С. Асфатуллін
До 450-річчя добровільного входження Башкирії до складу Росії
З добровільним приєднанням Башкирії до Російської держави в 1556-1557 роках військова служба башкир стала постійною. Вона ділилася на внутрішню і зовнішню. Основною формою внутрішньої служби була охорона південно-східних кордонів країни. А з 1754 року всі башкири у віці від 20 до 50 років несли цілорічну кордонну (прикордонну) службу на Уйської, Верхньоуральський, Оренбурзькій і Уральської дистанціях. Напередодні Вітчизняної війною 1812 року Оренбурзька прикордонна укріплена лінія проходила від річки Тобол до Каспійського моря і складалася з 5 дистанцій: Зверіноголовская фортеця-Верхньоуральськ, Верхньоуральськ-Орська фортеця, Орська фортеця-Оренбург-Уральськ, Уральськ-Гур'єв містечко. Зв'язок між ними підтримували невеликі проміжні укріплення - редути, перед прикордонною лінією на відстані 2-7 верст один від одного розташовувалися укріплення для сторожових загонів - форпости. Кожна фортеця мала кілька застав.
Прикордонна служба башкир тривала майже 300 років, до 1840-1850 років, коли з приєднанням Казахстану до Росії кордони імперії відсунулися далеко на південний схід від Башкирії. У 1798-1849 роках башкири і мішари (Мещеряков) 1 щорічно виставляли на Оренбурзьку прикордонну лінію п'ять з половиною тисяч чоловік.
У 1798 році у зв'язку з введенням кантонів системи управління башкирів і мішар перевели на становище військово-козацького стану, а їх військові формування перетворили в Башкирії-Мішарське іррегулярне військо, куди від 4-5 дворів по черзі виставлявся один чоловік. Охорону Оренбурзької лінії військо несло за свій рахунок. Постачання воїнів зброєю, одягом, кіньми і їстівними припасами вироблялося в порядку «підмоги», яка виявлялася всім населенням (суспільну допомогу отримували також господарства відряджених на службу). Посадовий склад комплектувався з представників місцевих феодалів кантонами начальниками і затверджувався генерал-губернатором. Чини війська поділялися на дійсні, класні і зауряд-чини. Армійські (Підпрапорщик, прапорщик, поручик, капітан, майор, підполковник, полковник, генерал-майор) і козачі (урядник, хорунжий, сотник, осавул, військовий старшина) дійсні і класні чини (від 14 до 12 класу) присвоювалися особисто царем і військовим міністром за особливі заслуги, зауряд-чини (зауряд-хорунжий, зауряд-сотник, зауряд-осавул) - генерал-губернатором. Башкирія-Мішарське військо підпорядковувалося генерал-губернатору Оренбурзького краю.
Спорядження башкир складалося з списи або списи, шаблі, бойового лука і сагайдака зі стрілами, обушка, пізніше - вогнепальної зброї. Вони повинні були мати двоє коней - стройову і в'ючного. Носили зазвичай синього або білого кольору суконний каптан - сікмен (парадні сікмени шилися з червоного сукна), широкі шаровари з червоними лампасами, білу гостру повстяну шапку і шкіряні чоботи.
Військо ділилося на тисячі (мен), сотні (йоз), п'ятдесятки (Ілле) і десятки (ун), на чолі яких стояли командири (башликтар); відрізнялося мобільністю і суворою дисципліною; його бойові властивості визначалися чільною роллю кінноти.
Військову службу несли і тептярі (тіптерзер) - стан, відоме в Башкортостані з XVII століття (існувало тільки в Оренбурзькій губернії). За характером повинностей воно займало проміжне становище між військово-слуЖивими станами (башкири, мішари, козаки) та державними селянами. У 1790-х роках тептярі були переведені в розряд військово-служилого населення. З 1790 року вони формують і містять один, а з 1798-го - два тептярскіх полку, що діяли до 1845 року. У 1796-му начитував 52 тисячі, в 1858-му - 140 тисяч тептярі (чоловічої статі). При проведенні перепису кінця XIX - початку XX століття більшість їх ідентифікували себе за етнічною ознакою (башкири, татари).
