1. Риторика як наука. Предмет і завдання риторики.
Впродовж історичного розвитку значення терміну «риторика» дещо розширилось. На сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності щодо витлумачення цього терміну, навіть у визначенні риторики як науки. Більше того, у деяких фахівців викликає сумнів навіть те, чи можна риторику взагалі вважати наукою. У Стародавній Греції, де саме й остаточно сформувалась ця сфера діяльності, риторика вважалась скоріше мистецтвом.
Серед розмаїття визначень риторики можна виділити дві головні традиції, що мають дуже давню історію.
Першатрадиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньогрецького філософа Арістотеля (IV ст. до н. є.). У її
межах риторика визначається як «мистецтво переконання».
Відповідно до цієї традиції головне завдання оратора — переконання аудиторії.
Другатрадиція найбільш яскраво репрезентована у творчості
давньоримського ритора Квінтіліана (І ст. н. є.). У її межах риторика визначається як «мистецтво говорити витончено». Відповідно до цієї традиції завдання оратора – краса, вишуканість, витонченість виразу думки. Переконання ж виступає як можлива, але далеко не головна мета оратора.
Кожна з цих традицій, без сумніву, містить у собі раціональне зерно. Разом з тим, наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.
З одного боку, категорія переконання є, дійсно, однією з головних у риториці. Сфери, в яких одна людина намагається переконати інших людей, досить різноманітні: наука, політика, мистецтво, реклама, повсякденне спілкування тощо. Ми намагаємося зробити так, щоб інші люди прийняли наші ідеї, товари чи послуги, наші уявлення про життя, зрештою – нас самих.
Переконання може бути спрямованим не тільки на інших людей, але й на саму людину. Коли ми замислюємося над певними вчинками, плануємо своє майбутнє, ми зважуємо різні варіанти й намагаємося прийняти найбільш оптимальний. Цей вибір залежить від тих обґрунтувань, що людина наводить для себе (або може навести) на користь тієї чи іншої позиції. Найбільш яскраво зазначені моменти виявляються тоді, коли людина дає відповіді на запитання, наприклад: «Чи варто йти сьогодні на лекції?», «Чи треба вивчати математику, чи може вона не знадобиться мені в житті?», «Пора вставати чи можна ще трошки полежати?», «Чи надягти сьогодні цю яскраву сукню?», «Чи взяти з собою парасольку?» тощо.
У всіх вищезазначених випадках провідну роль відіграє переконання, на чому власне і наполягав Арістотель, коли визначав риторику.
З іншого боку, в тих самих сферах не менш важливі позиції іноді займає повідомлення, інформування інших про щось. І тоді на перше місце виходить витонченість у виразі думки, на чому наполягав у свій час Квінтіліан. Маються на увазі випадки, коли завдання оратора полягає в тому, щоб привернути увагу слухачів до чогось нового, цікавого; зробити так, щоб інші люди запам'ятали ораторську промову.
Таким чином, можна зафіксувати дві головні мети оратора, між якими простягається поле риторики. Це переконання та інформування в процесі публічного виступу.
На сьогоднішній день очевидно, що сферою інтересу риторики є спілкування, комунікація. Інколи її навіть визначають як теорію та майстерність ефективного (цілеспрямованого, впливового, гармонійного) мовлення. Однак слід зазначити, що спілкування – це надзвичайно складний і багатогранний феномен, який вивчає багато наук, зокрема лінгвістика, психологія, філософія тощо. Тому в такий спосіб специфіка риторики не прояснюється.
Завдання дисципліни мають вужчий характер. Спробуємо визначити особливості риторики через встановлення її предмета.
Предмет риторики – це публічний виступ у процесі комунікації.
Багато людей можуть навести приклади не тільки успішних промов, але й таких виступів, що завершувалися повним провалом. Виникають закономірні запитання: чи можливо передбачити результат публічного виступу? Чи може звичайна людина навчитися виголошувати промови? Чи подібне вміння – це виключно природне обдарування?
Для відповіді на ці та інші запитання, що пов'язані з мистецтвом публічних виступів, потрібно звернутися до надбань риторики, які були накопичені протягом майже 3 тис. років.
Таким чином, риторика – це наука про способи підготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.
