Зміст
Вступ 3
1. Мінезингерів та їх вплив на поезію народів 5
2. Німецькі лицарі - співаки і війни 7
3. Лицарська культура 9
Література 15
Введення
Мінезингерів, збірна назва поетів-музикантів у Німеччині 12-13 ст. Подібно французьким трубадурам, які послужили для них прикладом для наслідування, мінезингери оспівували придворну (куртуазну) любов. На старонімецькому «minne» означало «любов», і «міннелідер» - це пісні про кохання. Для них характерна ускладненість, найчастіше мудра витонченість форми і змісту, оскільки автор повинен був дотримати лицарські умовності, передати відтінки куртуазного етикету, зокрема, зображаючи нерозділене кохання до заміжньої дами. Міннезінгер, таким чином, був скоріше ремісником, ніж творцем, і мірилом його мистецтва шанувалися винахідливість укупі з розробкою декількох постійних тем.
Мінезингерів вийшли в основному з аристократичної середовища, але з часом їх ряди поповнили вихідці з середніх класів. Внаслідок цього зросла потреба в самовираженні, що призвело до розширення тематичного діапазону пісень, зачіпали тепер політику, громадське життя та історію. До числа видатних мінезингерів належать Генріх фон Морунген і Вальтер фон дер Фогельвейде. У 14 ст. мінезингерів змінили виразники бюргерської культури - мейстерзінгери.
З уфізм зробив величезний вплив на культуру, особливо на словесність і музику тих країн, де домінував іслам. Цей вплив у результаті контактів європейців з арабо-перської культурою поширилося й за межі ісламського світу. Регіон, в якому відбувалися найбільш інтенсивні контакти Заходу і Сходу - Іспанія, деякі райони Італії і південь Франції (Прованс) - породив ряд важливих релігійних і культурних явищ. Це був плавильний котел, де знаходило форми новий час: держава і церква, колишні фокусом європейського світогляду протягом багатьох століть, починали втрачати ореол священності, а носієм вищих цінностей ставав сама людина. Гуманізм, проклав дорогу Відродженню, а в Німеччині призвів до реформації церкви, багато в чому визначив характер культури і політичного устрою Західної цивілізації. Своє обгрунтування гуманізм отримав у містичній концепції єдності Бога і людини.
У Провансі в XII столітті з'явилися трубадури, що оспівують у своїх віршах прекрасну Кохану. Слово "трубадур", згідно з однією з теорій, походить від арабського тарраба, "співати". Трубадури складали вірші і співали про "Той, перед якою весь світ / І вся краса - лише прах" (Бернарт де Вентадорн). Кохана поета стає втіленням теофанії (богопроявленності), не втрачаючи при цьому своєї конкретності і людяності. Божественне і людське тут злито "несліянно і нероздільно", якщо скористатися церковним визначенням природи Христа. Найвідоміший приклад цього архетипу - ставлення Данте до Беатріче.
Що жив раніше Ібн ал-Арабі присвятив безліч віршів дівчині на ім'я Нізам, яка була для нього втіленням божественної премудрості, Софії. У творах Хафіза любовна лірика і містична поезія нероздільні. Пройшли століття, але та ж тема продовжує надихати поетів:
Побачень наших кожну мить
Ми святкували як Богоявлення
Одні на цілому світі ... "
Арсеній Тарковський
1.Міннезінгери та їх вплив на поезію народів
Творчість трубадурів зробило формуючий вплив на європейську поезію. Данте знав і любив поезію трубадурів і ввів кількох із них у якості персонажів у свою "Божественну комедію". "Поезія прокинулась під небом полуденної Франції ... Трубадури грали римою, винаходили для неї всілякі зміни віршів, вигадували самі скрутні форми", - писав А. С. Пушкін.
Трубадури часто носили лицарське звання і слідували кодексу лицарської поведінки, яке було невіддільне від культу Прекрасної Дами. Такий і пушкінський "лицар бідний", спрямований до тієї, прекрасніше кого немає на світі:
Він мав одну бачення,
Непостіжное розуму,
І глибоко впечатленье
У серці врізалося йому. <... >
Полон чистою любов'ю,
Вірний сладостной мрії,
AMD своєю кров'ю
Накреслив він на щиті.