Військо використовувало кінь башкирську, яка походить від порід степового і лісового типів, що сформувалися в умовах різко континентального клімату при цілорічному пасовищному утриманні. Голова з прямим профілем і широким чолом, шия товста і коротка, загривок низька, спина широка, пряма. Розлучалася в Уфімській і Оренбурзької, зустрічалася в Пермській, Казанської, Самарської губерніях і на поштових трактах Західного Сибіру. На башкирської трійці без відпочинку і годування можна було за 8 годин подолати 120-140 кілометрів.
Башкирська кінь поставлялася і російської армії. Військовими фахівцями цінувалися такі її якості, як сміливість і наполегливість, відмінне взаєморозуміння з вершником, а здатність тривалий час пересуватися галопом і жвавою риссю, що дозволяло кавалеристові ефективно вести прицільний вогонь і рубати шаблею, невибагливість, витривалість, висока працездатність і під сідлом, і під в'юків, і в упряжі. Забігаючи наперед, скажемо, що ці коні отримали високу оцінку під час Вітчизняної війни 1812 року. Французький генерал де Марбо у своїх мемуарах так відгукувався про башкирських кіннотникам: «Їх не ускладнювала ніяка дорога. Вони з'являлися всюди, немов рої ос »2. У 1846 році газета «Оренбурзькі губернські відомості» писала: «Мчить взвод башкирцев на своїх степових конях, відомих своєю міцністю і швидкістю, в червоних сукняних каптанах, обшитих позументами (парадна форма), з високими загостреними шапками, озброєних піками, луками і сагайдаками зі стрілами; в числі їх різко позначаються витязі (батири), покриті понад каптанів кольчугами, в залізних шоломах. (...) Вони майстерно стріляли на великий простір в ціль і притому з такою силою, що стріла на відстані в 15 сажнів могла пронизати наскрізь не тільки людини, але і кінь ».
Одночасно з охороною оренбурзької 2500 башкирських вояків «про дво-кінь на своєму кошт» служили і на південних дистанціях Сибірської прикордонної лінії.
До внутрішньої службі ставилися також етапна (по Сибірському і Златоустівському трактах), поліцейська (в Казані, Москві, Санкт-Петербурзі) і гарнізонна. Гарнізонну службу в російських містах башкири несли епізодично - наприклад, в 1768-1774 роках під час Російсько-турецької війни, в 1772-1773-му - після придушення повстання польських конфедератів.
Зовнішня служба башкир полягала в участі у війнах, які Росія вела з іншими державами. Ще в 1557-1558 роках під час Лівонської війни вони були в складі російських військ. Тоді ж велася війна з Кримом, в якій знову-таки відзначається участь башкір3. У башкирському шежере (літописи) зазначено, що «Цар Іван Васильович закликав на допомогу башкир» і вони «Азау (Азов. - С. А.) воювали» 4.
На початку XVII століття проти польсько-шведських інтервентів разом з російськими билися і башкирські кіннотники, що входили в дружину нижегородського воєводи Андрія Семеновича Аляб'єва, яка на початку грудня 1608 завдала поразки загону тушинцев, засіли в селі Ворсме5. Башкирська кіннота билася у складі ополчення Мініна і Пожарського, які визволяли Москву від поляків. У грамоті Уфімського воєводі Федору Андрійовичу Аляб'єва від царя Олексія Михайловича говориться: «Башкири при колишніх государях і при батькові нашому, блаженні пам'яті Великому государя-царя і великого князя Михайла Федоровича всієї Росії і проти поляків, а в Московське розорення були під Москвою і до Московського розорення були в нашій службі під Новим Містом на Бронниця з боярином з князем Дмитром Тимофійовичем Трубецьким, а після того були вони на нашій службі в полку в боярина князя Дмитра Михайловича Пожарського »6.