Відмітною рисою публічного виступу оратора є однобічний вплив на слухачів. Оратор, звичайно, повинен враховувати «фактор» аудиторії. Однак активна протидія слухачів не передбачається, на відміну, наприклад, від суперечки. Успіх ораторської промови визначається тим, чи вдалося йому досягти своєї мети під час впливу на аудиторію.
| |
Вплив – це дія на стан, думки, почуття і вчинки іншої людини за допомогою вербальних і невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.
Психологічний вплив має багато різноманітних форм: маніпулювання, навіювання, переконання, примус тощо. Стосовно ораторської діяльності доцільно говорити про переконання, тому інші види залишимо поза увагою.
У сучасній літературі досить популярним терміном для позначення подібних процесів є також термін «презентація». У багатьох моментах його визначення збігається з тим, що в риториці мається на увазі під публічним виступом. Наприклад: «публічна презентація – це персональне чи опосередковане через ЗМІ подання проектів, товарів, програм з метою здійснити на слухачів переконуючий вплив і спонукати їх до дій, які прямо чи опосередковано вигідні тому, хто виступає, або тим, від кого він виступає»1.
Таке визначення презентації свідчить про певну тотожність термінів «публічний виступ», «презентація», «ораторська промова». Будь-який виступ перед аудиторією не позбавлений якихось інформативних частин, однак успішність презентацій, як підкреслюється у визначенні, у багатьох випадках залежить не стільки від інформування слухачів, скільки від спрямованості на виклик бажаної для оратора реакції.
Проте обмеження риторики виключно категорією переконання призводить до її звуження, що не є виправданим в аналізі сучасних комунікативних ситуацій. Тому більш доцільно користуватися терміном «успіх публічного виступу», який далі може конкретизуватися залежно від мети оратора (переконати чи інформувати).
Отже, сферою інтересу риторики є спілкування, комунікація. Інколи її навіть визначають як теорію та майстерність ефективного (цілеспрямованого, впливового, гармонійного) мовлення. Однак слід зазначити, що спілкування – це надзвичайно складний і багатогранний феномен, який вивчає багато наук, зокрема лінгвістика, психологія, філософія тощо. Тому в такий спосіб специфіка риторики не прояснюється.
Риторика – це наука про способи підготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію. Можна зафіксувати дві головні мети оратора, між якими простягається поле риторики. Це переконання та інформування в процесі публічного виступу. Предмет риторики – це публічний виступ у процесі комунікації.
2. Риторика і поетика: диференціація понять. Взяємозв’язок з іншими науковими дисциплінами.
Вчена людина завжди має перевагу перед тою, яка опановує щось самотужки. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності мовлення – мовлення буденного, утилітарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж "святкове" – художнє, поетичне слово. Та поруч з поетами, які говорять віршами про речі високі, завжди поставали оратори – зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потреба у вивченні законів ораторства, яке вже у ранньому античному суспільстві стало справжнім мистецтвом.
Риторичне слово вживається не тільки в офіційних сферах. Без риторики не може обійтися ані проповідник, ані викладач, ані державний діяч, ані юрист, ані бізнесмен. Чим розвинутіше суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно у народі здавна живе вислів "золоте слово". Старогрецький філософ Арістотель казав, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.
У системі освіти європейського суспільства доля риторики складалася досить нерівно. Інтерес до риторики не був стабільний. Останні два століття, наприклад, були позначені згасанням інтересу до неї. У XIX ст. висловлювалася навіть думка: якби риторику за традицією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона давно б вмерла. Увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах і поетиці, а не на риториці. Найвидатніший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав "зламати шию красномовству ", прагнучи мови розкутої, незалежної від будь-яких "правил". У поезії це дало чудові наслідки. Але якщо в поезії двозначність і мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з "роздвоєним язиком" породжує недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне – чорним, а біле – білим. Водночас поетика й риторика мають між собою чимало спільного (особливо якщо йдеться про використання риторами поетичних прийомів).
Риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Так, мовознавствоозброює її знанням законів формування та розвитку людського мовлення. Літературознавство відкриває закони творення художнього образу словесними засобами. Філософія вводить у світ, інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни ознайомлюють з цінностями моралі (етика), принципами розуміння та творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістикадопомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини. Психологіядозволяє ораторові контролювати власний душевний стан і настрій аудиторії; зокрема когнітивна психологія відкриває можливості осягнення світу через слово. Фізіологіязнайомить з мовним апаратом, його можливостями та механізмом творення голосу. Допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й акторської майстерності.
