Медична служба Червоної Армії напередодні Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Розвиток організаційних принципів медичного забезпечення військ у воєнний час найбільш інтенсивно відбувався в період 1939–1941 рр., тобто в роки, що безпосередньо передували Великій Вітчизняній війні.
У цей відповідальний передвоєнний період медичну службу РСЧА очолював Ю.І.Смирнов, який був призначений начальником Санітарного управління РСЧА у березні 1939 р. Саме Ю.І. Смирнову належить основна роль у практичній розробці та перевірці на полі бою вже сформованої в основних рисах системи етапного лікування поранених і хворих з евакуацією за призначенням.
Велике значення для розвитку системи організації хірургічної допомоги пораненим на війні мав досвід, набутий військово-медичною службою РСЧА під час боїв у Монголії на річці Халхін-Гол (травень-серпень 1939 р.). Радянські війська у той час були добре укомплектовані медичними кадрами й оснащені медичним майном відповідно до існуючих тоді штатів і табелів до них.
Однак, у складі військово-медичної служби були відсутні армійські госпіталі, що ускладнювало надання відповідних видів медичної допомоги.
Санітарні втрати радянських військ в операції на річці Халхін-Гол склали понад 15 тис. поранених і хворих, основна маса яких з району бойових дій направлялася у лікувальні заклади, що були дислоковані та території Радянського Союзу. Лише інфекційні та важкі хворі, а також поранені, які були нетранспортабельні (підлягали ізоляції) додаткова хірургічна обробка, госпіталізувалися в евакуаційні госпіталі.
Досвід роботи військово-санітарної служби в районі річки Халхін-Гол показав, що лікувально-евакуаційне забезпечення бойових дій військ повинно будуватися, передусім, на основі чіткої спеціалізації ліжок у госпіталях, починаючи із армійських лікувальних закладів.
У батальйонах і полках надання медичної допомоги пораненим здійснювалося лікарями. У МСБ дивізії оперувалося в середньому 40–45% усіх поранених і, у зв’язку із значним розширенням обсягу хірургічної допомоги пораненим, там різко зросло значення медичного сортування, яке могли проводити лише кваліфіковані хірурги.
Велику цінність для набуття бойового досвіду військово-санітарної служби мала її робота в діючій армії під час радянсько-фінської війни (30.11. 1939 – 13.03. 1940 рр.).
Воєнні дії розгорнулися на великій території: від Карельського перешийку на півдні до узбережжя Баренцового моря на півночі, з протяжністю лінії фронту до 1500 км і включали ряд операцій армійського та фронтового масштабу.
Серйозний вплив на характер бойових дій військ і роботу військово-санітарної служби у цей період справили особливі географічні умови.
Поранених евакуювали військово-санітарними потягами у розгорнуту в районі м. Ленінграда ГБ фронту, керівництво якою здійснювалося фронтовим евакопунктом. Пізніше стали розгортати ГБ армій, які включали евакуаційні госпіталі. Окрім того, у внутрішньому районі країни знадобилося розгорнути близько 100 тис. госпітальних ліжок, об’єднаних 17 місцевими евакопунктами (МЕП).
Радянсько-фінська війна стала найбільшим бойовим зіткненням РСЧА до Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., що обумовило необхідність повного розгортання усіх ланок військово-санітарної служби діючої армії та госпіталів внутрішнього району країни.
В армію була призвана велика кількість медичних працівників із запасу.
Відразу ж виявлялась нестача та суттєві недоліки у підготовці санітарів-носіїв і санітарних інструкторів. Досвід використання лікарів для роботи на полі бою показав, що робота батальйонного лікаря зводилась до ролі організатора процесу винесення поранених з поля бою, а обсяг його роботи не виходив за рамки долікарської медичної допомоги. Тому вже в 1940 р. відбулася заміна лікарів фельдшерами, які призначалися командирами санітарних взводів батальйонів.
В цілому підсумки організації роботи військово-санітарної служби під час вказаних воєнних дій в основному підтвердили ті ж закономірності, які виявилися раніше у боях на Далекому Сході.
