Андрій Зорін
У сьогоднішнього мого повідомлення є епіграф з поеми Йосипа Бродського "Присвячується Ялті". Там пані, у якої знімають показання з нагоди вбивства, каже: "Поки ми думаємо, що ми неповторні, ми нічого не знаємо. Жах, жах ". Це таке перше передмову.
Друге передмова носить частково автобіографічний або науково-автобіографічний характер, воно пов'язане з тим, звідки взялася та інтелектуальна проблематика, якої я збираюся займати вас найближчі 40-45 хвилин. Попередня книга, над якою я працював і яку завершив кілька років тому, була присвячена історії державної ідеології. Займаючись цими сюжетами, і по ходу роботи, і після її закінчення - оцінюючи те, що було мною зроблено, і те, що не було мною зроблено, я натрапив на ряд зовсім специфічних труднощів. Перша з них полягала в тому, що коли я почав підходити до проблематики історії ідеологій, я працював з понятійним і концептуальним апаратом, в основному запозиченим з області інтелектуальної історії: звідки це взялося, які попередники, які нові ідеї, які поєднання старих ідей, які комбінації, які контексти, які інтелектуальні засоби, які висновки і т.д.
Дуже скоро, по суті, завершивши тільки один сюжет по тій роботі, я відчув, що зайшов у глухий кут. Оскільки цілком ясно, що на відміну від філософії, від історії ідей, від усього іншого, в історії ідеологій оригінальному інтелектуального продукту не створюється. Оригінальний інтелектуальний продукт, що створюється в історії ідеологій, носить вторинний, по суті, характер, і ясно, що якщо судити навіть найуспішніші ідеологічні моделі за критеріями, за якими судять якісь оригінальні ідеї, то виходить щось не те. Я почав шукати вихід з цього глухого кута. Як мені здалося, я знайшов його (ті, хто бачив мою книжку, знають це) - в ідеях американського антрополога Кліффорда Гирца, який побачив ідеологію як метафору, як систему метафор. І далі я намагався аналізувати, щось у мене виходило, щось не виходило.
Так от я дев'ять років цим займався. Коли я завершив роботу і книжка була опублікована, я побачив, що, може бути, якийсь продукт є, але до суті проблеми я так і не підійшов. Бо очевидно, що найголовніше в ідеологічній матриці, в ідеологічній моделі, в ідеологічній метафорі - це не те, як вона проводиться (я писав іслючітельно про це), а те, як вона споживається. Те, як вона сприймається, як вона живе, що вона робить з людиною, чому люди готові жертвувати чимось заради цього і т.д. До кінця своєї роботи над книгою, дуже тривалою, я зрозумів, що нічого про це не знаю. Я спробував продовжити цю роботу на наступному етапі і, оскільки думав про ідеологічні системах як про художніх текстах, як про метафори, я уткнувся в проблему емоційної реакції. Як на ідеологію реагують групи людей. Це не тільки індивідуальна емоція, це групова емоція, яка разом з тим переживається кожним членом даної групи й даного соціуму глибоко індивідуальним і особистим чином, змушуючи його здійснювати особисті вчинки.
Зайнявся цим, я несподівано для себе прийшов до висновку, що, власне кажучи, в реакції на ідеологію немає нічого специфічного, і спочатку треба було б подумати про те, що це поле емоційної реакції влаштовано взагалі, в цілому. Не з точки зору психології - про це написано гори і тонни робіт, які за необхідності доводиться читати, і я зовсім не претендую на яку-небудь компетенцію в цій області, а з точки зору історії культури і почасти семіотики культури. При чому тут семіотика, я поясню трошки пізніше.
Самий фундаментальний парадокс емоційної реакції людини на те чи інше пригода (я б навіть не назвав це парадоксом, може бути, я б говорив про це як про властивість, характеристиці) - це те, що, з одного боку, будь-яка емоційна реакція переживається як глибоко спонтанна, вона виникає миттєво, це емоційний виплеск, це гостра реакція на негайне подія, і, по-друге, як щось глибоко особисте. У людей бувають різні емоції, але кожна людина більш-менш, знає про свою емоцію, що, по-перше, вона непередбачувана, відразу відбувається і, по-друге, це ЙОГО емоція, а не чиясь інша, не чиясь чужа.