Отже, риторика – це не замкнуте на собі знання, не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є ораторство. Це також прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця. слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті цінується точність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовства) – риторика. Художнє слово створює образ дійсності, побудований на емоційному переживанні. Слово риторичне, не уникаючи образу, ґрунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.
3. Модуси публічного виступу. Ключові терміни риторики.
У процесі будь-якого публічного виступу оратора перед аудиторією можна виділити такі модуси (види) : логос, етос і пафос.
Логос (від давньогрец. logos – «слово», «смисл») — це засоби впливу, що апелюють до розуму.
Арістотель, наприклад, логічні засоби тісно пов'язував з промовою оратора: «...сама промова переконує нас в тому випадку, коли оратор виводить дійсну або позірну істину із доводів, що є у наявності для кожного даного питання».
В сучасній риториці логос здебільшого тлумачать як власне аргументи, тобто ті положення (основи, резони, доводи та ін.), за допомогою яких оратор прагне вплинути на аудиторію таким чином, щоб вона прийняла певні твердження або наміри.
Етос (від давньогрец. еthos – «норов», «звичай», «характер») – це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.
Оратор повинен «впізнаватися» аудиторією як «людина гідна» – і в широкому значенні, й у вузькому (гідна того, щоб говорити, гідна того, щоб її слухали). Йдеться про те, що особисті етичні якості оратора при виголошенні промови можуть впливати на сприйняття її аудиторією як позитивно, так і негативно. Арістотель з цього приводу писав у своїй «Риториці»:
«[Доведення досягається] за допомогою моральнісного характеру [промовця] в тому випадку, коли промова виголошується так, що викликає довіру до людини, яка її виголошує, тому що взагалі ми більше й скоріше віримо людям хорошим, у тих же випадках, де немає нічого ясного і де є місце ваганням, – і поготів...».
У сучасних комунікативних ситуаціях ми досить часто стикаємося якраз із цілковитою відсутністю будь-якої моралі.
Слід відмітити, що риторику завжди хвилювала ця проблема. Класична риторика, наприклад, завжди ґрунтувалась на постулатах Істини, Добра і Краси. Справжній оратор мусить пам'ятати про два моменти. По-перше, значно легше впливати на тих слухачів, які йому довіряють. По-друге, втрачену довіру аудиторії повернути надзвичайно важко.
Тому найкращий спосіб мати ораторську мораль – це справді бути моральним. Окрім того, ефективність етосу в багатьох випадках визначається тим, що аудиторія більше схильна сприймати того оратора, в якому вона впевнена. Особливо сильний етос може зробити аргументацію взагалі зайвою, оскільки слухачі вірять оратору на слово, заздалегідь погоджуються з усім, що він пропонує. Тобто сильний етос послаблює логос для певної аудиторії, тоді як слабкий етос вимагає сильного логосу.
Пафос (від давньогрец. pathos – «пристрасть») – це засоби впливу, що апелюють до почуттів.
Суть пафосу полягає в тому, що оратор повинен вміти викликати в аудиторії почуття, які могли б вплинути на її думку. В основі класичної патетики міститься уявлення про дві головні пристрасті – любов та ненависть, всі інші почуття є похідними. Дійсно, з пари протилежностей, що виражають відповідне бажане та небажане для людини, можна вивести всі інші почуття. Арістотель з приводу пристрастей писав:
«Доведення залежить від самих слухачів, коли останні зворушуються завдяки промові, тому що ми приймаємо різноманітні рішення під впливом задоволення чи незадоволення, любові чи ненависті».
Основні терміни риторики:
Оратор – це людина, яка впливає на інших людей таким чином, щоб вони прийняли певні твердження або виконали певні дії.
Аудиторія– це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.
Промова – це мовленнєве повідомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.
Переконання – це свідома аргументована дія на інших людей з метою прийняття ними певних тверджень або намірів.
Неориторика – це другий етап у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст.. до нашого часу, засновником її є бельгійський вчений Х. Перельман.
Таким чином, для успішності ораторської промови людині варто актуалізувати всі три модуси публічного виступу. Тобто оратор повинен подбати про створення власного позитивного образу в аудиторії (привернути етосом); про розробку самої промови відповідно до правил побудови обґрунтувань певних тверджень (переконати логосом); про виклик тих емоцій, які зрештою сприяють закріпленню бажаного враження у слухачів (схвилювати пафосом).
4. Основні види і жанри красномовства.
