ГЛАВА 1.
ВИНИКНЕННЯ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОЇ МЕДИЦИНИ
Однією з важливих складових військової медицини є історія військової медицини. Опираючись на загальні закони історичної науки та ґрунтуючись на закономірностях історичного розвитку медицини і військової справи, історія військової медицини вивчає шляхи і рушійні сили розвитку військової медицини на всіх етапах: від початку її виникнення як самостійної галузі медицини та історії війн – до сучасного стану. Отже, за своєю сутністю історію військової медицини можна розглядати як окремий, особливий розділ медицини і військової історії.
Як би давно не відбувалися ті чи інші події, їх корисно знати. Без глибокого розуміння минулого важко осягнути стан військової медицини сьогодні, а ще важче побачити її завтрашній день.
Вивчаючи події минулого, історія військової медицини сприяє розкриттю та глибшому розумінню закономірностей розвитку системи медичного забезпечення військ. Концентруючи в собі багатий досвід, вона вчить не повторювати помилок минулого, дає можливість обирати найефективніші форми і способи медичного забезпечення військ, допомагає відшукувати шляхи успішного подолання труднощів у складних умовах ведення війни.
Історія військової медицини як окрема військово-медична наука і як предмет викладання в системі військово-медичної освіти не в змозі охопити величезний масив подій і фактів минулого. Предмет її наукових досліджень і викладання складають переважно загальні питання історичного розвитку військової медицини і, зокрема, питання організації медичного забезпечення військ, які дозволяють виявити характерні закономірності та основні проблеми цього розвитку, що з особливою чіткістю виявляється в періоди війн.
Питання історії окремих галузей військової медицини складають предмет наукових пошуків і викладання відповідних дисциплін військово-медичного профілю.
1.1. Виникнення і розвиток військової медицини
Виникнення військової медицини відноситься до періоду створення постійних армій, які були надійним інструментом централізованих держав у їх боротьбі із зовнішніми ворогами, а також слугували утриманню в покорі завойованих народів.
Початкові елементи військової медицини виявляються в глибокій давнині. Так, в арміях стародавніх Єгипту, Індії, Греції та Риму вже існувала організація надання медичної допомоги пораненим і хворим воїнам. У стародавній Індії, наприклад, привілейовані касти воїнів обслуговувалися військовими медиками, які спеціально утримувались у військах і, за свідченням історичних джерел, були досить майстерними у своєму ремеслі. Саме в індійській армії вже було організовано винесення поранених з поля бою. З цією метою недалеко від поля битви розгорталися спеціальні шатра – прототипи майбутніх перев’язочних пунктів, в яких і надавалась необхідна медична допомога.
Історики свідчать, що в армії Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) існувала досить розвинена військово-медична організація, що спрямовувала свої зусилля не тільки на лікування хворих і поранених воїнів, але й займалась запобіганням виникненням та поширенням хвороб у військах.
Високого розвитку досягла військова медицина в Римській імперії. Про те, яке важливе місце посідала організація надання медичної допомоги римським воїнам, яке значення надавалося їй в державі, переконливо свідчить той факт, що військові лікарі в давньому Римі належали до почесного стану римських вершників. У війську Римської імперії під час III Пунічної війни (149–146 рр. до н.е.) існувала передова на той час військово-медична організація – військові лікарі “медікуси” (зцілювачі) були в кожній когорті і легіоні, в гарнізонах і на флоті. В армії у складі воєнного “каструму” (табору) були засновані спеціальні лікувальні заклади “валетудинарії” (певні місця для хворих). Поранених у битвах воїнів виносили в тил бойових порядків, там їм надавали медичну допомогу лікарі когорт, а звідти поранених переносили у валетудинарії. До заслуг військових лікарів періоду розквіту Римської імперії необхідно віднести і їх винахід – створення індивідуального перев’язувального пакету, який, зазнавши багатьох модифікацій, використовується й нині. Цікавим є й те, що саме в римській армії були запроваджені основи само- та взаємодопомоги: при легких пораненнях легіонери повинні були перев’язувати себе самі або повинні були надавати допомогу товаришеві. Для цього воїни забезпечувались індивідуальними перев’язувальними пакетами. Велике значення в римській армії надавалося заходам профілактики: раціональному облаштуванню таборів, забезпеченню доброякісною водою, фізичним вправам тощо.