Не раз башкири брали участь у далеких походах і війнах XVII-XVIII століть. У розрядних книгах 1629 читаємо: «Буває ним служба, як посилають всіх пониззя міст служивих людей у велику повальну службу, а з тих башкирців емлют в тое пору на службу з 3-х дворів по людині» 7. Як наголошується, найбільш діяльну участь башкирські кіннотники брали в шведському і азовському походах. (...) Під час Північної війни з усіх чотирьох дорог8 був зібраний, споряджений і відправлений тисячний отряд9.
Відомий учений і державний діяч І. К. Кирилов, уважно вивчив історію башкир, у тому числі й історію їхньої військової служби, в 1734 році писав, що вони «завжди вірно служили не тільки проти шведів і поляків, а й проти турків і кримчаків» 10. «Башкирська кіннота являла собою досить значну військову силу, коли використовувалася в поєднанні з регулярними військами і особливо коли діяла у звичних умовах - в лісах, степах і горах, де, за свідченням сучасників, вона була майже невловима» 11. Командувач каральними загонами по боротьбі з повстанням башкир в 1735 році генерал А. І. Румянцев доносив Кабінету, що «в літній час регулярним військам впоратися зі злодіями ніяк не можливо», а в 1736-м охарактеризував маневреність «злодійських» загонів ще більш виразно: «За ними, як за вітром, нашим коням угнатца неможливо» 12.
У середині XVIII століття масштаби військової служби башкир істотно зросли. У 1754 році з них був знятий ясак і замінений покупкою солі, яку вони до того брали безкоштовно в Ілецке13. Правлячий Сенат у своєму указі від 16 березня 1754 визначив, що башкири «без платежу ясаку єдино служивий будуть так, як і козаки» 14. З тих пір башкирські кіннотники йшли на прикордонну службу не тільки в літній час, але вбиралися і взимку для охорони Сибірської прикордонної лініі15, а також більш широко залучалися до участі в далеких походах. Напередодні Семирічної війни, 11 квітня 1756 року, вийшов указ Сенату про посилку з Оренбурзької губернії двох тисяч озброєних двуконних башкирів і татар на Україну, звідки вони у складі російських військ повинні були відправитися в діючу армію16. 3 травня Сенат ухвалив «одегненим в Україні Мещеряков, башкирцев і казанським татарам з їх старшинами під час перебування їх з виступу з будинків (...) в поході, також і в Україну або де й надалі обретатца будуть, платню, провіант і протчее виробляти ( ...) однакову проти донських перебувають у відрядження козаків »17. Оренбурзький губернатор І. І. Неплюєв наказав Уфімської провінційній канцелярії визначити командирами башкирських і мішарських загонів «з кожною дороги по одному старшині і по одному помічнику із старшин, а понад те потрібне число сотників і десятників» 18. Крім того, 1 вересня 1756 пішов ще один сенатський указ: «Вибравши лутче і доброконних (...) 500 осіб башкирців і 500 ж людина Мещеряков, нині вивести як найшвидше до Ліфляндії», причому «щоб оні башкирців і Мещеряков після отримання указу неотменно через 24 години зібрані до походу озброєні і кінні у всяку справність наведені й без наімалейшего умедленія з підметом їм за колишніми указам постачанням вислані були »19. Ці башкирські і мішарських полки боролися проти Пруссії під командуванням графа П. А. Румянцева і тоді ще підполковника А. В. Суворова.
«Башкирські кіннотники разом з російськими козаками і драгунами вступили в 1760 році в Берлін, але ні російські, ні башкири не кричали на всіх перехрестях про те, що вони били хвалена прусське воїнство Фрідріха II, якому німецьке бюргерство облудно наклеюють ярлик« Великого »20.
У 1772 році башкирська корпус чисельністю три тисячі чоловік відправили до Польщі для боротьби з барських конфедератів, а в 1790-му більше двох тисяч башкир були відряджені до Прибалтики, де воювали в складі Фінляндської армії під командуванням М. І. Кутузова 22.
