Ім'я файлу: Курсова - СТАТУТ ГРОМАДИ.docx
Розширення: docx
Розмір: 91кб.
Дата: 11.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсова- Конституційно-правова відповідальність.docx
Курсова - КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ.docx
Курсова - МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ.docx
ВІТАЄМО ВЕСНУ КОНСПЕКТ.docx
Tsenyova 1-23-14 - eui - Z.docx
5.2. Заняття Українська сорочка. Малювання.docx
Розширення: docx
Розмір: 91кб.
Дата: 11.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсова- Конституційно-правова відповідальність.docx
Курсова - КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ.docx
Курсова - МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ.docx
ВІТАЄМО ВЕСНУ КОНСПЕКТ.docx
Tsenyova 1-23-14 - eui - Z.docx
5.2. Заняття Українська сорочка. Малювання.docx
1.2. Місце статуту територіальної громади в системі
локальних джерел конституційного права
Важливим питанням у дослідженні теоретичних основ статутів територіальних громад як пріоритетних нормативно-правових актів місцевого самоврядування та джерел конституційного права є аналіз їх місця та ролі в системі локальних джерел конституційного права – нормативних актів суб’єктів місцевого самоврядування. Такі муніципально-правові акти є важливою формою вираження та закріплення норм локальної саморегуляції територіальних громад. Вони фіксують волю місцевого співтовариства, конституюють її.
Саме в муніципальних правових актах і через них проявляється та існує сукупна воля місцевих жителів. За допомогою цих документів воля, яка за своєю природою є
внутрішнім, психічним явищем, виступає ззовні як волевиявлення, здатне здійснити певний ефект, спрямований на досягнення чітко визначених муніципально значущих наслідків.
В основу такого аналізу доцільно покласти порівняння юридичних властивостей, юридичної сили, термінів та адресатів дії, функціональної та галузевої спрямованості, механізму розробки, прийняття та реалізації тих нормативно-правових актів які складають систему актів місцевого самоврядування як локальних джерел конституційного права тощо.
Соціально-правова природа усієї системи нормативних актів місцевого самоврядування детермінована наступними обставинами.
Відповідно до Конституції України в Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування (ст. 7). Виходячи з цього, місцеве самоврядування визнається як природне право територіальної громади – право місцевого населення самостійно та під свою відповідальність вирішувати питання місцевого значення незалежно від державних структур, в межах законів, власної фінансово- економічної бази та в своїх інтересах. Держава за допомогою правових заходів лише впорядковує, зовнішньо оформлює самоврядну активність територіальних громад, не встановлюючи її. Тим самим місцеве самоврядування проголошується явищем громадського, а не державного життя. Визнаючи та гарантуючи дане право, держава дає можливість самостійно розвиватися територіальним громадам, у тому числі шляхом самостійної розробки, прийняття та реалізації власних нормативних актів, серед яких найвищою нормативною формою локальної саморегуляції є статут територіальної громади.
Місцеве самоврядування варто розглядати як інститут прав і свободи людини і громадянина. Право самостійно, без втручання ззовні, у різноманітних формах (але в рамках загальної конституційної законності), у тому числі шляхом видання нормативних актів місцевого самоврядування, вирішувати власні проблеми та урядувати своїм життям, є органічною частиною системи прав людини і громадянина у демократичному суспільстві. Це право знаходить свою присутність практично в кожній сфері життєдіяльності людини (економічній, соціальній, культурній, політичній та ін.), відображаючи життя людини в особливому якісному стані, пов’язаному як із затвердженням у громадській свідомості та практиці ідеї свободи особи, так і розумінням того, що найкращою мірою вирішити проблеми людини може лише та влада, яка найближче знаходиться до неї, і цією владою є місцеве самоврядування [9, с. 127].
Конституція України, закріплюючи місцеве самоврядування як один з інститутів конституційного ладу, гарантує організаційну, правову та фінансову незалежність місцевого самоврядування. Виходячи з цього, місцеве самоврядування не може розглядатися як структурний та функціональний елемент системи державної влади. Це означає, що місцеве самоврядування як одна з основ конституційного ладу має джерелом свого існування не державну, а конституційну волю народу, виступає як фундаментальний конституційний принцип, який встановлює, визнає та гарантує управлінську, правотворчу, економічну незалежність територіальних громад та її органів і посадових осіб, формування і обрання яких є справою самого населення, природного об’єднання жителів певної території.
Такий підхід до розуміння місцевого самоврядування та прав його суб’єктів у сфері муніципальної нормотворчості дозволяють деяким авторам розглядати акти суб’єктів місцевого самоврядування як акти місцевих спільнот, а норми які містяться у цих актах – як „корпоративні” норми, тобто норми, які виходять з певного локального співтовариства або його органів, регламентують внутрішню організацію, основні напрями його діяльності, взаємні права та обов’язки його учасників, які підкріплюються авторитетом та впливом цього співтовариства [10, с. 15].
Як і інші „корпоративні” норми, норми територіальних громад насамперед є обов’язковими для населення території, яке проявляє свою свідому та добровільну належність до даного локального співтовариства.
