Лепахин В. В.
Якщо більшість письменників і поетів тривалого попереднього періоду відчувають себе в церкві як вдома, і в своїх творах описують храми й ікони як щось близьке, добре знайоме, рідне, то Білий відчуває себе в храмі трохи незатишно і зображує його як людина, випадково заглянув в храм , як сторонній, як гість. Звернемося до одного вірша Білого, який має дві редакції, розділені вісімнадцятьма роками. У 1903 поет написав вірш "У храмі".
Натовп, увійшовши в храм, замисленішим і суворіше ...
Лампад яскраво-червоних блиск і тихий вигук: "Боже ..."
І знову я молюся, сумнівами Томім.
Угодники зі стін загрожують перстом сухим,
Особа суворе чорніє з кіота
Так потемніла зі століттями позолота.
Забив потік променів розплавлених у вікно ...
Всі просвітлиться раптом, все сонцем запалено:
І "Світло тихе" з криласу кликали,
і лики золотом червоним заблищали.
Восторгом сонячним запалений ієрей,
сповита ладаном, виходить з дверей (1, с.82).
У цьому вірші багато тонко помічених деталей. Дійсно, входячи в храм, людина налаштовується на інший лад і духовно, і душевно. Перше, що кидається в очі особливо в напівтемному храмі - різнокольорові (у поета яскраво-червоні) вогники лампад і свічок. І, звичайно, сильно впливає ледве чутний шепіт, хто молиться перед іконами людей. Зі своєю молитвою, повної сумнівів, звертається до святих і ліричний герой поета.2 У святих угодників на іконах суворі обличчя, у них сухі пальці, і вони загрожують человеку.3 Відзначимо, що мотив загрози - результат суб'єктивного сприйняття поета; пальці у святих складені особливим чином так, щоб вони склали ім'я Христове, і святі, звичайно, не загрожують, а благословляють ім'ям Господнім.
У колірному відношенні вірш побудовано на контрасті чорного, темного і золотого, светлого4 і ділиться на дві рівні частини по три двустишия. У першій частині описується темна церква: йде вечірня, храмове освітлення вимкнене, видно лише темно-червоні вогники лампад, обличчя святих "чорніють" і навіть позолота ікон, кіотів, іконостасу - темна, потемніла. У другій частині відбувається природне диво. Як відомо, православні храми по найдавнішої традиції завжди орієнтовані вівтарем на схід. І ось у поета заходить на захід сонце досягає тієї точки, коли його промені ллються потоком до храму через вікна в стене.5 І цей момент збігається з співом одного з найулюбленіших церковним народом співів вечірнього богослужіння: "Світло тихе святі слави, безсмертнаго Отця Небесного, святого блаженнаго, Іісuсе Христі: пришедше на запад' сонця, побачивши свет' вечірній, поем' Отця, Сина і Святого Духа, Бога. Достоін' єси у всі часи пет' бити гласи преподобними, Сину Божий, жівот' даяй: тому Мир Тебе славіт' ". Це спів присвячено явищу в світ Сина Божого, нетварного Світла, Світлана Отцівської слави.
Перед цим співом запалюють храмове освітлення. Таким чином, напівтемна до того церква раптом осяває, запалюється подвійним світлом. Лики ікон бачаться поетові вже не чорними, а золотисто червоними (від світла вечірнього сонця, панікадила і лампад). Священик у золотих ризах, що виходить через північні ворота, також бачиться поетові сяючим. І природа сонячним світлом, який в християнстві є символом віри, і храм своїм богослужінням, і священик, оповитий ладаном, який символізує молитви святих, ніби відповідають поету на його сомненія.6 У цьому сенс і головний підсумок вірші.
Через багато років у 1921 році поет створив нову редакцію вірша, давши йому й іншу назву - "Церква" .7
І раки старі, і - морок позолоти;
У розливі срібла - чорна діра кіота; -
І хтось у ній загрожує срібним перстом;
І змія рдяний тхне святим хрестом.
