Мета порівняльно-історичного вивчення мов визначається тим, які вивчаються мови: мертві чи живі (точніше: чи є порівнювані мови найбільш древніми з засвідчених у даної мовної сім'ї, чи ні).
У першому випадку порівняльно-історичне вивчення направлено ретроспективно. Найближче завдання такого дослідження полягає у встановленні системи відповідностей між найдавнішими засвідченими станами. Подальше завдання полягає в реконструкції попереднього стану мови-основи на базі встановленої системи відповідностей. Результат такої реконструкції трактується одними як абстрактна модель, іншими як більша або менша ступінь наближення до реально існуючого мови.
У другому випадку, коли матеріалом для порівняльно-історичного вивчення служить група генетично споріднених мов, засвідчених в історії, - до їх числа якраз і належать нові індоарійські (н.-інд.) Мови, історія яких відома протягом приблизно трьох з половиною - чотирьох тисяч років, - їх дослідження неминуче набуває ретроспективне напрямок. Завдання реконструкції спільного для цих мов найдавнішого стану знімається, оскільки за мову-основу приймається найбільш найдавніший засвідчених мов цієї родини - у разі н.-інд. мов таким вважається санскрит, - і мета дослідження зводиться до встановлення типів послідовних розбіжностей від однієї вихідної засвідченої системи до безлічі сучасних або кінцевих (якщо ця мова вимер) засвідчених систем.
При такому підході порівняльно-історичний метод дослідження неминуче стикається з методами ареальної лінгвістики, застосовуваними при вивченні мовних союзів, пояснюють найбільш різкі відхилення від характерного для даної сім'ї мов типу розвитку, і з типологічним методом. Якщо давньоіндійський (ведийский і санскрит) поряд з давньогрецькою, латинською та ін мовами служив тим матеріалом, на якому відточувався порівняльно-історичний метод у мовознавстві, то з новими индоарийскими мовами справа йде зовсім інакше. Їх факти до цих пір дуже мало залучалися як для корекцій індоєвропейських реконструкцій, так і для реконструкцій стану, що передує новоіндійскіх. Порівняльно-історичний метод у чистому вигляді тут займає дуже скромне місце.
У зв'язку з особливостями застосування порівняльно-історичного методу до мов окремої сім'ї виникають свої складності. У загальному вигляді їх можна сформулювати як проблему послідовних синхронних зрізів не на одному стовбурі. У індоарійської сім'ї мов у цьому відношенні ситуація така. За мову-основу, до якого сягають н.-інд. мови, беруть санскрит. Це припущення вимагає особливих пояснень. Термін санскрит (samskrta букв. 'Зроблений, оброблений, рафінований') має вузьке і широке тлумачення. у вузькому сенсі він позначає мову класичної літератури і науки, що слідував приписами граматики Панини (приблизно IV ст. до н.е.), - класичний санскрит (розквіт - IV ст. н.е.), а мова епосу "Махабхарати" і " Рамаяни "- епічний санскрит (III - II ст. до н.е.), що відрізняється поруч відхилень від норм граматики Панини. У широкому сенсі слова термін "санскрит" позначає також мову вед і коментаторської літератури до них, тобто метричні мантри і прозу (ведийский санскрит), що охоплює період умовно від другої половини II тисячоліття до н.е. до III - II ст. до н.е.
Ведийский мова та особливо санскрит розрізняються хронологічно, лінгвістично (риси відмінності простежуються на всіх рівнях: в фонології, морфології, синтаксисі), діалектної базою (перший пов'язаний з крайнім північно-заходом Індії - Пенджабом і долиною Інду, другий - не тільки з північно-заходом , але і з центральною частиною північної Індії, з басейном Гангу). Епічний санскрит тісно пов'язаний зі среднеіндійскімі діалектами і, як вважають деякі вчені, має среднеіндійскую основу, подвергнувшуюся санскритизація.
Таким чином, давньоіндійський етап розвитку за своїм складом не є єдиним, при тому, що він визначається на відміну від среднеіндійского періоду на основі суто лінгвістичних критеріїв, а не (або не тільки) хронологічно.
Періодизація історії розвитку індоарійських мов ускладнюється ще й тим, що її неможливо побудувати тільки за допомогою лінгвістичних даних, оскільки різні періоди розвитку мови представлені пам'ятками різних жанрів і - більше того - можуть належати до різних культур (ведийский - мова стародавнього релігійного культу, санскрит - мова літератури, науки і релігії: індуїзму і буддизму махаяни, палі - мова буддизму хінаяни і т.д.). Невідомо, чи був санскрит взагалі коли-небудь розмовною мовою.
Среднеіндійскій період представлений різноманіттям мов і діалектів: попадали та пракріті, а пізній його етап - апабхранша. На рівні термінів існує протиставлення: санскрит - пракріте (prakrta 'споконвічний, пов'язаний з основою, природний,'), - яке можна тлумачити двояко: 1) санскрит - має основою (санскрит) і 2) штучний - природна. Так чи інакше, але до того часу, від якого до нас дійшли пракріті, вони вже не були розмовними мовами і являли собою певну обробку мови для вживання його в діловодстві, проповідях (пракріті написів Ашоки - III ст. До н.е.) або в літературних цілях (сценічні та літературні пракріті - перші століття н.е.). Пали - найбільш архаїчний з среднеіндійскіх мов взагалі, мабуть, був койне, на якому був записаний буддійський канон (pa: li 'лінія, текст').
Пракріта написів співвідносяться з певними географічними ареалами, при цьому для багатьох з них діалектна база є інший, ніж у санскриту.
Ситуація ускладнюється ще тим, що ряд ізоглос в області фонетики і морфології об'єднує ведийский мову зі среднеіндійскімі, минаючи санскрит, не кажучи про те, що вже у ведах зустрічаються окремі фонетичні пракрітізми.
Пізні пракріті - апабхранша (apabhramca 'падіння, деградація') (приблизно V - X ст.), Що передували н.-інд. етапу розвитку, класифікуються швидше за жанрово-соціальною ознакою, чим по географічному.
Н.-інд. період, що починається не раніше X ст., представлений безліччю мов і діалектів, співвіднесеність яких з тих чи інших пракріті простежується лише в самому загальному вигляді, оскільки сучасне різноманіття мов вимушеним чином зводиться генетично до кількох апабхранша.
У підсумку можна сказати, що періодизація історії розвитку індоарійських мов заснована насамперед лінгвістичної характеристиці цих мов, хронологічний критерій відступає на задній план під впливом різних екстралінгвістичних умов, і мови, що належать до різних етапів лінгвістичного розвитку, можуть співіснувати протягом століть у літературному вживанні і як засобу комунікації. Звертаючись до історії, дослідник здебільшого має справу з різними синхронними зрізами не на одному стовбурі, і це утрудняє суворе і послідовне застосування порівняльно-історичного методу до індоарійських матеріалу.
При всіх об'єктивних недоліки матеріалу не можна недооцінювати значення такої тривалої безперервної традиції фіксування літературної мови, як це має місце в Індії.
