1. Поняття та розвиток адміністративного процесу: основні концепції.
§ 1. Концепції та поняття адміністративного процесу
Адміністративний процес пройшов складний процес становлення та розвитку, значний інтерес до змісту якого не стихає вже понад сто років. Особливого наукового піднесення він отримав у середині 40-х років ХХ ст.
У сучасній вітчизняній правовій парадигмі окреслились три основні концепції адміністративного процесу: юрисдикційна, судова та управлінська:
В рамках юрисдикційноїконцепції(«вузької») адміністративний процес розглядається, як регламентована законом діяльність з вирішення суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відносинах службового підпорядкування, а також діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу.
Прибічники даної ідеї (Н. Г. Саліщева, О. А. Дьомін, С. I. Котюргін та ін.) вбачали у адміністративному процесі своєрідний аналог кримінального та цивільного процесів. На їх думку, функції адміністративно-процесуальних норм зводилися до забезпечення лише тих матеріальних правовідносин, в основі яких лежить суперечка про право.
Iншими словами, під адміністративним процесом вони пропонували розуміти законодавчо упорядковану діяльність щодо вирішення справ про адміністративні проступки, а також щодо розгляду скарг на неправомірні дії (рішення) органів державної влади, не пов’язані із службовим підпорядкуванням. В сучасній українській правовій системі теорію «вузького» розуміння адміністративного процесу розвиває В. Г. Перепелюк, який є автором таких наукових праць, як «Адміністративний процес» та «Адміністративний процес. Загальна частина».
Діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо вирішення справ управлінського характеру виносилася за межі адміністративного процесу. Її іменували «провадженням». Норми, які регулюють порядок такого провадження, оголошуються «матеріальними». Таким чином, адміністративний процес та адміністративне провадження мисляться як два самостійні види діяльності органів державної влади. Перший з них спрямований на розв’язання конфліктів між учасниками адміністративних правовідносин; другий — на вирішення суто управлінських питань.
З цього приводу варто зазначити, що у загальній теорії права окреслений підхід до розуміння сутності процесу не отримав широкого визнання. Переважна більшість відомих процесуалістів (В. О. Лучин, С. С. Студенікіна, В. М. Горшеньов, С. С. Алексеєв та ін.) схилялися до іншої думки.
Названі вчені послідовно аргументували точку зору, згідно з якою процесуальна форма притаманна будь-якій (а не тільки правоохоронній) діяльності органів державної влади щодо застосування юридичних норм. Вони доводили, що до переліку задач процесу входить не лише розв’язання спорів між учасниками правовідносин, а й вирішення широкого спектру справ «позитивного» характеру. Більше того, у загальному масиві юридичних справ, які підлягають процесуальній регламентації, більшу частину складають саме управлінські справи. Адже перелік організаційних правовідносин, котрі виникають у сфері управлінської діяльності, є надзвичайно багатогранним та різноманітним.
Судова концепція адміністративного процесу ґрунтувалася на твердженні, що будь-яка процесуальна діяльність є винятковою прерогативою органів судової влади. Так само, як і послідовники юрисдикційної концепції («вузької»), своє уявлення про адміністративний процес вони будують на основі аналогії з двома «традиційними» видами юридичного процесу: кримінальним та цивільним. Проте, якщо перші таку аналогію вбачають у «конфліктному» характері юридичних справ, що підлягають процесуальному вирішенню, то другі виходять з ідеї їх обов’язкової судової підвідомчості.
Отже, за судовою концепцією під адміністративним процесом розуміється діяльність органів правосуддя щодо вирішення справ про адміністративні проступки. Такої точки зору дотримувалися А. Ф. Клейман, С. М. Махіна та ін.
Управлінська концепція адміністративного процесу отримала найбільше визнання у вітчизняній правовій теорії. Її прибічники наполягають на тому, що адміністративний процес не повинен і не може обмежуватись роллю організаційно-правового «регулятора» юридичних конфліктів. На їх думку, подібне розуміння адміністративного процесу не відображає всієї повноти цього явища. Стверджується, що особлива процесуальна форма є притаманною усій правозастосовчій діяльності органів публічної влади, а не лише її окремим аспектам, які безпосередньо пов’язані із застосуванням заходів примусу. Таким чином, межі функціонування адміністративного процесу, окрім власне юрисдикційної сфери, поширюються на все розмаїття управлінських справ. З огляду на свою специфіку, в юридичній літературі окреслений підхід отримав назву «широкого».