Це дуже сильне, дуже вкорінене в людині самовідчуття, з яким людина живе, знаходиться у протиріччі з теж очевидними фактами. По-перше, емоція - річ надзвичайно передбачувана. Людина знає, як він буде реагувати і які будуть його емоції в тій або іншій ситуації. Несподіванки бувають, не можна сказати, що людина сама себе не може здивувати. Можна сказати, що я думав, що засмучуся, а я, навпаки, відчуваю полегшення. Це може бути. Але це означає, що той стереотип, який у нас був, не спрацював. Спрацював якийсь інший. Але він у нас все одно був. Ми знали заздалегідь, як ми будемо на що-небудь реагувати. Це було відомо. Хоча насправді це наше знання, як часто буває з будь-яким знанням, виявилося хибним. Але все одно ідея передбачуваності, ідея того, що ти знаєш, як реагувати, є в людині. Людина як-то знає, як він буде реагувати на ті чи інші події і як, взагалі кажучи, з тими чи іншими застереженнями, які потім можна ввести, на них покладається реагувати. Хоча мова йде про глибоко емоційному, інтимному переживанні.
Другий момент, крім передбачуваності, полягає в надзвичайному ступені повторюваності емоційних реакцій. У межах одного соціуму і одних соціальних груп індивідуальна варіативність, звичайно, є. Вона може бути велика, але ми приблизно розуміємо, як люди одного типу, одного кола, одних соціальних вражень будуть на що-небудь реагувати. Не кажучи вже про добре спостережуваних прикладах спонтанної колективної емоції. Гол забили під час футбольного матчу - і ми бачимо одну й ту ж емоцію, негайно охоплює десятки тисяч людей. У залежності від того, за яку команду з двох грають вони хворіють, вони відчувають абсолютно зрозумілу емоцію. Кожен абсолютно спонтанно - гол забили прямо зараз, на його очах, і кожен глибоко індивідуально. Тим не менш, ми бачимо її виразне колективне вираження, ми легко можемо її описати, ми знаємо, яка вона і т.д.
Є, умовно кажучи, психологічний підхід до емоційного життя людини, який я не збираюся заперечувати. Я не збираюся свій підхід йому протиставляти і говорити, що він неправильний. Просто у кожної наукової дисципліни свій понятійний апарат. Я буду ще звертатися до деяких робіт психологів. Але це уявлення про те, що є людина як антропологічне істота, що володіє набором заздалегідь заготовлених емоцій, а різниця їх пояснюється переважно індивідуальної варіативністю, значною мірою також спадково закодованої. Там і вчення про темпераменти виникає: люди різного темпераменту, тому вони реагують по-різному. Я абсолютно не хочу спростовувати таку побудову. Перш за все, у мене немає достатньої кваліфікації, щоб його спростовувати.
Але можна й по-іншому. Треба уявляти собі набір емоцій, яким володіє людина, як деякий репертуар, перед ним знаходиться, з якого він вибирає те, що він знає, і те, що він ідентифікує як любов, ревнощі, переляк, радість, горе і т.д. Він знає, яким емоційним репертуаром він володіє. Він знає, що означає даний емоційний репертуар, він знає, в яких випадках і якими частинами з цього емоційного інвентарю йому треба користуватися, і знання це переважно носить культурний характер. Людина цього навчається завдяки існуючим формам культурного навчання.
Ще одне передмова - те саме коло питань, але кілька з іншого боку. Я думаю, що багатьом з тут присутніх - ймовірно, більшості - добре знайомі класичні роботи Лотмана з теорії літературного поведінки. Я не буду зараз називати їх заголовки, вони всім відомі. Вони були вперше опубліковані в 70-х роках, приблизно 25-30 років тому. Лотман простежив, як люди поводяться на основі літературних зразків, як вони здійснюють вчинки, продиктовані літературними зразками, і зробив наступний крок - запропонував типологію культур будувати на базі того, в яких культурах літературне поведінка дієво, а в яких культурах воно відходить на другий план , поступаючись місцем іншим типам поведінки. Сам аналіз літературного поведінки в лотмановскіх роботах: аналіз поведінки декабристів, Потьомкіна, Радищева і т.д. - Вони блискучі, як всі або майже все, що робив цей автор. Це класика, яка увійшла в обіг, на яку багато разів посилаються і про яку пишуть і говорять. Це те, що вже настільки стало плоттю наукового знання, що про це можна писати, не посилаючись на Лотмана.
Але, тим не менш, цей підхід залишає взагалі за бортом цілий ряд найважливіших питань. Яких? Я знову повинен обмовитися, що це не докір Лотманом, що він чогось не бачив. Якісь питання можна поставити, на якісь питання можна відповісти в рамках наукового аналізу, лише коли ти велика кількість питань залишаєш за бортом. Неможливо відразу намагатися відповісти на всі питання. Тим не менш настає момент, коли треба приступити якщо не до відповіді на них, то, принаймні, до їх обмірковування. Що це за питання? Лотман блискуче показав, як люди поводяться по літературних зразків, але виникає питання: чому вони так себе поводять? Чому дорослі, раціональні люди зі здоровим глуздом настільки зухвало не бачать різницю між літературою і життям і готові в житті здійснювати якісь схеми та приписи, реалізовувати зразки, вичитані в книжках? Що це взагалі значить? Чим обгрунтоване таке дивне поведінка?