Після розпаду Римської імперії – в епоху середньовіччя – розвиток військової медицини знаходився на досить низькому рівні. Так, лікарі, які супроводжували у походах хрестоносців, були некомпетентними в галузі тропічних захворювань й не мали досвіду їх лікування, тому складали додаткові спеціальні іспити, перш ніж займатися медичною практикою в Єрусалимі.
Чума в Європі та Столітня війна між Францією й Англією у XIV ст. призвели до ще більшої стагнації в галузі медицини: замість істинно наукових медичних знань процвітали алхімія та чорна магія.
Становище змінилося на рубежі виникнення буржуазних відносин і створення основних держав у Європі. Централізованій державі потрібна була сильна постійна армія, яка могла бути надійним інструментом внутрішньої і зовнішньої політики. Нею стала професійна наймана армія. Однак утримання такої армії коштувало дорого, поповнення її новими найманцями, в тому числі й лікарями, було складним. Керівники держав стали створювати військово-медичну організацію, покликану забезпечувати армію медичною допомогою як в мирний, так і у воєнний час.
У XV–XVI ст. у Франції, Іспанії та в арміях інших держав були полкові хірурги, рухомі та стаціонарні госпіталі. Саме в цей час уперше були видані спеціальні документи щодо порядку надання медичної допомоги пораненим (наприклад, Регламент 1591 р., Франція). Все це сприяло розвиткові наукових поглядів у галузі військової медицини. В цей час з’являються дослідження, що стосувалися вивчення характеру поранень та способів їх лікування, починає видаватися наукова література з питань військової охорони здоров’я тощо.
Новий час приніс з собою заміну в основних європейських країнах найманих армій регулярними, що комплектувалися на основі загального військового обов’язку. Регулярний характер набула й військово-медична організація цих армій – медична служба. В арміях створювалися штатні медичні підрозділи та заклади: перев’язочні пункти, лазарети, госпіталі; розвивався військово-санітарний транспорт; поліпшилося правове становище військових лікарів. До питань надання медичної допомоги пораненим все частіше стала залучатися громадськість, створювалися різні благодійні товариства, розвивалася військово-медична наука.
З початком використання пороху в бойових діях необхідність у компетентних військових лікарях для лікування поранених стає ще більш гострою. Однак тільки у 1645 р. були забезпечені необхідні умови для служби лікарів у “англійській парламентській армії нового взірця”. У той час військові лікарі прикріплювались до армії на необмежений час і отримували за свою службу відповідну грошову винагороду. Цікаво відзначити, що офіцери медичної служби у новій британській армії повинні були здійснювати й нагляд за виконанням таких покарань, як “порка”, і особисто випалювати дезертирам тавра на грудях. Оскільки суспільна думка в Англії була проти подібної жорстокості, такі форми покарань у кінці XIX ст. були скасовані і контроль за їх виконанням перестав бути частиною офіційних обов’язків військових лікарів.
Потужним стимулом прискореного розвитку військової медицини стали війни останнього періоду Нового часу, що набували все більш кровопролитного характеру. Участь в них масових армій, застосування ефективних засобів ураження живої сили і техніки: автоматичної вогнепальної зброї, артилерії, згодом танків, літаків, отруйних речовин, – призвело до виникнення величезних втрат пораненими. Постала проблема поповнення діючої армії особовим складом. Раніше з нею не зустрічалися воюючі держави, тепер вона набувала все більшої гостроти.
