність, була базою для систематичної гносеології, основою її
«науковості». Все, що виходило за межі цієї опозиції, розглядалося як
ірраціональне, як те, що випадає з предметного поля теорії пізнання, загалом
із раціональної філософії. Неповнота, нереальність, невідповідність цієї теорії як гранично абстрактної стосовно до реальних подій і процесів у пізнавальній діяльності людини, неможливість її повного «накладання» на живе пізнання та його історію були помічені давно, що породило велику кількість різних спроб пояснити саму природу гносеології, удосконалити її або просто відкинути і запропонувати нові способи розуміння і бачення пізнання, тобто розробити нові вчення про пізнання.
У першому випадку до уявлень, понять і принципів, які прийшли з природничих наук, намагалися добавити методологічні принципи і категорії наук про дух (культуру). Зокрема, це намагалися зробити німецький філософ
В. Дільтей, представники екзистенційно-герменевтичної традиції в цілому. В другому випадку, як правило, розроблялася нова онтологія пізнання і знання, на основі чого пропонувалися нові принципи і категорії розуміння і пояснення пізнання. Найбільш радикальними для нашого часу були В.

Вітгенштейн. М. Гайдеггер, Дж. Дьюї, які просто відкинули, як писав американський філософ Р. Рорті, традиційну теорію пізнання, не вважаючи за розумне критикувати її, оскільки вона являє собою свого роду симбіоз соціальних практик і психологічних процесів, а поняття істини в ній розумілося як точна репрезентація реальності.
Теорія пізнання виникла не як загальне вчення про пізнання в цілому, але скоріше як Вчення про спеціалізоване - наукове пізнання. З самого початку формувалося знання про принципи, методи, способи наукового пізнання, яке потім було поширене на пізнання в цілому. Протягом багатьох століть була вибудована перша загально гносеологічна концепція сенсуалістичного типу. Однак при цьому за межами загальної теорії пізнання залишилася величезна частина позараціонального і позанаукового, тобто всього того, що повинно бути предметом уваги гносеології, але випадало з її поля зору, оскільки не відповідало критеріям об’єктивності природничонаукового знання, на яких основувалася теорія пізнання.
Заперечення гносеології позитивізмом, нез’ясованість її стосунків з антропологією, герменевтикою, феноменологією, а також гуманітарним, буденним і поза науковим знанням, панування ідеалів природничонаукового пізнання – все це викликає сьогодні сумнів у можливостях традиційної теорії пізнання, в її відповідності реальному пізнавальному процесу. Все частіше термін «теорія пізнання» замінюється терміном «епістемологія», особливо після критики К. Поппера, який традиційну теорію пізнання Локка, Берклі,
Юма, Канта називав «філософією віри».
Будь-яка теорія (в тому числі й теорія пізнання) повинна мати строго дедуктивну структуру і повинна виконувати головні функції – пояснення і передбачення. Але такі теорії є в природничих і математичних науках, тоді як гуманітарне знання оперує поняттям теорії в широкому сенсі, як деякою сукупністю поглядів мислителя, системою висловлювань, не зв’язаних строгою дедуктивною послідовністю ідей, спрямованих на пояснення,
інтерпретацію знання і пізнавальної діяльності. Вчення про пізнання наділялося статусом теорії в точній відповідності з ідеалами класичного природознавства. Теорія пізнання в своїх вихідних передумовах і принципах будувалася в повній мірі за зразком природничонаукової теорії. Тому для багатьох філософів (В. Дільтей), як для гуманітаріїв «теорія пізнання» - не просто термін, а скоріше символ науковості. Якщо теорія заявляє про претензії на об’єктивну істинність, раціональність, то відповідно до критеріїв класичної науки про природу досвід наук про дух залишається за межами змісту традиційної теорії пізнання. М. Мамардашвілі також вважав, що теорія пізнання не має своїм об’єктом реальний природно-історичний процес пізнавальної діяльності людини; її класифікація, поняття, сам її спосіб мислення не придатні для відтворення реального розвитку та історії людського пізнання.
Дослідження зарубіжних еволюційних епістемологів (К. Лоренц, Д.
Кембел, Г. Фоллмер) показують, що людина належить до природного світу і повинна розглядатися разом з іншими його складовими. Саме пристосування

до цього світу і повинно розглядатися поряд з іншими його складовими.
Тому все життя людини постає як процес пізнання одночасно і природний, і культурний.
