Ім'я файлу: Ryzhak-L.-Filosofiia-iak-refleksiia-dukhu-navchal-nyy-posibnyk.p
Розширення: pdf
Розмір: 3693кб.
Дата: 23.05.2022
скачати
телеологічна, вона обґрунтовує доцільність всього, бо ідеї доцільні, вони виступа- ють як мета до вищого блага Кондзьолка В Нариси історії античної філософії. Львів: ВЦ ЛНУ імені І. Франка, 1993. – С. 155.Розширення: pdf
Розмір: 3693кб.
Дата: 23.05.2022
скачати
123
Р
ОЗДІЛ
4.
Буття світу та людини в античній філософії
В онтології Платон вибудовує систему взаємодії речей та
ідей. Ідеї – це взірці речей, а чуттєві речі наслідують ідеї, подібні до них. Ідеї присутні в речах як сутності речей. Ідеї не є причиною речей, але задають форму речей. Речі є тінями ідей,
їхніми невиразними знаками. Кожна річ – це єдність буття
(ідеї) і матерії (небуття). Платон уперше вводить поняття ма- терії, розуміючи її як начало змінного, плинного в речі. Вона невизначена і непізнавана. Спочатку філософ визначав матерію як можливість безтілесної ідеї набути тілесності. Згодом він розуміє її як субстрат, як тез чого можуть виникнути будь- які тіла. Матерія сама безформна, але пластична, тож може приймати будь-яку форму. Незважаючи нате, що речі наслі- дують ідеї та прагнуть досягнути стану вищої досконалості, матерія, як джерело мінливості, спричиняє недосконалість реального світу. Отже, онтологія Платона презентує дуалістич- ний підхід
88
до розуміння природи існуючого. Під дуалізмом
розуміють таке філософське вчення, згідно з яким в основу всьо- го існуючого (буття) покладено два незалежні першопочатки.
На думку філософа, люди щиро вірять в існування реального світу, що їх оточує, як єдино можливого, тоді як поза межами цього світу тіней існує вища реальність – світ ідей. Тому філософія, вважає він, має звільнити людину від цих ілюзій і спрямувати її до істинного буття.
Поряд з ідеями та матерією Платон вводить третє начало душу космосу. Потреба в ній зумовлена тим, що ідеї і матерію Платон трактує як пасивні першопочатки буття. Душа космосу –
творче начало, джерело руху, життя, духовності. Вона змушує речі наслідувати ідеям, а ідеї втілюватися в речі. Оскільки ма- терія чинить опір, тоне все спрямоване до найкращого. Атому в космології Платона є Бог-деміург
89
, розум-деміург, який є
88
Чанышев А Курс лекций по древней философии. М Высш. школа, 1981. –
C. 253.
89
Деміург (від гр. demiourgos ) – той, що творить для народу, тобто ремісник, майстер.
Людмила Рижак
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
творцем ідей і космосу. Він – причина виникнення світу і його впорядник. Тому творення світу розумом-деміургом постає як космізація хаосу.
У праці “Тімей” Платон зазначає, що Бог-деміург, який взявся до створення Всесвіту був благий, атому побажав, щоб усі речі стали якнайбільш схожими на нього самого. Бог потур- бувався про всі видимі речі, впорядкувавши їх, оскільки порядок є, безумовно, кращим за хаос. Як неможливим є сьогодні, так і неможливим було в давнину, щоб той, хто є найвищим благом, створив щось, що не було б найпрекраснішим. Отже, космос – це уречевлення Бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Творячи космос як живий організм, Бог вселив розум удушу, а душу – в тіло. Він наділив космос душею і розумом
90
. Отже, світ постає як розумне та гармонійне ціле, що підлягає певним законом, на противагу хаосу.
Платон продовжує традицію досократиків, інтерпретую- чи людину як мікрокосмос. За аналогією з космосом, людина постає як єдність душі й тіла. Душа є самостійним буттям, що перебуває в тілі. Вона безсмертна (докази безсмертя душі Платон наводить у діалозі “Федон”, викладаючи свої думки у формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю).