Значно зріс авторитет військового лікаря у XIX ст. Ось як цінував головного хірурга своєї армії Наполеон. Звертаючись до Ж.Д.Ларрея, французький імператор одного разу сказав: “Мій генерале, Вашу шпагу, хоча вона й не блищить, оголена на полі бою, я вважаю ціннішою, аніж шпаги інших моїх генералів, тому, що їх блискучі шпаги мають одного супротивника – військо ворога, Ваша ж боротьба з силами природи та патогенними мікробами – багатогранна. Щоб досягти перемоги, мої генерали потребують здорових та міцних воїнів. Всі вони захищені Вашою шпагою...”
Однак, як свідчать історико-медичні дослідження, аж до Кримської війни 1853–1856 рр., військових лікарів в арміях була мала кількість. У війнах ж кінця XIX та впродовж XX ст. військові лікарі беруть у них активну участь, повертаючи до лав велику кількість поранених та хворих воїнів.
Історія становлення та розвитку військової медицини дає можливість обґрунтовано стверджувати, що тільки централізована медична служба здатна здійснювати адекватне медичне забезпечення військ, а професійний статус військового лікаря відтворює ефективність цієї служби.
1.2. Виникнення і розвиток військової медицини в Російській імперії та Радянському Союзі
Військова медицина Російської імперії XVII – поч. XХ ст. З появою на початку XVII ст. стрілецького війська бере свій початок і організація медичної допомоги пораненим та хворим російської армії.
Перша згадка про полкового лікаря з’явилася у списку розрядного наказу в 1615 р. Окремі елементи організації медичної допомоги в російській армії відображені в “Уставе ратних, пушечных и других дел, касающихся до воинской науки”, складеному в 1601 р. та доповненому в 1621 р.
Оскільки лікарів було мало, поранені та покалічені воїни у той час знаходили притулок у монастирських лікарнях. “На лечбу” поранених виділялися кошти. Так, у 1633 р. під Псковом видавалися “рубли по 2 и по 3 и по 4 человеку...”. Солдати на ці гроші могли лікуватися у лікарів при війську або на стороні. Участь лікарів у військових походах в кінці першої половини XVII ст. стає правилом. У міжбойовий період лікарів у полках не було. В “Уставе воинском или учении о хитрости ратного строения пехотных людей” (1647 р.) містяться вказівки щодо охорони здоров’я військовослужбовців, говориться про необхідність мати лікаря у кожній роті.
У другій половині XVIII ст. потреба в лікарях у зв’язку з війнами та епідеміями, які супроводжували війни, зросла. У 1654 р. приймається рішення “Взять в Оптекарский приказ для учения лекарственного дела из стрельцов и иных всяких чинов 30 человек...”. Всі набрані учні відразу направлялися для практичного навчання лікарській справі у діючу армію.
Під час війни з Польщею (1654–1667 рр.) у Смоленську був заснований перший в Росії тимчасовий військовий госпіталь. А під час війни з Туреччиною (1676–1681 рр.) у Москві створюється кілька тимчасових військових госпіталів, де хворі розміщувалися окремо від поранених.
На кінець XVII ст. склалася система надання медичної допомоги в російській армії. Полки забезпечувалися медичним персоналом та медичним майном, допомога пораненим на полі бою надавалася ротними та полковими лікарями, а також групою медичних чинів, яка розташовувалася поблизу “розрядного шатра” (командного пункту). Після бою поранених збирали і доставляли в район військових обозів (тилу). По закінченні генерального бою поранених в обозах доставляли до місця постійного розквартирування їх полків.
Наприкінці XVII ст. Петро І здійснив реорганізацію військової справи. Створення російської регулярної армії супроводжувалося перебудовою і вдосконаленням її медичної організації.