Ці істотні фактори враховуються також в іншому напрямі еволюційної епістемології, представленому іменами К. Поппера, С. Тулміна, Е. Езера, де еволюційні моделі використовуються для дослідження зростання наукового знання із врахуванням впливу соціуму і фактора культури. Це, власне, теорія пізнання, де сама еволюція постає як пізнавальний процес, під пізнанням розуміється будь-який процес вирішення проблем шляхом проб і помилок, а адаптація людини до природи інтерпретується як приріст знання. Отже, пізнавальний процес розглядається як такий, що реалізується у всіх видах людської діяльності.
Предметне поле некласичної теорії пізнання розширюється, вона стає соціально-історично і гуманітарно орієнтованим синтетичним знанням, долає
«голий теоретизм», обмежену автономність пізнання з її внутрішніми законами, які не мають стосунку до реальної пізнавальної діяльності. Йде пошук реального предметного поля пізнання і об’єкта філософського вчення про пізнання.
Отже, традиційна теорія пізнання з її ідеями відображення, а також суб’єктно-об’єктними відношеннями була загальноприйнятою в європейській філософії та культурі. В більшості європейська людина на теоретичному, а особливо на буденному рівні мислення уявляла собі пізнання у вигляді відображення із значними елементами наївного реалізму.
Традиційна суб’єкт-об’єктна гносеологія лежала в основах сучасної
європейської культури, і ідея постмодернізму про «смерть суб’єкта» у більшості випадків не була прийнята науковою і буденною свідомістю.
Суб’єкт-об’єктне і «картинне» бачення світу поширене не тільки тому, що воно закорінене в уявленнях природознавства, але і тому, що стало в культурі соціальним стереотипом проектування на реальність власне людських значень. Це було історично обумовлено розвитком науки. Але очевидною стає неповнота суб’єкт-об’єктних відносин. Вони несуть на собі відбиток ідеалів, критеріїв, уявлень класичного природознавства. Слід брати до уваги і людську діяльність, і цілісність людини.
Новим у сучасній філософії пізнання є ставлення до знання. На думку В.
Лекторського, проблематика знання стає центральною для розуміння сучасного суспільства і людини. При цьому серйозно змінюється порівняно з класичною епістемологією розуміння знання. Сучасна епістемологія відмовляється від скептицизму, фундаменталізму і суб’єктоцентризму, звертаючись до нового розуміння внутрішніх станів свідомості.
Нові акценти даються філософією постмодернізму. Як відомо, постмодернізм уникає всіх форма монізму і універсалізації, не приймає загальноприйнятої концепції і різних форм інтелектуального деспотизму. Він критично ставиться не тільки до позитивістських (логіцистських) уявлень, але й до ідеалів і норм класичної науки. Визнається багатомірність

реальності, множинність описів і «точок зору», відношень доповнюваності та взаємодії між ними.
Подолання тотального панування однієї доктрини – це, власне, не тільки
ідеологічна, а й методологічна вимога для філософії пізнання в XXI ст.
Характерною рисою сучасної філософії пізнання є прагнення до діалогу, багатоголосся різних підходів до проблеми з метою подолання обмеженості однієї доктрини, не стільки критичний аналіз, скільки необхідний синтез або доповнюваність когнітивних практик. Всі проблеми можуть бути вирішені, якщо прийняти, що основою діалогу і синтезу підходів до пізнання – це звернення до цілісної людини.
Збереження соціальних, культурно-історичних і екзистенцій них властивостей цілісної людини, тобто пониження рівня абстракції, може стати основою і передумовою діалогу і синтезу всіх когнітивних практик при подальшому розвитку філософії пізнання.
Головними факторами, які породили нові тенденції в розумінні природи, структури і функцій пізнання – це підхід до знання в єдності з діяльністю суб’єкта, включення пізнання в соціокультурний контекст і, що найбільш важливо, гносеологічне осмислення результатів сучасної науки. Новим етапом в розвитку загальної теорії пізнання є врахування того, що вже зроблено в методології гуманітарного знання.
2. Наука як специфічна форма пізнання.
Наука як предмет філософського осмислення Наука – це складна багатовимірна система. Вона є підґрунтям цивілізаційного розвитку. Це цілісна система, яка водночас представляє розмаїтий світ людських знань про природу, соціум та власне про себе. Наукове дослідження є також сферою самореалізації людини. У ХХІ ст. досить гостро виявилася проблема не лише рефлексії над наукою з метою усвідомлення її потужності та досягнень, а й розв’язання куди складнішої проблеми – формування нового типу наукової раціональності, на основі якого стали б можливими нові форми цивілізаційного та культурного розвитку людства, які б не призводили до деструктивних процесів.