У 1940–1941 рр. на спеціальних конференціях і засіданнях наукових хірургічних товариств активно обговорювалося чимало організаційних питань лікування поранених у воєнний час.
Дії військових медиків уважно аналізувалися. Дуже швидко виявилося, що підстав для безтурботності та спокою не було. Спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з Б.Д.Петровим і Вчена медична рада Військово-санітарного управління виявили тоді чимало недоліків.
Передові принципи, проголошені ще в середині 30-х років (етапне лікування, спадкоємне і послідовне надання пораненим усіх видів медичної допомоги, система етапного лікування поранених і хворих з евакуацією за призначенням), на практиці використовувалися дуже мало.
“Санітарна служба в Червоній армії, як показав досвід війни з білофінами, виявилася недостатньо підготовленою, – відзначалося у травні 1940 р. у секретній доповіді урядової комісії. – З вини Санітарного управління не вистачало медичних кадрів, особливо хірургів там, де вони найбільше були потрібні. Польова підготовка медичного складу кадру і запасу, особливо з питань воєнно-польової хірургії та організації і тактики санітарної служби виявилися недостатніми. Питання евакуації поранених з урахуванням своєчасного повернення легкопоранених у стрій вимагають переробки”. Це була об’єктивна й, мабуть, не дуже сувора оцінка, хоча й вона до останнього часу не була відома фахівцям військової медицини.
Зразу ж після закінчення радянсько-фінської війни 1939–1940 рр. Санітарне управління РСЧА приступило до складання та переробки на основі досвіду минулої війни усіх основних керівних документів, що регламентували організацію медичного забезпечення діючої армії. Серед них були “Настанова з санітарної служби Червоної Армії”, “Вказівки з воєнно-польової хірургії”, “Інструкція з методів хірургічного лікування у тилових госпіталях” та ін.
Однак, повністю завершити цю важливу роботу до початку Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. не вдалося. Був введений у дію наказом Наркома оборони від 9 травня 1941 р. лише “Збірник положень про заклади санітарної служби воєнного часу”, в якому визначалися завдання кожного закладу та його підрозділів, права, обов’язки і підпорядкованість командирів закладів та їх підрозділів, а також коло прав і обов’язків головних спеціалістів фронтів та армій.
Напередодні війни проводилася напружена робота з переформування комплектно-табельного оснащення, що зберігалося на складах недоторканого запасу, постійно удосконалювалися організація і штати госпітальних лікувальних установ. В результаті проведеної роботи в госпіталях з’явилися такі самостійні підрозділи як фізіотерапевтичне і рентгенологічне відділення (кабінети), а також клінічні лабораторії. Перероблялися програми та навчальні плани підготовки усіх категорій військово-медичних кадрів, були створені, на доповнення Військово-медичній академії ім. С.М. Кірова (м. Ленінград), Військово-морська медична академія у м. Ленінграді (1940 р.) і Куйбишевська військово-медична академія (1939 р.), військово-медичні факультети при трьох медичних інститутах, а також військово-фельдшерські училища.
Для обговорення науково-практичних і організаційно-методичних питань медичного забезпечення бойових дій військ у червні 1940 р. був створений дорадчий орган при начальнику Військово-санітарного управління РСЧА – Вчена медична рада. До її складу увійшли відомі вчені з різних галузей медицини.
У 1940 р. був введений новий штат госпіталів, який визначав профіль кожного з медичних відділень.
На основі досвіду, набутого під час минулих бойових дій, були намічені й частково реалізовані деякі організаційно-штатної перетворення медичної служби на воєнний час. Серед них, окрім зазначеного вище, передбачалося збільшення кількості лікарів у складі санітарних рот полків, реорганізація МСБ дивізії із включенням до його штату госпітальної роти, оскільки дивізійні госпіталі зі складу медичної служби дивізій вилучалися і передавалися як військові рухомі госпіталі (ВРГ) до складу армійських засобів.
