1. Правління Симеона
Золота доба Першої Болгарської держави, яка проіснувала в період з 681 по 1018 рр. пов’язана з іменем царя Симеона І Великого. Золота доба Першої Болгарської держави, яка проіснувала в період з 681 по 1018 рр. пов’язана з іменем царя Симеона І Великого. Про це нам також згадує Сєдов Валентин Васильович в свої праці слов’яни. Історико-археологічні дослідження. «Час правління Семеона був періодом розквіту болгарської культури. Досягнення візантійської цивілізації адаптувалися до місцевих умов і отримували подальший розвиток. При царському дворі створений слов’янський літературний центр де переводилися праці візантійських авторів»
Прагнучи до гегемонії на Балканському півострові, він вів активну завойовницьку політику, спрямовану на підкорення найбільш могутніх держав того часу, серед яких Візантійська імперія, Сербське, Хорватське королівства тощо. У період його правління Болгарія досягла своєї найвищої могутності. Зовнішня політика царя Симеона характеризувалася тривалими війнами. Детальну біографію нам надає болгарський історик Іван Божилов у своїй праці «Цар Симеон. Золотий вік середньовічної болгарії» У 893 р. на Народному соборі в новій болгарській столиці Великому Преславі Симеон урочисто отримав владу від свого батька князя Бориса (він був третім сином). Новий правитель болгар мав прекрасну освіту. Більше десяти років він навчався в Константинополі у патріарха Фотія. Однак в історії Болгарії не було іншого настільки самостійного і самовпевненого правителя, який орієнтувався тільки на інтереси своєї країни. У повідомленнях візантійських авторів існує дві розповіді про візантійсько-болгарську війну кінця ІХ ст. та про війни угорців з болгарами в цей час в контексті візантійсько-болгарської конфронтації, які відрізняються одна від одної. Перша з розповідей належить Георгію Амартолу [1, с. 42-57], і згадується пізніше в працях Лева Граматика, Продовжувача Феофана, Георгія Кедріна, Іоанна Зонари. Друга розповідь належить Костянтину VII Багрянородному. Окрім того події цієї війни описані у Симеона Магістра та у «Тактиці» візантійського імператора Лева VI Мудрого [4]. Остання праця є найбільш раннім джерелом, що описує події угро-болгарських війн кінця ІХ ст. в контексті візантійсько-болгарських. Причиною болгаро-візантійської війни 894-896 рр. (889 р.?) були утиски інтересів болгарської торгівлі в результаті перенесення болгарського ринку з Константинополя в м. Салоніки. Ця зміна була дуже важливою та суттєво вплинула на болгарських купців, яких обтяжували підвищеними митними зборами [2, с. 284-286].
Протести болгарського правителя Візантія проігнорувала. Симеон вислав війська, і візантійці зазнали поразки при Одріні (сучасне м. Адріанополь). Тоді Візантія закликала на допомогу угрів, які одразу ж спустошили північні області Болгарії. Лише спільні дії болгар і печенігів проти угорців змусили ромеїв та угрів відійти на Середньодунайську низовину. Зрештою, Симеон уклав перемир’я з візантійцями, що дозволило йому зосередитися на війні з уграми. Підготовка була й дипломатична. Був підписаний антиугорський договір з печенігами. Навесні 896 р. війська Симеона рушили на північ і зустріли угрів у битві на Південному Бузі (місце локалізації битви на сьогодні не індентифіковане). У запеклій битві угри (ймовірно на чолі з легендарним Арпадом) зазнали поразки. Вони були не тільки повністю розбиті, але й остаточно вигнані печенігами далеко на захід, у результаті чого поселилися на території сучасної Угорщини, в Карпатській улоговині.