AMD - Ave Mater Dei - означає латиною "Слався, Мати Божа". Шанування Пресвятої Діви Марії стає особливо поширеним у лицарську епоху. Звідки ж у бідного лицаря такі дивні ідеї? Справа в тому, що він наслідує мусульманським воїнам:
Мчали в битву паладіни,
Іменуючи голосно дам ...
Цю пісню в "Сценах з лицарських часів" співає міннезінгер, тобто німецький спадкоємець традиції трубадурів. Його рятує від шибениці, звичайно ж, прекрасна дама, чию прохання про помилування співака беззаперечно виконують лицарі.
Пушкінський бідний лицар помирає божевільним, нагадуючи нам про інше шаленому лицаря, збурений любов'ю, - про Дон Кіхота. Дон Кіхот, за власним визнанням, прийшов, щоб відновити Золотий вік. Він живе у світі ідеалів, метафорично втілюючи ці ідеали в повсякденність, і тому його вчинки здаються позбавленими сенсу - як поведінка закоханого здається божевіллям того, хто не знає любові. Дон Кіхоту байдуже, що його кохана - простачка, а не знатна дама. Точніше, він не бачить між ними різниці. Для нього і ця проста дівчина уособлює Прекрасну Даму. Сервантес був добре знайомий з ісламської філософією і не випадково приписував авторство "Дон Кіхота" араба, "премудрому Сіду Ахмету".
Згідно з ряду дослідників, концепція лицарської поведінки (що виявляється і в побутовому етикеті), куртуазно-романтичної любові до прекрасної Дами і втілення Бога в жіночому, виникла в європейській культурній традиції під впливом суфізму. Сліди цієї концепції можна виявити в російської релігійної філософії (софіологія В. С. Соловйова, П. А. Флоренського, С. М. Булгакова) і в поезії російського символізму.
Ні у співака країни рідної,
З краю в край далекій
Він з арфою дзвінкою за спиною
Блукає самотньо,
Ні зустрічей втішних для нього
І гіркою немає розлуки;
Але в глибині душі його
Всі сни, та сни, та звуки.
Але в серці як святиню він
Чудовий образ носить,
І марно і шалено він
Любові і щастя просить.
З глибини душі його
Встають і сни і звуки,
І пісня дзвінка його
Сповнена любові і муки.
1843, січень
2.Немецкіе лицарі - співаки і війни
До правління імператорів з династії Рогенштауфенов (1138 - 1254) статус німецького лицарства надзвичайно зріс. Зі століття в століття передавалися легенди про подвиги лицарів, про них складено чимало пісень. Німецькі лицарі увійшли в історію не тільки завдяки героїзму під час хрестових походів і кривавих битв з язичниками, деякі з них славилися своєю культурою і виявляли чудеса доблесті на лицарських турнірах. На межі тисячоліть не існувало літератури німецькою мовою. У ту пору панували книги релігійного змісту на латині. Однак поступово зароджувалася світська література. Вона формувалася на основі легенд, розповідей бродячих співаків і східних сказань, почерпнутих під час хрестових походів. Твори, створені в період найвищого розквіту середньовічної літератури, переважно описували і прославляли діяння лицарів. Складалися куртуазні ідеали, однією з основних тем творів ставала вишукана придворне життя. У слово "куртуазний" вкладалися такі поняття, як вихованість, відвага і чистота помислів у служінні дамі, Богу і сюзерену. Середньовічному лицарю належало бути мужнім, сильним і кмітливим, а також мати багатий духовний світ. Він повинен був бути честолюбним, відданим і пристрасним. Лише знайшовши такі якості, лицар ставав гідним цього звання. Куртуазна література виробила ідеали, до яких мав би прагнути кожен лицар.
