2.1. Особливості економічного розвитку в останнє десятирічча XIX ст
Після завершення Громадянської війни 1861–1865 рр. і Реконструкції 1865–1877 рр. для Сполучених Штатів наступив період стрімкого економічного піднесення. Протягом останніх десятиріч XIX ст. США перетворилися з переважно сільської республіки в індустріально-аграрну урбанізовану державу.
В 1860 р. за обсягом промислової продукції США знаходилися на четвертому місці у світі, а у середині 1890-х рр. вони вже вийшли на перше місце, залишивши далеко позаду себе розвинуті країни Європи.
Незважаючи на періодичні економічні кризи (1873, 1882–1883, 1893), масштаби виробництва були вражаючими. Видобуток вугілля зріс у 15 разів — з 18 млн т. у 1860 до 270 млн т. у 1900 р., а видобуток нафти, що розпочався в 1859 р. з 2 тис. баррелей, досяг 64 млн баррелей в 1900 р. У 1902 р. США вийшли на перше місце у світі за обсягом видобутку нафти.
Виплавка чавуна зросла в 17 разів — з 821 тис. т. у 1860 р. до 13,8 млн т. у 1900 р., а виробництво сталі в 150 разів — з 68 тис. т. у 1870 р. до 11,2 млн т. — 40% світового виробництва. До кінця XIX ст. США, обійшовши Велику Британію, зайняли перше місце у світі з виробництва чавуна і сталі, видобутку вугілля.
Розвиток металургійної промисловості сприяв створенню заводського машинобудування як самостійної галузі виробництва, що спеціалізувалася на виробництві парових двигунів, паравозо — і вагонобудівництві, сільськогосподарському машинобудуванні, обладнанні для текстильного виробництва тощо. Це ж стосувалося залізничного будівництва. До 1900 р. залізниці з'єднали усі штати, а між Тихоокеанським узбережжям і Атлантичним пролягли чотири трансконтинентальні залізничні магістралі. Протяжність залізниць зросла до 193 тис. миль, перевищивши загальну довжину залізниць усіх країн Європи. Для стимулювання будівництва залізниць уряд надав приватним залізничним компаніям понад 700 млн дол. субсидій і 215 млн акрів земельних угідь (площа рівна території Франції, Італії та Бельгії разом взятих) з правом розробки на них корисних родовищ. Розвиток залізничної мережі мав велике значення для встановлення постійних економічних зв'язків усіх районів країни і розширення внутрішнього ринку. Залізничне будівництво сприяло заселенню і освоєнню західних земель, розвідці та експлуатації нових покладів корисних копалин.
Швидкий і бурхливий економічний розвиток США в останній третині XIX ст. пояснювався різними причинами. Перемога в Громадянській війні промислової Півночі, знищення рабовласництва на Півдні та прийняття в 1862 р. гамстед — акта стали важливими чинниками, що обумовили вільний розвиток ринкових (капіталістичних) відносин на усій території країни та сприяли формуванню великого ємкого ринку. Наявність величезної кількості вільних земель на Заході й Півдні США давала можливість кожній енергійній людині отримати безоплатно або на пільгових умовах ділянку землі в розмірі 64 га (гомстед) і стати самостійним фермером з земельним володінням, яке в Європі вважалося маєтком. До 1900 р. під гомстеди було віддано 76 млн акрів і майже стільки ж продано.
Великі простори і нестача робочих рук сприяли широкому застосуванню сільськогосподарських машин (молотарок, комбайнів, снопов'язок), у виробництві яких США вийшли на перше місце у світі. Розвиток сільського господарства був тісно пов'язаний з розвитком промисловості. Фермерське господарство, побудоване на ринкових засадах, стало зростаючим споживачем промислових виробів. У свою чергу, зростання індустрії, а з ним і зростання міст, збільшували попит на продукти сільського господарства. Якщо в 1860 р. не було жодного міста з мільйонним населенням, то у 1890 р. населення Нью-Йорка нараховувало 1,5 млн осіб (у 1914 р. — 4 млн), а в Чикаго, Іллінойсі, Філадельфії чисельність населення перевищила 1 млн.