У цей час здійснювалася корекція мобілізаційного плану 1941 р. Однак, більша частина запланованих заходів здійснена не була, і військово-санітарна служба РСЧА вступила у Велику Вітчизняну війну 1941–1945 рр., не завершивши своєї реорганізації.
Так, медичні заклади Червоної Армії напередодні війни виявилися укомплектованими лікарями лише на 77%. Лікарів-спеціалістів було ще менше: потреба у хірургах, наприклад, задовольнялася лише на 52%. Недокомплект фельдшерів складав 36,3, зубних лікарів – 35%, фармацевтів – 41,1%.
Гостро відчувалася нестача кваліфікованих керівників військово-медичної служби. Що стосується розробки основних документів, що регламентували організацію медичного забезпечення, то “Настанова по Санітарній службі Червоної Армії” – документ виключної ваги – вийшла тільки у другому півріччі 1941 р.
З метою об’єктивної оцінки тих чи інших історичних періодів радянської військової медицини необхідно обов’язково враховувати і трагічні їх сторінки, зокрема, щодо умов, в яких радянська військова медицина готувалася до війни.
Вже добре відомо, що передвоєнні роки були не простими. Диктатура Сталіна, що склалася остаточно, всевладдя командно-адміністративної системи, зростаюча безконтрольність керівного апарату, повсюдний утиск демократії, масові репресії, свавілля та беззаконня – все це призвело до величезних моральних і матеріальних втрат. Не обійшло все це стороною, звичайно, і медицину.
У передвоєнні роки, виник так званий “залишковий” принцип фінансування всього, що призначалося для охорони здоров’я. Ще у 1930 р. групу українських професорів і лікарів – Є.Черняхівського, М.Кудрицького, В.Підгаєцького, А.Барбара та І.Удовенка було звинувачено у міфічному “Союзі визволення України” і засуджено.
Окрім цього, дуже частими стали некомпетентні втручання “надпильних” відповідальних осіб у суто медичні справи. Причому, відбувалося це як в цивільній, так і у військовій медицині.
У серпні 1937 р. був репресований начальник Військово-санітарного управління РСЧА М.І.Баранов. У листопаді 1939 р. було заарештовано основоположника санітарної тактики (тепер – організація медичного забезпечення військ) доктора медичних наук П.І.Тимофіївського, а в самий розпал Другої світової війни, тобто 1943 р., його, 64-річного професора, – розстріляли.
Такої ж долі у 1937–1939 рр. зазнали й інші військово-медичні начальники та рядові лікарі, серед яких, безперечно, було багато українців.
Основи медичного забезпечення операцій під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.
Медичне забезпечення Радянської Армії у першому періоді війни (22 червня 1941 р. - 19 листопада 1942 р.). Умови для розгортання роботи по медичному забезпеченню бойових дій у цей період були виключно складними. Одним з вирішальних факторів став зрив планомірного розгортання сил та засобів медичної служби на театрі воєнних дій у відповідності з її організацією та штатами воєнного часу.
До того ж, сконцентровані для цього на складах, розташованих поблизу державного кордону, запаси медичного майна та санітарної техніки були знищені противником.
Організаційна перебудова Радянської Армії, яка відбулася влітку і восени 1941 р. та зимою 1941–1942 рр., відчутно торкнулася і медичної служби. Деякі медичні заклади, частини та підрозділи були взагалі скасовані, інші реорганізовані в бік значного скорочення штатної чисельності їх особового складу і кількості табельних норм постачання медичним майном. Значні зміни відбулися із штатом МСБ дивізії, який за час першого періоду війни змінювався тричі в бік скорочення. Із штату МСБ були виключені два підрозділи – госпітальна рота та відділення збору і хірургічної обробки легкопоранених. Загальна кількість особового складу медичного батальйону скоротилася із 253 до 163 чоловік, у тому числі лікарів з 24 до 12 (з них хірургів з 15 до 8).