Під впливом лірики провансальських трубадурів в Німеччині розвивалась творчість мінезингерів, "співаків любові". Їх лірика придбала величезну популярність в кінці Х1! в. Так, в 1184 р. Фрідріх Барбаросса скликав у Майнц на знаменитий турнір куртуазних співаків-поетів 70 тис. гостей. В основі лірики мінезингерів лежать норми поведінки того часу. Це знайшло відображення в понятті
"Frauendienst" (визначення самих німецьких поетів), що означає "служіння дамі серця". Твори мінезингерів, присвячені коханим, які часто займали більш високе положення в суспільстві, ніж самі поети, і тому були для них недосяжні, відрізняють палкість, пристрасність, в той же час вони пронизані глибокою повагою до пані і почуттям власної гідності. І тим не менше життя лицарів в основному була далека від романтики. Вони проходили сувору школу. Хлопчиків з знатних родин у віці семи років відправляли служити пажами в якій-небудь замок. Там вони не тільки прислужували старшим, але також навчалися ратному мистецтву і світським манерам. У 14 років пажі ставали зброєносцем і супроводжували лицарів як на турнірах, так і в боях. Вони освоювали прийоми бою на лицарських поєдинках, вдосконалювалися у верховій їзді, вчилися метати спис і в 20 років вважалися цілком сформованими лицарями. Читання і лист, як правило, не входили в програму їх навчання - то була сфера духовних осіб і деяких дочок знатних вельмож.
Лицар не обов'язково повинен був мати свій замок. Він міг служити багатому лицарю, або бути членом будь-якого ордена, або просто подорожувати по країні як "бідний лицар", який не має земельних володінь.
3.Рицарская культура
Отже, поговоримо знову про дивацтва любові, любові в рицарській культурі середньовічного Заходу 12-15 століть. Культурі, якої ще називають куртуазної. У 12-15 століттях, у південній Франції, в Провансі, ще раніше, в Західній Європі розвинулося протягом має назву «лицарської культури». Найчастіше, у повсякденному житті, його розглядають як течія, де панує культ жінки, Прекрасної Дами. Але це не зовсім так. Насправді, це було набагато більш широке культурне явище, яке відіграло величезну роль у духовному житті середньовічної Європи і в подальшій історії. Хоча, дійсно, любов займала в цій культурі, швидше за все, центральне місце, все тут було складніше і, перш за все, саме розуміння любові. Лицарська культура - формування образу ідеальної людини, еліти. Це ідеальний лицар: самовіддану, відважний воїн, який заступається за слабких, жінок, дітей, людей похилого віку, який протегує біднякам і гнаним. Він нещадний до зла. Він найвірніший прихильник християнства, а тому нещадний до єресі. Він однаково непереможний і в бою, і в любові. Це - ідеальна модель, і я буду говорити про неї, тому що в житті ідеальних лицарів були одиниці. Тим не менш, всі намагалися хоча б дотримуватися ритуалів, які відповідали цій моделі. Лицарської культури, мабуть, вперше в середньовічній історії, ми зобов'язані тому факту, що жінка була піднята на майже недосяжну висоту. Друге «не так» - зазвичай лицарську культуру вважають явищем суто світським. Насправді, вона була глибоко просякнута релігійними ідеями, і сама на них впливала. Треба ж розуміти, що релігія була не однієї зі сторін середньовічного життя, а просочувала це життя. Тут була повна нерозривність. Витоки лицарської культури треба шукати в 3 явищах: по-перше, у хрестових походах кінця 11-15 століть, по-друге - у зростанні освіченості та просвітництва західно-європейського суспільства, в тому числі і жінок, що вплинуло на зміну ролі жінок і ставлення до них.
Тут вирішальне місце зайняв зростання міст і розвиток національних держав. У будь-якому випадку, світську освіту було абсолютно необхідно. Як відомо, хрестовими походами ми називаємо ті дійства, які розгорнулися в кінці 11 століття і тривали протягом майже всіх середніх століть, у всякому разі, до кінця 15 століття дуже активно, які проходили під знаком хреста. І перші походи були спрямовані на відвоювання у мусульман гробу Господнього в Єрусалимі. Саме під час цих походів остаточно сформувалося європейське лицарство - панівного стану середньовічного суспільства, і остаточно склався образ лицаря, лицарської поведінки. Уявлення про це дає література того часу. Перш за все, поети: провансальські трубадури, французькі трувери, німецькі мінезингери, а також численні лицарські романи і многая інша література тих століть, яка дуже добре малює становлення лицарства - тієї моралі, етичних уявлень, які були характерні для цього кола. Тут треба нагадати, що, відповідно до феодальними уявленнями, господь був сеньйором, а лицарі були його васалами загалом і в цілому. Та й всі інші - це васали Господні.