Велику допомогу у вивченні давньоіндійської мови надає тубільна лінгвістична традиція, що володіє великою степнеью достовірності. Навіть коли спочатку, переслідуючи прикладні мети - збереження в чистоті сакральних ведійських текстів, що передавалися усним шляхом, - вчені брахмани створювали фонетичні трактати до окремих ведів - пратішакхья, їх відомості об'єктивно були першими, мабуть, дуже точними описами водійського мови на фонетичному рівні з встановленням норми вимови і відхилень від неї. Цивілізація, яка надалі знаменита граматична школа Панини і його послідовників справила великий вплив на подальшу еволюцію самого давньоіндійської мови. По-перше, Панини була сформульована норма мови, дана у вигляді синхронного системного опису санскриту (у Панини bha: sa: 'мову' від bha: s 'говорити' у протиставленні з chandas 'метричний текст' в застосуванні до ведійської поезії) на всіх рівнях. По-друге, ця норма була канонізована, і на цьому припинилося лінгвістичне розвиток класичного санскриту, оголошеного зразком.
У среднеіндійскій період граматична традиція втрачає оригінальність і граматисти описують пракріті (Хемачандра, Вараручі) і впали (Катьяяна) не синхронно, а виходячи з санскриту. Санскритська модель накладається на среднеіндійскій матеріал, і це змішання діахронії і синхронії призводить до спотворення перспективи і порушення вимог системного опису. До речі, з тим же недоліком доводиться зустрічатися і в ряді традиційних описів н.-інд. мов.
Початок порівняльно-історичного методу нам дає індійська граматична традиція среднеіндійского періоду. При описі пракріті граматисти розрізняють в них три генетичні шари: татсама, тадбхава і деші. Татсама (tatsama 'подібний йому', тобто санскриту) - це ті елементи, які є загальними для санскриту і среднеіндійского мови. Тадбхава (tadbhava 'походить з нього', тобто санскриту) - це елементи мови, що зводяться до санскриту відповідно до правил перетворення від одного мовного стану до іншого. Деші (deci 'місцевий') - це елементи мови, не зводяться до санскриту (або нерозпізнані тадбхава, або запозичення з неіндоарійскіх мов). Таким чином, татсама однакові у всіх среднеіндійскіх мовах, тадбхава і деші різні. Структурний своєрідність мови проявляється у трактуванні елементів тадбхава, оскільки до шару татсама належать ті санскритські слова, в яких фонеми розподілені за правилами, що збігається зі среднеіндійскімі (лише дуже невеликий фрагмент правил дистрибуції фонем в давньоіндійському і среднеіндійском є загальним). Наприклад, санскритські слова ghara 'дім', mu: la 'корінь', gandha 'запах' можуть виступати як татсама в будь-якому среднеіндійском мовою, а слово vrksa 'дерево' не може - порівн. тадбхава впали vaccha-, пракріті vakkha-, vaccha-, vuccha-.
Та ж історична класифікація застосовується і до новоіндійскіх мовам, але тут вона поширюється тільки на лексику (загальних морфологічних формантов не залишилося). Змінюється також зміст терміну татсама, який тепер позначає лексичні запозичення з санскриту. Лексика татсама однакова в усіх новоіндійскіх мовами. Відмінності можуть починатися з полутатсама (ardhatatsama) - слів татсама, які зазнали деяких фонетичним змінам у вустах говорять на новоіндійскіх мовою, наприклад: татсама candra 'місяць', гінді полутатсама candar, гінді тадбхава ca: d. Найбільш яскраво відмінності між новоіндійскіх мовами виражені в лексиці тадбхава, наприклад: санскр. cimbala 'квітка чи плід дерева Bombax heptaphyllum', Панджа. simbal, simmal, непалі simal, асам. ximalu, бенг. simul, орія simuli, simili, гінді si: mar, Гудж. si: mlo, синг. simbili, himbul, imbul.
Ця історична класифікація лексики використовується в усіх граматиках сучасних н.-інд. мов, хоча вона і викликає критику з боку деяких авторів з-за відсутності чіткої межі між історичними запозиченнями і успадкованої лексикою [Fairbanks 1969, 97]. Закони звукових відповідностей між мовами можуть бути встановлені, природно, тільки на підставі порівняння лексики тадбхава.
Далі розробки цієї класифікації лексики індійська тубільна граматична традиція не пішла і не могла піти, залишаючись у межах синхронного опису мовної системи, - а саме такою була її головна мета. Середньовічні індійські граматисти переслідували ще одну мету - дати правила перерахунку від одного синхронного зрізу до іншого, тобто від санскриту до того чи іншого среднеіндійскому мови. Таким чином, порівняння пракріті між собою здійснювалося побічно, через санскрит.
Завдання розробки порівняльно-історичної граматики н.-інд. мов вперше постала перед вченими в кінці XIX ст. Це було викликано успіхами, яких досягла до цього часу компаративістика в області древніх індоєвропейських мов, по-перше, і накопиченням фактів по окремих н.-інд. мов, по-друге. Першим привертає увагу до історії розвитку індоарійських мов у своїх лекціях Р.Г. Бхандаркар [Bhandarkar 1929].
У 70-х роках минулого століття була видана тритомна "Порівняльна граматика сучасних арійських мов" англійця Джона Бімза [Beames 1872-1879]. Автор її, отримав хорошу лінгвістичну підготовку, прожив багато років в Індії, працюючи в британській адміністрації, і, володіючи багатьма індійськими мовами, провів великі польові дослідження, зібравши вперше величезний матеріал для порівняння різних мов. Він використовував також всі були тоді граматики окремих н.-інд. мов (хоча не для всіх навіть основних мов вони в той час існували, а ті, що були, не завжди були достовірні).
Граматика побудована на матеріалі семи н.-інд. мов: хінді, панджабі, Сіндхі, гуджараті, маратхі, орія, бенгалі. Крім них, іноді залучаються факти та інших мов: непали, циганського, Раджастану. З великих мов відсутні дані по ассамським і сингальською, недостатньо вивченим у той час.
За мову-основу н.-інд. мов автор приймає санскрит (включаючи в це поняття ведийский мова та всі жанри власне санскриту), при цьому підкреслюється, що н.-інд. мови повинні сходити до розмовної санскриту, а не до тієї форми, яку брахмани зробили літературною мовою. До цього розмовної санскриту зводиться основна частина лексики і вся система флексій н.-інд. мов. Таке трактування мови-основи відкриває доступ для деякої довільності. З одного боку, не доведено, чи був коли-небудь санскрит розмовною мовою. З іншого боку, з цим незасвідетельствованним мовою генетично пов'язують і ті н.-інд. факти, які знаходять відповідність у літературному санскриті і пракріті, і ті явища, витоки яких простежити не вдається. У цьому укладено загальний методологічний недолік всієї реконструкції.
Метод опису в цій порівняльної граматики наступний. Спочатку дається коротка характеристика санскритських фактів того чи іншого рівня: у фонетиці - перелік голосних і приголосних, в імені та дієслові - перелік різних типів основ і граматичних категорій, що характеризують кожен з класів слів. Далі послідовно розглядається еволюція окремих мовних фактів: від санскриту через среднеіндійскіе мови аж до сучасного н.-інд. стану. У результаті системного підходу немає, а є історія ізольованих фактів і зіставлення результатів цієї еволюції на н.-інд. етапі. Не слід, звичайно, забувати, що такий метод опису цілком відповідав загальним лінгвістичним поглядам того часу.
