Сергій Костирко
Перш за все, Залигін спростував звичне уявлення про письменницької біографії. Прийнято вважати, що письменник починає з короткого розбігу, потім - бурхливе цвітіння таланту, так би мовити, пік "письменницької вітальності", коли на одному диханні створюються самі яскраві, емоційно насичені твори; далі йде поступове оформлення власного стилю, яке йде паралельно з ослабленням емоційного напору (врівноваженим зростаючим майстерністю та інтелектуальної значущістю). Ну а в кінці біографії - повільне згасання творчого дару і перехід до публіцистики і мемуарних нотаток.
А Залигін-художник йшов по висхідній до останніх років свого життя. Навіть тоді, коли сили його почали йти катастрофічно, коли починало відмовляти, здавалося б, усе - тіло, пам'ять, деякі навички орієнтації, - йому не відмовляв, а як ніби все розвертався і розгортався його дар художника. І дар його був настільки свіжий, що в 1996 році, коли я вичитував коректуру роману "Свобода вибору", то всерйоз обмірковував, як би запропонувати Залигіна якусь літературну акцію, а саме - поставити над романом вигадане ім'я автора і забезпечити його довідкою: "літературний дебют, молодий, раніше невідомий автор і т. д. " Упевнений, що про роман заговорили б як про відкриття року, виправдовує всі роздуми нашої критики про феномен російського постмодерну, - значимість, змістовність думки роману в поєднанні з молодою зухвалістю його нової стилістики цілком виправдовували би цю тезу.
В кінці дев'яностих, КОЛИ ЗАЛИГІН мало не щороку опинявся в лікарні, я пам'ятаю, як похолов від слів, якими одного разу мене зустріли в редакції: "Ти вже знаєш про Залигін?" (У ті дні Залигін вже тиждень як лежав у реанімаційному відділенні.) "Що трапилося?" - "Він повість нову дописав вчора, до вечора привезуть до редакції рукопис". "Сергій Павлович, - запитав я, коли він вийшов на роботу, - як це ви змогли дописати повість? Де?" - "А в реанімації, - бадьоро відповів Залигін. - Там, знаєте, спокійно, ніхто не заважає, телефон мовчить, там і дописав".
"Дві сторінки на день незалежно ні від чого - без цього не можна", - говорив Залигін. До літераторам, який скаржиться на те, що життя настільки замордувала, що до письмового столу не підпускає, він ставився з таємницею гидливістю.
Починав він у кінці тридцятих, перша книга вийшла в 1945 році на Алтаї. Але увагу читаючої Росії Залигін зміг залучити лише в 1954-му, надрукувавши в "Новому світі" цикл нарисів "Весна нинішнього року" - про життя колгоспів. Залигін відразу потрапив у зоряне для тодішньої російської літератури оточення - Дорош, Овечкін, Троепольскій, Тендряков. Подібний зліт невідомого провінціала й мав би означати, що він визначився для себе в літературі. Далі потрібно було тільки обживати це здобутий вже в літературі місце, підтверджувати свій досить високий статус.
Але наступним же романом "Стежки Алтаю" (1962) Залигін спростовує себе, що вже відбулося, і починає все спочатку. Він публікує роман про біологах, про роботу і побут наукової експедиції в тайзі. Характерна для умонастроїв тогочасної літератури (і почасти - товариства) річ. Нове літературне покоління шукало свої екзистенційні опори, свої способи поновлення зору. Закономірна тодішня популярність в Росії Хемінгуея з його демонстративної опорою на просте і вічне: життя і смерть, страх, любов, їжа, природа. Своєрідним аналогом в російській літературі і кіно початку 60-х стала розробка так званої "геологічної теми": люди науки і природа, проста життя складних людей. Самі мотиви залигінского роману, сюжетні ходи, людські типи могли б повністю вписатися в умонастрій і поетику того часу, якби не зайва як би докладність оповідача і надлишок натурфілософської забарвлення в його роздумах.
Здавалося, літературні та громадські інтереси письменника визначилися. Але поки його побратими по перу догризали геологічну романтику, Залигін публікує в 1964 році приголомшливу на ті часи повість "На Іртиші". Вперше в радянській підцензурної друку була сказана правда про колективізацію, вперше колективізація осмислювалася не в канонічній шолоховськой інтерпретації, а як трагедія російського селянства, і ширше - національна катастрофа. В якості найвищої оцінки повісті гуляла по Москві усно передана фраза Солженіцина: "Це добре, що є така повість. Тепер я можу про це не писати". Ім'я Залигіна встало в значимий тоді, самий таємний для читача ряд: Солженіцин, Абрамов, Бєлов, Можаєв ...