В “Уставе воинском о должности генерал-фельдмаршалов и всего генералитета и прочих чинов, которые при войске надлежат быть, и оных воинских делах и поведениях, что каждому чинити должно” (1716 р.) були спеціальні розділи, які передбачали функціональні обов’язки для військових медиків – від ротних фельдшерів до штаб-лікаря. В цьому ж документі визначалася чітка структура медичної служби: доктор, штаб-лікар та аптекар з польовою аптекою при головному командуючому і в кожній дивізії; лікар у полку; цирульник – у роті. У 1722 р. Петро І особисто розробив настанову щодо охорони здоров’я військовослужбовців під час походів. У цьому документі вказуються заходи для збереження здоров’я воїнів у жаркому кліматі, запобігання сонячних ударів та низка інших рекомендацій. Відповідальність за дотримання всіх вказаних заходів покладалася на офіцерів-командирів, які у випадку їх невиконання позбавлялися чинів та піддавались покаранням.
В Азовських походах, у боях Північної війни Петро І не тільки спостерігав за своєчасним наданням медичної допомоги на полі бою, але й сам нерідко надавав першу медичну допомогу пораненим. В Ермітажі (Санкт-Петербург) до наших днів зберігається похідна аптека російського імператора.
24 грудня 1735 р. був виданий перший госпітальний статут – “Генеральный о госпиталях регламент”. У даному документі вперше були чітко визначені завдання для С.-Петербурзького сухопутного госпіталю, а також вказувалося, “...чтобы госпитали не едино к пользованию больных служили, но …дабы через доброе наставление искусного медика и лекаря с молодых людей производить, которые б …империи при армии на море и сухом пути полезные службы чинили…”. Цим же документом були визначені посадові особи госпітальних шкіл. Ними були: головний доктор; головний аптекар; оператор, який вперше вводився до складу госпіталю; рисувальний майстер та студіоз – для навчання латинській мові.
На основі рекомендацій названого вище “Регламенту” формувалися постійні та польові госпіталі, лазарети; регламентувалися всі сторони діяльності лікувальних закладів: їх штати, розміщення, прийом та виписка хворих, обов’язки всього персоналу.
Саме на основі даного “Регламенту” окрім інших, указом Сенату Російської імперії (підготовленого Медичною канцелярією) від 10 червня 1755 р. у Києві був заснований військовий госпіталь. З невеликого госпіталю на 50 ліжок він швидко перетворюється у великий військовий госпіталь. Так, у 1792 р. він переводиться з ІІ у ІІІ клас (800 ліжок), у 1815 р. – у ІV клас (1200 ліжок), а в 1837 р. – у вищий клас (понад 1200 ліжок). З 1992 р. – це Головний військовий клінічний госпіталь Міністерства оборони України.
Подальше удосконалення системи медичного забезпечення в російській армії в другій половині XVIII ст. пов’язано з діяльністю доктора медицини Павла Кондоїді (1710–1760 рр.), який у 1742–1760 рр. фактично очолював медичну службу Російської держави.
Беручи участь у підготовці до війни з Прусією (1735–1739 рр.) П.З. Кондоїді використав досвід набутий ним під час попередніх війн. Він отримував відомості про майбутню кампанію і на основі цього складав план медичного забезпечення діючої армії. У Семирічній війні дали про себе знати результати зусиль П.З. Кондоїді щодо розширення підготовки лікарів для російської армії. Порівняно з попередніми війнами становище з медичним складом стало значно кращим.
До кінця XVIII ст. медичне забезпечення російської армії базувалося переважно на системі лікування поранених та хворих “на місці”, тобто поблизу бойових дій. Під час Семирічної війни 1756–1763 рр. з’явилися перші спроби організувати підвезення матеріальних засобів у діючу армію. Саме це стало передумовою для розвитку в подальшому евакуаційної системи медичного забезпечення.
Виключно велика роль у розвитку військової медицини належить М.І. Пирогову (1810–1881 рр.) – видатному вченому, основоположнику воєнно-польової хірургії та організації медичного забезпечення військ.