Швидка індустріалізація США забезпечувалася багатством природних ресурсів, зокрема величезними запасами вугілля, залізної руди, лісу, міді, нафти. Велику роль відіграли великі зарубіжні капіталовкладення та приплив емігрантів. З 1870 до 1900 р. в країну прибуло 14 млн іммігрантів, які поповнили ряди як промислових, так і сільськогосподарських робітників. На 1890 р. сумарні європейські капіталовкладення в економіку США становили 3 млрд дол.
В Америці на відміну від Європи не було середньовічних кастових звичаїв і традицій, які сковували винахідливу ініціативу в новітню епоху. У США легше і швидше, ніж у Європі упроваджувалися машини, заохочувалися винаходи і нововведення, поширювалися технічні знання. Прискорення процесу промислової революції у США сприяла велика кількість винаходів і відкриттів другої половини XIX ст. Якщо перед 1860 р. в країні було видано 36 тис. патентів на винаходи в різних галузях знань, то протягом наступних 40- років — до 1900 р. кількість виданих патентів досягла 24,6 млн.
США не мали застарілої технічної бази, у зв'язку з чим вони найбільш повно й ефективно використали чисельні винаходи кінця XIX ст., чого не могла зробити Англія, де наявність старої техніки серйозно гальмувало упровадження технічних нововведень.
В умовах технічного прогресу у США з'явилося безліч видатних винаходів і конструкторів, серед яких вирізнялися відомі у світі імені: Дж. Вестінгауз у галузі залізничного транспорту, А. Г. Белл у сфері зв'язку, Т. А. Едісон у електротехніці, Г. Форд у автомобільному виробництві та інші.
Якщо становлення індустріальної могутності Великої Британії пов'язане з паровим двигуном і вугіллям, то США — зі сталлю, електрикою, без яких були б неможливими механізація, стандартизація і масове виробництво. В країні з'явилися і швидко розбудовувалися нові галузі промисловості: електроенергетична, нафтопереробна, хімічна, автомобілебудівна.
У 1882 р. Едісон побудував першу теплову електростанцію, а в кінці XIX ст. у США нараховувалося 2800 електростанцій. У 1892 р. Генрі Форд власноруч сконструював перший автомобіль, створив автомобільну компанію яка в 1900 р. перейшла до масового виробництва і випускала щорічно 4 тис. автомобілів. За наступні 10 років з'явилося понад 1000 таких компаній. Швидке зростання промисловості на основі науково-технічних досягнень стимулювалося також освоєнням вільних земель на Заході. Ці землі манили масу робітників, яких приваблював стан незалежних фермерів. Щоб утримати робітників на фабриках і заводах, чи використовувати замість них іммігрантів із Європи, американські підприємці були змушені піднімати заробітну платню, яка була вищою ніж у Європі. При більших витратах на заробітну платню американські промисловці могли витримати конкуренцію з європейцями лише шляхом вдосконалення техніки. Прибуток американських компаній збільшувався також за рахунок більшої інтенсивності експлуатації робітників.
США відкрили епоху великого масового виробництва, перехід до якого супроводжувався зростанням концентрації виробництва, централізацією капіталів і розвитком на цьому підґрунті монополістичних об'єднань у промисловості, посилення банків і банківського капіталу.
Ще в 70-і роки з'явилися пули — тимчасові угоди між незалежними кампаніями про єдині ціни, тарифи, обсяги виробництва. У 1880 — 1890-х рр. поширилися трести, що централізували капітали і управління лише формально незалежних кампаній цілих галузей промисловості.
Історія виникнення великих монополістичних об'єднань наповнена проявами гострої конкурентної боротьби не на життя, а на смерть, зокрема за допомогою шантажу, підкупів, викрадень, знищення матеріальних цінностей конкурентів, аж до вбивств. Саме за допомогою таких засобів зміцнився знаменитий нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який остаточно сформувався в 1882 р. До цього він поглинув і встановив контроль над 40 нафтовими компаніями, став власником близько 90% підприємств нафтопереробної промисловості та нафтопроводів США. В цей час на економічній арені з'являються гігантська Стальна компанія Е. Карнегі, цукровий трест, електротехнічний трест «Дженерал електрік», тютюновий і сірниковий трести тощо.
Американський перепис 1900 р. засвідчив, що корпорації, нараховуючи 8% підприємств країни, виготовляли майже 60% промислової продукції.