Представники даної наукової течії формулювали і формулюють багато різних визначень поняття адміністративного процесу. Їх загальний сенс цілком можна звести до наступного положення: адміністративний процес — це діяльність суб’єктів державно-владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права. Основоположниками цієї концепції були В. Д. Сорокін, Ю. А. Тихомиров, Д. М. Бахрах.
Сучасна українська процесуальна доктрина в «широкому» розумінні була розвинута такими вченими, як М. М. Тищенко та О. В. Кузьменко.
Адміністративний процес є специфічним видом юридичного процесу, що, на відміну від інших видів процесів (кримінального, цивільного), має складну структуру проваджень, які відрізняються один від одного за характером справ.
Сучасне розуміння адміністративного процесу базується на широкому розумінні даного явища, яке сформовано, як нами зазначалося вище, в радянській правовій доктрині. Разом із тим, сучасна правова дійсність виходить за межі наведених правових дефініцій, оскільки враховує появу нових інститутів та правових явищ.
Отже, адміністративний процес — це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.
Ознаками адміністративного процесу як виду юридичного процесу є:
як і інші різновиди юридичного процесу, адміністративний процес має на меті виявлення та реалізацію матеріальних відносин;
адміністративному процесу властиві аналогічні закономірності (як і іншим галузевим формам процесуального права), які зв’язують його з матеріально-правовою сферою;
всі процесуальні механізми, властиві адміністративному процесу, є внутрішніми, спеціальними механізмами правової системи;
як і інші різновиди процесуального права, адміністративний процес має структуру, подібну до будь-якого іншого галузевого різновиду права (однаковий набір елементів і зв’язок між елементами).
2. Поняття та завдання адміністративного судочинства.
3. Моделі організації адміністративної юстиції.
МОДЕЛЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ В статье изложены результаты исследования особенностей создания и функционирования органов административной юстиции в Украине и мире на примере стран Западной Европы романо-германской правовой семьи. Проанализирована система указанных органов и их функции. The article presents the results of the features of creation and functioning of the bodies of administrative justice in Ukraine and in the World (on the example of Romano-Germanic legal family in the countries of Western Europe). It is analyzed the system of given bodies and their functions. В умовах становлення системи адміністративної юстиції в Україні доцільним є вивчення закордонного досвіду. Найбільший інтерес для України викликають системи адміністративної юстиції романогерманської правової родини, оскільки саме принципи в зазначеній сфері країн, що входять до цих правових родин, були певним чином запозичені нашою країною для формування власної адміністративної юстиції. Мета дослідження – з'ясувати особливості системи адміністративної юстиції в Україні та світі, зокрема на прикладі краї Західної Європи романо-германської правової сім'ї. У зв'язку з цим вирішено такі завдання: 1) досліджено систему української адміністративної юстиції; 2) вивчено моделі адміністративного судочинства Болгарії, Німеччини, Франції. У Конституції України закладена теорія суверенітету народу як правової доктрини прав, пріоритету прав і свобод людини та громадянина, а також верховенство народу як джерела публічної влади. Тобто сучасна модель української демократії, яка закріплена у Конституції – Основному закону держави [1], ґрунтується на ідеї народного суверенітету, який забезпечує повновладдя народу і верховенство народу. При цьому держава жодним чином не вправі обмежити народний суверенітет, бути вище та сильніше за нього, оскільки за своєю природною суттю державна ("публічна") влада є похідною від влади народу. Таким чином, саме в Конституції України втілено принцип залежності публічної влади від громадян, народу, а не навпаки, так як саме воля останніх покладена в основу державності. 80 Однак в умовах реалій може існувати певна загроза з боку публічної влади для демократичних інститутів, розвитку свобод на прав людини і громадянина, так як зазначена влада без належного контролю буде мати можливість встановити позаправовий режим, змушуючи суспільство його дотримуватися. Саме тому захист прав і законних інтересів учасників публічно-правових відносин є невід'ємною складовою системи демократичної та прозорої діяльності суб'єктів владних повноважень. Забезпечення гарантій суб'єктивних прав громадян у відносинах з державними органами є обов'язком правової держави, що обумовило створення в Україні адміністративної юстиції, яка покликана, з одного боку, захищати права та інтереси осіб, з іншого – за допомогою сталої судової практики забезпечити законність діяльності таких органів, і, таким чином, сприяти зміцненню правопорядку в державі. Важливою подією в українській державі, в