Ключовим моментом першого етапу візантійсько-болгарської війни кінця ІХ ст. стала битва при Булгарофігоні, яка відбулася влітку 896 р. [3, с. 93-94]. На сьогодні достеменно не встановлено чисельність військ сторін противників, але відомо, що командирами були цар Симеон з одного боку та Лев Катакалон з іншого. Візантійська армія внаслідок битви була вщент розбита. Лише незначній кількості візантійського війська, в тому числі і Катакалону, вдалося вижити. Важливими джерелами щодо битви при Булгарофігоні є іконографічні дані, зокрема зображення з праці Іоанна Скіліци. Мініатюра чудово ілюструє перемогу болгарського війська над візантійцями. Останні були змушені підписати мирний договір, за умовами якого Візантійська імперія повернула болгарську торгівлю в Константинополь, зобов’язалася сплачувати щорічну данину й поступилася Болгарії частиною Фракії. Тим часом цар Симеон утвердив свій контроль і над Сербією в обмін на визнання Петра Гойніковича сербським сувереном. Симеон регулярно порушував мирний договір і нападав на Візантію, анексуючи нові території. Нова мирна угода 904 р. встановила болгарський суверенітет над Північною Грецією та більшою частиною Албанії. Кордон між Болгарією та Візантією проходив за 20 км на північ від м. Салоніки [3, с. 93-94; 4].
У 912 р. помер візантійський імператор Лев VI Мудрий і престол посів Костянтин VII Багрянородний. У новій обстановці Симеон вирішив ближче ознайомитися з візантійськими справами і вислав у Константинополь посольство, котре ромеї прийняли з неповагою. Болгарський правитель вирішив, що це є достатнім приводом для нового військового походу проти Візантії, і, після цього, його війська з’явилися під стінами Константинополя 913 р. Імперія задовольнила всі вимоги Симеона. Був обговорений можливий майбутній шлюб однієї з дочок Симеона і юного візантійського імператора, а за самим болгарським правителем був визнаний титул царя болгар. Ця угода діяла менше року. Мати юного візантійського імператора Зоя оголосила його недійсним. Відповіддю стали військові дії болгарського царя. У 914 р. війська Симеона захопили Фракію, оволоділи Адріанополем, спустошили частину Македонії і вторглися в околиці Фессалонік. Військові дії з боку Візантії не змусили себе чекати. 20 серпня 917 р. на р. Ахелой Симеон розгромив візантійські війська [3, с. 93-94; 4; 5]. Болгарська армія наближалась до Константинополя. У відчайдушній спробі зупинити болгар Візантійська імперія зібрала всі війська, що ще в неї залишалися, й, виступила проти болгарської армії. За відомостями ромейського літописця Лева Граматика візантійська армія була доволі численною. Головнокомандувачем ромеїв був Лев Фока, який прагнув до реваншу, зі своїм воєначальником Миколою, сином Дуки. Так відбулася битва при Катасірті, поруч із Константинополем. Бій відбувся вночі, у якому болгари напали на візантійські війська і знову розгромили їх. Лев Фока втік, а Микола загинув. Шлях до Константинополя був відкритий для військ царя Симеона. Однак, болгарська армія повернулася назад у Болгарію. Як і після битви під Каннами, коли Ганнібал не пішов у наступ на Рим, дослідники не можуть пояснити, чому Симеон не напав на Константинополь? Одразу по закінченню кампанії проти Візантії Симеон скинув з престолу Сербії та відправив до в’язниці Петра Гойніковича, який намагався його зрадити. На його місце цар поставив свого протеже Павла Брановича. За ініціативи Симеона був скликаний церковний собор 917 (918 рр.?) який проголосив самостійність Болгарської патріархії, а новообраний патріарх зробив освячення титулу Симеона «Симеон, у Христа Бога самодержець усіх болгар і ромеїв». 918 р. болгарське військо організувало похід в Елладу й захопило м. Фіви [2, с. 284-286].
Безперервні поразки призвели у 919 р. до перевороту у Візантії. Друнгарій флоту Роман Лакапін замінив Зою як регент, і заслав її в монастир. Після цього посватав свою доньку Олену за юного Костянтина VII і 920 р. став співправителем, узурпувавши реальну владу в імперії. Саме це Симеон намагався зробити вже сім років. Зійти на візантійський трон дипломатичними способами стало неможливим і Симеон прийняв рішення розпочати нову війну.