Це важливе питання, що змушує задатися питанням про те, яка механіка цього літературного поведінки. Що, власне кажучи, відбувається, на чому вона грунтується, як вона реалізується. Лотман не відповідав на ці питання, не ставив їх, не думав про них, по крайней мере в своїх друкованих роботах, абсолютно свідомо. У цьому сенсі він посяде формалістський традицію, формалісти в 20-і роки в якості протесту проти психологічного літературознавства говорили, що не можна міркувати про психологію Анни Кареніної, тому що Анна Кареніна - це слова на папері, це певний набір імен, прикріплений до людини, і у неї немає ніякої психології, це частина літературного твору. Я не обговорюю, наскільки це правильний теза, але він був, звичайно, глибоко осмислений. Однак той трюк, той хід, який з приголомшливою силою здійснив Лотман, а саме перенесення формального формалістского аналізу з літературних текстів на історичних персонажів, коли він став аналізувати Радищева, декабристів, авантюристів XIX століття і багатьох інших, як прийнято було раніше аналізувати героїв літературних творів , у нього, з одного боку, здорово і сильно вийшло, але, з іншого боку, це знімає цей аргумент. Все-таки Потьомкін або Медокс - якщо називати героїв, про яких Лотман писав, - це не знаки на папері. Це якісь люди, які себе якось вели, щось при цьому думали, що щось хотіли, ставили перед собою якісь цілі.
Істотно звужуючи рамки, заявлені на початку, я б сказав, що, на мій погляд, представляється можливим не скажу замінити (і нерозумно було б говорити - замінити), але доповнити лотмановскую концепцію літературного поведінки концепцією літературної переживання, емоційної реакції, влаштованої у відповідності з якимись кодифікованими стандартами і якимись матрицями поведінки.
Один приклад, дуже приватний, майже анекдотичний, щоб було зрозуміліше, про що я кажу. Він не мій і взято з робіт чудового американського психолога Теодора Сорбіна, одного з дуже небагатьох психологів, які з тієї сторони працюють у тому ж культурно-семантичному напрямі, в якому я намагаюся працювати з боку історії. Сорбін - якщо буде час, потім ще треба буде послатися на нього і його приклади - в даному випадку описує поліцейську хроніку. Одного американського робочого доставили в поліцейську ділянку, оскільки він стукнув іншого робітника, з ним працював на конвеєрі, по макітрі гайковим ключем. Його стали питати, що, власне, трапилося і навіщо він це зробив. Він сказав, що той йому зробив непристойний жест, і він зовсім втратив голову, був у нестямі від люті, втратив самоконтроль, з нього виплеснулося почуття, і він змушений був стукнути того по голові гайковим ключем, тому що був не в собі.
Припустимо, що це правда, нічого рішуче неправдоподібного в цьому немає. Це настільки правдоподібно, що легко можна допустити, що це правда. Цей сплеск емоційної реакції, по-російськи це найточніше визначити як лють, моментальний, абсолютно спонтанний - і півсекунди не пройшло між провокацією і дією, вже пропущеним через емоційну мережу, і ображений був особисто ця людина, яка вчинила злочин. Разом з тим, яка найпотужніша товща культурних уявлень повністю детермінує цей емоційний ряд. З одного боку, зроблений потерпілим жест треба було ідентифікувати як непристойний. Треба знати, що це непристойний жест, треба було зуміти його прочитати як особисту образу. Що це образа, адресований особисто тобі. Після цього треба було знати, що це нанесене тобі особисто образа змивається кров'ю. Наступне знання - настільки ж фундаментальне - це яким чином воно змивається кров'ю. У російській дворянській культурі жестикуляція була б інша: кидання рукавички, виклик на дуель і так далі. Тут є власна жестікуляціонная стратегія змивання кров'ю - хапаєш гайковий ключ і б'єш їм по голові - більше, може бути, брутальна і шокуюча, ніж виклик на дуель, але нітрохи не менш культурно складна і рефлективна.
У даному випадку ми бачимо в зерні неймовірний конфлікт між надзвичайною примітивністю самої емоції і величезної культурної складністю, за нею стоїть і реалізується в одну секунду. В деякій мірі, якщо процитувати ще одного великого російського поета, можна сказати, що тут діє формула Пастернака "ніж випадкові, тим вірніше". Він говорив це про поетичну творчість. Тобто чим більше спонтанної, неконтрольованою, абсурдною, вихлюпується сходу представляється та чи інша емоційна реакція, тим глибше товща культурних уявлень, з яких вона виросла і які в ній реалізовані.