законодавчій її сфері, стало прийняття у 2005 році Кодексу адміністративного судочинства України [2], який встановив дієву можливість здійснення правого контролю управлінської діяльності, що, в свою чергу, забезпечило реалізацію прав окремих громадян по відношенню до органів державної влади шляхом оскарження їх неправомірних рішень, дій чи бездіяльності. Тобто із прийняттям КАСУ відбулося істотне наближення до втілення в життя положень статті 55 Основного Закону. Адміністративне судочинство – це важлива складова у гарантуванні забезпечення прав і свобод громадянина, законних інтересів юридичних осіб, які у сукупності сприяють зміцненню економічного, соціального, політичного і юридичного "добробуту", що є основою забезпечення суверенітету народу, верховенства його потреб і законних інтересів. Відповідно до положень КАС України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" [3] запроваджено систему адміністративних судів, яка складається із місцевих адміністративних судів (місцеві загальні суди та окружні адміністративні суди), апеляційних адміністративних судів, Вищого адміністративного суду України, як суду касаційної інстанції, та Верховного Суду України, як найвищого судового органу в системі судоустрою. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії суб'єктів владних повноважень з мотивів їх незаконності або невідповідності правовому акту вищої юридичної сили, крім випадків, коли щодо таких актів Конституцією України чи законами України встановлено інший порядок судового оскарження. У той же час законодавець 81 заборонив відмовляти особі у доступі до правосуддя та неможливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, що регулює спірні відносини. Українська модель конституційно-правого захисту особи є здобутком як вітчизняної науки, так і світової практики адміністративної юстиції. Звичайно, система адміністративних судів, сама концепція судового захисту прав громадян і організацій від свавілля адміністрації залежать від характеру системи права кожної окремої країни. Але безперечно об'єднуючим фактором є належність до однієї правової родини, яка спричиняє спільність поглядів на завдання, принципи і механізми адміністративної юстиції у країнах всередині цієї правової родини. У Західній Європі існує багато моделей адміністративної процедури щодо судового контролю за діяльністю органів державного управління, які відповідають правовим системам та історії цих країн, певним поглядам теоретиків права [4]. Досить схожою для України є система адміністративної юстиції Болгарії, яка належить до романо-германської правової сім'ї. В соціалістичний період ідея про встановлення судового контролю за законністю адміністративних актів будь-яких органів в Болгарії була відхилена. Однак у подальшому, відповідно до прийнятої 12.07.1991 року Конституції Болгарії [5] та Закону "Про судову систему" 1994 року, була передбачена можливість оскарження рішень державних органів в адміністративному порядку. Взагалі, в систему судових органів республіки Болгарія входять: Верховний касаційний суд, який здійснює верховний судовий нагляд за точним і однаковим застосуванням законів всіма судами; Верховний адміністративний суд, що здійснює зазначений вище нагляд в адміністративному правозастосуванні; апеляційні; окружні; військові та районні суди. Також, Верховний адміністративний суд виносить рішення щодо спорів по законність актів Ради міністрів, міністрів та ін. При цьому рішення Верховного адміністративного суду можуть бути оскаржені у Верховний касаційний суд. Крім того, Верховний адміністративний суд є інстанцією, яка здійснює тлумачення законів, які є обов'язковими для всіх гілок влади. Слід відзначити, що хоча законодавством Болгарії і передбачена можливістьоскарженнярішеньдержавнихорганіввадміністративному порядку, проте у деяких випадках, визначених унормативно-правових актах, рішення адміністративного органу по скарзі є остаточним. Наприклад, рішення Центрального управління національної служби 82 зайнятості щодо відмови надати іноземцю дозвіл на працевлаштування в Болгарії не може бути оскаржене до суду [6]. Зазначене значно звужує функції контролю з боку адміністративної юстиції за діяльністю органів влади, що не сприяє укріпленню та належному розвитку демократії в країні. Модель судоустрою в Німеччині характеризується тим, що чинне законодавство виокремлює спори між приватними особами, що відносяться до системи загальних судів, та спори між приватними особами і органами влади, що належать до компетенції адміністративних судів. При цьому останні утворюються шляхом їх спеціалізації та формують струнку систему органів, очолювану Вищим адміністративним судом. Так, система адміністративних судів Німеччини має три інстанції: суди першої інстанції, вищі адміністративні суди на рівні земель і Федеральний адміністративний суд з місцезнаходженням у м. Берлін. В той же час, в окремих випадках, встановлених законом, суди другої і вищої інстанцій можуть виступати