Отже, наука – складний феномен, що потребує свого осмислення. Ця мета постала перед таким напрямом сучасної філософії, як філософія науки.
Предметна сфера філософії охоплює як природу, соціум, людину, так і знання про них, зокрема наукові. Філософія розглядає найістотніші вияви науки як багатоаспектного феномену – як системи знань, як діяльності, як соціокультурного та цивілізаційного явища. Питання: "Що таке наука? Чому вона виникла? Якою є специфіка її пізнання світу? Чи існують закономірності розвитку науки?" є дуже важливими і потребують відповіді.
Проте вони перебувають за межами предмета науки. Щоб їх досліджувати і знайти обґрунтовані відповіді, слід вийти за межі науки як такої в галузь, що може сформувати цілісний образ науки, розкрити її сутнісні характеристики

– у філософію, оскільки категорії сутності, причини, змісту – це предмет філософії.
Класичне розуміння філософії науки ґрунтується на традиції позитивізму та напрямах і концепціях, що з неї виростають, часто-густо виходячи за її межі. Крім цього, до напрямів, предметом яких є розв’язання теоретичних і методологічних проблем науки, дослідники відносять також неокантіанство (Фрайбурзька школа), прагматизм, конвенціоналізм, конструктивізм й інші концептуальні та методологічні програми.
Ретроспективний погляд на філософію науки дозволяє означити її вихідний момент у ХІХ ст. на ґрунті методологічної програми, що була обґрунтована О. Контом та на основі якої планувалося чітке визначення науковості знання, на відміну від метафізики. Наприкінці ХІХ – на початку
ХХ ст. розгорнулася наукова революція. Вона породила потребу перспективних методологічних програм.
Позитивістська програма у філософії науки була відроджена школою емпіріокритиків, засновниками якої були Е. Мах та Р. Авенаріус. Подальша доля позитивістських намірів у філософії науки виявилася в наступності та трансформаціях вихідних задумів, у дослідженнях Віденського кола
(неопозитивізм) – М. Шліка, О. Нейрата, Р. Карнапа, Г. Рейхенбаха та інших, концепціях Б. Рассела, який розв’язував проблему засад математики, та Л.
Вітгенштайна, викладених у "Логіко-філософському трактаті".
Згодом філософія науки вийшла далеко за межі позитивізму, що представлено у критичному раціоналізмі К. Поппера, історицизмі Т. Куна, І.
Лакатоса, у науковому реалізмі С. Кріпке, Г. Патнема та в інших сучасних позиціях. За межами позитивістських побудов філософії науки залишаються феноменологічний образ науки, оцінки науки з позицій філософії екзистенціалізму, постмодерністський образ науки.
Крім того, впродовж ХХ ст. сформувалися такі гілки філософії науки, як філософія економіки, філософія екології, філософія біології, філософія географії тощо, не кажучи вже про потужну та сформовану раніше філософію математики. Ці галузі досліджують проблеми, що є теоретичними, фундаментальними для відповідних наук, але, водночас, мають відчутну філософську складову, можуть використовувати методологічний
інструментарій філософії. Концепції, які представляють зазначені галузі філософії науки, грунтуються на різних концептуальних засадах і методологічних традиціях. Зокрема, у філософії математики, фізики проблеми розглядають у руслі аналітичної філософії, логіцизму, конвенціоналізму, конструктивізму. У філософії геології, географії, біології використовують голізм (цілісний підхід), системний підхід, структурний аналіз, еволюціонізм. У кінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. окреслилися нові тенденції рефлексування над наукою. Йдеться про постнекласичний погляд на науку. Він ґрунтується на нелінійному мисленні та на методології синергетики, що дозволяють представити сучасну науку як складну багатовимірну систему. Специфіку її процесу пізнання пов’язують з

об’єктами дослідження – складними самоорганізованими системами, методологіями дослідження, залученням аксіологічних принципів у процес дослідження.
Сформувалася постнекласична методологія, що виявляє потужні методологічні можливості щодо дослідницьких ситуацій у сучасній науці – полідисциплінарних, міждисциплінарних і трансдисциплінарних. Наука є системою об’єктивних знань про світ і, відповідно, діяльністю, що націлена на їх нарощування. Філософська рефлексія дозволяє розкрити специфіку наукового пізнання порівняно з ненауковим: буденним, міфологічним, естетичним тощо. Як галузь людського пізнання світу, наука має свій предмет, тобто закони, що вона відкриває, та методи, тобто правила, засоби дій дослідника. Вивчаючи, як здійснюється наукове пізнання, як обираються методи, якими є пізнавальні можливості методів наукового пізнання та їхні межі, філософія формує таку галузь, як методологія наукового пізнання.