10 квітня 1798 уряд видав указ, який перетворив башкирів і мішар у воєнний стан. Указом пропонувалося «зробити точне числення башкирцев», здатних нести службу, «вважаючи по літах від 20 до 50 років», і розділити їх по кантонам23. Всі адміністративні особи кантонів і юртових (команд) також ставали військовими. З башкир було сформовано іррегулярне військо, розділене спочатку на 11 кантонів, потім на 12, а згодом на 28. Відкривалися кузні і збройові майстерні. Кожне башкирська господарство мало у себе військове спорядження, необхідне для несення козацької служби. Кожен дорослий чоловік став воїном, готовим у будь-який день осідлати коня і виступити в похід. Правда, оснащеність башкирського козака залежала від його економічного становища: найбільш заможні мали пістолети і рушниці, ті ж, хто бідніший, обходилися шаблею, списом і луком зі стрілами.
Таким чином, починаючи з 1798 року, башкири, мішари і почасти тептярі несли козацьку службу, підкоряючись військовому відомству. З їхнього середовища з часом висунулися досвідчені командири, які одержували зауряд-чини іррегулярних військ.
Ще в 1790 році з тептярі був сформований п'ятисотенний кінно-козачий полк, а в 1798-му його розділили на два самостійних полка24. 1-й і 2-й тептярскіе полки існували протягом багатьох років і входили до складу регулярних козацьких військ. Носили ту ж форму, що і уральські, і оренбурзькі козаки, тобто малинові коміри і вилоги, пір'яні султани, дворядні лампаси на шароварах; чепраки і подушки на сідлах були темно-сині з білою обкладкою. До початку Вітчизняної війни 1812 року башкири вже мали досвід військових дій проти французів. У грудні 1805 року до наших західних рубежів на підкріплення скоючої закордонний похід російської армії попрямували сім тисяч башкирів, тисяча оренбурзьких і челябінських козаків та шість сотень калмиков25. З 10 травня 1807 два башкирських полку разом з 1-м і 2-м Оренбурзького козачого полку під командуванням полковника В. А. Углицького билися в складі армії генерал-лейтенанта Л. Л. Беннігсена, а в корпусі отамана Платова з 4 червня того ж року знаходилися два інших башкирських полка27. За словами англійського офіцера Роберта Вільсона, котрий спостерігав за ходом кампанії на території Пруссії і Польщі, в них брали участь півтори тисячі башкир «зі сталевими шоломами і одягнені в кольчуги», які об'єдналися з армією Беннігсена в ході відступу після Фрідландского битви. На жаль, Вільсон не вказав ні номера полків, ні прізвища їх командирів. Описуючи сутичку з французькою кавалерією, він відзначає «особисту хоробрість» башкирів, які, вплав форсувавши річку і стріляючи з «безшумного зброї» - луків, «з великим ефектом атакували загони ворога, захопивши полонених» 28.
Подробиці наступних бойових дій башкирських полків ми знаходимо у записках П. Чуйкевича. Щоб перешкодити переправі противника, генерал Платов вирішив затримати його на правій стороні річки Прегель і з цією метою розділив корпус на чотири частини. Отамановий, два башкирських і калмицький полки під командуванням князя Уракова склали четверту резервну частину. Опівдні 4 червня французи в багатьох місцях все ж переправилися через річку по понтонах. Кавалерія дивізійного генерала Груші пішла вгору по березі з наміром атакувати лівий фланг козаків. У цей момент «Платов, поступаючись завзяттю кантони начальників башкирських команд, наказав князю Уракова напасти з ними на французів. Башкирців чутливі були до цього призначенням і виконали наказ з відмінним мужністю »29. Вони підпустили ворога на досить близьку відстань і випустили сотні стріл, а Засадна команда вдарила списами у фланг ворога, який не міг встояти, «будучи здивований і замішаний новиною зброї, з чим проти нього діяли» 30. Башкири гнали французьку кавалерію, «якої вони не давали пощади», до розташування її піхоти. Цей епізод потім описав і історик А. І. Михайлівський-Данілевскій31. У середині XIX століття для Генерального штабу була складена зведення під назвою «Дії російських військ у кампанії 1806 і 1807 років», де високо оцінюються башкирські воіни32.