Сутність людини визначає її душа, що є частиною космосу і пов’язує людину з ним. Завдяки душі людина постає як цілісна
істота. Платон постійно наголошує на особливій досконалості душі, її подібності до ідей, що вона є джерелом Істини, Добра і Краси. У душі він виокремлює три частини: розумну, імпульсивну і пристрасну. Пріоритетною, за філософом, є розумна душа, сферами прояву якої є мислення, мова, пізнання та духовне життя людини загалом. Саме завдяки розумній душі людина має змогу наблизитись до світу ідей і здобути не лише знання,
90
Платон. Тімей // Читанка з історії філософії. Філософія стародавнього світу. К Довіра, 1992. Кн. 1. – C. 143.
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
творцем ідей і космосу. Він – причина виникнення світу і його впорядник. Тому творення світу розумом-деміургом постає як космізація хаосу.
У праці “Тімей” Платон зазначає, що Бог-деміург, який взявся до створення Всесвіту був благий, атому побажав, щоб усі речі стали якнайбільш схожими на нього самого. Бог потур- бувався про всі видимі речі, впорядкувавши їх, оскільки порядок є, безумовно, кращим за хаос. Як неможливим є сьогодні, так і неможливим було в давнину, щоб той, хто є найвищим благом, створив щось, що не було б найпрекраснішим. Отже, космос – це уречевлення Бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Творячи космос як живий організм, Бог вселив розум удушу, а душу – в тіло. Він наділив космос душею і розумом
90
. Отже, світ постає як розумне та гармонійне ціле, що підлягає певним законом, на противагу хаосу.
Платон продовжує традицію досократиків, інтерпретую- чи людину як мікрокосмос. За аналогією з космосом, людина постає як єдність душі й тіла. Душа є самостійним буттям, що перебуває в тілі. Вона безсмертна (докази безсмертя душі Платон наводить у діалозі “Федон”, викладаючи свої думки у формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю).
Сутність людини визначає її душа, що є частиною космосу і пов’язує людину з ним. Завдяки душі людина постає як цілісна
істота. Платон постійно наголошує на особливій досконалості душі, її подібності до ідей, що вона є джерелом Істини, Добра і Краси. У душі він виокремлює три частини: розумну, імпульсивну і пристрасну. Пріоритетною, за філософом, є розумна душа, сферами прояву якої є мислення, мова, пізнання та духовне життя людини загалом. Саме завдяки розумній душі людина має змогу наблизитись до світу ідей і здобути не лише знання,
90
Платон. Тімей // Читанка з історії філософії. Філософія стародавнього світу. К Довіра, 1992. Кн. 1. – C. 143.
125
Р
ОЗДІЛ
4.
Буття світу та людини в античній філософії
а й мудрість. Щодо імпульсивної і пристрасної душі, то вони обидві пов’язані з тілом і, фактично, обслуговують його по- треби.
Мета життя людини – це щастя, а дорога до щастя кожної людини – це доброчинність. Платон розглядає її як вияв різних частин душі. Кожна з них має свою форму досконалості, тому трьом частинам душі відповідають три головні доброчинності: мудрість як доброчинність розумної душі; мужність як добро- чинність вольової, імпульсивної частини душі; поміркованість як доброчинність пристрасної частини душі. Найвищою чес- нотою людини є та, яка утримує ці три сили в гармонії, – це справедливість.
Платон не залишив поза увагою і проблеми соціально-полі- тичного життя. У діалогах Держава, “Політик”, “Закони” він розробив теорію ідеальної держави, яка ґрунтується на природному поділі людей натри верстви. Кожна людина, згідно зі своєю природою, прагне до об’єднання з іншими людьми задля створення держави. Лише в державі індивід може пов- ністю реалізувати свої можливості та життєві потреби. Тому головним принципом побудови такої держави Платон уважав
справедливість
91
. Його теорія держави, зазначає В. Кондзьол- ка, – це проект найкращого державного устрою та досконалого політичного організму, в якому повинна втілитися ідея Добра і Справедливості. В основу функціонування держави Платон покладає роз- поділ праці. Кожна людина в ідеальній державі, відповідно до своєї природи, повинна займатися лише тією справою, до якої має хист: землероби і ремісники – працювати, воїни – охоро- няти державу, філософи – керувати суспільними справами. На його думку, правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю – мудрістю. “Поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані
91
Платон. Держава. К Основи, 2005. – С. 122.
Людмила Рижак
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки цене зіллється в одне – державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла, і рід людський також”
92
Наразі жодний із нинішніх державних устроїв недостойний натури філософа. Адже в кожному із них така натура спотво- рюється і зазнає змін. Але, якби такій натурі, зазначає Платон, довелося жити за найкращого державного устрою, подібно до того, що вона й сама найкраща, ось тоді й з’ясувалося б, що вона й справді божественна.