Так, ще одне вступ. Це питання емоції, випробовуваної людиною, і її мовного оформлення. Цілком зрозуміло, що ми про емоції судимий почасти по жестах, але, в основному, за словами: людина говорить про те, що він відчуває, він якось це називає. Він каже: я був поза себе, я був в люті, я злякався. Називає свої почуття: ревнощі, любов, страх, відчай, надія. Є якісь слова, за допомогою яких все це визначається. Будучи досить далеко, я читав в Інтернеті лекцію, прочитану тут Віталієм Найшуля, який з притаманним йому блиском доводив, що взагалі все визначається словами. Суспільний лад визначається словесної тканиною, якщо ми підберемо правильні слова, то суспільство негайно встане на ноги, і все владнається, і вся проблема, що ми не знаємо, як назвати ті чи інші соціальні феномени, і через це блукаємо в темряві. Це, взагалі кажучи, поширена теорія, висхідна до відомої лінгвістичної гіпотезі Сепіра-Уорфа. Я не буду переказувати, в чому вона полягає - хто знає, той знає, хто не знає, той впізнає. У сучасній лінгвістиці дуже активно, у тому числі з величезною опорою саме на мову емоційної рефлексії, про це пише польсько-австралійський лінгвіст Анна Вежбіцка, роботи якої теж були нещодавно перекладені на російську мову. Вона дуже переконливо в рамках своєї аргументації будує конструкцію, де вона розділяє концепцію про культурну природі емоційних реакцій. Читаючи Вежбіцка, ясно: вона думає, що це вірно на 100%, але не наважується сказати, тому робить дрібні застереження, допускає існування інших чинників, які не обумовлює, але в основному визначає емоцію рідною мовою даної людини. Набір емоцій записаний у мовній матриці. Слово "туга" не можна перекласти на англійську мову, слово envy не має точного перекладу по-російськи, як і слово Angst, і т.д. І емоційні матриці нав'язані людині мовою, і він їх переживає з точки свого зору мови. Дуже красиво. Роботи Вежбіцкой, присвячені доказу цієї тези, вишукані до незвичайності і дуже ефектні.
Відразу і з усією визначеністю повинен сказати, що ніщо в моїх дослідженнях цю точку зору не підтверджує. Я не бачу ніяких підтверджень цієї позиції. Звичайно, мова з рахунків не можна скидати, це чинник важливий, але, за моїм відчуттям, далеко не вирішальний. Перш за все, треба віддати належне тому місцю, де ми з вами знаходимося, і твердо сказати, що бувають випадки білінгвізму. Білінгви бувають, що б не говорили. Ми тут сидимо і точно це знаємо. Відповідно, виникає питання, як вони відчувають. З точки зору теорії Вежбіцкой або Уорфа-Вежбіцкой, на це питання взагалі немає відповіді. Вежбіцка не настільки наївна, щоб не розуміти, що таке питання може бути поставлене, вона завжди відповідає, що якась мова у людини все-таки рідний. Так він начебто спритно говорить на двох, на трьох, на скількох хочеш мовами, але якийсь з них у нього рідною. Це не так, люди-білінгви думають на різних мовах в різні моменти життя, як добре відомо. Але білінгв все-таки в нашій дійсності обмежена кількість.
Друге, ще важливіше - швидкість зміни мови. Вежбіцка допускає зміни, вона говорить, що з'являються нові слова і т.д., вони виникають і визначають нові виникають почуття. Але швидкість зміни мови, звичайно, мізерно мала. Мова змінюється повільно, це теж всі знають, набагато повільніше порівняно зі швидкістю зміни емоційних матриць, мінливих незрівнянно швидше. Не кажучи вже про те - і це знає точно кожна людина, просто про себе він це знає, - що хоча його рідна мова, на якому він говорить протягом життя, залишається більш-менш одним і тим же, його здатність, спосіб відчувати, асортимент почуттів і т.д. змінюються.
Не кажучи вже про те, що в одному мовному співтоваристві існують різні соціальні групи. Якщо ми візьмемо близький для мене за професійними обставинам XVIII століття, то побачимо, що все європейське дворянство говорить по-французьки, але рідні мови у всіх, тим не менш, різні. Їх способи емоційного переживання тих чи інших явищ незрівнянно ближче один до одного, що в них і у представників інших соціальних груп того ж суспільства. Це чудово показав Пушкін. Взагалі кажучи, варто було б прочитати коли-небудь лекцію на тему "Пушкін як культурний антрополог", він чудово, добре відчував всі ці речі. І, цитуючи "Євгенія Онєгіна", ми все це можемо набагато краще сказати, що я намагаюся зробити це сьогодні.