Під восковою свічкою сивий протоієрей
Встав золотим горбом із золотих дверей;
Хрестом, як булавою, вдарив у ладан сизий:
Засвітилися, як полум'ям охоплені, ризи.
Два світлових променя, як два крила орла ...
І, - важко кричачи, тремтять дзвони (1, с.507).
Минуло чимало років. Поет повернувся до старого вірша і переробив його. Що насамперед впадає в очі?
- Приглушені симетричне поділ вірша на дві контрастні частини, "темну" і "світлу".
- Знятий мотив особистої молитви ліричного героя і взагалі молитви в храмі.
- Прибрано вказівку на точний момент богослужіння (спів "Світло тихе" на вечірньо), яке робило зрозумілим явище подвійного світла.
- Помітно посилений психологічний мотив чорного і темного; якщо в першій редакції позолота просто потемніла від часу, то тут вона похмура, виробляє похмуре враження на ліричного героя. Мотив "похмурості" посилений появою в церкві гробниць.
- На початку вірша велику роль починає грати срібний колір, якого не було раніше. Якщо в першій редакції контраст побудований на "м'якому" сусідстві золотого і темного, то тут на різкому протиставленні срібного та черного.8
- У вірші зникли яскраво-червоні лампади (символічний колір полум'яної віри й молитви) перед іконами, але червоний колір залишився у вигляді рдяний змія (символ злої сили, гріха, диявола) на одній з ікон, тому у відповідності з теорією кольору, запропонованої самим поетом, червоний колір в новій редакції "перекинувся" і отримав зворотне значення.
- Фактично зникли і самі ікони, і святі, зображені на них; кіот з іконою здається поетові "чорною дірою", а в ній "хтось" знову загрожує. Знову ж таки, дотримуючись статті поета, доведеться констатувати, що ікона стала в цій редакції символом небуття.
- Виключений поетом важливий момент несподіваного проникнення у храм сонячного світла.
Ці зміни роблять вірш менш ясним як суто зоровий образ і навіть викликають деякі незрозумілі питання. Наприклад, стало незрозуміло, чому "засвітилися, як полум'ям охоплені ризи" священика, оскільки храмове освітлення запалюють перед виходом з кадилом, а не тоді, коли він зупиняється перед царськими вратами. Згідно вірша, священик, стоячи у царських вратах, благословляє народ хрестом, але такого благословення після входу з кадилом не буває. Значить, поет описує інший момент богослужіння, але тоді чому навколо священика багато фіміаму? І чому дзвонять дзвони? Якщо дзвін означає початок богослужіння, то ієрей не може виходити з хрестом. І звідки взялися два світлових променя, і чому їх саме два (бо два вікна?).
У другому двустишии поет описує якусь ікону. Як можна зрозуміти, на ній зображений святий, який однією рукою благословляє молільників, а інший вражає хрестом рдяний змія. Як відомо, дракона чи змія на іконі вражають, наприклад, св. вмч. Георгій Побідоносець чи св. вмч. Феодор Тирон. Але вражають списом, а не хрестом. І, звичайно, в цей час не благословляють (і не загрожують! Кому?) Іншою рукою. Тут можна будувати припущення про те, яку саме ікону має на увазі поет, але всі вони будуть швидше за все безпідставні: ми маємо справу з іконописної фантазією, з неіснуючим сюжетом.
Можна було б поставити і інші питання з приводу другої редакції вірші, але й цих достатньо, щоб зробити деякі висновки. Перша редакція вірша побудована на особистому конкретному зоровому враження поета від богослужіння і від ікон. Він у храмі, він ясно бачить те, про що пише, і читач легко візуально "реконструює" описану сцену. Перший вірш емоційно урівноважене в ліричному плані, більш суворо і продумано з точки зору композиції. Друга редакція в порівнянні з першою написана як би в прийомі остраненія (термін В. Шкловського), який часто використовував Толстой при описі богослужіння в романі "Воскресіння". Поет або його ліричний герой дивиться на храм і відбувається в ньому як би з боку (або намагається воскресити в пам'яті напівзабуте враження). У другій редакції він не бачить ясно того, про що пише. Зорова точність підмінена тут підвищеною емоційністю: "розлив срібла", "чорна діра кіота", "тхне хрестом", "золотим горбом", 9 "як булавою вдарив", "як полум'ям охоплені", "важко кричачи, тремтять дзвони". Друга редакція стає зрозумілим, якщо ми знаємо першу, але всіх непорозумінь порівняння двох віршів не знімає. Характерна навіть заміна назви вірша - "храму" на "церква". Храм - це щось внутрішнє, духовно близьке, це місце молитви, богослужіння. Церква - це частіше будівлю церкви.