Розрізняють п'ять основних видів красномовства: юридичне (судове), академічне, політичне, церковне та суспільно-побутове.Відомі спроби виділити до десяти його видів – соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, дипломатичне, військове, лекційне, торговельне, церковно-богословське, дискусійне, але за цієї класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П. Сопер вважав, що існує тільки два види красномовства – інформаційне та агітаційне, проте вочевидь, що такою класифікацією обмежитися не можна.
Судове (юридичне) красномовство – це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій – промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи – логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ(в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником,якого чорнили, скільки могли; висновокстандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збірки-трафарети таких вступів і висновків.
Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли відносність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос) Але інститут "божественного" права був малорозвинений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедливих" законів, що мали гарантувати людині надійну охорону та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст, до н. є.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таблиць (V ст. до н. є.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Кодексі" імператора Юстиніана тощо).
"Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови".
У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їхні представники); потерпілий та його представник] нарешті – підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.
Академічне красномовство – це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Слово походить з грецької мови – так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали філософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. є. саме в цій місцевості.
Античне академічне красномовство було ще дуже невимушеним – так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. є., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало найсуттєвішим чинником у процесі формування сучасної системи академічного красномовства.
В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.).
Політичне красномовство – це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.
Характерно, що навіть у первісних, дикунських суспільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відрізнялося від сучасного.
Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Наприклад, політична доповідьвиголошується зазвичай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформаціюможна почути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Оглядчи бесідаобираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступабо промовуми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).
Політична промова диференціюється за сферою функціонування на парламентську, мітингову та воєнну.У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, в яких слово було рівноцінне зброї.
Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.
Церковне красномовство. За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнськерелігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти – протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.
Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху еллінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. є. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса). В епоху еллінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу.
Суспільно-побутове красномовство – це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політичним, але це характерно більше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.
Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. Одначе в "Іліаді", де оспівано похід греків на Трою, перевагу віддано, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді повинні були вміти публічно виступати в зібранні, як Одіссей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи й маніпулюючи скіпетром (цей жезл давав право слова). Старець Нестор названий у Гомера "громомовним вітією", водночас йому належать слова "солодкі, мов мед". Греки вбачали у здібності до красномовства "дар богів", але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя здібностей такого роду.
Епідектичне красномовство з часом почало заміняти собою поезію, що прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.
Як особливий жанр набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма – віршова – утворила в цій сфері особливий жанр лірики – епітафію (наприклад, "У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий, живому добром відплатив за добро").
Отже, соціально-побутове красномовство виникало не тільки з виру подій сьогодення, а й живилося з джерел епідектичного та політичного красномовства: це природно, оскільки політика й побут, скажімо, інколи невловимо переходять одне в одне.
Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.
Отже, розрізняють п'ять основних видів красномовства: юридичне (судове), академічне, політичне, церковне та суспільно-побутове. Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови. Академічне красномовство – це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Суспільно-побутове красномовство – це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації. Кожне із видів красномовства має свою розвинену систему жанрів, які актуалізуються відповідно до суспільно-політичного і культурного контекстів.
5. Закони риторики
I. Концептуальний закон – базовий закон риторики, який становить перший крок мовленнєвого циклу – винайдення задуму, ідеї (створення концепції).За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета. Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом .. Задум (концепцію) можна порівняти з образом людини на гірській вершині, з якої їй вдається побачити й осмислити те, що вона не спроможна зрозуміти, будучи “внизу” (на своїй галявині), бо не здатна охопити цю “галявину” (предмет, проблему) цілісно. Як же навчитися грамотно створювати задум – концепцію?
Концепція (в риториці) – це система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Вона – першооснова мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:
Своє бачення суб’єктом предмета (теми),
Аналіз теми (предмета), тобто вибір проблем для вивчення.
Прилучення до цінностей людського досвіду по вивченню обраної проблеми.
Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позицій.
Д. Карнегі писав: “При підготовці декотрих тем дуже рекомендується дещо прочитати, з’ясувати, що робили й говорили інші з того самого питання. Але не починайте читати раніше, ніж Ви не вичерпали власних думок. ...Справжня підготовка полягає в тому, щоб видобути щось із себе, підібрати й скомпонувати власні думки й оформити власні переконання. Не робіть властивої майже всім помилки – не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх грунтовно”.