Концентрація захопила і банківську справу. Фінансовий центр країни перемістився з Бостона в Нью-Йорк, на Волл-стріт. До початку XX ст. домінуючі позиції належали домам Морганів і Рокфеллерів, які контролювали близько половини основного капіталу нью-йоркських банків.
США, внаслідок створення великого масового виробництва, перетворилися в наймогутнішу індустріальну державу. Але промисловість, що в три рази переважала аграрне виробництво за вартістю продукції, поступалися йому за капіталовкладеннями й зайнятістю. Сільські мешканці і в 1900 р. становили понад 60% населення, а експорт сільськогосподарської продукції — 60% вартості американського вивозу товарів.
Кількість людей зайнятих у сільському господарстві протягом 1860–1900 рр. збільшилося з 6,2 млн осіб до 10,6 млн, а загальна кількість фермерських господарств зросла з 2 млн до 5,8 млн.
У другій половині XIX ст. площа оброблюваної землі в країні збільшилася майже в 4 рази (839 млн акрів у 1900 р.). За цей час питома вага США у світовому сільськогосподарському виробництві подвоїлася. В 1900 р. США давали 23% усього світового збору пшениці. Варто відзначити, що вже в 1880 р. близько 80% врожаю пшениці було зібрано жниварками. В останній третині XIX ст. використання механізації фермерами набуло масового характеру: з'явилися такі види сільськогосподарської техніки як молотарка, комбайн, снопов'язалка. Особливо великою була продуктивність у великих капіталістичних господарствах, яких у 1900 р. нараховувалося майже 1 млн. (17,2% усіх ферм). Обробляючи 43% всієї орної землі, вони виробляли половину аграрного виробництва (52%).
Значну роль у зростанні продуктивності праці відіграла та велика увага, яку приділяла держава розвитку загальної та технічної освіти. До початку XX ст. витрати на освіту в США на душу населення перевищували приблизно в 2,5 рази відповідні витрати Англії й Німеччини — країни які займали в цьому відношенні перше місце в Європі. У 1900 р. неписьменні у віці до 10 років і старше складали серед білого населення лише 6% (у негрів — 46%, у індіанців — 56%). Уряд надавав допомогу в розвитку аграрного виробництва: створювалися сільськогосподарські коледжі (у 1900 р. функціонувало понад 60 коледжів) і десятки дослідних станцій.
2.2. Соціальні рухи. Робітничий рух. Соціалісти
В умовах бурхливого економічного розвитку останніх десятиріч XIX ст., особливо індустріалізації країни, швидкими темпами зростала чисельність робітничого класу. Якщо в 1870 р. в промисловості й транспорті працювало 3,8 млн робітників то через 30 років їх кількість зросла до 9,4 млн, понад 50% яких складали емігранти. Зросла питома вага робітників, які працювали на великих підприємствах нових галузей виробництва, у виробництві засобів виробництва, в металургії, залізничній справі.
Попри те, що швидкий розвиток техніки і технологічні вдосконалення виробничих процесів збільшили попит на некваліфіковану працю, резерв якої постійно зростав у зв'язку з безпрецедентною кількістю іммігрантів, важливу роль відігравали кваліфіковані робітники. До категорії кваліфікованих робітників входило в 1880 р. 844 тис. робітників, в 1890 р. — 1910 тис., в 1900 р. — 2200 тис. Американські робітники, особливо кваліфіковані, отримували більшу заробітну платню аніж європейські. Однак умови праці основної маси робітників були надзвичайно тяжкими — тривалий робочий день, що досягав 12 — 14 годин (8 годинний робочий день був введений після тривалої боротьби на нечисленних державних підприємствах), надзвичайно висока інтенсифікація праці, штрафи за провину, експлуатація жіночої та дитячої праці, відсутність страхування на випадок хвороби, каліцтва, безробіття. Заробітна платня відставала від прожиткового мінімуму. В кінці 90-х рр. дві третини робітників заробляли менше 600 дол. на рік, в той час як прожитковий мінімум для сім'ї з п'яти чоловік, наприклад у Нью-Йорку, становив 825 дол. В кінці XIX ст. різко зросли витрати американських робітників на житло, транспорт, лікування, освіту. Особливо у складних умовах знаходилися робітники-іммігранти, які концентрувалися у великих промислових центрах — Чикаго, Нью-Йорку, Сан-Франціско. Найнужденнішим було негритянське населення. Закон 1875 р. про громадянські права, що проголошував рівні права темношкірого населення з білими, залишався мертвою буквою, а в 1893 р. закон був зовсім скасований як такий, що «суперечить конституції США». Під час промислових криз 1873, 1883 і 1893 рр. безробіття охоплювало сотні тисяч робітників, в першу чергу, іммігрантів, темношкірих робітників.