У "Вступі" автор цієї першої порівняльної граматики н.-інд. мов ставить питання про причини мовній еволюції в цьому ареалі. Зміну морфологічного ладу: від синтетичного до аналітичного - він пояснює перш за все силою внутрішніх закономірностей, а не впливом оточуючих неіндоарійскіх мов, що володіють агглютінатівним ладом. У розділі "Фонетика", однак, йдеться про те, що неарійських субстрат не міг не надати впливу на різні індоарійські мови. Слід зауважити у цьому зв'язку, що передумови для зміни морфологічного ладу були створені в среднеіндійскій період саме фонетичними змінами: відпаданням кінцевих приголосних, що викликав ослаблення флексії, і втратою морфологічної ясності структури слова через зміну груп приголосних. До впливу субстрату автор не раз звертається до пояснень різних конкретних фонетичних особливостей н.-інд. мов.
У порівняльній граматиці Бімза міститься безліч конкретних тонких спостережень і наукових передбачень. Тут вперше привертається увага до ролі ритмічної структури слова в його фонетичної та морфологічної еволюції і говориться, що в пракріті і н.-інд. мовах ритм слова часто грав вирішальну роль у виборі якості голосного. Це спостереження тим більш цінно, що воно стосується ключового моменту морфології - типу чергування голосних. У давньоіндійському мовою вся морфологія побудована на регулярних якісних чергуваннях голосних, починаючи ж з среднеіндійского періоду відбувається перебудова системи чергувань у напрямку від якісного типу до кількісного.
Фонетична еволюція звуків середньо-і новоіндійскіх періоду розглядається (в сучасних термінах) не тільки по парадигматичної, але і по синтагматичної осі. Встановлюються певні історичні закономірності між кількістю гласного і трактуванням подальшого приголосного.
Характер рефлексу кінцевого голосного в іменний основі визнається незалежним від древнього місця наголосу в цій основі, наприклад, санскр. (Барітонірованная основа) karna 'вухо' - гінді, Гудж., Мар., Бенг., Орія ka: n, Панджа. kann, Сіндхі kanu, але санскр. (Оксітонірованная основа) anda 'яйце' - гінді, Панджа. anda:, бенг., орія a: nda:, Сіндхі a: no:. При цьому окреслена також сфера дії даної закономірності, що реалізується тільки в ранньому шарі тадбхава, в більш пізніх шарах діють процеси аналогії.
З початковим місцем наголосу зв'язуються також різні типи флексії у іменних основ.
Складний коло питань, пов'язаних з формальним і семантичним протиставленням дієслівних основ за каузативності / перехідності / неперехідності / пасивності пропонується описувати за допомогою розробленої автором формальної шкали, в якій тип форми ідентифікується в залежності від місця, займаного на шкалі (т. III, с. 29 сл.). За методом це нагадує сучасний структурно-типологічний підхід, при якому розробляється максимальна універсальна модель, а потім описуються конкретні варіанти її наповнення.
Взагалі останній, третій том цієї граматики, присвячений переважно дієслова, написаний в дещо іншому ключі, ніж перші два (т. 1 - введення, фонетика; т. 2 - ім'я, займенник). Якщо при описі фонетики імені н.-інд. мов розгортається історична пеоспектіва від санскриту до сучасного стану, то при описі н.-інд. дієслова дослідження отримує іншу спрямованість. Автор фактично створює формальну типологічну класифікацію численних дієслівних утворень в сучасних н.-інд. мовах, причому за цією класифікацією криється історична основа, що йде в среднеіндійское стан.
Така зміна методу дослідження виправдано з тієї точки зору, що такий метод виявляється тут адекватним матеріалу. Перебудова дієслівної системи від среднеіндійского до н.-інд. Станом була настільки кардинальної, що простежування генетичних зв'язків за межі среднеіндійского стану вглиб (тобто зведення до санскриту) стає недоцільним. Зовні, правда, опис дієслова виглядає так само, як всі інші розділи цієї порівняльної граматики. Спочатку дається кратна характеристика санскритського дієслова, потім палийского і пракрітского. Дійшовши ж до н.-інд. стану, автор звертається до синхронно-типологічному формального аналізу.
Бімз підкреслює, що в порівняльно-історичної граматики н.-інд. мов дієслівні форми слід аналізувати, лише виходячи з їх структури, а не із значення, як це робиться в граматиках конкретних мов. Пропонується класифікація предикативних форм дієслова, що включає три типи форм: прості часи (sc. також і способу); причетні часи, що складаються з одного причастя або з причастя + фрагмента дієслова буття, що становлять одне слово; складні часи, що складаються з поєднання причастя з допоміжним дієсловом .
Сам по собі суто формальний принцип класифікації н.-інд. дієслівних форм не викликає заперечень, але він не доведений послідовно до кінця. У результаті в одну і ту ж групу "причетних часів" потрапляють, з одного боку, синтетичні, причетні за походженням форми, не виражають категорії особи, але виражають категорію роду, типу гінді calta: Якби він рухався 'і аглютинативні форми змішаного походження , що виражають категорію особи, як мар. hasatos 'ти смієшся'.
Автором взагалі не був помічений аглютинативна характер нових закінчень у ряді н.-інд. мов (насамперед у східній групі). Вони не виділені в особливий тип, що відрізняється, з одного боку, від старих синтетичних флективних форм і, з іншого боку, від аналітичних форм. У результаті ці аглютинативні форми потрапляють то у флективні групу, то в аналітичну (як форми бенгальської мови типу dekhitechi 'я роблю').
Недостатньою строгістю методу дослідження, нерозрізнення діахронії і синхронії пояснюється і таке твердження, що в сучасних н.-інд. мовах існує те ж число відмінків, що і в санскриті (т. II, с. 181). Однак при конкретному формальному аналізі словозміни автор говорить, що у всіх семи досліджуваних н.-інд. мовах у імені є не більше чотирьох форм: пряма і непряма в двох числах (саме вони сходять до древніх відмінковим формах). Агглютинирующие відмінкові форми в східних н.-інд. мовах, як і при аналізі дієслівної парадигми, не протиставлені синтетичним і аналітичним формам.
Розділу "Синтаксис" у граматиці Бімза немає, що пояснюється нерозробленістю його в той час навіть на рівні описових граматик. Окремі проблеми порівняльного синтаксису н.-інд. мов мимохідь зачіпаються при описі іменного відмінювання (т. II, с. 264 сл.): а саме, співвідношення між ергатівной, активної і нейтральною конструкціями, однак це робиться дуже поверхово, в дусі тубільної граматики (використовується її термін prayoga 'конструкція, вживання ', який моделює зв'язок форми імені та застави дієслова).
При всіх своїх недоліках, багато з яких слід віднести за рахунок загальних теоретичних поглядів того часу або нерозробленістю індійського матеріалу, порівняльна граматика Бімза створила основу для порівняльно-історичного вивчення н.-інд. мов. У ній вперше зібрано та расклассифицировать великий матеріал, намічені багато важливих тенденції історичного розвитку індоарійських мов, зроблені спостереження в області типології н.-інд. мов.
За граматикою Бімза відразу ж була ще одна порівняльна граматика н.-інд. мов - граматика Хернле [Hoernle 1880], назва якої не цілком відповідає її змісту [1]. Тільки у "Запровадження" предметом дослідження є н.-інд. мови в своїй сукупності. По суті ж книга Хернле представляє собою граматику групи діалектів, званих східним гінді, і в процесі опису цих діалектів послідовно наводяться короткі паралелі з інших н.-інд. мов та зауваження історичного характеру.