На закінчення ж - в ракурсі нашої теми - відзначимо, що з часом поет перестає бачити реальні ікони чи втрачає до них інтерес, вони залишаються у віршах Білого не у вигляді зорового об'єкта, а скоріше літературного сюжету, на основі якого вони написані.
Примітки:
1. У статті "Священні кольору", написаної в тому ж році, що й вірш, Андрій Білий надавав темно-червоному кольору таке значення: це заграва пекельного вогню, вогненної спокуси, але віра і воля людини може перетворити його в багряницю страждання, яку за обітницею пророчого Господь стануть білі як сніг. У вірші пунцовий колір дан в другому значенні. У тій же статті поет пише: "Часто захоплений в самотніх провулках глибокою північчю, зупинялися перед червоним вогником лампадки, благаючи про те, щоб все життя осяялася червоним" (А. Білий. Арабескі.М., 1911, с.127).
2. Тут і далі ми вживаємо поняття "ліричний герой", щоб уникнути занадто прямолінійного ототожнення самих поетів, їхні відносини до ікони з тими вигаданими особами, від імені яких написані вірші або з тими героями, які діють у віршах. І слово "поет" ми часто вживаємо саме в цьому значенні - "ліричний герой" вірші чи поеми.
3. Таке враження від російських ікон було в деяких іноземців. Наприклад, Теофіль Готьє, чимало написав про російську іконі, також відчував у жестах святих якусь загрозу.
4. Такого роду протиставлення, природно виникає на контрасті темного лику і позолоченого окладу зустрічається у творах багатьох письменників і поетів, назвемо лише Толстого, Кузміна, Цвєтаєву. У тій же статті "Священні кольору" Андрій Білий наводить слова св. апостола Іоанна "Бог є світло" і на основі цього пише, що білий колір є втілена повнота буття. Чорний же (або темний) колір "феноменально визначає зло", є небуття (там же, с.113). Можливо, цей вірш можна вважати поетичним авторським коментарем до цієї статті.
5. "Дія" вірші відбувається в червні, як про це говорить посліду автора під віршем. Красиве поєднання на іконі сонячного світла і світла лампад і свічок було помічено й описано Достоєвським, Толстим, Буніним, Шмельовим, але у них світло падало на ікони з іншого боку, оскільки вони звернули увагу на це явище при служінні ранньої заутрені.
6. Священик повіт ладаном, бо перед співом "Світло тихе" відбувається урочистий вечірній вхід з кадилом священика і диякона, яким передує свещеносец.
7. Про те, що це не інше вірш, а нова редакція старого, свідчить подвійна дата, поставлена поетом: червень 1903, 1921.
8. Ймовірно, поет хотів висловити враження від покритої срібним окладом ікони. Причому ризою закриті навіть руки святого (загрожує срібним перстом). Але залишається незрозумілим "розлив срібла". Якщо світла в храмі немає, то не може бути і "розливу", якщо ж є світло, то на місці лику не може бути чорної діри, і змій не може бути рдяний (яскраво-червоним), та й позолота не може бути похмурою. Як нам здається тут за словесним чином не стоїть реальний зоровий образ.
9. Ймовірно, поет має на увазі фелон священика, яка шиється з щільної тканини і не лежить на плечах священика, а підноситься над його плечима, майже приховуючи голову, якщо дивитися ззаду.