В ідеальній державі, за Платоном, не буде приватної влас- ності, позаяк вона є головним джерелом соціальної несправед- ливості, суспільного злата моральної розпусти людей. Справж- ні охоронці, щоб вони не розшматували державу, не повинні мати ані власних будинків, ані землі, ані жодного майна. Їм належить отримувати все необхідне від громадян, як плату за охорону, та споживати все спільно
93
. Власність, як і сім’я, що є приватно-індивідуальною, породжує егоїзм та відчуження у суспільстві. Тому і власність, і сім’я будуть ліквідовані в ідеаль- ній державі, аз ними і конфлікти, і суперечності.
Злагода в суспільстві досягається через тотальне підпо- рядкування індивідуального життя державі. У ній, на думку Платона, існуватиме спільність жінок і дітей, практично не буде сім’ї та родинних взаємин. Держава повністю бере на себе функцію виховання дітей, опікується ними, а, отже визначає
їхню долю. Такою комуною мають жити дві суспільні верстви, що виконують функції управління, тобто філософи і воїни. На- томість третій стан, що створює матеріальні блага, має право на приватну власність, подружжя та родинне життя.
92
Платон. Держава. К Основи, 2005. – С. 167–168.
93
Платон. Держава. К Основи, 2005. – С. 156–157.
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки цене зіллється в одне – державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла, і рід людський також”
92
Наразі жодний із нинішніх державних устроїв недостойний натури філософа. Адже в кожному із них така натура спотво- рюється і зазнає змін. Але, якби такій натурі, зазначає Платон, довелося жити за найкращого державного устрою, подібно до того, що вона й сама найкраща, ось тоді й з’ясувалося б, що вона й справді божественна.
В ідеальній державі, за Платоном, не буде приватної влас- ності, позаяк вона є головним джерелом соціальної несправед- ливості, суспільного злата моральної розпусти людей. Справж- ні охоронці, щоб вони не розшматували державу, не повинні мати ані власних будинків, ані землі, ані жодного майна. Їм належить отримувати все необхідне від громадян, як плату за охорону, та споживати все спільно
93
. Власність, як і сім’я, що є приватно-індивідуальною, породжує егоїзм та відчуження у суспільстві. Тому і власність, і сім’я будуть ліквідовані в ідеаль- ній державі, аз ними і конфлікти, і суперечності.
Злагода в суспільстві досягається через тотальне підпо- рядкування індивідуального життя державі. У ній, на думку Платона, існуватиме спільність жінок і дітей, практично не буде сім’ї та родинних взаємин. Держава повністю бере на себе функцію виховання дітей, опікується ними, а, отже визначає
їхню долю. Такою комуною мають жити дві суспільні верстви, що виконують функції управління, тобто філософи і воїни. На- томість третій стан, що створює матеріальні блага, має право на приватну власність, подружжя та родинне життя.
92
Платон. Держава. К Основи, 2005. – С. 167–168.
93
Платон. Держава. К Основи, 2005. – С. 156–157.
127
Р
ОЗДІЛ
4.
Буття світу та людини в античній філософії
Найкращою формою політичного устрою в ідеальній державі Платон уважає аристократичну республіку. Прав- ління у ній здійснюють найдосвідченіші та найкращі – філо- софи. Водночас стосовно інших форм політичного правління в державі філософ налаштований досить критично. На його думку, тиранія – це найгірша форма правління, бо є носієм несправедливості та дає можливість прийти до влади людям, які не заслужили на таку почесть. Демократія також має вади, позаяк не сприяє оцінюванню людей згідно з їхніми заслугами та можливостями. Не заслуговують на позитивну оцінку, за Платоном, ні олігархія,де влада належить тим, хто володіє
майном,ні тимократія,де правлять військові.
Згодом Платон переглянув свої погляди на ідеальну державу, зрозумівши, що її втілити практично неможливо. Тому вже у Законах він стисло подає новий більш реальний проект держави, яку називає “законодавчою”. У такій державі всі під- порядковані мудрим законам, які стануть найвищою законо- давчою нормою, що регулює все державне життя і поведінку громадян. Аристотель (384–322 рр. доне один із найбільш сла- ветних учнів Платона, який сімнадцятирічним юнаком став слухачем Академії Платона та пробув там двадцять років. На думку Аристотеля, філософія починається із “здивуван- ня”, і люди філософують тому і остільки, оскільки вони здатні
“дивуватись”. Але само собою здивування ще не творить теоре- тичне знання. Міф, за Аристотелем, також містить дивовижне.