Своєрідність розвитку США обумовила особливості американського робітничого руху. Так, у середовищі американських робітників культивувалися принципи практицизму, індивідуалізму і конкуренції. Це відображало історичний процес формування робітничого класу США, що відбувався в умовах менш гострих соціальних конфліктів ніж в Європі.
Великі фонди «вільних земель» на Заході США, приваблювали на лише мільйони іммігрантів і фермерів, але й міські прошарки населення. Частина американських робітників невдоволених своїм становищем могла податися на Захід і перетворитися на дрібних власників, фермерів. Цією обставиною пояснюється підвищена плинність складу промислових робітників і те, що тільки в кінці XIX ст. склалися значні кадри постійних робітників. Одночасно у середовищі робітничого класу виокремлювався верхній висококваліфікований прошарок, що мав певні привілеї («робітнича аристократія»). У соціальному відношенні ця верхівка робітничого класу відчувала свою близькість до таких прошарків суспільства як дрібні власники, ремісники, торговці. «Робітнича аристократія» формувалася головним чином із середовища корінних американців англосаксонського походження, які посідали привілейоване становище у порівнянні робітниками-іммігрантами. На розвитку робітничого руху позначалися також релігійні й між групові відмінності, національно-мовна роздрібненість, тиск давно сформованої двохпартійної системи. Важливо відзначити, що загальнодемократичні завдання, в боротьбі за вирішення яких робітники могли згуртуватися, пройти школу самостійної політичної діяльності, у США вже були здійснені. Народні маси США до і під час Громадянської війни досягли демократичних свобод: загального виборчого права для чоловіків, республіканської форми правління, свободи слова, зборів, друку, совісті.
Через вказані причини робітничий рух у США розвивався повільно, мав головним чином характер економічних виступів і лише поступово набував риси політичної боротьби. В останні десятиріччя XIX ст. американські робітники вели вперту боротьбу за свої нагальні права, за право організовувати професійні союзи і використовувати страйк як одну з форм боротьби за скорочення робочого часу, поліпшення умов праці. Першим значним виступом робітників на захист своїх інтересів після Громадянської війни був страйковий рух у 1870-і роки. Рух розпочався тривалим страйком на пенсильванських шахтах у 1874–1875 рр. і завершився в 1877 р. загальнонаціональним страйком залізничників. У відповідь на 10% скорочення заробітної платні залізничники Балтімори, Іллінойса, Чикаго, Пітсбурга оголосили страйк. На його придушення були направлені федеральні війська і поліція, що призвело до збройних зіткнень, бунтів і погромів. Так, у м. Сан-Луіс робітничий виконавчий комітет протягом двох тижнів утримував у своїх руках владу в місті. Уряд за допомогою військ і жорстких репресій придушив виступ робітників. Ще більш посилився страйковий рух у 1880 — 1890-і роки. Найбільшим піднесенням страйкової боротьби став загальний страйк, що почався 1 травня 1886 р.; страйк охопив понад 350 тис. робітників у кількох містах країни. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. Під час мітингу 3 травня поліція, захищаючи штрейкбрехерів, стріляла по страйкуючим, вбивши кількох робітників. На наступний день під час мітингу-протесту на головній чикагській площі Хаймаркетсквер провокатор кинув бомбу в поліцейських, які відкрили вогонь по демонстрантах. Керівники страйку були арештовані і семеро з них були засуджені до смертної кари.
