Реферати, курсові, дисертації, дипломи

[ Свідки голодомору 1932 33 го років Капля Іван Сергійович ]

<div style="font-size:16px;text-align:justify;">
	<div > Капля Іван Сергійович, 1923 р. н.    «Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час <a href="Голодомор" title="Голодомор">голодомору</a>. Зараз проживаю по вул. Калініна, 25; с. Крупське Золотоніського р-ну Черкаської обл. Сімейний стан: <a href="Дружина" title="Дружина">Дружина</a> – Капля <a href="Катерина" title="Катерина">Катерина</a> Василівна, донька, троє внуків, один правнук.    Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний <a href="Голод" title="Голод">голод</a>. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано: „Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - <a href="Революція" title="Революція">революція</a> змусила! Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали <a href="Хліб" title="Хліб">хліб</a>, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили “активісти” - свої ж <a href="Люди" title="Люди">люди</a> на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною. А в колгоспі страшна була <a href="Праця" title="Праця">праця</a>. Вдень жали, <a href="Вночі" title="Вночі">вночі</a> мололи. Батько носить, <a href="Мати" title="Мати">мати</a> в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть <a href="Додому" title="Додому">додому</a>. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як <a href="Податки" title="Податки">податки</a> (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (<a href="Щаслива" title="Щаслива">щасливий</a>, коли є <a href="Корова" title="Корова">корова</a>), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого... <a href="Податки" title="Податки"> Податки</a> тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М’ясо, <a href="Молоко" title="Молоко">молоко</a>, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати. Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у <a href="Берег" title="Берег">берег</a> ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, <a href="Братик" title="Братик">братик</a> мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало. Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, <a href="Цукрові_буряки" title="Цукрові буряки">цукрові буряки</a>. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні (або ще - стодоли). Спіймав, вкинув у чавун з гарячою водою - пір'я облізло; далі - ножиком „чирк", викинув кишки, і готове тобі м'ясо. Пам'ятаю, як врятував нас від голоду батько. Цілий <a href="Місяць" title="Місяць">місяць</a> їздив він, у <a href="Херсон" title="Херсон">Херсоні</a> був, - думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили. Їли коли і як доведеться - чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але -обов'язково разом, всією сім'єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити - стільки й з'їв. Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї то хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така <a href="Доля" title="Доля">доля</a> спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду - нікому не прийшлося. Від тифу <a href="Того" title="Того">того</a> всередині тіла все палало; й та температура просто - таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень; якщо витримаєш - виживеш. Пам'ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, <a href="Брати" title="Брати">брати</a> мої - хворі; а я, ледь піднявшись після хвороби, - на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив - та й нагодував корову. Літрів 4 потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав - бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою - то й було що дати. Без корови, землі вижити було практично тоді неможливо, то ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави - ніякої. Ходили навіть слухи про канібалізм, але конкретно <a href="Про_Це" title="Про Це">про це</a> я не чув і не бачив. Маю сказати й про долю красивої церкви, що була в нашому селі (а воно мало приблизно 300 дворів). Любили люди церкву, ходили туди, а 28 квітня, на Пречисту, святкували <a href="Храм" title="Храм">Храм</a>. З'їжджалися кіньми, возами звідусіль. А в 1933 – у не було свята... Пуста стояла наша церква - ніхто в ній не правив. <a href="Колективізація" title="Колективізація">Колективізація</a>... Ікони порозтягувані, а приміщення - для зберігання зерна колгоспного. Згодом, у 1938 році якийсь „бандіт" розпорядився зняти і дзвони. Розтягли. Спалили. Зараз - стоїть на тому місці магазин. Щодо освіти, то була на селі чотирирічна <a href="Школа" title="Школа">школа</a> (з 1933, чи ще й раніше). Пішов я у перший клас у 1934 (бо в 1933 - му хворів тифом). З четвертого до сьомого класу навчався в іншій школі. І, закінчивши таким чином 7 класів, вступив у агрономічну школу в хуторі Кулічевське, де провчився рік. З початком війни школу закрили, а я був забраний до Німеччини. Щодо <a href="Життя" title="Життя">життя</a> в початковій школі, то діти ходили туди голодні й холодні. Нікого там не годували. Та ще й зима давила страшними морозами та снігами, що не можна було й з хати вилізти. Сидить, бувало, мати вдома, щоб дитина в школу сходила - бо ж одягу на всіх теплого не вистачало. Робили його з шерсті овець, коноплі: сіяли, мочили, пряли на полотно. І з того шили. Пам'ятаю, і торбина з книжками була полотняна, цупка. А до школи йти - 5 км. От виходив я на бугорок якийсь, сідав на торбину ту, і - вниз! Ще із шкільних років згадую таку історію. Вчився я за умов великого контролю і несвободи. І ніхто не мав права сказати слова всупереч того, що тобі скажуть робити. Мовчи і люби вождя. І от почув я якось від одного свинаря, що мав за корову сплатити податок, такого вірша: „Ні корови, ні свині – Тільки <a href="Сталін" title="Сталін">Сталін</a> на стіні. Він указує рукою Куди їхать за мукою". Так я той віршик і розказав у школі, що й почула учителька. На <a href="Щастя" title="Щастя">щастя</a>, вона передала це моєму батькові, а не комусь вище!.. Інакше, попало б не мені (а мав я тоді велику взбучку), а батьку - на другу ніч забрала, би <a href="МІЛІЦІЯ" title="МІЛІЦІЯ">міліція</a>, і - в Сибір. Страшні були часи. Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? - Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачуть того, що ми пережили!” </div>
	</div>

Будь ласка, не зберігайте тестовий текст.
Ваш ip: 3.144.233.150 буде збережений.

категорії
за типом
за алфавітом
завантажені