Повна довіра це говорить про те, що людина як би повністю віддається на милість цієї особи. І література, а література завжди відображає проблеми свого часу, інакше хто б її читав, в середні століття літературу створювали представники грамотних кіл, головним чином, це були аристократичні кола, де література була не професією, а була способом модного, цікавого високого проведення часу і виразом талантів людей. Багато рідше серед цих поетів і трубадурів були представники городян, і вже зовсім одиниці відомі як вихідці з селян. Все інше - люди вищого кола, які були представниками лицарства і належали до королівських сімей. Перші хрестові походи кінця 11 століття - початку 12 століття збіглися з бурхливим розвитком в цих країнах літератури на національних мовах. Не випадково 12 століття деякі вчені називають середньовічним відродження. Старофранцузькі «жест» або «гест» - це діяння або подвиг. І от виникає знаменитий «шансон де жест» - пісні або розповіді про подвиги. Середина 12 століття, напевно, - з'являються так звані хрестові пісні, в яких поети оспівують хрестові походи.
Такі пісні створювали майже всі співаки і поети того часу, такі як Марк Брюн, або Серкамон та ін Відомі дивовижні плачі по загиблим героям, наприклад, дуже талановитого Рюкбефа. Багато поетів і трубадури самі були відомими хрестоносцями, ходили неодноразово в хрестові походи, належали до вищої знаті, до королівських домівках. Хрестовий похід розглядався в чисто феодальному дусі: оскільки Господь сеньйор, а лицар - його васал, лицар зобов'язаний відповідно до вассальской присягою надати йому підтримку і проявити лицарську доблесть. Так лицарства стали як би з'єднувати зі служінням Богу під час хрестових походів, і вираженням цього стали розвинулися в той час духовно-лицарські ордени, зокрема, де лицарі, люди світські, подібно ченцям давали обітницю безшлюбності і служіння тільки Богу. Хрестовий похід трактується в лицарському свідомості і в творах поетів того часу як акт любові - любові до Господа, яка реалізується в ході його захисту.
І це ввійшло в церковну догму того часу. Треба сказати, що тут виражаються певні риси католицької релігійності, де служіння Христу, але особливо діві Марії, було дуже пройнятий еротикою. Якщо у східній церкві, у православ'ї, Марія - це, перш за все, мати Христа, Богородиця, то в західної церкви - це, перш за все, діва Марія, наша пані, «Нотрдам», «мадонна», символ нев'янучої, піднесеної духовної та тілесної краси. Але насправді, міннезінгер - співак, який співає про кохання. У трактаті «Про похвалах святої Марії» ченця абата Річарда із Сен-Лоренского абатства автор абсолютно порушує кордони теологічно допустимого, оскільки він описує з замилуванням фізичну красу діви Марії, і при цьому він послідовно зі смаком описує красу окремих частин її тіла. І таких творів було чимало. Діва Марії все більше розглядається як персоніфікація краси і любові. А жінки-черниці, з іншого боку, розглядають свою постриг як шлюб з Христом. Вони - Христові нареченої. І в видіннях того часу, найчастіше жіночих, поряд з величезною кількістю містики, все більше посідають місце елементи своєрідного оргазму. Це стосується і ставлення до діви Марії ченців, і відношення до Христа черниць.
Таким чином, як би відбувається злиття 2 почав: фізичного та духовно-містичного початку - саме в цій лицарської культури. І так культ Прекрасної Дами розвивався в лицарській поезії щодо діви Марії у зв'язку з релігійними мотивами хрестоносного руху. Але ті ж поети і трубадури, ті ж люди, які йшли під знаком хреста звільняти гріб Господній, вони одночасно писали вірші і про діві Марії, і про земні жінках. І тут саме час згадати про роль освіченості та просвітництва середньовічного суспільства тих століть, яке було багато в чому пов'язано і зі зміною ролі жінки, і її ставленням до себе. У 12-13 століттях зростає освіченість в Європі: повсюдно з'являються університети, практика приватних вчителів у багатих сім'ях. Виникає величезна мережа не тільки церковно-парафіяльних шкіл, яка охоплює міське та сільське населення, а й світських шкіл в містах. Все це стало приносити свої плоди. Особливо зростає грамотність знаті та городян.