(У 1889 р. конгрес ІІ Інтернаціоналу на честь американських робітників оголосив 1 травня міжнародним святом солідарності трудящих). Внаслідок масових страйків і демонстрацій весною 1886 р. понад 180 тис. робітників добилися 8-годинного робочого дня, а для 200 тис. робочий день був скорочений з 12 годин до 9-10 годин, хоч у наступні роки тривалість робочого дня знову збільшувалася. Найбільшими виступами американських робітників 1890-х років бувГомстедський страйк 1892 р., Пульмановський страйк 1894 р., похід безробітних у Вашингтон 1894 р., страйки гірників і шахтарів. Влітку 1892 р. робітники сталеплавильних заводів мільйонера Карнегі в м. Гомстед (біля Пітсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної платні оголосили страйк. На знак солідарності з ними застрайкували металурги Пітсбурга, залізничники Баффало, промислові робітники інших міст. Страйк набув гострого характеру. Металісти Гомстеда зі зброєю в руках билися з найнятими підприємцями агентами Пінкертона і поліцією. Лише з прибуття 8 тис. солдат вдалося придушити страйк, що тривав п'ять місяців. У 1894 р. піднялася нова хвиля страйкового руху, що охопила 750 тис. робітників. Найбільш масштабним був страйк на вагонобудівних заводах в м. Пульман (передмістя Чикаго).
Страйк організував Американський союз залізничників під керівництвом соціаліста Юджина Дебса. Страйк, що тривав два місяці, охопив 23 залізниці США. В ньому взяло участь понад 150 тис. робітників. Лише за допомогою військ і масових арештів уряд Клівленда придушив страйк. Великий резонанс у країні викликав перший в історії США похід безробітних на Вашингтон у 1894 р. Сімнадцятьма колонами рухалися безробітні з різних районів країн, до них приєднувалися фермери, які розорилися. Уряд Клівленда дав наказ зупинити учасників походу поза містом. У Вашингтон змогли пробитися тільки кілька сотень чоловік. У столиці були проведені масові арешти; були схоплені і керівники походу Коксі і Браун. Усією країною прокотилися мітинги на захст арештованих. Першою спробою організації робітників у національному масштабі стало створення об'єднання «Орден лицарів праці», яка виникла в 1869 р. як таємна організація кравців Філадельфії на принципах масонської ложі з відповідними ритуалами і обрядами. В 1874 р. Орден був відкритий для інших професій. В 1878 р. Орден перейшов до відкритої діяльності, кількість його членів стала швидко зростати і в першій половині 1880-х рр. перетворився у велику і найвпливовішу робітничу організацію США. Програма Ордена найважливішими цілями проголошувала боротьбу за «фінансове і промислове звільнення робітників усього світу від тиранії великих корпорацій і рабства найманої праці», заміну найманої праці споживчими кооперативними організаціями робітників, викуп державою залізниць, телеграфу і телефону, банків, заборону дитячої праці, рівну оплату праці жінок, використання арбітражу для вирішення трудових конфліктів, введення 8-годинного робочого дня.
Керівництво Ордена ігнорувало політичну боротьбу і досягнути поставлені цілі Ордена збирався за допомогою виробничих і споживчих кооперативів. Девіз Ордена — «Шкода завдана одному, повинна турбувати всіх» імпонував багатьом робітникам. Першим серед робітничих організацій Орден лицарів праці об'єднав кваліфікованих і некваліфікованих робітників, незважаючи на стать, віросповідування, колір шкіри та політичні переконання. Орден здійснив кілька успішних страйків; на переговорах із залізничним магнатом Дж. Гулдом у 1885 р. організовані робітники на чолі з Орденом виступали рівноправним партнером підприємців. У 1886 р., коли страйковий рух у країні досяг найбільшого розмаху, чисельність Ордена перевищувала 700 тис. Відмова керівника Ордена Т. Паудерлі від участі у загальному страйку за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., провал низки страйків 1880-х рр., архаїчна структура Ордена, що перешкоджало ефективному вирішенню нагальних економічних вимог, а також невдача кооперативної діяльності, суперництво з Американською федерацією праці (АФП), яка запропонувала привабливішу для робітників модель професійної організації, — усе це спричинило масовий вихід робітників із організації. У 1890 р. кількість членів Ордена скоротилася до 75 тис., а у 1917 р. Орден лицарів праці офіційно припинив своє існування. Керівна роль в організованому робітничому русі перейшла до Американської федерації праці, яка була започаткована в 1882 р. в Пітсбурзі як організація профспілок і робітничих союзів, а остаточно сформувалася в 1886 р. Організаційно структура АФП сформувалася за цеховим принципом: робітники об'єднувалися за професіями і місцем проживання. В програмі АФП наголошувалося на непримиримості класових інтересів пролетаріату і буржуазії, на неминучості боротьби між ними. АФП організувала низку великих страйків, очоливши рух за 8-годинний робочий день. Участь АФП в боротьбі за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., зокрема в Чикаго, підняла її авторитет; вона перехопила лідерство у Ордена лицарів праці. Кількість членів АФП зросла з 138 тис. у 1886 р. до 868 тис. у 1900 р. (1,7 млн у 1904 р. — 80% усіх організованих робітників США). Однак, поступово АФП перетворилася в організацію, в яку приймалися лише висококваліфіковані і високооплачувані робітники. Протягом 40 років АФП беззмінно очолював С. Гомперс, який проповідував «простий і справжній юніонізм»: і боротьбу за підвищення заробітної платні і скорочення робочого дня, що поліпшить життя перш за все висококваліфікованих робітників. Гомперс пропонував «політичний нейтралізм» — відмову від політичної діяльності. Як супротивник класової боротьби, він виступав за «індустріальний мир» між капіталом і працею.