З точки зору порівняльної граматики н.-інд. мов ця книга заслуговує на увагу насамперед у зв'язку з пропонованою автором історичної класифікацією цих мов.
Граматика Хернле починається з лінгвістичної карти Індії, і це не випадково. Вивчення східного гінді привело автора до висновку про те, що східний і західний гінді розрізняються не менш суттєвими рисами, ніж, наприклад, мови протилежних околиць індоарійського ареалу - бенгалі і панджабі. Хернле висловлює припущення, що кордон між східними і західними н.-інд. мовами проходить саме територією розповсюдження діалектів хінді. До східної групи відносяться східний гінді, бенгалі, орія; до західної - західний гінді, панджабі, гуджараті, Сіндхі. Маратхі має більше спільних рис із східної групою, ніж з західним, а має і деякими специфічними особливостями, у зв'язку з чим на сучасному етапі розвитку ця мова представляє особливу південну групу. Сучасні мови, що входять до складу кожної такої групи, були колись діалектами однієї мови: східного пракриту магадхи і західного пракриту шаурасені.
Між цими двома мовами була колись поділена Північна Індія. Східні риси, однак, зустрічаються ізольовано, починаючи з крайнього північного заходу (і навіть виходячи за межі Індії: їх можна простежити в пушту), посилюючись поступово в напрямку на південний схід. На цій підставі Хернле висловлює припущення про те, що магадхи була мовою першої хвилі міграції і спочатку сягав північно-західних околиць Індії, а подальша міграція, мовою якої був шаурасені, відтіснила магадхи на південний схід і на периферію індоарійського ареалу.
Надалі хвильова теорія Хернле більшістю вчених була поставлена під сумнів, поділ ж н.-інд. мов на зовнішні і внутрішні практично широко використовувалося протягом майже полувепка. У 20-і роки нашого століття класифікація Хернле була підтримана і лінгвістично розроблена Дж. А. Грірсон, під керівництвом якого був створений одіннадцатітомний "Лінгвістичний огляд Індії" [Grierson 1899-1928] [2]. Цей гігантський праця являє собою однакове опис величезної кількості н.-інд. мов і діалектів та їх класифікацію. З його виходом у світ починається новий етап у вивченні н.-інд. мов. Створюється також нова основа для розвитку порівняльно-історичної граматики цих мов. В науковий обіг вводиться величезна кількість нових фактів: описані десятки раніше невідомих мов та їх говірок. Це робиться за однією і тією ж схемою, що полегшує їх порівняння. Дається генеалогічна класифікація мов Індії. Уточнюється поняття індоарійських мов.
Індоіранської гілки Грірсон поділяє на три сім'ї: 1) іранську, 2) індійську і 3) дардскую, що займає проміжне положення між двома першими (територіально - Кашмір і північно-західна частина прикордонних районів, куди входять райони Пакистану та Афганістану). Новим тут є виділення третьої сім'ї в якості самостійної одиниці, відмінною від індійської сім'ї мов (у Бімза наводяться окремі приклади з кашмірі недифференцированно по відношенню до прикладів з власне індоарійських мов). Слід зауважити, що питання про третій родині в межах індоіранської мовної спільності виникав в подальшому і в іншому зв'язку - у зв'язку з інтерпретацією древніх арійських слів у мовах Малої та Передньої Азії. Сучасні ж дардскіе мови ряд вчених розглядає як особливу групу всередині індоарійської сім'ї мов (Ж. Блок, Г. Моргенстьерне, Р. Л. Тернер).
Прагнення Грірсон розробити нову аргументацію на підтримку хвильової теорії Хернле викликало серйозну критику з боку С.К. Чаттерджі [Chatterji 1926, 150-169], якому вдалося привести переконливі контраргументи (зокрема, показати, що ряд рис, які об'єднують мови зовнішньої групи, можуть або належати до зовсім різних хронологічним пластів у східних та в західних н.-інд. Мовах, або виникнути в цих мовах у результаті контакту з мовами різних інших систем: з іранськими, австроазіатскімі, дравідійських). Порівняльний аналіз індоарійських мов на цих рівнях привів Чаттерджі до того висновку, що вони розпадаються на дві великі частини: західні (мови північно-заходу і центральній області індоарійського ареалу) і східні, а не на зовнішні і внутрішні. Західні мови є в цілому більш консервативними, ніж східні, що виявлялося протягом всієї історії їх розвитку. На сучасному етапі розвитку в західних мовах вживається пасивна конструкція при перехідних дієсловах доконаного виду, в той час як у східних мовах вироблена активна конструкція і в цих умовах.
У рамках цього основного членування Чаттерджі розрізняє ряд груп, названих відповідно до географічної орієнтацією. Класифікація н.-інд. мов, за Чаттерджі, наступна: А. Західні мови: 1. Північна група (Сіндхі, лахнда, східний панджабі); 2. Західна група (гуджараті, Раджастану); 3. Центральна група (західний гінді); Б. Східні мови: 4. Східна група (східний гінді, біхарі, орія, бенгальська, ассамська); 5. Південна група (маратхі).
Сучасний етап розробки класифікації н.-інд. мов пов'язаний, по-перше, з накопиченням нових фактів (опис низки раніше маловивчених діалектів н.-інд. мов на території Індії; опис н.-інд. мов, відірваних від основного індоарійського ареалу: діалектів циганської мови, сингальської мови на Цейлоні; відкриття І. М. Оранським [1960; 1977] н.-інд. мови парья на території Радянського Союзу на кордоні між Таджикистаном і Узбекистаном, по-друге, із застосуванням нових методів до новоіндійскіх матеріалу - перш за все типологічних методів дослідження в галузі фонології і морфології).
Методика типологічного дослідження на фонологічному рівні групи генетично споріднених мов, розроблена вперше на матеріалі слов'янських мов, була застосована і до н.-інд. мовам [Chatterji 1926]. Для синтагматичної моделі лексики tadbhava цих мов в цілому характерний заборона на поєднання приголосних фонем на початку слова - риса, яка зближує н.-інд. мови індоарійського походження, перш за все з дравідійських мовами і - далі - з мовами Південно-Східної Азії (давнішим індоевропйескім мов властива протилежна тенденція). Серйозні структурні обмеження накладені також на кінцеві сполучення приголосних у словах tadbhava. У цьому полягає важливе типологічне відміну н.-інд. від новоіранскіх мов.
Для типологічного порівняння н.-інд. мов за парадигматичної осі фонологічні системи н.-інд. мов були розподілені за шкалою, яка визначається двома межами: теоретико-множинної сумою (всі фонеми, що входять хоча б в один з досліджуваних мов) і теоретико-множинним твором (фонеми, що входять в усі досліджувані мови). При такому підході можна виділити сукупність опозицій ознак, які приймаються за загальну н.-інд. модель, а фонологічні системи ряду ознак вважати ступенями редукції цієї системи [Елизаренкова 1974].