як суди першої інстанції. Крім того, на підставі спеціальних нормативних актів і відповідно до прийнятих для них процесуальних правил, у Німеччині діють соціальні, фінансові і дисциплінарні суди, як спеціальні адміністративні. Рішення адміністративного суду першої інстанції може бути оскаржене у вищому суді землі, а його рішення, в свою чергу, – у касаційному провадженні в Федеральному адміністративному суді. Однак таке провадження може бути розпочато лише якщо його допускає вищий земельний суд або мали місце серйозні процесуальні порушення. У зазначених у законі випадках можливе звернення до Федерального суду, минаючи вищий суд землі, який приймає до розгляду справи у разі, коли йде мова по порушення норм федерального права. Якщо оскаржується правильність застосування права землі, Вищий адміністративний суд приймає остаточне рішення [7]. Таким чином, система адміністративних судів Німеччини є багатоланковою та досить складною, що, на наш погляд, певною мірою ускладнює доступність громадян до правосуддя, оперативного та дієвого захисту судом порушених прав і свобод. Французька система адміністративної юстиції, яка за своєю природою є класичною, характеризується наявністю спеціальних судових органів, що займаються розглядом і розв'язанням лише спорів за позовами громадян до органів управління. Метою французької адміністративної юстиції є регулювання конфліктів між громадянами і органами державного управління або між 83 самими органами і установами, а також прийняття рішень, що ґрунтуються на нормах адміністративного права [8]. В основі французької моделі адміністративної юстиції, як і в української, лежить принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, які не повинні втручатися у справи один одного. У Франції діє триланкова система адміністративної юстиції: низові суди (регіональні і спеціальні), апеляційні суди, які виключно розглядають скарги на рішення низових судів, та Державна рада, яка є Вищим адміністративним судом та одночасно діє як головний консультаційний орган уряду країни. За загальним правилом Державна рада є судом касаційної інстанції по рішенням, винесеним спеціалізованими судами адміністративної юстиції. Однак у деяких випадках, визначених законом, Державна рада розглядає спори як суд першої і останньої інстанції, має апеляційні повноваження та приймає до провадження найбільш важливі справи. Крім того, у разі, коли закон визнаєможливість конфлікту юрисдикцій, тобто коли визначення підвідомчості спору між загальним судом та судом адміністративної юстиції є утрудненим, зазначений конфлікт вирішує спеціальний орган – Трибунал по конфліктах. Таким чином, проаналізувавши системи адміністративних юстиції деяких європейських країн, можна із впевненістю відзначити, що українська модель ввібрала в себе самі позитивні досягнення світової практики адміністративної юстиції. Результатом багаторічної творчої діяльності колективу суддів, вчених-юристів, адвокатів, які були членами групи Кабінету Міністрів України з розробки першого Адміністративно-процесуального кодексу України, став остаточно підготовлений проект закону, який було внесено народними депутатами України на розгляд Верховної Ради України, за підсумками якого 6 липня 2005 року його прийнято як Кодекс адміністративного судочинства України. Сучасні наукові уявлення про адміністративне судочинство відрізняються від традиційних концепцій адміністративної юстиції, яка становить фундамент юридичної ваги у структурі адміністративного процесу. На відміну від позиції російських вчених, які досліджують проблеми адміністративної юстиції (Ю. М. Старилов та інші), ми розрізняємо вказані категорії, оскільки головний смисл і завдання адміністративного судочинства є забезпечення дотримання принципу верховенства права у відносинах між публічними органами державної влади та місцевого самоврядування з людиною і громадянином, при цьому врахування міжнародних зобов'язань України та практики Європейського суду з прав людини. Нормативні положення 84 Конституції України про здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства є конституційно-правовим базисом, на основі якого сформовано адміністративну юстицію в Україні як організаційно-правової форми здійснення права на судовий захист незалежним і неупередженим судом. Отже, підсумовуючи вищевикладене , відмітимо, щ о адміністративне судочинство можна визначити як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, які виникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб'єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стало важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб. Таким чином, законодавець з прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України відкрив шлях становленню нового процесуального судочинства у сфері судового контролю за публічним управлінням, втілюючи в життя пріоритет конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, що є безумовною ознакою правової та демократичної держави.
