Основні етапи становлення і розвитку військової медицини в Російській імперії (XVIIІ – поч. XХ ст.). Протягом всієї історії розвитку медичної служби система керівництва її силами і засобами багато разів змінювалася.
Аналіз історичних матеріалів показує, що система управління медичним забезпеченням визначається низкою факторів, зокрема:
рівнем розвитку збройних сил країни;
рівнем розвитку військової медицини та існуючими в даний історичний період поглядами на лікування поранених і хворих (військово-медична доктрина);
ступенем складності військово-медичної організації;
положенням медичної служби в системі ЗС;
якістю підготовки військово-медичних кадрів і, передусім, ступенем їх підготовки з організаційних питань медичного забезпечення військ.
Зі створенням постійних армій і державної медичної організації, керівництво силами і засобами медичної служби стало централізованим і здійснювалося старшим медичним начальником при безпосередньому підпорядкуванні останньому всіх лікарів, які були у війську.
Головним завданням старшого медичного начальника в цей період було керівництво лікувальною діяльністю підпорядкованих йому сил і засобів, бо інші функції медичної служби (наприклад, евакуаційна) не були ще розвинуті. Так, у військовому Статуті, виданому в 1716 р., вказується, що польовому лікареві (посада польового лікаря відповідає приблизно посаді начальника медичної служби сучасного армійського корпусу) підпорядковані всі лікарі військ. Вони були зобов’язані з ним консультуватися з приводу лікування поранених і хворих у складних випадках, виконувати всі його вказівки.
З появою великих за чисельністю штатних сил і засобів медичної служби та з ускладненням всієї справи медичного забезпечення військ, збільшується і значення організаційної сторони цього забезпечення. Це призвело до ускладнення системи керівництва силами і засобами медичної служби, показниками чого, на думку відомих дослідників даної проблеми А.С.Георгієвського та Л.С.Євланова, слід вважати: створення осередків (органів) управління при начальниках медичної служби таких об’єднань, як армія (друга половина XVIII ст.); запровадження системи подвійного підпорядкування, коли лікар - начальник медичної служби став підпорядковуватися не тільки старшому медичному начальникові, але й безпосередньо командиру; введення ступеневого підпорядкування, при якому полкові та дивізійні лікарі вийшли з безпосереднього підпорядкування армійського (польового) лікаря і стали підпорядковуватися відповідному старшому начальникові медичної служби (старші лікарі полків – дивізійному лікареву, дивізійні лікарі – корпусному і т. д.); виведення військової медицини зі складу департаменту внутрішніх справ і включення її в департамент військово-сухопутних сил.
У 1812 р. була запроваджена посада генерал-штаб-лікаря по медичній частині, “...которому подчиняются, в числе прочих, местные и вольнопрактикующие медики, и в отношениях практической, судебной и полицейской медицины в Империи”. Цим же наказом цивільна медицина вперше була відділена від військової, яка отримала для свого керівництва окремого генерал-штаб-лікаря.
У першій половині XIX ст. нашим співвітчизником військовим лікарем Я.О.Чаруківським на основі отриманого ним досвіду під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр. були вперше сформульовані ідеї щодо розподілу (сортування) поранених і хворих на війні та доцільність створення передових перев’язочних пунктів. Зазначені ідеї Я.О.Чаруківського, які він у 1836–1837 рр. опублікував у капітальній праці “Военно-походная медицина”, можна вважати першими спробами наукового обґрунтування управління медичним забезпеченням під час війни, “основами організації медичного забезпечення російської діючої армії”.
Разом з тим, саме в цей період з’являється тенденція до усунення лікарів від керівництва окремими сторонами медичного забезпечення військ. У Росії ця тенденція виявилася у відриві лікувальної роботи від евакуації поранених і хворих та в усуненні лікарів від адміністративної діяльності. Зокрема, начальниками госпіталів призначалися стройові офіцери, а лікарі виконували функції головного лікаря госпіталю і займалися тільки лікувальною роботою. За евакуацію поранених і хворих відповідали стройові офіцери. Подібна організація управління силами і засобами медичної служби призвела до порушення єдності і спадкоємності в лікуванні та евакуації поранених і хворих, що негативно впливало на результати їх лікування.
Саме ці та низка інших недоліків в організації медичного забезпечення військ у війнах, в яких брала участь Росія впродовж першої половини XIX ст., дали підставу М.І.Пирогову у доповідній записці, поданій 24 червня 1855 р. військовому міністру, вказати: “...мені вважається очевидним, як необхідна вища медична особа при штабі в якості головного інспектора з військово-медичної частини діючої армії, яка б користувалася належною незалежністю і самостійним авторитетом щодо своєї частини...”.