Сьогодні, коли новизна самого підходу до оцінки колективізації вже не вражає новизною, повість "На Іртиші" не втратила нічого, більше того, сьогодні-то якраз вона і має можливість бути прочитаною у всій повноті свого змісту. Але в момент появи повісті приголомшливий публіцистичний заряд цієї речі закрив глибинний сенс. І Залигіна довелося знову і знову повертатися і розвивати улюблені думки вже в цілому циклі своїх романів на матеріалі російського життя початку століття: "Солона падь" (1968), "Комісія" (1975), "Після бурі" (1985). Цей романний цикл можна було б визначити як специфічно залигінскій жанр історично-філософського роману в нашій літературі. І письменник, створює це грандіозний будинок, міг би нарешті знайти спокій - справді, що може бути значніше тієї роботи, яку він робить. Тепер-то головною письменницької завданням Залигіна, здавалося, повинно було б стати до-писання, до-втілення задуманого.
АЛЕ ЕТА "БУДІВЕЛЬНА МАЙДАНЧИК" для Залигіна виявилася мала. Залигін в черговий раз дивує свого читача - в 1973 році публікує роман "Південноамериканський варіант", суто "міське" розповідь про душевну маяти сучасної інтелігентної жінки. (І тоді ж пише глибоке і тонке на думку есе про Чехова - окрема сторінка залигінского творчості.) І знову критика в здивуванні: за яким поколінням числити, до якого загону радянських письменників віднести Залигіна? Він свій практично в будь-якій компанії, і при цьому у всіх цих компаніях йому тісно.
Проста думка, що ні до якого літературної генерації, ні до якого, навіть самому "передовому загону" радянських письменників Залигіна відносити не треба, хоча б тому, що він "належить" до російської літератури і ні до чого більше, - критиці не приходила в голову.
Діяльність Залигіна-редактора могла б стати чудовим фіналом будь літературної біографії. Редактором Залигін був чудовим. Він зміг повернути "Новому світі" лідируюче становище в російській журналістиці, зробив його тим органом, за допомогою якого суспільство і література відновили свої права на думку й слово. Але і в ці важкі роки професійне життя Залигіна не обмежувалася редакторської життям. Залигін не був класичним редактором журналу, він був письменником, який редагує журнал, - дуже суттєве уточнення. Це позначалося і в самому стилі його редакторської роботи (ось, наприклад, його репліка на редакційної летючці: "Дивний якийсь цей письменник NN. Його попросили змінити те-то і те-то. Він змінив. Потім його попросили переробити кінець. Він переробив. Потім я сказав, що героїня не своє ім'я носить. Він тут же придумав їй інше ім'я ... Що таке?! Ну хоч би він разочок уперся! "). Але найголовніше, що будучи редактором найвідомішого і, відповідно, самого трудомісткою для працюючих у ньому людей журналу, Залигін залишався письменником. Більш того, кінець вісімдесятих і дев'яності роки виявилися одним із найбільш плідних і яскравих періодів його творчості.
90-ТІ РОКИ ДЛЯ БАГАТЬОХ в нашій літературі стали не тільки "поминками по радянській літературі", але і як би поминками з російської літератури взагалі, те, що почало відбуватися в країні, в літературній та журнальної життя, озвалася стогоном і скреготом зубовним в літературній середовищі: "Яку літературу занапастили!".
До цих пір стогнуть.
Дійсно, з класиків 60-70-х, початку 80-х рівновагу утримали дуже небагато. Нові часи майже повністю зруйнували вже склалося і десятиліття функционировавшее будівлі російської літератури, і сказане стосується не лише нормативно-радянських класиків. Залигін ж, як письменник, пройшов крізь цей час, як би навіть і не помітивши катастрофічності його для мистецтва. Навпаки, це час був для нього надзвичайно плідно - два романи, кілька повістей і цикл оповідань, майже кожен з яких ставав об'єктом літературно-критичних розборів. Проза Залигіна цих років - проза людини, повністю відкритого своєму часу, абсолютно жива і сучасна. Залигін в нових історичних умовах тримався з дивним гідністю. Він вів свій діалог з часом та історією на рівних - не учнем і не вчителем-пророком.
... Коли Сергій Павлович йшов з редакції, я довго умовляв його сісти за мемуари. Залигін вже майже погодився і навіть дав згоду на рекламний анонс своїх спогадів у журналі. Але за мемуари так і не сів. Занадто багато залишалося ще невиконану творчої роботи, до самого кінця він відчував себе художником, який робить сьогоднішнє мистецтво. І, думаю, був правий у цьому.