Найбільш різкі відхилення від загальної моделі зустрічаються в фонологічних системах тих н.-інд. мов, які піддалися контакту з мовами інших типів (втрата придихові приголосних і назалізація голосних в сингальською під впливом тамільської, дентальний варіант палатальних аффрикат в маратхі під впливом телугу і північних діалектів каннада та ін.) Таким чином, фонологічна типологія тут тісно стикається з проблемами ареальної лінгвістики, мовних спілок та ін. [Emeneau 1955; 1956; 1962; Ramanujan and Masica 1969; Vermeer 1969; Masica 1976]. Далеко не завжди можна провести грань між трансформаціями загальної індоарійської моделі на такій великій території, як Індія, і накладенням на варіанти цієї моделі в тому чи іншому місці фонологічної моделі мов інших сімей.
Відволікаючись від проблем ареальної лінгвістики, можна сказати, що з точки зору фонологічної типології східні мови (бенгалі, асами, орія) мають ряд спільних рис, протиставляють їх іншим н.-інд. мовам. Для них характерно менше число фонем, довгота / короткість голосних не є фонологічно релевантними, придихові інтервокальному приголосні мають тенденцію до спірантізірованному вимові, серед носових приголосних є Велярна фонема ng, в синтагматике істотні бінарні і тернарние комбінації голосних фонем.
На морфологічному рівні методика структурно-типологічного зіставлення в застосуванні до матеріалу н.-інд. мов була розроблена Г.А. Зографом [1976]. Роль використовуваного ним методу по відношенню до порівняльно-історичного чітко окреслена самим автором. Якщо порівняльно-історичний метод має на меті розкриття закономірностей розвитку елементів системи, то даний метод покликаний показати закономірності розвитку відносин у системі, тобто еволюції мовної структури. Основна увага дослідника звернена на функціональну співвіднесеність матеріальних одиниць описуваних мов, при тому, що синхронія і діахронія не ізольовані один від одного: у міру потреби факти діахронії враховуються для пояснення механізму побудови системи в синхронному описі, або ж дані синхронії можуть визначати вибір інтерпретації діахронічно процесів . Іншими словами, в результаті виходить типологічна класифікація н.-інд. мов, соотносимая також з діахронічними процесами.
Морфологічна структура н.-інд. мов дається як система їх граматичних категорій, зіставлення яких розчленовується на ряд послідовних ступенів: зіставлення інвентарів граматичних категорій, властивих окремим мовам; аналіз наповнення цих категорій, тобто складу їх граммем; аналіз способів їх формального вираження (флективні, склеїти, аналітичний), а також їх кількісна характеристика, зіставлення конкретних матеріальних реалізацій морфем.
Словоформи у н.-інд. мовах класифікуються як первинні і вторинні в залежності від того, чи визначаються утворюють їх афікси як флективні або аглютинативні. Агглютінатівним словоформами функціонально тотожні напіваналітичного поєднання старих флективних форм з новими службовими словами, також класифікуються як вторинні утворення. Нарешті, аналітичні освіти в свою чергу можуть бути первинними і вторинними за своїм складом - останній випадок має місце тоді, коли службова частина реалізована більш ніж одним елементом (складні послелоги в ім'я, різні види сложновербальних дієслів). Ці різнорідні афікси і службові елементи становлять кілька ярусів у системі словозміни імені та дієслова в н.-інд. мовах, причому показник кожного наступного ярусу є граматичним нарощенням на попередній. Загальний напрямок розвитку н.-інд. мов здійснюється від флективної ладу через аналітичний (точніше напіваналітичного) до аглютинативного. За цією шкалою і розташовуються послідовно окремі н.-інд. мови.
Сукупність категоріальних ознак дозволила Г.А. Зографу вивести узагальнену характеристику морфологічного типу мовних груп в межах н.-інд. мов. На підставі цієї характеристики була запропонована структурно-типологічна класифікація н.-інд. мов, що включає в себе три основні групи: 1) североиндийские (всі н.-інд. мови Індії, Пакистану, Бангладеш, Непалу та діалект парья на території Таджикистану), 2) цейлонську (сингальська мову) і 3) групу діалектів циганської мови. У свою чергу североиндийские група поділяється на три основні підгрупи: західну (характерні представники - Сіндхі, маратхі), центральну (хінді та його західні діалекти, діалекти Раджастану і орачі), східну (бенгальська, орія, ассамська). Західна і центральна підгрупа між собою тісно змикаються, і межа між ними вкрай умовна (так, наприклад, панджабі і гуджараті, структурно тяжіють до хінді, окремими рисами пов'язані також з іншими н.-інд. Мовами: панджабі - з північними мовами цього ареалу, гуджараті - з південними). Разом вони протистоять мов східної групи.
Західний (I) і східний (II) типи характеризуються наступними основними рисами [3]. Морфологічні значення передаються: (I) флективною та аналітичними показниками, причому другі нарощуються на перші, утворюючи двох-і триярусні системи форм, - (II) по перевазі Аглютинативні формами, на які можуть нарощуватися аналітичні; (I) іменником властива категорія роду - ( II) категорія роду слабо і нерегулярно виражена; (I) прикметники діляться на два підкласи: змінюваних і незмінних - (II) прикметники незмінні; (I) дієслова притаманна категорія перехідності - (II) категорія перехідності може мати лише залишкове морфологічне вираження і т. д. Перехідний структурний підтип характерний для діалектів східного гінді, в яких спостерігається поступова втрата рис західного типу і посилення рис східного типу.
З н.-інд. мов, відірваних від основного ареалу, сингальська і циганський діалекти знаходяться за межами цієї класифікації, що, безсумнівно, викликане тривалими контактами з мовами інших типів (циганський генетично пов'язаний з мовами центральної групи). Мова парья, що не знаходить повної відповідності ні з однією з мов на території Індії, слід, як показав І.М. Оранський, віднести до центральної групи, тобто за морфологічною структурою до західного типу, оскільки одні ізоглоси пов'язують його з діалектами панджабі, інші - з діалектами Раджастану.
Таким чином, застосування порівняльно-типологічного методу до н.-інд. мов як на фонологічному, так і на морфологічному рівнях призводить в результаті до одних і тих самих висновків. У н.-інд. мовах індоарійського походження, розташованих на півострові Індостан, протиставлені один одному два типи: східний і невосточний, котторий можна умовно назвати західним. До східного відносяться бенгалі, орія, ассамська (але не маратхі, на відміну від генеалогічної класифікації Чаттерджі), а західному - всі інші мови. Тип н.-інд. мов, які розвивалися у відриві від основного індоарійського ареалу (сингальська, циганські діалекти, парья), можна визначити, тільки виходячи з поняття мовного союзу. Та ж теорія контактів пояснює деякі специфічні особливості, що характеризують окремі мови периферії індоарійського ареалу на півострові Індостан (по Хернле - Грірсон, мови "зовнішньої" групи) і представляють собою відхилення від зовнішньої моделі.
Такі основні віхи у розробці генеалогічної і типологічної класифікації н.-інд. мов, вдосконалення яких тісно пов'язане з розвитком порівняльно-історичної граматики цих мов.
Порівняльно-історичною граматикою індоарійських мов, повністю зберегла своє значення і в даний час, є книга французького вченого Жюля Блоку "Індоарійські від вед до нашого часу", що вийшла в світ більше сорока років тому [Bloch 1934]. При всьому своєму лаконізмі книга ця представляє собою свого роду енциклопедію в галузі історії розвитку, порівняння і навіть типології індоарійських мов взагалі (н.-інд. Матеріал займає в ній належне йому місце). Сам автор при цьому не розглядав свою роботу як порівняльну граматику н.-інд. мов, вважаючи, судячи з усього, що час для такої ще не настав. Мета свою Ж. Блок бачив в історичному описі, в історичній ретроспективі сучасного сотояния. У поняття індоарійських мов включені також і сучасні дардскіе мови (кашмірі, на думку Блоку, відноситься сюди, безумовно, мови Кафірістана - під деяким сумнівом).