4. Історія виникнення та розвитку адміністративного судочинства в Україні
https://adm.zp.court.gov.ua/sud0870/history1/adm_ust_history
Історія становлення та розвитку адміністративної юстиції сягає в глибоку давнину. Так, ще у єгипетських записках періоду греко-римського панування містились певні згадки про закони, що передбачали обмеження для осіб, які вчиняли протиправні дії по відношенню до громадян. Яскравим прикладом втручання держави в дії своїх адміністративних органів є діяльність Цензорату, створеного для перевірки і контролю діяльності численного чиновництва китайськими імператорами за часів правління династії Цінь (221–206 рр. до н.е.).
Діяльність Цензорату багато в чому нагадувала створену набагато пізніше Петром Першим прокуратуру в Російській імперії. Проте, ці інститути не мали на меті і не виконували завдань, спрямованих на справедливе ставлення чиновників до громадян. Скоріше, вони були засобом здійснення контролю за численними адміністративними підрозділами і забезпечення узгодженості в їх роботі. У часи Середньовіччя певні обмеження владних чиновницьких структур були відображені у Великій хартії вольностей та в германському звичаєвому праві, згідно з яким суверен не знаходився над законом і міг бути притягнутим за свої неправомірні дії до відповідальності.
Значний прогрес у розвитку адміністративної юстиції спостерігається наприкінці XVIII століття, коли у Франції відбулася революція і заснована Державна рада, якою було визнано відмінність між публічним та приватним правом, а також потребу в окремому органі, який здійснював би нагляд за функціонуванням влади і дотриманням нею положень публічного права. За період свого існування Держана влада виробила механізм судового перегляду дій органів влади, який і сьогодні становить підґрунтя системи судового контролю у Франції. Варто зауважити, що інститут адміністративної юстиції у Франції від самого початку характеризувався міцним зв’язком між органами адміністративної юстиції і адміністрацією. Цей зв'язок проявляється зокрема у тому, що адміністративні суди поряд із судовими повноваженнями здійснюють окремі адміністративні функції.
Слід принагідно зауважити, що в організаційному відношенні відокремлення адміністративного суду від органів управління проводилось, як правило, лише для вищої інстанції. При цьому, перша інстанція переважно поєднувала юрисдикцію в «спірних справах» з поточною адміністративною діяльністю.
Ця модель, що передбачає створення окремого судового органу для перегляду адміністративних дій уряду, у подальшому мала великий вплив на створення адміністративної юстиції в інших країнах Європи і світу.
Зокрема, в 1863 році у німецькому князівстві Баден відбулась історична подія, яка на законодавчому та правозастосовному рівні визначила подальші напрямки розвитку світової адміністративної юстиції, а саме було вперше запроваджено спеціалізовані адміністративні суди. Особливістю організації адміністративної юстиції в Німеччині є те, що вона органічно входить до єдиної системи правосуддя. У німецькій доктрині, порівняно з французькою, більш послідовно проведений принцип розподілу влади. Адміністративні суди в Німеччині мають триланкову систему: на рівні земель діють адміністративні суди як суди першої інстанції і Вищі адміністративні земельні суди – як суди першої та апеляційної інстанції. У свою чергу, на федеральному рівні діє Федеральний адміністративний суд як суд першої і ревізійної інстанції.
Єдність правозастосовної практики в Німеччині на найвищому рівні забезпечується Загальним сенатом вищих судів Федерації, який ухвалює рішення у разі виявлення розбіжностей у застосуванні норм права вищими судовими інстанціями Федерації.
На окрему увагу заслуговує британська модель адміністративної юстиції. Одразу варто зауважити, що сама ідея адміністративної юстиції у Великобританії довгий час відкидалась, оскільки мало місце переконання, що традиційна судова система вирішувати всі спори без виключення, у тому числі публічно-правові.
І лише наприкінці ХІХ сторіччя, нездатність судів розглянути величезну кількість справ у сфері економіки і соціальних відносин стала очевидною, органи виконавчої влади розпочали процес утворення підпорядкованих їм адміністративних трибуналів для досудового розгляду спорів. Як наслідок, до середини XX сторіччя було утворено вже кілька сотень подібних органів, що діяли за власними правилами. Закон «Про трибунали і розслідування», що був прийнятий у 1958 році, забезпечив взаємодію адміністративних трибуналів та судової системи і встановив, що в адміністративних трибуналах повинні дотримуватися принципи природного правосуддя.