Генерал Платов, за участю башкирських полків слідуючи до Тільзітом, в ар'єргардних боях «дорого продавав супротивнику кожен свій крок». Незважаючи на чисельну перевагу, французька кавалерія «скрізь була відбита і вскочила з великим утратою» 33. У рапорті головнокомандувачу М. І. Платов зазначав мужність і хоробрість башкирської кінноти і особливо виділив поручика Бурангула Куватова, сотників Карагузи Кадаргулова, Айчувака Узенбаева та прапорщика Кагармена Бурангулова.
Після підписання Тільзітського світу (1807) всі башкирські полки повернулися на батьківщину. Тим часом загроза нападу на Росію з боку наполеонівської Франції ставала дедалі виразніше, і в квітні 1811 року оренбурзький генерал-губернатор Г. С. Волконський отримав такий наказ:
«Для посилення армії нашої легкими іррегулярними військами і щоб пріобучіть на майбутній час до служби калмик і башкирів, що мешкають в краю, управлінню вашому дорученої, визнали ми за потрібне нарядити три полки - один з ставропольських калмиків і два з башкирів, для чого наказуємо вам:
Полк Ставропольський скласти з 560 чоловік рядових при отамана їх і належному числі офіцерів і урядників, Башкирські ж два полки, назвавши по номерам, повинні бути кожен з 500 чоловік, визначаючи до кожної 5-сотенної команді з них же командира і старшин, за прикладом інших іррегулярних військ.
Призначення збірних місць залежить від власного розгляду вашого - з тим одначе, щоб це відбувалося з усілякою поспішністю. Як скоро оні полиці зберуться, веліти їм слідувати кожному осібно до Симбірська, забезпечити кожен маршрутом, а копії з них надіслати до військового міністра, повідомляючи його і про час, коли і звідки яка команда або полк у похід виступає, щоб військовий міністр міг зустріти їх завчасно приписами щодо подальшого їх призначення.
У кожен полк відрядити одного надійного і справного армійського або гарнізонного штаб-офіцера і забезпечити його інструкції про дотримання в дорозі в усьому належного порядку.
Ставропольські калмики повинні будуть мати справне зброю по положенню, а башкири - вживане за їх звичаєм.
Усім їм бути про дво-кінь.
Платня мають отримувати всі рядові, кожен по 12 рублів на рік, і зазначений місячний провіант, нехай на одного коня фураж в натурі, а на іншу за оний грошима за довідковими цінами; офіцери ж і старшини - проти офіцерів гусарських полків з того часу, як вони за 100 верст від збірних місць знайдуться по саме повернення їх до домів.
При виступі всім - як офіцерам і старшинам, так і рядовим - на исправу видати в залік полутретное платню: на що до вас і особлива сума доставляється.
На покупку в тих місцях, де казенних магазинів не буде, провіанту та фуражу відпустити в кожний полк начальникам по 2000 рублів, в яких вони звіт дати зобов'язані. Сума ж на те рівномірно до вас надсилається »35.
Наказ Волконський виконав в строк, сформувавши 2-1 і 2-ї Башкирські полки.
У червні 1811 року 1-й Башкирський полк прибув до Симбірська, через який прямував до Серпухова. Після зимівлі в Курській губернії обидва полки рушили до Луцька, де 2 січня 1812 командувач іншою армією генерал від інфантерії П. І. Багратіон влаштував їм смотр36. У березні 1812 року вони були вже на західному кордоні Росії ...
Тут ми змушена зупинитися, бо участь башкирів у Вітчизняній війні 1812 року і у всіх наступних війнах нашої батьківщини - тема окремого великого дослідження.