Значно змінився склад армійських засобів медичної служби. Замість визначених для армії двох типів госпіталів – військового та армійського (ВПГ та АПГ), був введений один тип уніфікованого польового рухомого госпіталю (ПРГ) на 200 ліжок із значно меншою, ніж у його попередників, кількістю особового складу. Причому, в 1942 р частина сформованих ПРГ укомплектову-валась не автомобільним, а гужовим транспортом.
Досвід медичного забезпечення в операціях першого періоду війни виявив також необхідність включення до складу медичної служби нових формувань. Вже в перші місяці війни чітко визначилась гостра потреба мати серед лікувальних закладів діючої армії спеціалізовані госпіталі для лікування легкопоранених та легкохворих. Такі штатні госпіталі були вперше створені у серпні 1941 р. на Західному фронті за ініціативою начальника військово-санітарного управління (ВСУ) фронту М.М.Гуревича під назвою “госпіталі-табори” на 1000 місць. Вони стали прообразом для штатного оформлення у грудні 1941 р. нового типу лікувального закладу – госпіталю для лікування легкопоранених (ГЛП).
Перший період війни поклав також початок створенню сортувально-евакуаційних госпіталів на 500, 1000 та 2000 ліжок, які швидко стали відігравати провідну роль у розподілі поранених та хворих серед спеціалізованих лікувальних закладів ГБФ.
Значне погіршення умов життя, що було спричинене війною, негативно позначилося на санітарно-епідемічному стані населення та населених пунктів театру воєнних дій, в тилу країни. Як відомо, ще в серпні 1941 р. за ініціативою Ю.І. Смирнова банно-пральне обслуговування з підпорядкування Управлінню речового постачання було передано до ГВСУ. В інтересах найефективнішого використання наявних автодушових установок та рухомих дезінфекційних камер, ця техніка була вилучена із військової медичної служби і сконцентрована у складі армійських і фронтових обмивально-дезінфекційних рот.
Для контролю санітарно-епідемічного стану особового складу військ, що перевозилися залізницею, та організації у випадку необхідності санітарної обробки, були створені санітарно-контрольні пункти (СКП).
З початком війни зі всією чіткістю виявилося велике значення єдиного розуміння принципів медичного забезпечення військ та методів профілактичної і лікувальної роботи, що застосовувалися медичною службою в умовах бойової обстановки. Ці принципи та методи в ході першого періоду війни теоретично оформилися у вигляді Єдиної військово-польової медичної доктрини, основні принципи якої були визначені Ю.І. Смирновим.
У перших операціях початкового періоду війни проявилася відсутність взаємодії між силами та засобами військової ланки медичної служби і медичної служби армійських об’єднань. Висування армійських ПРГ позаду наступаючих військ відбувалося із значним запізненням, що нерідко викликало необхідність поділу МСБ дивізії, а іноді і ПРГ на 2–3 самостійно працюючі частини. Це значно зменшувало обсяг медичної допомоги, що надавалася на малопотужних проміжних етапах медичної евакуації.
Принцип евакуації поранених і хворих за призначенням, який був визначений як один із найважливіших напрямків удосконалення лікувально-евакуаційного забезпечення військ у воєнний час ще до початку війни, в операціях першого її періоду здійснити не вдалося. Евакуація поранених та хворих із МСБ носила чітко виражений “дренажний” характер.
Таким чином, під час першого періоду війни завершилося розгортання медичної служби та в основному визначилися найефективніші в умовах конкретних операцій форми і методи медичного забезпечення військ та основні напрямки їх подальшого удосконалення.
Медичне забезпечення радянських військ у другому періоді війни (листопад 1942 р. – грудень 1943 р.). Вирішальний вплив на організацію медичного забезпечення військ в операціях другого періоду війни та завдання медичної служби мали, перш за все, новий характер бойових дій, перевага фронтових та стратегічних наступальних операцій, що проводилися радянськими військами на значну глибину, на широкому фронті, з достатньо, як правило, високими темпами наступу, а також значний ріст санітарних втрат. Слід підкреслити, що бойові санітарні втрати Радянської Армії в операціях 1943 р. (особливо другої його половини) були максимальними за весь період війни.