Слід підкреслити, що М.І.Пирогов надавав величезного значення і підготовці військових лікарів основам управління медичним забезпеченням. Він, зокрема, зазначав: “Від адміністрації, а не від медицини залежить і те, щоб всім пораненим без винятку і як можна скоріше була надана медична допомога” і “якщо лікар ...не буде вважати для себе головною метою перш за все діяти адміністративно, а вже потім лікувально, то він зовсім розгубиться, і ні голова його, ні руки не нададуть допомоги”.
Військові реформи, проведені в Росії у другій половині XIX ст., призвели до змін і в управління військовою медициною. Так, у 1867 р. медичний департамент воєнного відомства був перейменований у Головне військово-медичне управління (ГВМУ) на чолі з головним військово-медичним інспектором.
Під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. медична служба була виділена в самостійний відділ польового управління армією на чолі з начальником санітарної частини (не лікар!), який підпорядковувався безпосередньо командувачу армії. Начальнику санітарної частини армії були підпорядковані зі своїми управліннями польовий військово-медичний інспектор (лікар), польовий інспектор госпіталів (не лікар) і головний уповноважений Російського товариства Червоного Хреста. При цьому госпіталі і військово-санітарний транспорт залишалися у розпорядженні польового інспектора госпіталів (не лікар). Таким чином, у результаті проведення першого організаційного оформлення медичної служби окремої армії, багатоступінчатість управління силами і засобами медичної служби на театрі війни не тільки збереглася, але й посилилась.
Під час Першої світової війни 1914–1918 рр. загальне керівництво медичним забезпеченням військ фронту зосереджувалося в управлінні начальника санітарної частини фронту (не лікар), який підпорядковувався начальнику тилу фронту. Таким чином, уперше був створений орган, який керував медичною службою фронтового об’єднання. Але була ліквідована армійська ланка медичної служби, яка повністю виправдала себе під час російсько-японської війни. І вже через місяць після початку війни, у вересні 1914 р., армійська ланка медичної служби була відновлена через великі недоліки, які виникли у зв’язку з евакуацією поранених.
Керівництво евакуацією на театрі воєнних дій зобов’язаний був здійснювати начальник санітарної частини фронту, а в межах внутрішнього району фронту – Головне управління Генерального штабу. Безпосереднє виконання евакуаційних заходів у тиловому районі фронту було покладено на головні і тилові евакуаційні пункти, а у внутрішньому районі – на розподільчі та окружні евакуаційні пункти.
Вже під час війни (вересень 1914 р.) для об’єднання всіх видів санітарної та евакуаційної діяльності” було створено Управління верховного начальника санітарної та евакуаційної частини на чолі з принцом Ольденбурзьким. Останній, до речі, ще 28 жовтня 1890 р. був обраний почесним членом Військово-медичної академії.
У підпорядкуванні верховного начальника санітарної та евакуаційної частини фронту знаходилися польові пересувні госпіталі, що входили до складу головних евакуаційних пунктів; польові запасні госпіталі, що розгорталися у складі тилових евакуаційних пунктів а також військово-санітарний транспорт: вперше сформовані санітарно-автомобільні загони і різні військово-санітарні потяги.
Під час Першої світової війни гостро проявилися недоліки в розриві між процесом лікування поранених і хворих та їх евакуацією, яка розглядалася воєнним командуванням як суто воєнний захід. У зв’язку з чим евакуація часто здійснювалася за принципом “обов’язковості” і за “дренажним” типом, що, як правило, виключало можливість здійснення під час її проведення планових лікувальних заходів і різко обмежувало активність хірургів у польових лікувальних закладах.
У зв’язку з цим у 1915 р. професором В.А.Опелем була висунута ідея, а в 1916 р. ним же було сформульовано принцип етапного лікування поранених і хворих. “Під етапним лікуванням, – писав В.А.Опель, – я розумію таке лікування, яке не порушується евакуацією, і в яке вона входить як неодмінна складова”.
Буржуазна громадськість (Російське товариство Червоного хреста, Всеросійський земський союз, Всеросійський союз міст) через явну непідготовленість військової медицини в роки війни створила паралельну військово-санітарному відомству систему, яка забезпечувала більшу частину поранених і хворих. Достатньо сказати, що три чверті всього госпітального фонду належало громадським організаціям і лише четверта частина перебувала у віданні Військового міністерства.