Поступове зростання звернень до судів з вимогою судового перегляду дій і рішень органів публічної влади, необхідність реалізації положень Закону про права людини 1998 року привели до істостних змін і в судовій системі Великобританії. У складі Високого суду, а точніше, у складі його Відділення королівської лави (Queen's Bench Division) був утворений Адміністративний суд з метою здійснення правосуддя по адміністративних справах в Англії та Уельсі, реалізації наглядової інстанції щодо рішень, прийнятих нижчестоящими судами та адміністративними трибуналами.
Також, до юрисдикції адміністративних судів відносяться справи за позовами про судовий перегляд рішень нижчестоящих судів і трибуналів, органів публічної влади та осіб, які виконують судові функції.
Здійснюючи компаративний аналіз процесу становлення та розвитку адміністративної юстиції, вважаємо за доцільне звернутись до досвіду Сполучених Штатів Америки у досліджуваному аспекті.
У США майже всі органи виконавчої влади так чи інакше правомочні розглядати і вирішувати спори, пов'язані з їх діяльністю. Це, перш за все, пояснюється відсутністю єдиної системи адміністративної юстиції. Делегування легіслатурами судових повноважень адміністрації обумовлено насамперед нездатністю судів розглядати велику кількість нових справ, складною і тривалою процедурою проходження справ у судах, високою вартістю судових витрат, а також наявністю в адміністрації наглядових і слідчих функцій.
Єдиним нормативним актом, який визначає організаційні форми адміністративної юстиції в США, є прийнятий у 1946 році Закон «Про адміністративну процедуру». Вказаним документом, зокрема встановлено, що в адміністративних установах утворюються органи адміністративної юстиції, які за своєю природою є спеціалізованими підрозділами цих установ (комісії, комітети, ради і т.ін.). Це так звана відомча юстиція, оскільки органи адміністративної юстиції діють в межах відповідної галузі. Для таких органів розгляд заяв або претензій приватних осіб (фізичних чи юридичних) складає лише частину їх діяльності.
Просліджується тенденція подальшого відокремлення органів адміністративної юстиції всередині адміністративних установ. До органів даної категорії відносяться Комісія міжштатної торгівлі, Федеральна комісія зв'язку, Національне управління трудовими відносинами, Агентство з охорони навколишнього природного середовища тощо.
Законом також передбачена можливість утворення органів, покликаних вирішувати виключно адміністративно-правові спори, а саме: комісій штатів з виплати компенсацій трудящим, окружних податкових, митних судів, претензійних судів за позовами до уряду.
Таким чином, у США адміністративні установи, наділені судовими повноваженнями, класифікуються умовно на дві категорії: 1) установи, для яких розгляд заяв або претензій приватних осіб є лише частиною їх роботи; 2) установи, для яких розгляд спорів – їх єдина функція.
Цікавим у досліджуваному аспекті також є досвід Австрії, адже вказана країна має один з найдавніших і найстабільніших адміністративно-правових режимів у Європі, що бере свій початок з ХІХ ст. В адміністративному кодексі виписані процедури розгляду спорів органами як на рівні окремих суб’єктів федерацій (земель), так і на федеральному рівні. Апеляції на рішення цих початкових інстанцій слід подавати до адміністративних трибуналів. Також, в Австрії існує однорівневий адміністративний суд, який розглядає апеляції на рішення адміністративних трибуналів. Австрійське законодавство дозволяє звертатися до цього суду лише після закінчення розгляду апеляції на рівні адміністративних трибуналів. В Австрії ухвалено низку узгоджених актів, що регулюють питання адміністративного судочинства, а саме: Вступний акт до законів про адміністративну процедуру, Загальний закон про адміністративну процедуру, Закон про адміністративні покарання та Закон про виконання адміністративних законів та інші.
Варто зауважити, що в Європі є країни, в яких на кшталт України адміністративно-правові режими є нещодавно реформованими. До них, зокрема, можна віднести Польщу, Угорщину, Болгарію, Словенію, Литву, Латвію, Естонію.
Здійснений порівняльний аналіз становлення та розвитку адміністративної юстиції дозволяє дійти висновку про неоднорідність її організаційної побудови.