Звичайно, деякі лицарі ледве могли написати своє ім'я, а деякі добродії могли божитися вельми богохульним чином. Наприклад, у графа Суассонського улюблена божба була - клянусь капелюхом Господньої! Але разом з тим знатні люди збирають бібліотеки, протегують поетам, артистам, ученим. З'являється світська література - лицарські романи, шахрайські бюргерські твори, новели, школярські волелюбні, часто - абсолютно непристойні пісні, з'являються хроніки 12,13,14 століть. Жінки цього часу про все інформовані, в усьому беруть участь. Жінка може дати прекрасний рада, прийняти важке рішення, прийняти на себе, між іншим, керівництво обороною замку. Нерідко жінки супроводжували чоловіка або коханого в походи. Вони дуже рішучі, дуже далекі від показного благочестя 17 століття, вони зневажають легкодухість. Їх навчають грамоті, вчать грати на музичних інструментах, танцювати, вести бесіду. Їх навчають мовам, вмінню грати в шахи. І часто головними книжників і грамотіями були жінки.
У абатстві Фонтерве у Франції на початку 13 століття збереглося 4 надгробні скульптури. Вони зображують членів могутнього Анжуйського роду, з якого ви дуже добре знаєте ім'я Річарда Першого - Левове Серце. Там же надгробок мармурове Генріха Другого, Ізабелли Ангулемской та Елеонори Аквітанської, яка була онукою першого відомого нам трубадура Гільома Дев'ятого Аквітанського і сама протегувала поетам. Так ось, в надгробку 13 століття вона зображена читаючої книгу.
Автори того часу багато часу приділяють створенню віршованих та прозових творів для дам. «Хороший тон для дам» створює поет Робер де Блуа, де він говорить про те, як вони повинні вести себе у світлі і вдома - пристойність, цнотливість, скромність у всьому - в одязі, в манерах, благородний тон, помірність у їжі, не роздавати любов без розбору, а й відмовляти претендує на любов дуже тонко, щоб не було образи. Дуже багато звідси поєднується з тим, що казав Пушкін своїй дружині, коли закликав її завжди і в усьому бути комільфо. Отже, в лицарській поезії ми бачимо вирішення конфлікту між духом і плоттю, яким церква займалася давно, який спочатку в церковній літературі вирішувалося на користь духу. Тепер, завдяки цій всеосяжної лицарської культури, це вирішується по-іншому. У цій культурі земна любов реабілітується. Її оспівують поети, об'єднуючи земне і духовне. Вже з 12 століття любов стає однією з головних тем середньовічної лірики. Вірші пишуться від імені людини, зазвичай безнадійно закоханого в якусь зовсім недоступну прекрасну даму, найчастіше заміжню. Поет до неї прагне, вихваляє її, горює тому, що між ними стоять нерозв'язні труднощі: вона або заміжня, або набагато вище його за народженням, або далеко живе, нарешті, він просто дуже боязка, але заради цієї пані він готовий на подвиги і смерть .
Дуже часто поет навмисно ототожнює любов до жінки з любов'ю до Бога, до Богородиці, а хрестовий похід описує як подвиг в ім'я цієї любові. Ідеї лицарської поезії дуже суперечливі. З одного боку, як писав Блок, там дуже часто оспівується любов до заміжньої жінки, і лицар настійно просить даму відповісти на його почуття - це є якесь вихваляння подружньої зради. Але з іншого боку, там дуже багато говориться про вірність в любові, про почуття власної поваги - не безчестити чоловіка зрадами, та й коханця не безчестити наявністю інших коханців. Якщо для лицаря головне - честь, то для пані головне - честь її лицаря. У книзі Олена Шартьє 4 пані, які оплакують долі своїх лицарів після битви при Азенкурі в 1415 році - під час Столітньої війни між Англією і Францією. Один упав, але хоробро, інший важко поранений, і доля його невідома. Третій - надовго в полоні. Але найнещаснішою визнають четверту, бо її коханий ганебно втік з поля бою. Вона нещасна, вона зганьблена. Така модель ідеальної жінки, яка створена працями лицарської літератури. Такій жінці, якій поклоняється лицар, вважає за честь носити шарф її квітів на рукаві, з її ім'ям битися на турнірах і війні - створюється свого роду культ такий живий, земної прекрасної дами. І любов до неї, і самих цих дам оспівують поети.