У 921 р. болгарські війська з’явилися у Фракії, а потім і в околицях Константинополя. Лише необхідність приборкати сербів, які збунтувалися проти болгарської влади, перешкодила штурму візантійської столиці. Ромейська дипломатія намагалася збунтувати сербів на чолі з Павлом Брановичем проти Симеона, але болгарський самодержець замінив на сербському престолі Павла на Захарія й бунт провалився. У 922 р. здолавши сербів, болгарські війська знову вирушили до Константинополя. У Симеона була могутня армія, але він добре усвідомлював, що для завоювання Константинополя потрібний і сильний флот, щоб нейтралізувати візантійський та оточити велике місто з моря. Цар звернувся до арабів, у яких на той час була потужна морська флотилія. У 922 р. болгарське посольство було відряджене до халіфа Убайдаллаху аль-Махді до столиці Фатимідського халіфату Кайруан (Туніс). Він погодився на пропозицію про спільну атаку морем та сушею, і разом з болгарськими посланцями, відрядив до Болгарії також і своїх людей, щоб уточнити подробиці нападу. Однак, дорогою назад вони були захоплені візантійцями в Калабрії (Південна Італія). Ще з початку 927 р. незважаючи на відчайдушні заклики до миру Романа Лакапіна, Симеон розпочав широкомасштабну підготовку до облоги Константинополя. Однак, облога ця так і не відбулася [2, с. 284-286].
Війни проти Візантії сприяли значному збільшенню території Болгарської держави. У володіння Симеона ввійшли Албанія, Фракія, Македонія, Сербія. У 927 р. Симеон здійснив похід проти хорватів, але зазнав великої поразки. Невдовзі, 27 травня 927 р. Симеон помер від серцевої недостатності у своєму палаці у Преславі, і новий підготовлений похід болгар на Константинополь так і не здійснився [3, с. 93-94].
Таким чином, зовнішня політика Симеона I Великого мета якої полягала в тому щоб очолити гегемонію на Балканському півострові, в основному, за рахунок підкорення Візантійської імперії та ряд інших держав, призвела до найвищої могутності Болгарської держави в кінці ІХ – першій чверті Х ст.
2. Просвітницька діяльність Климента Охридського, Константина Преславського, Іоанна Екзарха.
Климент Охридський
Ранніми болгарськими джерелами про Климента є служба йому та житіє Наума, написане їхніми учнями. У «Короткому грецькому житії Климента» сказано, що за походженням Климент походить з « європейського Мізиса, який називають багатьма болгарами ». Учні, на жаль, не залишають відомостей ні про рік його народження, ні про те, в якому віці він помер. Незрозумілим є і питання його місця народження. Проте вважається, що він народився близько 840 року в південно-західній частині Болгарії. Ставши учнем Костянтина Кирила Філософа, Климент потрапив у надзвичайно сприятливе середовище для свого розвитку. Разом з Наумом і Ангеларієм брав участь у Моравській місії (863-866), після чого разом з Кирилом і Мефодієм прибув до Риму (867), де був, найімовірніше, висвячений на священика римським папою Адріаном II. наступного року. Після смерті свого вчителя Костянтина Кирила (14 лютого 869 р.) Климент Охридський написав свою «Похвалу Кирилу».
«Звертаюся до твоїх золотих очей, через які я був усунутий
Дурна сліпота і над розумним світлом...
Я звертаюся до твоїх очищувальних рук, через які мене вилили мій народ, розумна хмара, що зрошувала божественним потоком роса наших сердець, спалених гріховною посухою...».