Серед важливих методологічних аспектів науки слід виокремити дослідження структури наукового знання; можливостей і взаємодії емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання; засад таких форм знання як факт, гіпотеза, теорія.
Як самостійна сфера пізнання наука означилася за Нового часу
(приблизно з ХVІІ ст.) виокремленням природничих наук із натурфілософії на основі диференціації знання у відповідь на соціо-практичні потреби.
Сформувалися власні предмети та методи наук. Міждисциплінарність і трансдисциплінарність. Таке класифікування представляє дисциплінарно організовану науку. Воно здійснене у традиції класичної науки, яка досить чітко окреслювала межі наукових дисциплін. Процес бурхливої інтеграції наук, що прогресував із другої половини ХХ ст., привів до перетину, взаємопроникнення природничих і технічних наук, гуманітарних та природничих наук тощо. На початку ХХI ст. процес інтеграції наук стає ще складнішим. Виникли такі міждисциплінарні та трансдисциплінарні галузі науки, як генна інженерія, фізика живого, синергетика, когнітивістика тощо.
Вони здатні розв’язувати пізнавальні завдання нового рівня, досліджувати складні самоорганізовані системи, охоплюючи біосферу, людину, суспільство. Ситуація міждисциплінарності виявляється в тому, що на межі двох або кількох наукових дисциплін виникає нова галузь. Відповідно, говорять про міждисциплінарні науки – біогеографію, інженерну психологію тощо. Міждисциплінарні науки – це галузі знання, у яких використовують поняття, концепції та методи, що напрацьовані в різних дисциплінах і синтезуються в новій науці для розв’язання її завдань. Тісне переплетення різних сфер науки та соціальних практик породжує явище трансдисциплінарності.
Трансдисциплінарність у сучасних дослідженнях виявляється щонайменше у двох вимірах. По-перше, у тому, що позанаукові знання використовують для підтримки або експертизи науково-технічних проектів.
Ідеться про політичну мотивацію, рекламу у ЗМІ, етичну експертизу –

наприклад, для новітніх біомедичних технологій. Подруге, у тому, що поняттєвий і методологічний апарат однієї галузі знання використовується в багатьох або всіх галузях науки й інженерно-технічній діяльності. Зокрема, мову математики, її поняттєвий апарат використовують у дуже багатьох галузях, або мову та принципи синергетики, які характеризують новий стиль наукового мислення – нелінійний. Наука як соціальний інститут. Наука – не лише система знань, а й діяльність, що здійснюється завдяки сукупності практик. Відповідно, філософія науки осмислює науку як сферу дослідницької та соціопрактичної діяльності.
Оцінки цивілізаційнотехнологічного розвитку людства. Дійсно, для людства у ХХІ ст. головним уже є не лише оцінка науково-технологічних можливостей людини при використанні геномних технологій. Значно важливіше усвідомити міру втручання в біологічне в людині (у технологічному сенсі) та відповісти на питання: яким є майбуття людини, людського роду в генетично модифікованому світі? У ситуації здійснення геномного проекту, коли геном людини можна тиражувати як текст і людина ніби перетворюється в машину для реплікації ДНК, за умов здатності на підставі модифікацій геному конструювати людське майбутнє, виникає парадоксальна ситуація. Людина стає вільнішою завдяки фантастичним технологічним можливостям і, водночас, глобально залежною від такої ситуації, оскільки вона існує у світі, де людське майже поглинається технологічним. Інший істотний вияв практичних можливостей науки в суспільстві – функціонування науки як основи соціальних практик. Ідеться про перетворення певних сфер людської життєдіяльності на основі міждисциплінарних проектів, комплексних науковотехнологічних програм, трансдисциплінарних стратегій.
Отже, філософія досліджує "суспільне буття науки", що здійснюється в системі культури і цивілізації. З огляду на це наука постає для філософського вивчення як основа цивілізаційного розвитку, науково-технологічного прогресу. Приклади, що наведені раніше, є переконливим підтвердженням таких можливостей науки, її цивілізаційних впливів через новітні технологічні практики. Істотний вплив науки на розвиток культури та зворотний вплив культури на науку потребує вивчення науки як культурного феномена. Культурний смисл науки розкривається завдяки притаманним їй світоглядним проблемам. Вони завжди пов’язані із фундаментальними результатами науки. Філософія розкриває світоглядний смисл науки. Наука
існує як залучена до системи культури, отже вона є культурним феноменом.