Обумовлюючими даному явищу факторами є історичні, культурні, ментальні чинники, а головне – особливості правової системи певної держави, її поетапного розвитку, які зумовлюють і суттєві характеристики сучасної системи адміністративного судочинства. Крім цього, значний вплив на організацію адміністративного судочинства мають наднаціональні, інтеграційні процеси, що мали місце.
Поряд із цим, слід відзначити, що адміністративна юстиція як надбання суспільства законодавчо та функціонально оформлена в державах з чіткою гранню між приватним і публічним правом, в яких адміністративне право оформлене як самостійна галузь.
Що стосується історії створення судових установ на теренах сучасної України, то вона бере свій початок з ХІ ст., а саме часів існування Київської Русі. Вперше слово «суд» згадується в Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини, суди і людей церковних». Саме із зазначеним нормативним актом пов’язується момент відокремлення суду від княжої влади. Спочатку суд був покликаний вирішувати спори, які виникали в сфері кримінальних та цивільних правовідносин. Згодом постала нагальна потреба у врегулюванні спорів, що виникали між громадянами і виконавчо-розпорядчою діяльністю органів влади. Все це зумовило появу первинних зародків адміністративної юстиції.
Так, Гетьманом України Пилипом Орликом в праці «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 р. були закладені ідеї природного права і договірного походження держави, відповідно до якої народ України укладає договір з гетьманом, передаючи йому частину своїх прав, свобод заради забезпечення внутрішньої злагоди та зовнішньої безпеки держави.
Подальший розвиток і формування адміністративної юстиції, як видається, може бути пов’язаний із фактично першим кодифікованим нормативно-правовим актом нашої держави. Мова йде про «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Вказаний нормативно-правовий акт достатньо повно врегулював наявні в українському суспільстві і державі відносини, зокрема визначив послідовність звернення до суду, порядок і зміст розв’язання спорів загального (публічного) змісту, закріплював чітку систему судів, інститут підсудності, описував повноваження суддів, принципи судочинства, гарантії особистої безпеки, а також перелік і правовий статус учасників судочинства.
У подальшому, протягом XVIII–XIX ст. на українських землях адміністративна юстиція активно розвивається, з’являються принципово нові її елементи. Починає функціонувати поняття «нагляд», який здійснювали Сенат і Прокуратура. На початку 70-х років XIX століття в Російській Імперії, до складу якої входила частина українських земель, члени Державної Думи ініціювали створення таких установ, які б неупереджено вирішували спори, що виникають в управлінських справах. Такі установи успішно працювали в кожній губернії. Функції найвищого органу адміністративної юстиції належали Сенату.
В 1917 році Тимчасовий уряд Росії видав Закон про створення суду з адміністративних справ, за положеннями якого правозахисна функція адміністративної юстиції належала до компетенції «судової влади з адміністративних справ», яка поділялась на три інстанції: адміністративний суддя, окружний суд і перший Департамент Урядового Сенату. Як результат, адміністративні суди розглядали спори між державними органами і органом самоврядування, а також громадськими організаціями. У 50-х роках ХХ століття розвиток адміністративної юстиції майже припинився. Однак, Конституцією СРСР 1977 року за громадянами було закріплено право на оскарження до суду дій службових осіб, державних і громадських органів, яке повинно було реалізуватись у порядку, встановленому законом. В 1989 році був прийнятий Закон СРСР «О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов государственного управления и должностных лиц, ущемляющих права граждан».
Із проголошенням 24 серпня 1991 року України як незалежної держави система правосуддя зазнала значних змін, зокрема, був закріплений принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
В 1992 році Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, якою в Україні з метою розгляду спорів між громадянами і органами державного управління запроваджено адміністративне судочинство.
Створення системи адміністративних судів на законодавчому рівні вперше за роки незалежності України було закріплено Законом України «Про судоустрій України», прийнятим 7 лютого 2002 року Верховною Радою України. Цей закон не тільки визначив місце адміністративних судів в системі судів загальної юрисдикції, а й встановив трирічний термін для їх створення. На виконання положень зазначеного Закону 1 жовтня 2002 року Президент України підписав Указ про утворення Вищого адміністративного суду України. Вважається, що саме з цього моменту в Україні офіційно почала функціонувати адміністративна юстиція.
Остаточне законодавче закріплення системи адміністративної юстиції відбулося із прийняттям 6 липня 2005 року Верховною Радою України Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року.