Але, якщо міф починається зі здивування, ним і завершуєть- ся, перетворюючи дивовижне в чудесне, то теоретичне знання прагне пояснити дивовижне, віднайти його причини та засади і в такий спосіб зробити його зрозумілим. Здивування, неначе
іскра, запалює вогонь у душах тих, хто прагне збагнути таємни- ці Космосу, Природи і Життя. Дороговказом на шляху пізнання є наука наук – філософія. Вона укорінена в бажанні людини пізнати реальний світ, віднайти розумні пояснення подій, що
Людмила Рижак
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
в ньому відбуваються і розв’язати проблеми, які виникають у свідомості стосовно цього світу.
Аристотеля без перебільшення можна назвати енцик- лопедистом античності. Він не залишив поза увагою жодної царини наукового знання, збагативши їх своїми досліджен- нями. Підтвердженням тому є перелік його праць: “Фізика”,
“Механіка”, “Метеорологія”, “Історія тварин”, Про походжен- ня тварин”, Про душу, “Метафізика”, “Категорії”, “Орґанон”,
“Політика”, Риторика, “Економіка”, “Етика” та інші.
Головною філософською працею безперечно є
“Метафізика”. Доречно буде сказати, що праці під цим заголовком сам Аристотель не мав і не послуговувався подібною назвою. Лише через три сторіччя після смерті Аристотеля
Андронік Родоський, систематизуючи його спадщину, зібрав рукописні тексти головно “першої філософії” і назвав їх чисто формально “ta meta ta physica”, яке означало буквально те, що після “Фізики”. Термін дуже швидко прижився і став згодом навіть синонімом філософії.
Зміст “Метафізики” визначає вже її перша фраза “Всі люди від природи прагнуть до знань”
94
. Цим Аристотель засвідчує напрям власних теоретичних пошуків і намірів. Річ у тім, що
“Метафізика” присвячена пошуку Знання, шляхів його отри- мання та способів досягнення. Аристотель чітко розрізняє так звану “першу філософію” і другу філософію”. Для нього фізика, об’єктом якої є природа, –
це друга філософія”. Предметом “першої філософії” (мета- фізики) є істе
95
(буття) як таке, або те, що притаманне йому само собою. Ця наука, зазначає Аристотель, не тотожна жодній
із конкретних наук, бо всі вони виокремлюють як свій предмет дослідження лише певну частину існуючого (природи). Перша філософія шукає першопричини чи першооснови існуючого. Природа не збігається з істим, вона лише один рід істотного.
94
Аристотель. Метафизика. СПб.: Алетейа; К Эльга, 2002. Кн. І. – С. 29.
95
Істе – це те, що володіє сутністю з притаманними їй властивостями.
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
в ньому відбуваються і розв’язати проблеми, які виникають у свідомості стосовно цього світу.
Аристотеля без перебільшення можна назвати енцик- лопедистом античності. Він не залишив поза увагою жодної царини наукового знання, збагативши їх своїми досліджен- нями. Підтвердженням тому є перелік його праць: “Фізика”,
“Механіка”, “Метеорологія”, “Історія тварин”, Про походжен- ня тварин”, Про душу, “Метафізика”, “Категорії”, “Орґанон”,
“Політика”, Риторика, “Економіка”, “Етика” та інші.
Головною філософською працею безперечно є
“Метафізика”. Доречно буде сказати, що праці під цим заголовком сам Аристотель не мав і не послуговувався подібною назвою. Лише через три сторіччя після смерті Аристотеля
Андронік Родоський, систематизуючи його спадщину, зібрав рукописні тексти головно “першої філософії” і назвав їх чисто формально “ta meta ta physica”, яке означало буквально те, що після “Фізики”. Термін дуже швидко прижився і став згодом навіть синонімом філософії.
Зміст “Метафізики” визначає вже її перша фраза “Всі люди від природи прагнуть до знань”
94
. Цим Аристотель засвідчує напрям власних теоретичних пошуків і намірів. Річ у тім, що
“Метафізика” присвячена пошуку Знання, шляхів його отри- мання та способів досягнення. Аристотель чітко розрізняє так звану “першу філософію” і другу філософію”. Для нього фізика, об’єктом якої є природа, –
це друга філософія”. Предметом “першої філософії” (мета- фізики) є істе
95
(буття) як таке, або те, що притаманне йому само собою. Ця наука, зазначає Аристотель, не тотожна жодній
із конкретних наук, бо всі вони виокремлюють як свій предмет дослідження лише певну частину існуючого (природи). Перша філософія шукає першопричини чи першооснови існуючого. Природа не збігається з істим, вона лише один рід істотного.