Метою робітничого руху проголошувалася боротьба за поліпшення умов найму робочої сили в умовах існуючої соціальної і політичної системи. Але Гомперс відмовлявся від організації мільйонних мас некваліфікованих робітників. В АФП був закритий доступ неграм і іммігрантам з Азії. Масовий робітничий рух 1870-х рр. прискорив консолідацію соціалістичних організацій США. Соціалістичні ідеї набули поширення у США з приїздом з Європи робітників іммігрантів, зв'язаних з І Інтернаціоналом. До 1872 р., коли Генеральна рада Інтернаціоналу була перенесена в Ною-Йорк, у США нараховувалася 30 секцій Інтернаціоналу. Соціалістичні групи використовували масовий робітничий рух для пропаганди соціалістичних ідей. В 1876 р. після припинення діяльності Генеральної ради Інтернаціоналу на об'єднавчому з'їзді соціалістичних груп була створена Робітнича партія Америки, яка у 1877 р. була перетворена у Соціалістичну робітничу партію (СРП).
Програма партії проголошувала головним завданням розширення виборчого права і участь у виборах з метою «добитися законодавства відповідно нашим інтересам». Кінцевою метою проголошувалася побудова «кооперативної республіки». З чисельністю близько 7 тис. чоловік СРП за своїм складом була переважно іммігрантською, основні газети виходили німецькою мовою, а тому партія залишалася в ізоляції. До того ж партію роздирала фракційна боротьба. В 1890 р. у СРП вступив Д. Де Леон, який незабаром став її фактичним лідером і до 1914 р. визначав політику партії. Юрист, викладач Колумбійського коледжу Де Леон був блискучим оратором і публіцистом. Прихильник «активного соціалізму» і безкомпромісної класової боротьби він ігнорував значення боротьби за повсякденні потреби робітників. Під його керівництвом СРП дещо поповнила свої ряди корінними американцями. Редагована ним газета почала виходити англійською мовою. В 1892 р. СРП мала свої організації в 32 із 44 існуючих тоді штатів. На президентських виборах 1892 і 1896 рр. СРП виставляла своїх кандидатів. Однак, СРП як і раніше залишалася осторонь від основної маси корінних американських робітників. У практичній діяльності Де Леон не зумів залучити Соціалістичну робітничу партію до профспілкового, фермерського, загальнодемократичного рухів. «Соціалізм і нічого окрім соціалізму», проголошував Де Леон. Після невдалих спроб «соціалізувати» тред-юніони, намагань змінити політику АФП, СРП створила нове профспілкове об'єднання, яке однак не мало успіху; його чисельність не піднімалася вище 15 тис. робітників. З цих же причин СРП залишила Орден лицарів праці. негативну позицію партія зайняла щодо тогочасних важливих питань участі у фермерському, антимонополістичному рухах США. Невдоволення частиною соціалістів політикою Де Леона привело до розколу партії в 1899 р. В результаті, до кінця XIX ст. після майже 25 річного існування Соціалістична робітнича партія нараховувала 5-6 тис. членів, розкиданих по 26 штатам.
1 2 3 4 5 6