Що ще я б хотів сказати? У своїх цілях, абсолютно евристичних, я часом посилаюся на роботи голландських психологів Ніколаса Фріда і Бахімос Квіта (я транслітерує з голландського, як умію, бо не знаю цієї мови; якщо хто-небудь знає, то я прошу ради, чи не зробив я помилки у транслітерації) і користуюся їхніми схемою структури емоції. Я користуюся їй не тому, що іншої немає - їх десятки, і не тому, що я знаю, що вона краще за інших - на це судження, як я говорив, мені кваліфікації не вистачає, а просто тому, що вона мені більше підходить. Я б із задоволенням вам її намалював або показав, але оскільки немає ні екрану, ні дошки, то мені доведеться махати руками. Але схема проста, тому уявити її собі аудиторії буде неважко. Як вони описують структуру емоцій?
Ось відбулася подія. Перше, що повинен виконати людина, реагуючи на цю подію, - це те, що вони називають емоційної кодуванням. Тобто ти розумієш, що це таке: це небезпека, образа, радість і т.д. Ти повинен здійснити емоційну кодування даного явища. Наступним етапом є оцінка. Після того, як ти зрозумів, що це ("зрозумів" - неправильне слово, краще - відчув), ти емоційно оцінюєш це, добре це для тебе чи погано, як це до тебе відноситься і т.д. Далі вилочка від оцінки розгалужується на дві сторони, і виникає те, що називають фізіологічною реакцією - людина червоніє, блідне, звертається до втечі, потіє, у нього встають волосся дибки, закочуються очі, він непритомніє. А також те, що називають готовністю до дії. Ти біжиш, нападаєш, викидаєш руки вгору, кричиш, свистиш, кидаєшся цілуватися - все що завгодно. Це вертикальна колонка.
Але є дві горизонтальні. Всі ці явища - і емоційне кодування, і оцінка, і готовність до дії з фізіологічною реакцією - визначаються двома чинниками, як би знаходяться збоку. Один з цих факторів називається англійським словом concern - це (пас у бік Вежбіцкой) слово, яке неможливо перекласти на російську мову. Я переклав це словосполученням "особиста залученість". Хто знає варіант краще, може мені запропонувати, знову ж таки буду вдячний. Тобто те, наскільки ця подія відноситься до тебе. Або це абстрактне щось, або ти безпосередньо емоційно пов'язаний з тим, що відбувається. Це визначає, природно, всі стадії реакції. Це з одного боку.
З іншого боку знаходиться те, що вони називають "регулятивні механізми" - ті структури і механізми, які визначають, як саме ти повинен це емоційно закодувати, оцінити і які дії потім ти повинен здійснювати. Ось цими регулятивними механізмами в культурі, на мій погляд, виступають тексти. Чому історія емоцій може стати гуманітарною дисципліною, що вивчається всім циклом історичних дисциплін і, перш за все, історією і семіотикою культури? Тому що ці регулятивні механізми укладені в текстах. Тут виникає наступний ряд питань, на яких я зупинюся, перш ніж переходити до заключної частини.
Ось якого роду ці питання. Взагалі кажучи, емоційна історія, або історія емоцій, стала дисципліною історичної науки останні 20 років. Скажімо, є книжка, яка називається "Нові підходи в історії". Вона вийшла в 91-му році, там про історію емоцій немає жодного слова. До другого видання книги, що вийшов в 2001 році, Пітер Берк зробив нове передмову, де йому довелося сказати, що за ці 10 років ось це розвивається, посилюється і ...
У залі несподівано гасне світло.
Так. Як ми емоційно закодуємо сталося? Проігноруємо? Це вже готовність до дії. А до цього? Як ляпсус, так? Закодуємо як звичайну випадковість, технічну накладку, відповідно, оцінимо це як байдуже, concern наш невеликий, і ми проігноруємо цю подію. Поїхали далі. Емоційно реагувати не будемо.
Так ось, фундаментальну роль у підходах до історії емоцій зіграла робота Пітера Стірнза, який запропонував поняття емоціонологіі - нормативної системи емоційних уявлень, що існують в культурі, з якої індивідуальне емоційну поведінку так чи інакше співвідноситься. Людина живе в рамках цієї емоціонологіческой системи - норм, принципів і т.д. До цієї надзвичайно продуктивною і цікавою ідеєю - емоціонологіческій кодекс дуже цікаво вивчати - треба все-таки висунути ряд питань, тому що неясні механізми трансляцій, незрозуміло, наскільки в цих кодексах написано те, що люди відчували, незрозуміло це співвідношення між приписом і емоцією і т . д. Хоча продуктивність цього підходу, на мій погляд, надзвичайно велика.