Книга Ж. Блоку була створена в той час, коли вже був цілком опублікований "Лінгвістичний огляд Індії" Грірсон, а на час її англійського видання були описані синхронно, а іноді й історично численні н.-інд. мови та діалекти, раніше мало вивчені. До цього ж часу в науковий обіг завдяки основних праць Г. Моргенстьерне були введені дардскіе мови. Таким чином Ж. Блок використовував незрівнянно більший обсяг матеріалу, ніж автори попередніх порівняльних граматик.
Робота Блоку має перед ними і важлива перевага, що історія розвитку індоарійських мов представлена в його роботі системно, а не у вигляді історії розвитку окремих фактів, як у Бімза.
Нарешті, Блок, що є в рівній мірі фахівцем в області індоарійських (ширше - індоєвропейських) і дравідійських мов, розглядає історію розвитку індоарійських мов також і під кутом зору мовних контактів, завдяки чому проблеми порівняльно-історичної граматики мов однієї сім'ї виявляються включеними в широку панораму ареальної лінгвістики: від непальської-неварского (невари належить до тибето-бірманської сім'ї) мовного союзу на півночі до тамільською-сингальської на Цейлоні.
У "Вступі" дається періодизація історії розвитку індоарійських мов і висловлюються міркування з деяких ключових її питань. Арійські слова в стародавніх мовах Малої та Передньої Азії Ж. Блок інтерпретує як належні індійської гілки. Санскрит розглядається як штучний літературна мова, історія якого представляється скоріше як історія стилів, а не власне мови. Среднеіндійскій період, хоча і представлений рядом мов і діалектів, мало що дає лінгвісту щодо географічної орієнтації. Їх легше визначити лінгвістично, ніж точно співвіднести з певною місцевістю - і так аж до пізніх среднеіндійскіх мов апабхранша. Час виникнення н.-інд. мов точно не встановлено. Умовно можна вважати, що цей період починається після X ст. У сучасних н.-інд. мовах вражає безперервність їх поширення на величезній території, з чим пов'язана наявність великої кількості перехідних форм і відсутність чітких лінгвістичних кордонів. Легше, ніж встановити мовні кордони, говорить Блок, провести ізоглоси, що перетинають кордони між провінціями.
Основна частина книги складається з трьох розділів: фонетики (65 с.), Морфології (дещо менш 200 с.) Та синтаксису (близько 25 с.). Стислість синтаксису пояснюється дуже малою його розробленістю навіть на рівні описових граматик окремих мов.
У межах розділів матеріал дуже чітко організований. За вихідне приймається система давньоіндійської мови (неважливо, чи називає його автор ведийским або санскритом) і далі розглядаються трансформації цієї системи в часі, а саме: у среднеіндійскій і в новоіндійскіх періоди. Таким чином, н.-інд. мови, представляють кінцевий етап цього розвитку, порівнюються між собою як різні (або в чомусь однакові) репрезентації вихідної більш давньої моделі. Істотним у цьому порівнянні є його історичний аспект.
Давньоіндійська система в фонетиці і морфології дається в порівнянні з системами древніх індоєвропейських мов, перш за все - з найбільш близькою до ведійської авестійськой системою. Подальша еволюція постає як поступовий відхід від загальноіндоєвропейський моделі і вироблення нових, власне індійських моделей, що відбувається не без впливу контактів з мовами інших сімей.
Голосні і приголосні описані окремо один від одного у відповідності зі своїми фонетичними характеристика (в сучасній термінології - по парадигматичної осі), при цьому, однак, Блок показує, що основні зрушення в системі староіндійської фонетики були викликані змінами правил поєднання голосних і приголосних між собою, а також правил комбінації согласнх у консонантних групах між собою (тобто змінами по синтагматичної осі). Якщо в давньоіндійському мовою голосні були незалежні від приголосних і мали стійку якісну і кількісну характеристику, то, починаючи з среднеіндійского періоду, становище суттєво змінюється. Визначальною одиницею у слові стає склад, від характеру якого залежить можливість або неможливість кількісного протиставлення голосних. Послідовність складів певного типу задає ритмічний малюнок того чи іншого класу форм, і цієї ритмічною структурою в значній мірі обумовлюється дистрибуція звуків у межах даного класу форм. Така ієрархія рівнів властива також н.-інд. мовам. У результаті в цих мовах чергування голосних, якщо і використовується в морфології в обмежених межах, як правило, буває підпорядковане заданої ритмічній структурі слова (і, тим самим, якісне чергування підпорядковане кількісному).
Морфологічно прозора структура засад у давньоіндійському мовою звалилася через спрощення груп приголосних (найбільшою складністю вона відрізнялася на морфемних швах), що стався в среднеіндійскій період. Система древніх флексій була порушена в среднеіндійском строгими правилами дистрибуції приголосних, не допускали приголосних у кінці слова. Таким чином, в результаті фонетичних змін насамперед у галузі синтагматика почалася та зміна морфологічного ладу: від флексії до аналізу (і далі - аглютинації), яку демонструє історія розвитку індоарійських мов.
Фонетичні зміни, що відбулися в среднеіндійскій період, приводять до дуже сильному ступені редукції древніх типів основ імені та дієслова, їх регуляризації (втрата атематичні типів з чергуванням і заміна їх регулярним тематичним типом), а також до помітного ослаблення флексії, що втрачає поступово свою розрізняльну силу. У книзі Блоку ці процеси описані як історія розвитку окремих граматичних категорій: роду, числа, відмінка у іменника, прикметника, займенника. Характер репрезентації того среднеіндійского спадщини, яке було отримано н.-інд. мовами, може залежати від впливу субстрату на ту чи іншу мову (пор., наприклад, відсутність граматичної категорії роду в східних н-.інд. мовах і в непалі або ж особливості наповнення цієї категорії в сингальською мовою: протиставлення неживого роду одухотвореній, в межах якого розрізняються чоловічий і жіночий рід).
Система древніх відмінкових флексій редукувалася до н.-інд. періоду до протиставлення двох відмінків - прямого і непрямого - в двох числах (з наявністю залишкових флективних форм в окремих мовах західної групи). Оскільки розрізнювальна сила такої парадигми була явно недостатня, паралельно відбувався розвиток службових слів-послелогов - окремі н.-інд. мови відрізняються один від одного почасти їх набором, почасти характером зв'язку древньої флективно основи та службового елемента.
У якості важливої ізоглоси, що об'єднує н.-інд. мови аналітичного типу, Блок зазначає ту особливість, що послелоги, виражає приналежність, на відміну від усіх інших послелогов, є согласующимся прикметником. Цей послелоги-прикметник служить основою для утворення складних послелогов, тобто послелогов другого порядку.
