Тютчев ф. і. - Вірш ф. і. Тютчева silentium

Ф.І. Тютчев - відомий російський поет XIX століття. Його творчість дуже емоційно і різноманітно: в ньому ми почуємо і шум весняних вод, і перший грім, і страждання від нерозділеного кохання, і філософські роздуми про сенс життя. Філософська лірика - одна з тем його літературної спадщини. Звернемося до одного з таких віршів.
Слово «Silentium» перекладається з латини на російську мову як мовчанка. У цьому слові й полягає основна думка вірша - самотність поета, його внутрішній світ, прихований від сторонніх очей. Вірш був написаний в 1830 році, вперше надруковано в пушкінському журналі «Современник». Поет довго працював над ним, ретельно відточуючи кожне слово.
Твір складається всього з трьох строф, але вони наповнені дуже глибоким змістом, і кожну строфу можна вважати окремою частиною вірша. Перша строфа починається і закінчується однаковим дієсловом «мовчи», це ж слово - в кінці кожної з строф. Не випадково поет повторює його, акцентує саме на ньому увагу читача. У цьому слові - одночасно і тема, і ідея вірша. Де ж, на думку Тютчева, повинні зберігатися найпотаємніші мрії і почуття поета, Людини?
Нехай в душевній глибині
Встають і заходять оне
Безмовно, як зірки в ночі ...
Епітет «в душевній глибині» підкреслює недоступність внутрішнього світу людини для оточуючих, він потайливий від сторонніх очей. Читаючи ці рядки, ми уявляє собі тиху ніч, зоряне небо, і таке зрівняння не випадково. Зірки безмовно (мова має однаковий корінь зі словом «мовчання») сходять на небосхилі, так само і людські думки народжуються в його душі. Космос необ'емлем і великий так само, як внутрішній світ людини.
Друга частина починається риторичними запитаннями:
Як серця висловити себе?
Іншому як зрозуміти тебе?
Чи зрозуміє він, що ти живеш?
Поет веде розмову з читачем як з близьким другом, і в цьому йому допомагає займенник «ти». Але чи може навіть найближча людина зрозуміти, що відбувається в твоїй душі? Звичайно ж, ні. Той, хто занадто відвертий, звик ділитися з оточуючими, породжує навколо себе їх плітки, заздрість:
Думка изреченная - є брехня
Вибуху, збурити ключі ...
То чи потрібно довіряти друзям свої таємниці? Звернемося до третьої частини вірша:
Лише жити в собі самому вмій -
Є цілий світ в душі твоїй
Таємниче-чарівних дум ...
Радуйся світу, який тебе оточує, але не пускай нікого всередину самого себе:
... Їх оглушат зовнішній шум,
Денні розженуть промені, -
Бери їх співу - і мовчи! ...
Людина, її душа - загадка і для оточуючих, і для нього самого.
Восклицательное пропозиція знову акцентує увагу читача на ключовому слові у вірші. А після нього поет використовує замовчування, воно також пов'язане з ідеєю вірша: поет не пустить сторонніх у свою душу, цей світ належить лише йому.
У вірші Тютчев використовує багато застарілих »форм слів:« оне "(замість« вони »),« почуйте »(« слухай »,« розумій »),« зірки 'дять »,« сідають »), а також слова со'ходят »(замість« захо '(замість «зірки»), «за старослов'янськими приставками:« підриваючи »,« збурили »,« изреченная ». Такі слова наповнюють вірш патетикою, надають йому особливу урочистість.
Дієслова переважають над іншими частинами мови, більшість використовуваних Тютчева дієслів стоїть в наказовому способі, висловлюють прохання поета до читача, викликають його на відверту розмову.
Вірш написано чотиристопним ямбом, одним з улюблених розмірів поетів першої половини XIX століття, що дає йому особливу співучість.
Мені подобається цей твір, так як воно дуже незвично. Це філософський роздум поета про внутрішній світ людини, який прихований від сторонніх очей. Основна думка виражена в назві і не раз підкреслюється автором однокорінними словами: «мовчи», «безмовно». Коли читаєш ці рядки, відчуваєш глибоке страждання самотньої душі поета, і стає по-людськи шкода його. А ще задаєш собі питання: а який твій внутрішній світ, що тебе турбує, чи настільки він багатий, що ти не можеш надати думкам словесну форму, і тому приховуєш їх? Такі мої враження після читання цього вірша.