Мені видається цікавим подумати про можливості вивчення з цієї точки зору індивідуальної емоції, казусу, випадку для позначення цих культурних норм. У цьому сенсі все, що я говорив досі, носить гранично абстрактний і загальний характер, але, по суті, той проект, про який я говорив на початку лекції, одночасно заточений під рішення абсолютно приватних завдань. У граничному обсязі це дослідження матриць переживання російського освіченого суспільства кінця XVIII - початку XIX століття, а в більш вузькому ламанні - один або два конкретні випадки, коли я, озброївшись всієї своєю теорією, хочу просто встати за плечима у людей, що жили 200 років тому , і подивитися на те, що вони відчували.
У залі несподівано включаються софіти.
Так, так, прожектори включилися.
Я закінчу двома прикладами. Один з моєї дослідницької практики, а інший з клінічної практики того самого Теодора Сорбіна, про який я говорив. Я наведу цей приклад, оскільки захоплює мене Сорбін - я дуже високо ставлю його роботи - по-моєму, абсолютно неправильно проінтерпретував свій власний приклад.
Приклад перший. У 1938 році в Парижі у збірнику "Літопис товариства друзів російської книги" була опублікована стаття емігрантського письменника Михайла Андрійовича Осоргіна. Це була стаття про рукопис, манускрипті, купленому ним на паризькій товкучці в емігрантській родині і містив листи дружині з коронації Павла I (відповідно, листи легко датуються 1797 роком - ми знаємо, коли Павло I коронувався) якогось високопоставленого російського дворянина і чиновника високого рангу. Осоргін не опублікував листи, але він привів першу і останню дати, в які листи вкладалися. Він сказав, скільки їх було. Він привів з них велика кількість цитат - я зараз не пам'ятаю точно, чи то шість, чи то сім. І що найважливіше - він дав два факсимільних фотографічних зображення сторінок з листа. Вся сукупність цих обставин дозволяє абсолютно впевнено сказати, що він сам зробив атрибуцію цього документа. Атрибуція Осоргіна правильна. Він атрибутував цей документ Михайлу Микитовичу Муравйову - поетові, досить відомому письменнику, вчителю російської мови і словесності великих князів Олександра і Костянтина, одному, як прийнято вважати у літературній науці, з ранніх російських сентименталистов і пр., батькові декабристів Микити та Олександра Муравйових.
Я багато працював з рукописами Муравйова. Атрибуція Осоргіна не викликає ніяких сумнівів - це почерк Муравйова. Те, що видно на фотографіях, це, безсумнівно, почерк Муравйова. Рукопис зникла, коли Осоргін був заарештований Гестапо після німецької окупації Парижа, ніяких відомостей про її подальшу долю немає. Я питав покійну Тетяну Олександрівну Бакуніну-Осоргін, вдову Осоргіна, чи не знає вона що-небудь про долю рукопису. Вона не знала нічого. Здається, слабо пам'ятала про її існування, хоча сама була видатним дослідником російської культури саме того періоду.
Ряд років тому, коли я працював в Мурав'євським архіві в Москві, в тодішньому ЦДАЖР, нині ГАРФ, мені була видана зошит, в якій я виявив листа Муравйова до дружини. Я вирішив, що це та сама рукопис, опублікована Осоргін, яка завдяки випадку потрапила в московський архів. Приблизно реконструювати шлях, як це могло статися, взагалі кажучи, не складає труднощів. Я з великим інтересом почав дивитися листа, і через десять хвилин я виявив, що це рішуче не те. По-перше, листи Муравйова, які лежали переді мною, були написані по-французьки, в той час як осоргінскіе листи, що було явно за факсиміле, були написані по-російськи. По-друге, дати ті ж, адресати ті ж, припустити, що це різні частини одного листа, неможливо, бо пошта відправлялася з Петербурга до Москви два рази на тиждень, і Муравйов не пропустив жодного дня, він був виключно справний кореспондент. Кожен поштову день, два рази на тиждень, він писав. Більш того, в осоргінском тексті є вказівка на те ж саме. Є вказівка на те, що листи відправляються в кожну поштову день в той же самий час.