Хоча у Блоку зазначено, що службові елементи при імені у н.-інд. мовах бувають двох родів: послелоги, зберегли деяку самостійність, і нові відмінкові афікси, які є частиною слова, в теоретичному плані він вважає це розходження несуттєвим. Така точка зору пояснюється, мабуть, історичним підходом автора. При типологічному підході до матеріалу ця грань є досить важливою, тому що вона відділяє аналітичні освіти від нових Аглютинативних форм, найбільш послідовно вироблених в східних н.-інд. мовах, а з мов західної групи найповніше представлених в маратхі. Перехід від аналітичного ладу до аглютинативного був висунутий Г.А. Зографом [1976] в якості одного з параметрів при класифікації морфологічного ладу н.-інд. мов.
Процес історичного розвитку індоарійських мов від стародавнього флективної ладу до аналітичного, а в частині цих мов - далі - до аглютинативного був показаний Блоком найбільш опукло на матеріалі дієслова. У н.-інд. період в принципі триває пракрітская ситуація (але не пали), коли минулий час може бути виражено тільки іменний, а не особистої формою дієслова. Специфіка н.-інд. дієслова полягає в тому, що їм. відмінок причастя недоконаного виду також стає еквівалентним особистій формі дієслова. Основним дефектом такої системи, наголошує Блок, є невиразність категорії особи.
Стара особиста флексія дієслова знаходить своє продовження в н.-інд. період у вельми обмеженому числі парадигм, серед яких найбільш споживана парадигма, висхідна до староіндійського дієслову буття as-.
Поступово в н.-інд. мовах утворюється досить складна система видо-часових і модальних форм, в основі яких лежать причастя та їх поєднання з дієсловом буття, що виражає категорію особи. У східних н.-інд. мовах форми дієслова буття аффігіруются до дієприкметникам, і утворюється нова аглютинативна парадигма.
У всіх н.-інд. мовах, окрім поєднань дієприкметників з дієсловом буття, що утворюють регулярну парадигму, існують численні поєднання з іншими допоміжними дієсловами, що знаходяться за межами власне граматики (інтенсивні та ін.), хоча межа між тим і іншим типом буває іноді досить умовною.
В області синтаксису в книзі Блоку намічений ряд загальних тенденцій, що характеризують структуру пропозиції в н.-інд. мовах: вживання дієслова-зв'язки; фіксований порядок слів (його необхідність викликана формальним нерозрізнення називного та знахідного відмінків, атрибутивним і предикативним вживанням дієприкметників); переважання атрибутивної зв'язку в складнопідрядних пропозиціях, яка виражається за допомогою співвідносних займенників, та ін. У цьому розділі, при всій його стислості, дані основні напрямки для подальшого вивчення порівняльного синтаксису н.-інд. мов.
Книга Ж. Блоку по суті є єдиною роботою, яка відповідає вимогам, що пред'являються до порівняльно-історичної граматики індоарійських (і в їх складі новоіндійскіх) мов у сучасному розумінні. Конспективна в деяких своїх розділах, вона тим не менше містить не тільки програму подальшого порівняльно-історичного вивчення індоарійських мов, але й визначає напрямок пошуків при вирішенні багатьох конкретних питань.
Одним з джерел порівняльно-історичної граматики н.-інд. групи мов є історичні граматики окремих мов цієї групи. Традиції таких граматик в індоарійської мовознавстві починаються з кінця XIX ст., Коли Є. Трумпп створив свою "Граматику мови Сіндхі" [Trumpp 1872], в якій намагався пояснити історично ряд фонетичних та морфологічних особливостей цієї мови (цю граматику високо оцінював Дж. Бімз) , при тому, що основна мета автора полягала в синхронному описі. За граматикою Сіндхі незабаром пішла граматика хінді С. Келлогг [Kellogg 1875], неодноразово перевидавалася надалі. Граматика Келлогг представляє собою синхронне опис літературного гінді, який дається на широкому тлі порівняння із західними і східними діалектами цієї мови, а також з Раджастану і непалі (у порівняльних таблицях використовуються дані 14-ти діалектів і мов) і супроводжується екскурсами в область історії розвитку окремих класів слів аж до давньоіндійського стану.
Першою науковою історією розвитку окремого н.-інд. мови з'явилася "Історія мови маратхі" Ж. Блоку, що вийшла в 1920 р. [Bloch 1920]. Це прекрасно документована книга, що базується на пам'ятках старого маратхі, сучасної літературної мови та її діалектів, у якій послідовно розглядається на всіх рівнях (синтаксис теж є, хоч і короткий) розвиток системи мови маратхі від пізнього апабхранша до сучасного стану. З властивим йому даром Ж. Блок зумів у приватному побачити загальне і, залишаючись в рамках діахронічного опису однієї мови, привернути увагу до тих проблем, які є важливими і для інших н.-інд. мов. При описі історії мови маратхі також береться до уваги вплив на цю мову сусідніх дравідійських мов тегулу і каннада. Історія маратхі Блоку послужила зразком для цілого ряду історій н.-інд. мов.
Найкращою з них є двотомна історія бенгальської мови, написана видатним індійським учнем Ж. Блоку - С. Чаттерджі - "Походження і розвиток бенгальської мови" [Chatterji 1926]. Ця книга написана з дещо інших позицій, ніж книга Блоку. Якщо Блок ставив метою созлать "внутрішню" історію маратхі, то Чаттерджі до історії бенгальської мови прагнув застосувати порівняльно-історичний метод, що змушує автора трактувати дуже широке коло питань, традиційно не відносяться до робіт такого жанру (такі наведені у великому "Запровадження" та додатках до нього загальна характеристика індоевропйескіх мов, виклад короткої історії розвитку індоарійських мов від водійського до бенгальського, основ порівняльно-історичної граматики н.-інд. мов, перелік основних арійсько-дравідійських ізоглос і інш.). У результаті факти бенгальської мови постійно розглядаються в двох планах: в історичному розвитку і в порівнянні з іншими н.-інд. мовами (східними в першу чергу, але також і зі всіма іншими н.-інд. мовами). Настільки глибока і широка перспектива робить книгу С.К. Чаттерджі незамінною і при вивченні порівняльної граматики н.-інд. мов.
Питання синтаксису в книзі С.К. Чаттерджі спеціально не розглядаються, але не раз зачіпаються автором з тих чи інших причин в морфології.
Загальною характеристикою н.-інд. періоду присвячена одна із глав книги Чаттерджі про індоарійської і хінді [Chatterji 1960]. Особливу увагу тут було приділено порівняльної фонетики, зокрема такого складного питання, як опозиція аспірації в н.-інд. мовах, - проблема, якої Чаттерджі займався ще в 30-ті роки [Chatterji 1931].
За книгою Чаттерджі пішов цілий ряд історій окремих н.-інд. мов, які поступаються їй перш за все в широті охоплення матеріалу і взагалі ставлять перед собою більш вузьку мету [див, наприклад, Kakati 1966; Jha 1958; Tiwari 1960; Katre 1966].
Ще один аспект порівняльно-історичного вивчення н.-інд. мов надано порівняльними та етимологічними словниками цих мов. Їх створення пов'язане з ім'ям сера Р.Л. Тернера. Першим кроком у цій галузі стало видання в 1931 р. "Порівняльного і етимологічного словника непальського мови" [Turner 1931], в якому крізь призму непальської лексики пропущена вся відповідна лексика н.-інд. мов і виділені пласти запозичень з сусідніх не-індоарійських мов.