Професор С.-Петербурзької медико-хірургічної академії М.І. Пирогов брав участь в Кримській (1853–1856 рр.), франко-пруській (1870–1871 рр.) та російсько-турецькій (1877–1878 рр.) війнах. Зазначені війни другої половини XIX ст. відзначалися напруженим характером бойових дій та значними втратами в живій силі. Накопичені М.І. Пироговим спостереження, величезний досвід практичної роботи на театрах воєнних дій стали основою для розробки відомих військово-медичних праць. Найбільш значними серед них є наступні: “Начала общей военно-полевой хирургии, взяте из наблюдений военно-госпитальной практики и воспоминаний о Крымской и Кавказской экспедиции”, “Военно-врачебное дело и частная помощь на театре войны в Болгарии в 1877–1878 гг.”, “Отчет о посещении военно-санитарных учреждений в Германии, Лотарингии и Эльзасе в 1870 г.”.
В цих працях М.І. Пирогов виклав розроблені ним погляди на організацію військово-медичної справи як систему діяльності медичної служби у воєнний час, сформулював принципи лікувально-евакуаційного забезпечення бойових дій військ і найважливіших його сторін – організації медичної допомоги, евакуації поранених і хворих, їх “розсіювання” за межі зони воєнних дій та ін. Чимало положень, висунутих М.І. Пироговим, не втратили свого значення і в сучасних умовах. Так, створене ним вчення про медичне сортування складає основу сучасних поглядів на організацію медичного забезпечення військ.
Окрім розробки теоретичних основ військової медицини, М.І. Пирогов зробив важливий внесок у практику воєнно-польової хірургії. Вперше у польових умовах він застосував ефірний наркоз, став ініціатором широкого використання гіпсової пов’язки при пораненнях і переломах кінцівок.
Важливим етапом у розвитку військової медицини стали російсько-японська війна 1904–1905 рр. і особливо Перша світова війна 1914–1918 рр.
У ХІХ ст. вважалося, що у воєнний час до лав збройних сил може бути призвано не більше 10% від усього населення держави. Під час Першої світової війни, як відомо, число мобілізованих в армії більшості держав, що брали в ній участь, наближалося до 20% від чисельності населення. Величезні санітарні втрати вимагали нових поповнень, яких не могли дати ослаблені, виснажені війною країни. Саме в цих умовах набула нового значення, існуюча і в попередні часи, одна з основних функцій військової медицини – повернення в стрій поранених і хворих воїнів після їх одужання.
У війнах початку ХХ ст. складалися найважливіші елементи армійських і фронтових операцій, значного розвитку набули стратегія, оперативне мистецтво. Суттєво змінилися у зв’язку з цим і організація медичної служби, форми і методи використання її сил і засобів.
В російсько-японській війні, зокрема, значно ширше, ніж в попередніх війнах, стала застосовуватися само- і взаємодопомога: на забезпечення кожного військовослужбовця був введений індивідуальний “асептичний” (перев’язувальний) пакет. Передбачалося виділення категорії легкопоранених (легкохворих) для лікування їх на головних перев’язочних пунктах. Для евакуації поранених і хворих в тил використовувалися військово-санітарні потяги. Здійснювалися заходи із затримки легкопоранених та інфекційних хворих у діючій армії. Щоб не допустити їх евакуації вглиб території країни, при тилових евакуаційних комісіях створювалися збірні пункти – прототипи майбутніх сортувальних госпіталів.
Під час Першої світової війни гостро проявився основний недолік в організації медичного забезпечення діючої армії – розрив між процесом лікування поранених і хворих та їх евакуацією.
Негативне значення мали багатовідомчість у керівництві організацією медичного забезпечення армії, залучення до вирішення питань надання медичної допомоги, лікування, евакуації поранених і хворих, укомплектування і постачання медичних закладів великої кількості різних державних і громадських відомств та організацій.
1 2 3 4 5