Відразу після смерті св. Мефодія німецьке духовенство вигнало учнів святих братів з Моравії і таким чином вони дісталися Болгарії. Феофілакт розповідає, як Климент, Наум і Ангеларій переходять Дунай, потім прибувають до Белграда, де постають перед боритарканою, яка посилає їх до князя Бориса. Ці події пов'язані з осінню 885 року і весною 886 року. На той час Болгарія вже прийняла християнську релігію і болгарському правителю були потрібні вчителі слов'янської мови. У 887 році в болгарській столиці утворився культурний гурток з учнів Кирила і Мефодія, в якому безумовно домінував авторитет Климента. Йому довірено створення літературної культури. Спираючись на староболгарські джерела, Феофілакт зазначає дуже важливий уривок. Йдеться про послання Борисом Климента в Кутмичевицю, де він доручає його вчителем бояринові Домете. Болгарський правитель дав йому три будинки в Деволі та місця відпочинку поблизу Охріда та Главіниці. З «Прологого житія Климента Охридського» довідуємося, що « учні Климента найкращі в знаннях і призначаються читцями, дияконами та священиками». У нього в кожному районі по 300 учнів. Климент робив це протягом семи років. " У 893 році, коли Симеон прийшов до влади, Климент був висвячений « першим єпископом, який проповідував болгарською мовою ». Протягом 30 років Климент трудився над зміцненням християнської віри в болгарському народі. Він перекладав книги з грецької мови на болгарську, складав проповіді на свята, будував церкви та монастирі. Одним із них є монастир «Св. Пантелеймона» біля Охріда, побудований за сприяння царя Симеона, де, ймовірно, була організована перша в Охриді школа староболгарською мовою. Він спростив глаголицю і склав літери т. зв Слов'янська абетка «кирилиця». Тільки в західній половині тодішньої Болгарії святий Климент мав близько 3500 учнів, які прийняли священний сан і поступово витіснили з Болгарії грецьке духовенство, яке проповідувало незрозумілою для болгар грецькою мовою. З житія Наума ми знаємо, що після висвячення Климента на єпископа Симеон послав Наума замість нього і що Наум помер на 6 років раніше Климента. В останньому конкретному сповіщенні в «Протяжному житії Климента Охридського» сказано, що Климент був похований « за часів болгарського царя Симеона 27 липня 6424 року (916 року) в церкві св. Пантелеймона», у могилі, яку він власноруч підготував, з правого боку передньої частини притвору. "
Константин Преславський
Учень Кирила Та Мефодія. Біографічні дані про нього надто скупі. Відомо, що після смерті Мефодія разом з іншими його учнями він зазнав гонінь, був проданий німецьким духовенством у Венецію, але зумів перевестися до Константинополя, а звідти приїхати до Болгарії. Костянтин Преславський — один із засновників староболгарської гімнічної поезії. Найзначнішим його твором є проповідницький збірник « Учительне Євангеліє », одна з визначних пам’яток золотого віку болгарської літератури , написаний у 893-894 роках, — недільне тлумачне Євангеліє, що складається з 51 проповіді, взятої з візантійського збірника. Учительне Євангеліє містить дві передмови — віршовану молитву, відому як « Азбучна молитва », і прозову частину. Також «Церковна історія», «Історії» та ін . частин. У творі є міркування про різні церковні свята. Незважаючи на свій компілятивний характер, Учительне Євангеліє має велике значення як перший систематичний проповідницький твір слов'янською мовою. У 894 р. він уклав перший слов'янський літописний твір — «Історикиї». У 906 році за дорученням Симеона Костянтин Преславський переклав «Чотири слова проти аріан» Афанасія Олександрійського.
Він автор церковної служби на честь св. Мефодія, в якій показано боротьбу його вчителя проти тримовної догматики. Все вказує на те, що саме він є автором «Похвального пісні Мефодію», в якому є акровірш «Добре, Мефодію, тобі співаю. Костянтине» . Костянтину Преславському приписують також поему « Проголошення до Євангелія », яка за змістом і композицією близька до «Азбукової молитви» і в якій він відкидає культ чужої мови і обстоює пропаганду рідної мови як найбільшої. значний засіб для розвитку болгарської культури. Деякі вчені навіть стверджують, що саме Костянтин Преславський був Чорнолицим Хоробрим (і написав «Про листи»), але досі остання теза остаточно не прийнята в болгарській історіографії, а висловлюється скоріше як припущення.
Іоанн Екзарх
Іоанн Екзарх Болгарський, за національністю грек. Архієпископ Болгарії сучасник царя Симеона та учасник його просвітницької діяльності. Про життя його достеменно нічого не відомо. На основі надбання візантійських вчень та власних спостережень. «Шестоднєва» — тлумачення перших розділів Книги Буття, які розповідають про створення світу Богом протягом шести днів. Повні його старослов’янські списки з’явилися на Русі доволі пізно. В своєму «Шестодневі» він описує розкіш яка була під час правління Симеона при палаці й боярських садибах. Намагається представити існуючий порядок найкращим, єдино можливим , проявом божої волі й премудрості. Такий спосіб життя характерний не лише світських феодалів, але і для представників вищого духовенства та єпископів, митрополитів, деяких монахів. Роль церкви як ідеолога і захисника феодального строю в Болгарії відображають в писаннях і проповідях Іонна Єкзарха. В деякому сенсі його Шестидневик представляє апологію природи. Іоанн Екзарх говорить що весь світ — сонце, зірки, земля, виноградники, рослини, моря риби