94
Аристотель. Метафизика. СПб.: Алетейа; К Эльга, 2002. Кн. І. – С. 29.
95
Істе – це те, що володіє сутністю з притаманними їй властивостями.
129
Р
ОЗДІЛ
4.
Буття світу та людини в античній філософії
Якби природа та істе були тотожними, то метафізика немала б власного предмета дослідження. Вся філософія Аристотеля – це спроба зрозуміти істе, з’ясувати його структуру та визначати його стосовно не-істого.
Про істе, пише Аристотель, говорять у різних значеннях, але щоразу стосовно якоїсь основи: одне називається істим тому, що воно – сутність, друге – тому, що воно – стан сутності, третє тому, що воно – шлях до сутності, або знищення і відсутність її, або властивість її, або те, що призводить і породжує сутність і знаходиться в якомусь стосунку до неї… Власне, істе повинно досліджуватися однією наукою, а саме метафізикою.
У праці “Метафізика”Аристотель дав розгорнуту критику вчення Платона про істинне буття (ейдоси, ідеї). Згодом в афо- ристичній формі це прозвучить так Платон мені друг, але
істина дорожча”. Аристотель, на противагу своєму вчителю, заперечував існування ідей поза світом речей. Чуттєвий світ для Аристотеля є цілком реальним. Цене світ тіней яку Платона.
Він не поділяє також і наївних поглядів, що буття вичерпується лише чуттєвою картиною.
Кожне одиничне, на думку Аристотеля, має свою сутність, яка осягається розумом. Ця сутність вічна і незмінна та утворює надчуттєвий рівень буття. Ідеї не мають самостійного існуван- ня. Буття, як стале і незмінне, вічне, існує в чуттєвому світі. Тому філософ називає сутністю (буттям) одиничне
97
. Сутність є предмет, що має самостійне буття та не потребує для свого
існування іншого. Це означає, що окрема річ не може існувати поза своєю сутністю, як і сутність самостійно, поза окремою річчю. Врешті-решт Аристотель доходить висновку, що окремі речі є субстанціями, які мають властивості. Справді, окрема річ може поєднувати в собі протилежні властивості, ознаки і в той
96
Аристотель. Метафізика // Читанка з історії філософії. Філософія стародав- нього світу. К Довіра, 1992. Кн. 1. – C. 150–151.
97
Категорія сутності позначає те, що здатне до окремого самостійного іс- нування.
Людмила Рижак
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
же час не допускає існування нічого, що було б протилежним
їй і перебувало поза нею. Властивості поділяються на суттєві і несуттєві. Суттєві властивості дають видову характеристику речі.
Сутність може бути виражена в понятті, тому є предметом науки. Філософія, крім понять, послуговується категоріями, тобто найзагальнішими поняттями, які не можуть бути зве- дені одне до одного або узагальнені. Аристотель називає такі десять категорій як сутність, кількість, якість, відношення, дія, місце, час, розташування, володіння, страждання. Аналізуючи ці категорії, філософ віднаходить суттєві відмінності між ними. Так, категорія сутності дає нам відповідь на питання: що це таке? Якщо сутність має самостійне існування, то всі інші категорії вказують на саму сутність і поза нею не існують. Аристотель одним із перших дав розгорнуті міркування щодо науки. Для нього як і для його вчителя – Платона, епістеме –
достовірне наукове знання. Якщо для Платона критерієм існу- вання знання була здатність давати визначення, то Аристотель найперше звертає увагу на знання причин. Він наголошував, що знання того, чому дещо є, означає знати через причину.
Наукове знання також має бути логічно доведене: потрібно непросто виявляти причину даного предмета, ай доводити, що саме вона є його причиною, а не дещо інше. Для філософа наукове знання є доведенням і узагальненням причин.
Предмет філософії, за Аристотелем, – буття як таке, його першопричини і першопочатки
98
. Його онтологія ґрунтується на вченні про чотири першопричини буття: формальної, ма- теріальної, цільової та дійової.