На початку Першої світової війни, з метою покращання медико-санітарного забезпечення армії, Головним управлінням Російського товариства Червоного Хреста (РТЧХ) були створені управління головноуповноважених РТЧХ при фронтах, у тому числі 26 липня 1914 р. було засновано Управління головноуповноваженого РТЧХ при арміях Південно-Західного фронту. У 1914 р. були утворені також управління помічників головноуповноваженого, управління особливоуповноважених при арміях фронту, управління губернських і повітових уповноважених, управління з опіки та евакуації душевнохворих воїнів з армій фронту, а також міські управління уповноважених РТЧХ, підвідомчі Управлінню головноуповноваженого.
Управління головноуповноваженого і підвідомчі йому управління РТЧХ, розміщені на території України, у своїй діяльності підпорядковувалися Головному управлінню РТЧХ і головному начальнику постачання армій Південно-Західного фронту.
Управління головноуповноваженого РТЧХ здійснювало:
загальне керівництво діяльністю установ Червоного Хреста, а також Всеросійського Земського Союзу, Всеросійського Союзу Міст та інших громадських організацій і приватних закладів, прийнятих під його прапор;
подання медичної допомоги та евакуацію хворих і поранених воїнів;
організацію допомоги біженцям і постраждалим від газових атак;
забезпечення медичних, господарчих та інших закладів особовим складом, медикаментами, продовольством, інвентарем;
влаштування санітарних потягів і транспортів та ряд інших питань.
Діяльність Управління головноуповноваженого РТЧХ при арміях Південно-Західного фронту поширювалась на територію Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній.
Незадовільна в цілому організація медичного забезпечення російської армії в роки Першої світової війни, нестача сил і засобів, необхідних для цього забезпечення, призвели до низьких показників діяльності медичної служби: смертність поранених досягала 11,5%, інвалідність – 30%, а повернення до строю не перевищувало 50%.
Військова медицина СРСР у 1921–1941 рр.
Медична служба Червоної Армії в 1921–1928 рр. Перед радянською військовою медициною у період 1921–1928 рр. стояли наступні завдання:
необхідно було ліквідувати санітарні наслідки Першої світової та громадянської воєн;
здійснювати медичне забезпечення масової демобілізації;
забезпечити лікування інвалідів війни;
підвищити рівень санітарно-гігієнічних знань особового складу Червоної Армії;
здійснювати відбір здорового поповнення для військ та раціонально розподіляти призовні контингенти за окремими родами військ;
покращити санітарно-епідемічний стан Червоної Армії;
здійснювати медичне забезпечення особового складу військ.
Офіційно у ці роки медична служба Червоної Армії називалася військово-санітарною службою.
Величезні економічні труднощі і обтяжливі наслідки багаторічної війни створили вкрай несприятливу обстановку: матеріальна база військово-санітарної служби була надзвичайно слабкою, а потреби військових частин і лікувально-санітарних закладів у медичному і санітарно-господарчому майні покривалися не повністю.
Основним напрямком діяльності військово-санітарної служби в цей час була боротьба з епідемічними хворобами, що набули широкого розповсюдження у 1921–1922 рр.
В цей період була прийнята низка постанов і декретів, які забезпечували проведення ефективних протиепідемічних і загальнооздоровчих заходів серед населення країни та у військових колективах.
Серед основних із них назвемо наступні:
про поліпшення умов розміщення і побуту частин Червоної Армії (1921 р.);
про використання кримських курортів для лікування червоно- армійців (1921 р.);
про поліпшення санітарних умов при розміщенні військових частин (1921 р.);
про санітарні органи республіки (1922 р.).
Головне військово-санітарне управління (з 1925 р. – Військово-санітарне управління) Червоної Армії у 1920–1928 рр. очолював З.П. Соловйов.
Медична служба Червоної Армії у 1929–1938 рр. В період 1929–1938 рр. спостерігається зростання чисельності Червоної Армії, в рядах якої у 1938 р. було понад 1,5 млн. чол.
Розвиток військової авіації, технічне переоснащення армійських частин, надходження на озброєння великої кількості танків та іншої бойової техніки висували на перший план завдання щодо вивчення гігієни і фізіології військової праці.
Вирішення цих завдань було тісно пов’язано з підготовкою військово-санітарної служби та її особового складу до роботи в бойовій обстановці, яка мала суттєво відрізнятися від умов, що складалися у попередніх війнах.
У зв’язку з необхідністю посилення розвитку військової медицини, у 1929 р. у Військово-медичній академії (м. Ленінград) навчальні курси загальної і санітарної тактики були перетворені на першу в СРСР кафедру військових і військово-санітарних дисциплін. Велике значення мало і створення у 1931–1933 рр. в Академії нових кафедр: військово-польової хірургії, військово-хімічної справи та військової гігієни.
Докорінним чином був переглянутий асортимент польового медичного оснащення на основі створення функціональних комплектів військово-медичного майна, у розробці яких значну роль відіграв, заснований у 1930 р. Науково-дослідний випробувальний санітарний інститут Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА).