Це ставлення високих почуттів лицаря і дами мають, в основному, елітарний характер - в основному, вони процвітають у придворній середовищі, поетом і називають цю культуру куртуазної. Цей пласт культури, тим не менше - дуже важливе знамення всього культурного руху в середньовічній Європі. Отже, прекрасна дама - це вже земна, світська жінка. Їй поклоняються як богині, для неї жертвують життям. Куртуазна культура 12-14 століть прийшла в занепад певною мірою з занепадом самого лицарства до 16 століття, але її слід і спадщину зберігаються до цих пір. Зазначу лише, що, звичайно, багато в чому, тут присутня так звана гра. У всякому разі, коли мова йде про цнотливих відносинах, про те, що ніхто не претендує на злиття тіл - тільки на злиття душ, тут дуже часто має місце світська красива гра, тому що з творів тієї епохи видно, що лицарі домагалися від дам цілком плотських доказів любові. Що стосується жінок - вони цього ж хотіли. А якщо говорити про дружин лицарів, то їх і бив, і тримали у віддалених маєтках. Але роль цієї культури була дуже велика у зв'язку з підвищенням позиції жінки. І в художній творчості десятки відомих авторів, чиї твори вводять нас у світ цієї красивої гри, вони читані і сьогодні.
Між іншим, в числі цих поетів були і жінки. Так, однією з зачинателів лицарської поезії була Марія Французька у другій половині 12 століття, яка жила при англійському дворі. Вона писала любовні вірші, які називалися «ле». І в неї є «Ле про жимолості», засноване на стародавніх кельтських переказах і є найдавнішою в Європі розробкою знаменитої легенди про Трістана та Ізольду. Або провансальська поетеса Беатриса Дедіа, це 13 століття, з її любовними кансона. Вона була заміжньою пані, графинею. Об'єктом її почуттів був, за переказами, трубадур Ромбал третій - граф Оранський. Дуже багато було і чудових чоловіків-поетів: в 13 столітті - Бертран Деборн зі своїм знаменитим плачем і іншими речами, трохи раніше - Марко Брюн або Тібо Шампанський - граф Шампанський. Він в 1234 році став, між іншим, королем Наварри.
Він був чудовий поет. Потім ще Гільйом де Лоріс з його знаменитим романом про троянду - символ як Богородиці, так і одночасно і прекрасної жінки. Або Кретьєн де Труа з його романом «Лицар лева». Всі вони увійшли у світову класику і читаються і сьогодні. Ось, наприклад, що пише своїй коханій граф Шампанський - кажуть, він був закоханий у Бланку Французьку, тому що вони ніколи в своїх віршах імен не називали, цього вимагали правила куртуазії, але сучасники знали приблизно, про що йде мова.
Він пише: «О, якби міг забути про неї, з чарівним чином цим розлучитися, не бачити виконаних млості очей, я міг би здоровою назватися. Але серцю не впоратися з пристрастю своєї, але все ж безумство думати про неї. З думкою про милу сбирать я з силою, і життя мені миліше, так як же можу забути про неї, з чарівним чином цим розлучитися, не бачити чарівної млості очей? Вже краще хворим залишатися! »
І він тут же пише «Пісня про хрестовий похід»: «Будь милостивий, Господь, до моєї долі, на недругів твоїх я раті Двіну, побач - підносив меч у святій боротьбі». У свою чергу існують і жіночі пісні, які називаються «шансон де фем». Наприклад, пісні-скарги: дівчина скаржиться на нещасну любов, її видають за нелюбого, а коханий далеко. Є пісня однієї поетеси Гвье Дижонской, це близько 1190 року, де дівчина черпає сили в еротичних думках про свого коханця. Все це - лицарська куртуазна поезія. Одночасно розвивається жанр настільки улюблений всіма до 18 століття сонета, на якому навчався віршування Пушкін. Це вже знаменує кордон куртуазної культури та культури Відродження.