Тобто ми стикаємося з якоюсь абсолютно феноменальною і абсурдною ситуацією. Один і той ж людина одному і тому ж адресатові пише два набору листів, в одні і ті ж дні. Одні по-французьки, інші по-російськи. Цю надзвичайно нетривіальну ситуацію треба було якось витлумачити. Те, що пропоную я, це реконструкція, це те, що я думаю. У мене немає незаперечних історичних, фактичних доказів на її користь, але я більш-менш в ній впевнений. Моє припущення полягає в тому, що те, що лежить в ГАРФ, і те, що я читав, це справжні листи Муравйова, що відправлялися дружині по пошті і які вона поштою справно отримувала. Те, що було опубліковано і виявилося в руках Осоргіна, це епістолярний роман, написаний Муравйовим слідами своєї подорожі після повернення до Москви для виховання власних дітей. Ця моя фантазія не зовсім заснована на повітрі, прецеденти є, Муравйов писав такі епістолярні романи в справжніх листах для виховання великих князів. Писав їх і публікував обмеженими накладами для розповсюдження у вузькому колі своїх учнів. Яка суть цього роману? Як говорив Зощенко, "що хотів сказати автор цим художнім твором?"
Історія наступна, реальна історія. Навіщо Муравйов їде з Петербурга до Москви в 1797-му році на коронацію Павла? Російські імператори коронувалися у Москві, це відомо. Весь двір, всі-всі-всі приїжджають. Це дуже велика подія, пропустити не можна. Муравйов у відставку. Виховання великих князів скінчилося. Тобто він у відставку як вихователь, а так він знаходиться на службі, у нього є чин і ранг. Але пропустити коронацію не можна, перш за все тому, що коронація - це момент роздачі неймовірної кількості привілеїв. Лунають кріпаки, лунають чини, лунають грошові подарунки, діаманти, села, бог знає що. Феноменальна роздача слонів неймовірного масштабу, яка ніколи не повториться до воцаріння наступного імператора. Треба бути. Тому що немає людини - немає проблеми, значить, нічого не отримаєш. Але бути мало. Треба ще якось потрапити до указу. І треба якось метушитися. Відомо, які люди мають вплив, відомо більш-менш, хто повинен складати цей указ, плюс-мінус відомо, хто може вийти на цю людину - вся механіка зрозуміла. Відповідно, треба кудись ходити, когось просити.
І ось Муравйов описує дружині свої петербурзькі будні: де він був, з ким розмовляв, кого попросив і т.д. Він повинен звітувати. Його дружина відправила, щоб він чого-небудь привіз. Він повинен якось їй показати, що не втрачає часу дарма, що серйозно ставиться до свого завдання зміцнення матеріального рівня сім'ї і її достатку. І він звітує досить акуратно. Але є і другий план, весь час конфліктує в цих листах. Він ще і сентиментальний письменник-руссоіст, який залишив свою сім'ю, вагітну дружину і маленьких дітей, щоб гнатися за якимись суєтними чинами, багатством і т.д. Це жахливо. Тому паралельно з тим, що він страшно боїться, що дружина запідозрить, що він негліжірует ходінням по великим людям, він весь час пише їй, що все це нісенітниця, якої він не надає ніякого значення, оскільки важливо для нього тільки те, що вдома він залишив родину, і взагалі він не розуміє, що він, по суті, тут робить, коли все головне у нього в житті - це будинок, сім'я, сімейні цінності і т.д. Кожен лист містить цей конфліктний меседж, що йде буквально через фразу.
Далі настає кульмінаційний день, Павла коронують, указ оголошується, Муравйов отримує абсолютний шиш - нічого, нуль. Він повністю обійдений, в термінології того часу. Знаючи історію, ретроспективно можна сказати, що це абсолютно не дивно. Павло страшенно не любив всіх, пов'язаних зі своєю матінкою. Та ще у нього Катерина забрала дітей, щоб самій їх виховувати, і нагороджувати їх вихователя він зовсім не хотів. Все досить передбачувано. Але факт залишається фактом. Все було абсолютно марно і описується відомою російською приказкою "за сім верст киселю хлебтати". Треба їхати додому, треба зібратися, завершити справи і їхати додому з цим нулем. Конфлікт закінчився, він дозволений. Останні листи сповнені запевнень, що все це цілковита дурниця, що він і не шкодує, що він навіть не може уявити собі й подумати, що любляча дружина буде про це шкодувати. Сімейні цінності, руссоистской сентиментальна культура повністю і остаточно торжествує над корпоративною етикою, спрагою чинів і пр.
Судячи з осоргінскім цитат, приблизно таким і був сенс того роману, як ведуть себе люблячі батьки в розлуці, що вони відчувають. Норми, нормативи того, як вони повинні відчувати.
Все б добре, однак, на жаль, для цієї досить прозорою картини в архіві Муравйова є ще його листи до начальства. Листи, написані відразу після повернення з Москви до Петербурга. Листи ці неможливо читати без сліз. Михайло Микитович пише, що, прослуживши стільки років на службі государині і на службі своїй Вітчизні, беспорочно, без жодного порушення він не може пережити нанесеного йому смертельного образи. Що це позбавляє всю його життя сенсу. Що справа, так би мовити, не в якихось пожалованиях, але нижчі його проведені, подаровані тощо, а він служив, і ніякого сенсу, ніякого життя, ніякої перспективи у цій страшній ситуації для нього більше немає. Виникає природне запитання: що з цього справжні почуття автора?