Близько півстоліття Тернер вів підготовчу роботу до великого "Порівняльний словник індоарійських мов", що вийшов в кінці 60-х років і відкривши нову епоху в порівняльно-історичному вивченні цієї групи мов [Teuner 1966; 1969; 1971]. Ця праця вражає грандіозністю масштабу. Словник складений за історичним принципом: він включає в себе всі давньоіндійські слова, знайшли відображення в н.-інд. мовах. Старо-і среднеіндійскій періоди представлені текстами будь-який часовий, географічної та жанрової орієнтації: ведийский (мантри і проза), санскрит класичної літератури, епосу, написів, впали, пракріті літературні, написів Ашоки, буддійських документів з Центральної Азії і т.д. Новоіндійскіх період відображений дивовижним різноманіттям мов і діалектів, включаючи різні діалекти циганської мови. Дардскіе мови вважаються новоіндійскіх і широко використовуються у цьому словнику. У міру потреби залучаються паралелі з інших індоарійських мов, перш за все з мов східного ареалу: іранських, тохарської, вірменського. У випадках, коли древнеиндийское слово, реконструюється на підставі н.-інд. фактів, у текстах відсутня, в словнику воно дається у вигляді реконструкції.
У словнику Тернера закладені основи етимології н.-інд. мов. Крім того, він дає величезний матеріал для розробки законів фонетичних відповідностей між окремими н.-інд. мовами, без чого не може існувати порівняльна граматика [см. також Burrow and Emeneau 1961].
Потрібно сказати, що з часів Грірсон мало що робилося для встановлення звукових відповідностей між окремими н.-інд. мовами і визначення на цій основі їх співвідношення двуг з одним. Набагато більше уваги в останні десятиліття приділялася історичному вивченню н.-інд. мов [див Ghatage 1962].
На цьому тлі особливо слід відзначити книгу Д.П. Паттанаяка [Pattanayak 1966], присвячену вивченню порівняльно-історичної фонетики східної групи н.-інд. мов і представляє інтерес як за своїм методом, так і за результатами. Досліджуються чотири мови, з яких три належать до східної групи: орія, ассамська, бенгалі - а четвертий, хінді - до західної. Завдання автора полягає у встановленні співвідношення мов всередині східної групи і - далі - їх ставлення до хінді. Не звертаючись до ранніх текстів, автор реконструює фонологічну протосістему, порівнюючи факти цих чотирьох мов. Такий метод реконструкції дозволяє встановити відносну хронологію фонологічних змін і потім уточнити ступінь спорідненості мов. У результаті автор приходить до висновку, що в межах східної групи мова орія відокремився від ассамської-бенгальського раніше, ніж той розпався на два самостійних мови.
Підводячи підсумок, можна сказати, що в даний час в силу цілого ряду причин, з яких перш за все слід згадати створення словника Тернера, опис нових матеріалів, пов'язане з успіхами діалектології н.-інд. мов і відкриттям мови парья, а також застосуванням нових методів опису до матеріалу н.-інд. мов (фонологічної реконструкції, типологічного методу в галузі фонології та морфології групи генетично близькоспоріднених мов), створилися дуже сприятливі умови для подальшого розвитку порівняльно-історичного вивчення цих мов.
Примітки
1. Gaudian явояется умовним позначенням індоарійських мов північній і центральній Індії по санскритського назвою країни і народу в центральній частині сучасної Бенгалії - gauda. Більше ніхто і ніколи цим терміном не користувався.
2. Про порівняння і класифікації сучасних н.-інд. мов див Introductory, 1927, v. 1, pt. 1, c. 116 сл. Про загальну характеристику н.-інд. мов див Grierson 1931-1933.
3. Більш детальну характеристику див. Зограф 1976, 314-317.
Список літератури
Елизаренкова Т.Я. Дослідження з діахронічний фонології індоарійських мов. М., 1974.
Зограф Г.А. Морфологічний лад нових індоарійських мов. М., 1976.
Оранський І.М. Про виявлений в Середній Азії індійському діалекті. - XXV Міжнародний конгрес сходознавців. Доповіді делегації СРСР. М., 1960.
Оранський І.М. Фольклор і мова Гіссарський парья (Середня Азія). Введення, тексти, словник. М., 1977.
Beames J. A comparative grammar of the modern Aryan languages of India. V. 1-3. London, 1872-1879.
Bhandarkar RG Wilson philological lectures on Sanskrit and the derived languages. Delivered in 1877. - In: Collected works of Sir RG Bhandarkar. V. IV. Poona, 1929.
Bloch J. La formation de la langue Marathe. Paris, 1920.
Bloch J. L'Indo-Aryen du Veda aux temps modernes. Paris, 1934.
Bloch J. Indo-Aryan from the Vedas to modern times. Paris, 1965.
Burrow T., Emeneau MB Dravidian etymological dictionary. Oxford, 1961.
Chatterji SK The origin and development of the Bengali language. Pt. 1. Calcutta, 1926.
Chatterji SK Recursives in New-Indo-Aryan. - In: Indian linguistics, v. 1, pt. 1. Calcutta, 1931.
Chatterji SK Indo-Aryan and Hindi. 2 ed. Calcutta, 1960; рос. переклад: Чаттерджі С.К. Введення в індоарійської мовознавство. М., 1977, ч. 1.
Emeneau MB India and linguistics. - JAOS, 1955, v. 75.
Emeneau MB India as a linguistic area. - Language, 1956, v. 32.
Emeneau MB Dravidian and Indian linguistics. Berkeley, California, 1962.
Fairbanks GH Comparative Indo-Aryan. - In: Current trends in linguistics, ed. by Th.A. Seneok, v. 5. The Hague - Paris, 1969.
Ghatage AM Historical linguistics and Indo-Aryan languages. Bombay, 1962.
Grierson GA Linguistic survey of India, v. I - XI. Calcutta, 1899-1928.
Grierson GA On the modern Indo-Aryan vernaculars. - In: Indian antiquary. Supplement, 1931-1933.
Hoernle AFR A comparative grammar of the Gaudian languages, with special reference to the Eastern Hindi. London, 1880.
Jha S. The formation of Maithili language. London, 1958.
Kakati S. Assamese, its formation and development. Gauhati, 1966.
Katre SM The formation of Konkani. Poona, 1966.
Kellogg SH A grammar of the Hindi language. London, 1 ed., 1875; 3 ed., 1938.
Masica CP Defining a linguistic area. South Asia. Chicago - London, 1976.
Pattanayak DP A controlled historical reconstruction of Oriya, Assamese, Bengali and Hindi. The Hague - Paris, 1966.
Ramanujan AK, Masica C. Toward a phonological typology of the Indian linguistic area. - Current trends in linguistics, 1969, v. 5, c. 543-577.
Tiwari UN The origin and development of Bhojpuri. Calcutta, 1960.
Trumpp E. Grammar of Sindhi language. London - Leipzig, 1872.
Turner RL A comparative and etymological dictionary of the Nepali language. London, 1931.
Turner RL A comparative dictionary of the Indo-Aryan languages. London, 1966; Indexes, 1969; Phonetic analysis, 1971.
Vermeer HJ Untersuchungen zum Bau zentral-sud-asiatischer Sprachen (Ein Beitrag zur Sprachbundfrage). Heidelberg, 1969.
Т.Я. Елизаренкова. Індоарійських мов.