На основі науки виникають нові способи людської діяльності, нові спеціальності і професії. По-третє, фундаментальні наукові теорії та принципові наукові відкриття стають поштовхом та основою для змін світогляду та стилю мислення людей певної доби. По-четверте, вплив науки на культуру здійснюється і через систему освіти. У сучасному суспільстві університетську освіту розуміють як підготовку фахівців на основі найсучасніших наукових знань, технологічних і дослідницьких практик, що

гарантують необхідні компетентності – спроможність використовувати отримані знання, уміння й особистісні здібності для професійного і персонального розвитку.
Окремо слід наголосити на такій важливій функції науки, як світоглядна. Результатом наукового дослідження є об’єктивне знання. Якщо результати наукового дослідження мають фундаментальний характер, якщо це принципові теоретичні висновки, то вони можуть істотно вплинути на світогляд, спричиняючи його зміни. Яскравий приклад – еволюційна теорія в біології. Її світоглядні можливості виявилися не лише в тому, що органічний світ почали розглядати в розвитку. Еволюційна теорія надала методологічного поштовху для формування світогляду глобального еволюціонізму. На його засадах Всесвіт розглядається сучасної наукою як система, що еволюціонує. Другий приклад, який хотілося б навести – глобальні проблеми сучасності. Сам факт визнання існування глобальних проблем людства вже свідчить про суттєвий вплив науки на світогляд сучасної людини. Якщо глобальні проблеми не знайдуть своєчасного розв'язання, то людський рід може припинити своє існування. Зважаючи на це, у свідомості людини утверджуються нові виміри щодо оцінок значущості
існування біосфери, природи загалом і взаємин людини з ними.
Антропоцентризм змінюється на коеволюційні позиції. Останні десятиліття демонструють світоглядні впливи синергетики як теорії самоорганізації.
Сучасна наука представляє світ як нелінійну динаміку складних систем, що самоорганізуються та саморозвиваються, до яких належать живі системи, екосистеми, людина, когнітивні системи, соціальні системи.
Розвиток наукового знання, революційний вплив науки на усі сфери людського життя вимагає поглибленого вивчення феномена науки не тільки з точки зору теорії пізнання, але й дослідження її сутності в історичному, аксіологічному, культурологічному контекстах. Сучасна наука – це потужний чинник цивілізаційного розвитку, вона впливає на різні сторони життя людини. В умовах динамічного розвитку науки, розширення її впливу на важливі сфери людського життя актуальною стає потреба кардинального перегляду усіх аспектів наукової діяльності. Необхідним є нове розуміння місця наукового знання в культурі, потребує нового осмислення наука в системі соціальних і духовних цінностей. Слід враховувати те, що вплив науки на різні сфери діяльності сучасної людини стимулює її переосмислити своє місце в світі, усвідомити відповідальність за наслідки своєї активності.
Сучасна філософія пізнання виконує важливу інтегруючу функцію в системі знання в цілому і виступає ланкою між природничим і гуманітарним знанням. Крім того, в межах філософії науки робиться спроба з’ясувати місце науки в сучасній цивілізації, зрозуміти соціокультурні механізми, що впливають на її розвиток і зміну її пріоритетів. Досліджуються також багатогранні зв’язки науки з етикою, політикою, релігією тощо. Реалізується, таким чином, загальнокультурна функція філософії науки, а сама вона уникає обмеження
(притаманного багатьом конкретним наукам) вузькоспеціалізованого бачення процесів та явищ.

У сучасному світі змінюється характер наукової діяльності. Якщо в період класичної науки головним її суб’єктом був окремий вчений або вузька група вчених, то сьогодні «велика наука» твориться «товариством вчених», збільшується кількість людей, що займаються науковою діяльністю, відбувається інтеграція фахівців різного профілю, держава активно фінансує наукові програми.
Зростає роль комунікації в науковому світі. Комунікація стає універсальною реальністю існування наукового товариства й виразом здатності сучасного вченого до взаємодії, обміну знаннями та інформацією.
Від характеру комунікативних зв’язків у сучасній науці значною мірою залежить діяльність наукового товариства, визнання ним певних фундаментальних теорій та методів дослідження, успішне функціонування науки як соціального інституту