На цей час припадає й організація дружин з надання першої медичної допомоги серед цивільного населення. Ці підрозділи створювалися Товариством Червоного Хреста з метою прищеплення навичок для роботи у бойовій обстановці.
Влітку 1929 р. у м. Женеві зібралася міжнародна дипломатична конференція з обговорення та підписання переглянутого тексту Женевської конвенції про покращання долі поранених і хворих у діючих арміях. Радянський Союз заявив про визнання Женевської конвенції 1929 р. у декларації, підписаній народним комісаром закордонних справ 25 серпня 1931 р.
Незважаючи на певні успіхи, у постановці лікувально-профілактичної справи у РСЧА було багато недоліків. Передусім, спостерігалася:
технічна відсталість медичної служби;
недосконалість польової системи медичного постачання;
недостатня військова і військово-медична підготовка кадрів;
невміння застосовувати на практиці теоретичні знання з питань медичного забезпечення військ у бойовій обстановці.
Що стосується технічної відсталості, то суттєвою причиною цього була невідповідність наявних санітарно-транспортних засобів ступеню технічного оснащення армії.
Автомобільний парк РСЧА з кожним роком зростав. Перший санітарний автомобіль радянського виробництва надійшов в армію у 1930 р. Однак, масовий їх випуск був налагоджений лише в 1935 р. Тому станом на початок травня 1935 р. забезпеченість армії автосанітарним транспортом складала лише 6,6 % від потреби в ньому.
Перший санітарний літак радянського виробництва був створений у 1927 р, але на оснащення армії санітарні літаки надійшли значно пізніше. Таким чином, до 30-років військово-санітарна служба РСЧА фактично мала, окрім військово-санітарних потягів, тільки один вид санітарно-евакуаційного транспорту, а саме – кінносанітарний.
У серпні 1929 р. Військово-санітарне управління РСЧА було передане із складу Наркомздоров’я у повне підпорядкування народного комісаріату з військових і морських справ. У тому ж році вводиться у дію “Керівництво з санітарної евакуації у РСЧА”, яке вперше офіційно регламентувало організацію медичного забезпечення військ у воєнний час на основі принципу етапного лікування. Поранені та хворі, на основі рекомендацій “Керівництва”, мали послідовно проходити через всі розгорнуті на шляху їх евакуації медичні пункти і лікувальні установи. Такий порядок евакуації було названо “дренажним”.
У кінці 1933 р. вказаний вище документ замінюється проектом “Статуту військово-санітарної служби РСЧА”, у якому чіткіше визначалися основні принципи етапного лікування, вводилося нове поняття “обсяг медичної допомоги”.
Важливим заходом в плані удосконалення організації санітарної служби військового з’єднання стало створення у 1935 р. медико-санітарного батальйону (МСБ), який об’єднав у собі перев’язочний, евакуаційний і епідемічний загони дивізії. В тому ж році до складу військово-санітарної служби армії вводяться автохірургічні загони та групи підсилення.
Перший бойовий досвід з організації допомоги пораненим військово-санітарна служба РСЧА набула у період боїв біля озера Хасан влітку 1938 р. Цей досвід, особливо з організації хірургічної допомоги пораненим, був узагальнений професором М.Н.Ахутіним в його монографії “Хірургічна робота під час боїв біля озера Хасан” (1939 р.).
Головний висновок з досвіду роботи військово-санітарної служби в Хасанській операції стосувався МСБ дивізій. По-перше, дивізійний пункт медичної допомоги після Хасанської операції стали визначати як “центр хірургічної роботи у військовому тилу”, по-друге, була ще раз підкреслена необхідність постійної бойової готовності військово-санітарних закладів у мирний час.
В результаті проведеної у другій половині 30-х років реорганізації, військово-санітарна служба РСЧА стала більш пристосованою до дій в умовах маневреної війни. Однак, вже перші бойові зіткнення показали, що незважаючи на певні успіхи у теоретичній розробці окремих проблем лікувально-евакуаційного забезпечення діючої армії та видання низки регламентуючих документів з цих питань, повсякденна практична робота з підвищення бойової готовності військово-санітарної служби проводилась недостатньо. Тому важливі питання з підготовки військово-санітарної служби до виконання завдань в умовах воєнного часу ще не отримали належного вирішення. Дослідники даної проблем серед таких називають наступні:
недостатня військова підготовка медичних кадрів;
недооцінка досвіду, набутого військовою медициною у попередніх війнах;
невідповідність між матеріально-технічною базою військово-санітарної служби і тими завданнями, які належало їй вирішувати.
1 2 3 4 5