II. Закон моделювання аудиторії. Передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції. Важливий момент – оцінка лекційної ситуації з позиції оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід,тому ораторові слід знати існування своїх і чужих “зон небезпеки”, вміти їх попередити, делікатно поводитися. ...Аудиторія створюється не одразу і не швидко. Досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її небезпечні зони (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього автор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал. При незбіганні оцінок з боку аудиторії та оратора слід зберегти здатність до вирівнювання психологічного клімату. Значимість закону моделювання аудиторії полягає не лише в тому, що на його основі можна створити цілісний психологічний портрет аудиторії, але і в тому, що цей закон відкриває можливість подальшої роботи з цим портретом (допомогти аудиторії оволодіти найбільш глибоким рівнем розуміння проблеми, створити умови для актуалізації в людини її позитивних якостей, зняти морально-дисциплінарний мотив і викликати емоційно-естетичний та пізнавальний мотиви, перевести байдужість, конфліктне ставлення у русло конструктивних стосунків). Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок “запуску” концепції – виробити стратегію її реалізації.
III. Стратегічний закон. Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічність, гнучкість, варіативність. З яких компонентів складається стратегія?
- визначення цільової установки;
- вичленування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію та їх аналіз;
- формулювання тези (системи коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання).
Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен побудувати у вигляді тези. Тезу ми розглядаємо як головну думку або згусток думок (стисле, лаконічне вираження роздумів суб’єкта з приводу обраних запитань), що розгортається суб’єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції.
М.М. Сперанський: “...Кожне поняття, кожне слово, кожна (думка) буква повинні йти до свого кінця, інакше вони будуть введені без причини, вони будуть зайвими, а все зайве є нестерпним”.
IV. Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.
Аргументація – це засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого. В основі лежить логічне обґрунтування тези шляхом доказу, переконання. Активізація передбачає таку послідовність дій:
- зацікавити аудиторію;
- викликати аудиторію на роздуми;
- вивести аудиторію на рівень обговорення.
Логіко-психологічний та психологічні прийоми на етапі обговорення повинні підкріплюватися аудіовізуальними прийомами (схеми, малюнки, графіки, відео-фрагменти тощо). Тактичний закон дозволяє суб’єкту знайти ефективні засоби впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація цільової установки. Розглянуті чотири закони риторики (концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний) спрямовані на розвиток інтелектуального центру, таких якостей, як самостійність, самокритичність, глибина, ерудиція, гнучкість, відкритість мислення. Знання й застосування цих законів сприяє розвиткові ефективного мислення. Отже, риторика перш за все вчить людину грамотно мислити.
“Перш, ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх спочатку через верхню частину” (Цицерон).
V. Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дійовій словесній формі (ДСФ).
ДСФ – система комунікативних якостей мовлення:
правильність,
виразність,
ясність,
точність,
ємність,
багатство,
образність,
стислість,
доцільність.
Розвитку правильності мовлення сприяють тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення.
Виразність – якість, що впливає на емоції та почуття аудиторії.
Засоби виразності:
художня образність,
фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, дикція, темп мовлення),
приказки,
прислів’я,
цитати,
афоризми.
VI. Закон ефективної комунікації.
Контакт – це спілкування без перешкод, тобто вищий рівень спілкування.
З метою збереження контакту, становлення його необхідні такі дії:
- корегування підготовчого етапу під час спілкування
; - управління поведінкою аудиторії;
- управління власною поведінкою.
У ході спілкування можна спостерігати таке психологічне явище, як “ораторський шок” (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруженість, скутість думки, мовлення і поведінки.
VII. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності. Аналіз якості здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності:
підготовчому,
виконавському,
наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).
Аналіз ефективності (результативності) ступеня реалізації цільової установки проводиться на наслідковому етапі діяльності. Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізі і аналізові інших. Самоаналіз є надзвичайно сильним джерелом розвитку особистості, бо дає можливість суб’єкту пізнати себе, виявити свої слабкі й сильні сторони. Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку – шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших:
“Спершу слід відкрити себе, потім виправлятися ... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинувачем, потім – суддею і тільки під кінець – захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спитай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги”. (Сенека)
Після того, як суб’єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний повноцінно аналізувати інших. Отже, системно-аналітичний закон розвиває в людини такі якості, як самокритичність і відкритість мислення, мовне чуття, шанобливість, тактовність у ставленні до інших людей. Хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу (P=К+А+С+Т+М+ЕК+СА), однак він не робить її замкненою, застиглою, бо сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.
Закони риторики - прийоми, які використовуються в мові для досягнення загальнориторичного ідеалу.