У “Метафізиці” філософ зазначає, що сутністю буття кож- ної речі є форма. Формальна першопричина є чинником, що дає речам і предметам актуальне буття. Форм стільки, скільки нижчих видів, які далі не розкладаються. Форми ніхто не ство-
98
Аристотель. Метафизика. СПб.: Алетейа; К Эльга, 2002. Кн. І. – С. 34.
Ф
ІЛОСОФІЯ
ЯК
РЕФЛЕКСІЯ
ДУХУ
же час не допускає існування нічого, що було б протилежним
їй і перебувало поза нею. Властивості поділяються на суттєві і несуттєві. Суттєві властивості дають видову характеристику речі.
Сутність може бути виражена в понятті, тому є предметом науки. Філософія, крім понять, послуговується категоріями, тобто найзагальнішими поняттями, які не можуть бути зве- дені одне до одного або узагальнені. Аристотель називає такі десять категорій як сутність, кількість, якість, відношення, дія, місце, час, розташування, володіння, страждання. Аналізуючи ці категорії, філософ віднаходить суттєві відмінності між ними. Так, категорія сутності дає нам відповідь на питання: що це таке? Якщо сутність має самостійне існування, то всі інші категорії вказують на саму сутність і поза нею не існують. Аристотель одним із перших дав розгорнуті міркування щодо науки. Для нього як і для його вчителя – Платона, епістеме –
достовірне наукове знання. Якщо для Платона критерієм існу- вання знання була здатність давати визначення, то Аристотель найперше звертає увагу на знання причин. Він наголошував, що знання того, чому дещо є, означає знати через причину.
Наукове знання також має бути логічно доведене: потрібно непросто виявляти причину даного предмета, ай доводити, що саме вона є його причиною, а не дещо інше. Для філософа наукове знання є доведенням і узагальненням причин.
Предмет філософії, за Аристотелем, – буття як таке, його першопричини і першопочатки
98
. Його онтологія ґрунтується на вченні про чотири першопричини буття: формальної, ма- теріальної, цільової та дійової.
У “Метафізиці” філософ зазначає, що сутністю буття кож- ної речі є форма. Формальна першопричина є чинником, що дає речам і предметам актуальне буття. Форм стільки, скільки нижчих видів, які далі не розкладаються. Форми ніхто не ство-
98
Аристотель. Метафизика. СПб.: Алетейа; К Эльга, 2002. Кн. І. – С. 34.
131
Р
ОЗДІЛ
4.
Буття світу та людини в античній філософії
рив, вони існують самі собою. Завдяки формальній причині
існують окремі, одиничні, індивідуальні форми буття. Під формою Аристотель розуміє і зовнішній вигляд речей, їхній стан завершеності або оформлення в самостійне буття.
До того ж форма є не тільки принципом буття всього
існуючого, але й безпосередньою умовою його пізнання, тому що лише завдяки формі речі та предмети об’єктивного світу отримують сутнісне визначення, індивідуальну специфіку, своє довершення і повну актуалізацію. Пізнати річ, предмет, на думку Аристотеля, означало насамперед пізнати їхню форму. Цим філософ ототожнює форму зі змістом поняття. Річ у тім, що поняття будь-якої речі охоплює ті її властивості й ознаки, що виражають її сутність, притаманну певному класу предметів, тобто їхню форму. Друга першопричина буття матеріальна,вона – тез чого річ виникає. Це – безформний і невизначений субстрат, який може набувати будь-якої форми. Для дефініції матерії недо- статньо вказати, що це субстрат, позбавлений форми. Так, на- приклад, коли неосвічена людина стає освіченою, то її новий стан зумовлений не тим, що вона була неосвіченою, не фактом відсутності освіченості, а винятково тим, що людина вже має можливість стати освіченою. Тож дефініція поняття матерії містить у собі не лише момент відсутності форми, ай саму можливість цієї форми як вже дійсного буття.
У своїх метафізичних пошуках Аристотель розрізняє два види матерії: першу і другу. Перша матерія є передовсім мож- ливістю, атому може стати будь-якою дійсністю. Сама собою вона непізнавана, її не можна пізнати за допомогою відчуттів, а можна лише мислити. Всі речі виникають із визначеної, уже оформленої матерії, тобто другої. Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися у щось конкретне, індивідуальне, вона повинна поєднатися з матерією. Якщо матерія пасивна і нездатна будь-що породити, то форма активна. Однак це – два співвічні начала, без яких