Незважаючи на важкі умови воєнного часу, в ході другого періоду війни було проведено низку важливих заходів, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази, збільшення сил і засобів, покращення всіх показників діяльності медичної служби, підвищення рівня підготовки медичних кадрів.
Так, у другому періоді війни продовжувалося збільшення ліжкового фонду, особливо госпітальних баз армій та фронтів за рахунок формування нових лікувальних закладів, а також перепідпорядкування та передислокації евакогоспіталів із внутрішнього району країни до складу сил і засобів медичної служби діючої армії.
В результаті проведених організаційних заходів в період з 1 січня 1943 р. по 1 січня 1944 р. госпітальна мережа країни збільшилася на 23%, кількість окремих рот медичного підсилення виросла з 38% до 76% від потреби, а кількість окремих дезінфекційних рот зросла з 30% до 83%.
У грудні 1942 р. замість уніфікованих польових рухомих госпіталів були створені хірургічні на 200 ліжок (ХПРГ) і терапевтичні на 100 ліжок (ТПРГ) польові рухомі госпіталі.
Керівництво ГВСУ великої уваги надавало формуванню госпіталів для легкопоранених – цих економічних і ефективних лікувальних закладів для вирішення завдань швидкого повернення до лав поранених і хворих. Кількість ліжок у цих госпіталях склала 1/3 від їх загальної кількості в ГБ діючої армії.
В другому періоді війни поліпшилося і доукомплектування медичної служби особовим складом. Так, станом на 1 травня 1943 р. укомплектованість лікарями досягла 92%, а фельдшерами – 92,9%.
В ході наступальних операцій осінньо-зимової кампанії другого періоду війни досить чітко виявилися недоліки у підготовці керівної ланки медичної служби. В 1943 р. у надзвичайно складних умовах війни було вжито ряд заходів, спрямованих на підвищення рівня підготовки медичних кадрів: відновлюється нормальний термін навчання у медичних закладах, 23 листопада 1943 р. Державний комітет оборони (ДКО) затверджує, поданий ГВСУ, проект постанови про реорганізацію Військово-медичної академії. У складі останньої передбачалося створити три факультети: командно-медичний, лікувально-профілактичний та факультет підготовки старших лікарів полків. У цей же період розгорнулася робота з організації Військово-медичного музею Міністерства оборони СРСР.
Стан з постачанням діючої армії медичним майном у другому періоді війни продовжував залишатися досить напруженим. До того ж вантажі, що відправлялися на фронти, нерідко прибували на місце призначення із запізненням на 2–3 місяці і більше. Вихід знаходили в тому, що здійснювали заготівлю медичного майна на місцях. Так, в 1943 р. на фронтах було заготовлено: медикаментів – 44%, перев’язувальних засобів – 19,5%, хірургічних інструментів – 12–13% від загальної необхідної кількості.
У другому періоді війни удосконалювалася “служба крові”. Зокрема, було запроваджено порядок централізованого постачання діючої армії кров’ю та її препаратами. Медична служба діючої армії у 1943 р. отримала понад 250 000 л консервованої крові, що дозволило виконати переливання крові 13,4% від загальної кількості поранених за цей рік.
Аналіз результатів медичного забезпечення радянських військ у другому періоді Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. дає можливість зробити наступні висновки:
рівень організації медичного забезпечення порівняно з першим роком війни значно зріс;
покращилося забезпечення медичної служби необхідними силами та засобами;
покращилися такі показники діяльності медичної служби як терміни доставки поранених і хворих на етапи медичної евакуації, оперативна активність в МСБ дивізій і в хірургічних польових рухомих госпіталях (ХПРГ) першої лінії, повернення до лав поранених, перелік видів спеціалізованої медичної допомоги збільшився;
підвищився рівень оперативної та спеціальної підготовки керівної ланки військово-медичної служби;
запроваджено Єдину військово-польову медичну доктрину.