Список літератури
1. Мішарі (Мещеряков) з'явилися на території Башкортостану в 1670-х рр.. У 1795 р. їх налічувалося 46,3 тис. чол., В 1926-му - 136 тис. чол. У 1930-х рр.. зараховані до татарського і башкирському етносам.
2. Башкортостан. Коротка енциклопедія. Уфа, 1996. С. 375.
3. Усманов А. М. Приєднання Башкирії до російської держави. Уфа, 1960. С. 169.
4. Соколов Д. Н.. Досвід розбору однієї башкирської літопису / / Праці Оренбурзької ученої архівної комісії. Вип. 4. 1898. С. 48, 60.
5. Акти історичні. Т. 2. N 113. С. 142.
6. Праці Наукового товариства з вивчення побуту, історії та культури башкир при Наркомосі БАССР. Вип. 2. Стерлітамак, 1922. С. 22.
7. Книги розрядні. Т. 2. СПб., 1855. С. 192.
8. З кінця XVI ст. до 1798 р. в адміністративному відношенні Башкирія ділилася на чотири області, які називалися дорогами (Ногайська, Казанська, Сибірська та Осінський).
9. Демидова Н. Ф.. Управління Башкирією і повинності населення Уфімської провінції в першій чверті XVIII століття / / Історичні записки. Т. 68. С. 229.
10. Добромислов А. І. Матеріали з історії Росії. Т. 1. Оренбург, 1900. С. 45.
11. Демидова Н. Ф. Указ. соч. С. 228.
12. Там же. С. 229.
13. ПСЗ. Т. 14. N 10198. С. 42-44; Матеріали з історії Башкирської АРСР. Т. IV.
Ч. 2. М., 1956. N 486. С. 426-429; Там же. N 487. С. 429-436.
14. ПСЗ. Т. 14. N 10198. С. 42.
15. Матеріали з історії Башкирської АРСР. Т. IV. Ч. 2. N 507. С. 502; N 509.
С. 504-505; N 511. С. 508; N 514. С. 510.
16. Там же. N 501. С. 491.
17. Там же. N 502. С. 492.
18. Там же. N 503. С. 493.
19Там ж. N 505. С. 497.
20. Мануїльський Д. Народ-герой, народ-воїн. М., 1964. С. 5.
21. Матеріали по історико-статистичному опису Оренбурзького козачого війська. Вип. 7. Оренбург, 1907. С. 358-359; Матвієвський П. Є. Оренбурзький край у Вітчизняній війні 1812 року. Оренбург, 1962. С. 14-15.
22. ПСЗ. Т. 25. N 18477.
23. Там же. Т. 23. N 16856, 16974; т. 25. N 18580, 18701.
24. ОПІ ГИМ. Ф. 450, д. 708, л. 40; Матвієвський П. Є. Указ. соч. С. 128-129.
25. Матеріали по історико-статистичному опису Оренбурзького козачого війська. Вип. 5. Оренбург, 1904. С. 151.
26. Асфандіяров А. З. Участь башкирів у війнах і походах Росії в період кантонів управління / / З історії феодалізму і капіталізму в Башкирії. Уфа, 1971. С. 75-78.
27. Brief Remarks on the character and composition of the Russian Army and sketch of the Compaigns in Poland in the years 1806 and 1807. By sir Robert Wilson. London, 1810. Р. 40-41, 164-165.
28. Чуйкевич П. Подвиги козаків у Пруссії. СПб, 1810. С. 102-103.
29. Там же. С. 103.
30. Михайлівський-Данилевський А. І. Опис другої війни імп. Олександра з Наполеоном в 1806-1807 рр.. СПб, 1846. С. 343-344.
31. РГВИА. Ф. ВУА, д. 3161, л. 66 об.
32. Чуйкевич П. Указ. соч. С. 113.
33. Там же. С. 117-119.
34. ПСЗ. Т. 31. N 24583. С. 608-609.
35. Калмики у Вітчизняній війні 1812 року. Еліста, 1964. С. 19-20.