Моя відповідь така: я абсолютно впевнений, що і те, й інше. Він абсолютно щирий і там, і там. Він просто людина, ще живе в двох різних і неузгоджених емоційних світах, в якому регулюючі механізми конфліктують один з одним. Так, з одного боку емоційний кодекс службовця дворянина, якого обійшли. Усе його життя - служба. Якщо він обійдений, сенсу життя немає. З іншого боку, середній клас емоційний кодекс нових сімейних цінностей диктує зовсім іншу інтерпретацію, і ця гонитва за чинами виявляється ганебною марного діяльністю, тільки відволікає від справжнього. Обидва цих емоційних комплексу проживаються з неймовірною щирістю і силою.
Приклад другий і останній. Як я сказав, це випадок з клінічної практики Теодора Сорбіна, який він приводить у своїх роботах. У нього був пацієнт - аспірант кафедри англійської літератури одного з американських університетів. Справа відбувається на початку 50-х років. Молода людина пише дисертацію про Хемінгуея, і він шалено схиблений на Хемінгуея. Він "хемінгуееман", а Хемінгуей живий і пише в цей час. І молода людина страшно переживає, до такого ступеня, що він змушений ходити і просити психологічної допомоги у професора, що він не веде того життя, яке ведуть герої Хемінгуея. Він пише якусь смердючу дисертацію, сидить у кампусі і займається літературою, а справжні люди десь в Африці, там війни, стрілянина, круті чоловіки, і у нього від цього повна фрустрація. З одного боку, жодних шансів примирити власне життя з тим, що описано в книжках, які він любить і які він явно приміряє до себе. З іншого боку, відмовитися від того втіленого в хемінгуеєвської прозі ідеалу він не може.
Нарешті виходить повість Хемінгуея "Недовге щастя Френсіса Мекомбера" - так вона називалася в російській перекладі, може бути, хтось її читав. Там описана історія, як такий недотепа, нью-йоркський бізнесмен, нікчемний, жалюгідний, міської, позбавлений якоїсь справжньої чоловічої природи, потрапляє на сафарі. Він нічого не може, боїться, трясеться, у нього тремтять руки, відбувається якийсь кошмар. І, в кінцевому рахунку, він бачить, як його зраджує дружина з провідником-мисливцем, який "справжній чоловік". І на наступний день з ним відбувається справжнє перетворення. Він вбиває купу звірів, він ризикує життям, відчуває неймовірну ейфорію, він у захваті, на коні, він щасливий. І, врешті-решт, це щастя Френсіса Мекомбера виявляється недовгим, оскільки його вбиває власна дружина - мабуть, пише Сорбін, цілячись у бізона, який повинен його вбити. Бізон ось-ось повинен убити цього Френсіса, вона стріляє і ...
Треба припустити, що Сорбін знає Гемінгвеєвим повість в переказі свого пацієнта. Далі відбуваються такі надзвичайно драматичні події. Молода людина розуміє, що навіть для таких невдах-гуманітаріїв, як він, не все втрачено. Він записується добровольцем до армії, вирушає на Корейську війну, встигає написати звідти три або чотири листи про те, як йому добре і що він, нарешті, себе знайшов, і через місяць з невеликим гине на чергуванні. Кінець історії.
Що я б хотів зауважити з цього приводу? Я, взагалі кажучи, противник теорії про те, що бувають правильні інтерпретації художніх творів, а бувають неправильні. Кожен інтерпретує, як хоче і може. І все-таки, долаючи сором і відраза, я скажу, що ця інтерпретація неправильна. Ні в якого бізона дружина Френсіса Мекомбера НЕ цілилася, вона цілилася у власного чоловіка. Це цілком зрозуміло з тексту Хемінгуея. По-перше, тому що в цей момент він їй став ще більш нестерпний і огидний, ніж був в якості розмазні. По-друге, почасти тому, що вона боїться за те, що, перейшовши в цей якість (він багатий, а вона - ні), він її залишить. І закінчується повість її розмовою з цим мисливцем, з яким вона зрадила йому напередодні. Вона влаштовує істерику, дає їй зрозуміти, що розуміє, що сталося, але нічого про це нікому не скаже.
Цікавість цієї історії полягає в тому, що нещасний парубок пішов явно не за адресою. Якби замість психоаналітика він знайшов гарного наукового керівника, він мав би шанси бути живим до цього дня і бути професором в хорошому американському університеті.