Особливості медичного забезпечення радянських військ у третьому періоді війни (січень 1944 р. – травень 1945 р.). У третьому періоді Великої Вітчизняної війни склалися єдині в усій радянській армії погляди щодо організації та змісту медичної допомоги і лікування поранених – повністю сформувалася система етапного лікування з евакуацією за призначенням. Велику роль у дотриманні єдиних принципів надання хірургічної допомоги пораненим та їх лікування в діючій армії відіграли перероблені та видані у 1944 р. “Вказівки з військово-польової хірургії”.
У цей період війни зросла укомплектованість медичної служби лікарським складом. У липні 1944 р. вона складала в цілому по армії 94,5%. Поповнення кадрів медичної служби здійснювалося за рахунок випускників медичних та військово-медичних навчальних закладів країни. Але забезпеченість хірургами залишалася все ж таки недостатньою, складаючи всього 68%. Загальна укомплектованість фельдшерським складом досягла на травень 1944 р. 99,3%.
У третьому періоді війни підвищилась забезпеченість фронтів санітарним транспортом. Тепер у розпорядженні кожного фронту було, як правило, по одному окремому санітарному авіаційному полку, а в окремих фронтах, окрім цього, були ще й окремі санітарні авіаційні ескадрильї. Загальновійськові армії мали по одній автосанітарній роті, а танкові армії – автосанітарні взводи чи роти двохвзводного складу.
Суттєвою особливістю медичного забезпечення військ в операціях останнього періоду Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. було прагнення підмінити засоби нижчої ланки медичної служби засобами її вищої ланки. Це знайшло свій прояв у тому, що в арміях ХПРГ першої лінії підмінили собою дивізійні медичні пункти, забезпечуючи можливість їх своєчасного переміщення за військами.
Одним з дуже важливих уроків як третього періоду, так і Великої Вітчизняної війни в цілому, слід вважати негативний вплив на організацію медичного забезпечення військ відсутність резерву лікувальних закладів центрального підпорядкування.
У третьому періоді війни медичній службі вдалося досягти поліпшення показників лікувальної роботи. Так, у 1944 р. (до 1 грудня) було повернуто у стрій 90,4% поранених та хворих від загальної кількості санітарних втрат за цей період порівняно з 76,4% у 1943 р.
Про удосконалення лікувально-евакуаційного забезпечення свідчить також зниження летальності в евакогоспіталях фронтів та внутрішнього району країни. Так, у 1944 р. летальність у цих лікувальних закладах знизилась порівняно з 1943 р. з 2,7% до 1,8% (до кількості всіх результатів лікування). Обсяг евакуації із армії в ГБФ збільшився, а обсяг евакуації в лікувальні заклади внутрішнього району, навпаки, зменшився.
Операції третього періоду війни супроводжувалися полоном сотень тисяч солдатів противника, звільненням із таборів великої кількості радянських людей та громадян союзних держав. Медична служба армій та фронтів брала на себе організацію їх медичного забезпечення, оскільки спеціальні органи, що займались, наприклад, репатріацією, ще не мали для цього достатніх сил та засобів.
Військово-медична служба в завершальному періоді Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. набула значного досвіду роботи у великих наступальних операціях стратегічного характеру. У цей час повністю склалася і чітко оформилася прогресивна система лікувально-евакуаційного забезпечення поранених і хворих з евакуацією за призначенням. Успішно діяла система санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, яка не допустила великих епідемічних спалахів та високої інфекційної захворюваності серед особового складу військ.
Головний внесок медичної служби ЗС СРСР в перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. – це повернення до лав 72,3% поранених та 90,6% хворих солдат і офіцерів.
Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. належний внесок у великий подвиг нашого народу зробили і українські лікарі, серед яких багато було начальників військово-санітарних управлінь фронтів і флотів, головних хірургів і головних терапевтів фронтів, флотів та армій.
1 2 3 4 5