Прикладом санкціонування державою муніципальної правотворчої діяльності у формі державної реєстрації актів місцевого самоврядування є практика реєстрації статутів територіальних громад. Так, відповідно до ст. 19 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” статут територіальної громади підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України [11, с. 261].
Варто зазначити, що правова природа державної реєстрації статутів територіальних громад ще недостатньо досліджена. Як правило, мету реєстрації пов’язують з обліком і контролем певних фактів, подій та явищ, засвідченням дійсності та наданням їм законного (легітимного) статусу. Але, проведені деякими вченими дослідження правового інституту державної реєстрації статутів територіальних громад дають підстави не погодитися з тим, що ця реєстрація носить лише облікову функцію [12, с. 18].. Також, як зазначає В.М. Кампо, єдиною метою такої реєстрації є не прагнення держави до „урізання” змісту самоврядування, а лише її бажання переконатись у тому, що конкретний статут прийнято на основі Конституції та законів України [13, с. 47]. Таким чином, нормотворець прагне погодити розмаїтість з єдністю, що є умовою оптимального функціонування суспільно- державного організму.
Значною мірою останній висновок випливає зі змісту Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад143, яке визначає умови та порядок державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст. Реєстрація статутів територіальних громад сіл, селищ, міст (крім Києва, Севастополя і міст обласного значення) здійснюється районними, міськрайонними (у разі утворення) управліннями юстиції, а статутів територіальних громад міст Києва, Севастополя і міст обласного значення – відповідними міськими управліннями юстиції за заявою встановленого зразка. У свою чергу, згідно Закону “Про столицю України – місто-герой Київ” реєстрація статуту територіальної громади міста Києва здійснюється в Міністерстві юстиції України.
На наш погляд, слід критично відноситися до пропозицій щодо розробки типового статуту територіальної громади шляхом прийняття окремого закону, у якому в імперативному порядку визначалися б об’єкти муніципального статутного регулювання. Це, за умовою реалізації такого сценарію, привело би до повної уніфікації відповідних суспільних відносин та нівелювання установчої ролі статутів територіальних громад як документів, що відображають історичні національно-культурні, соціально-економічні та інші особливості місцевого життя відповідної територіальної громади. У зв’язку з цим, ми вважаємо за доцільне визнати на законодавчому рівні право на створення модельних (типових) статутів територіальних громад за асоціаціями, союзами та іншими добровільними об’єднаннями органів місцевого самоврядування. Такі модельні акти носили би виключно рекомендаційний характер та могли б бути зразками для розробки статутів територіальних громад із врахуванням статусу окремих видів територіальних громад та місцевих особливостей
Необхідно враховувати, що незалежно від форми санкціонування муніципальної правотворчої діяльності, характер правотворчих рішень місцевого самоврядування також обмежений законодавством. В силу прямої вказівки частини першої ст. 73 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. Така законодавча регламентація свідчить, що акти суб’єктів місцевого самоврядування обмежені за територіально- суб’єктною ознакою.
Крім того, аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що держава санкціонувала утворення суб’єктами місцевого самоврядування тільки регулятивних норм. Охоронювальні приписи, які містять положення про міри публічного примусу за правопорушення, тобто міри відповідальності, самі муніципальні органи встановлювати не можуть. Адже, відповідно до пункту 22 частини першої ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Також у ст. 146 Конституції України встановлюється, що „питання ... відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом”.
Такий підхід законодавця є абсолютно закономірним. Адже пріоритетними джерелами права місцевого самоврядування безумовно є Конституція і закони України. Однак, не викликає сумнівів, що більшість питань у цій сфері має регулюватися локальними актами – статутами територіальних громад, рішеннями прийнятими шляхом місцевих референдумів, актами органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Аксіоматично, що місцеве самоврядування не може проявлятися поза рамок правового поля держави, але і межі державного регулювання суспільних відносин не безкінечні; запровадження державних правових норм у ті сфери суспільного життя, які можуть підтримуватися у необхідному стані на основі саморегулювання, або зайва державницька деталізація правовідносин приводитимуть до “девальвації” правових норм, які встановлені державою [14, с. 50]. Саме тому, згідно пункту 15 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються лише засади місцевого самоврядування.
Вітчизняний дослідник проблем конституційного права П.П. Шляхтун, розглядаючи акти місцевого самоврядування як джерела права в цілому та конституційного права зокрема, вважає, що важливою складовою конституційного права є нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування – місцевих рад та їхніх виконавчих органів – з предмета цієї галузі права, а також відповідні акти місцевих референдумів. Такі акти, зазначає він, приймаються чи видаються на основі Конституції і законів України, їх дія поширюється тільки на відповідну адміністративно-територіальну одиницю. Найважливішим із актів місцевого самоврядування, констатує П.П. Шляхтун, є статут територіальної громади [15, с. 51].
Отже, однією з ключових ідентифікуючих характеристик усіх актів суб’єктів місцевого самоврядування є їх розуміння як документів. Документи і документування є установленою формою фіксації інформації, необхідної для управління та інших видів діяльності. Саме документ є носієм офіційної інформації. Тому серед усіх актів-документів правові акти місцевого самоврядування займають особливе місце.
РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНИЙ ЗМІСТ, ФУНКЦІЇ ТА КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СТАТУТУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ
На підставі аналізу публікацій українських вчених та практиків про статути територіальних громад, у т.ч., про статути територіальних громад міст, слід зазначити, що часто на ці акти покладають дуже багато сподівань. Наведемо кілька прикладів: Ю. Ю. Бальций пропонує: «статут має обов'язково задекларувати вільне розпорядження власними фінансовими ресурсами. Саме міська рада повинна визначати, як розпоряджатися своїми коштами. Контрольно-ревізійні органи розцінюють це як порушення бюджетного законодавства і нецільове використання коштів. Додаткове відображення цієї норми у статуті дасть можливість впевненіше захищати інтереси територіальної громади перед контрольними і судовими органами. У статуті варто вказати, на які цілі повинні використовуватися кошти і скільки, а також відобразити поняття цільових фондів і загальний порядок їх використання» [16, с. 260]. Однак, наразі відповідні питання регламентуються або загальнодержавними актами, або поточними рішеннями міських рад. Навряд чи доцільно у статуті вказувати, скільки коштів та на які цілі має бути використано;
О. Кухарук та В. Бойко розмірковують: «прийняття статутів дозволить: отримати інструмент розвитку і створення громади; розмежувати функції державних органів влади та органів місцевого самоврядування (в сферах управління, бюджету, власності); захищати громаду і органи місцевого самоврядування від незаконного втручання в їхню сферу компетенції з боку
інших рівнів і суб’єктів влади; врегульовувати діяльність органів місцевого самоуправління (оптимізувати структуру влади місцевих територіальних громад, регламентувати участь громадян в управлінні громадами та ін.), деталізувати механізми контролю за діяльністю органів влади з боку територіальної громади та окремих громадян – її членів; створити ядро кодифікації місцевого нормативно-правового поля; визначити оптимальні для територіальної громади способи забезпечення прав та умов життя громадян на її теренах; забезпечити правове поле, яке ґрунтуватиметься за загальноприйнятих принципах демократії та місцевого самоврядування; конкретизувати і деталізувати порядок реалізації норм законодавства з урахуванням місцевих особливостей; впорядкувати питання, які недостатньо врегульовані законодавством» [17, с.58]. Майже кожне з цих тверджень не відповідає реаліям сучасного предмету статутного регулювання. Статут територіальної громади не створює територіальну громаду, не розмежовує функції державних органів влади та органів місцевого самоврядування, не захищає територіальну громаду і органи місцевого самоврядування від незаконного втручання в їхню сферу компетенції з боку інших рівнів і суб’єктів влади і так далі. Єдиним вірним твердженням є останнє
щодо упорядкування у статуті територіальної громади питань, які недостатньо врегульовані законодавством;
В. Кокоть пише: «статут територіальної громади може допомогти вирішити складні проблеми життєдіяльності, бо визначає: 1) адміністративні межі та склад території відповідної самоврядної адміністративно-територіальної одиниці; 2) структуру територіальної громади; 3) форми здійснення місцевого самоврядування територіальною громадою – форми прямого волевиявлення; систему органів та посадових осіб місцевого самоврядування, органів та посадових осіб внутрішніх громад, органів самоорганізації населення; форми участі громадян у вирішенні питань, віднесених до компетенції територіальної громади; 4) чисельний склад представницького органу територіальної громади;
5) чисельний склад виконавчого органу відповідної місцевої ради; 6) структуру виконавчих органів відповідної місцевої ради; 7) розподіл повноважень між територіальною громадою та її структурними елементами (внутрішніми громадами), органами та посадовими особами територіальної громади; 8) організаційні форми роботи органів та посадових осіб територіальної громади;
принципи розмежування об’єктів комунальної власності між територіальною громадою та її структурними елементами (внутрішніми громадами); 10) перелік об’єктів комунальної власності територіальної громади, що не підлягає відчуженню у будь-якій формі (об’єкти виключного права власності територіальної громади); 11) інші положення [18, с. 10]. Знов-таки, з усього переліку лише п. 3 дійсно має відношення до предмету статутного регулювання;
В. Кокоть додає, що «статут повинен щонайменше: чітко враховувати особливості своєї громади; мати чітко виписані права, обов’язки членів територіальної громади; бути конкретним, невеликим, та зрозумілим для членів громади; передбачати важелі адміністративного впливу на членів громади та господарюючі суб’єкти, що розміщені на території громади».
Як вже було проаналізовано, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» є наразі єдиним актом, який визначає предмет статутного регулювання, і у цьому Законі немає жодної згадки про те, що «статут повинен» регламентувати наведені вище питання;
Ю. Сурмін розмірковує: «одним із серйозніших пороків нашого суспільства є безвідповідальність як керівників, так і рядових громадян, що обумовлена відсутністю необхідної морально-правової регламентації відповідальності. Статут повинен однозначно визначити цю міру відповідальності між органами міської влади і суб’єктами міської громади. Мова йде, насамперед, про відповідальність міської адміністрації за вирішення міських проблем, а також екології, комунального господарства, соціального захисту населення і т.п.» [19, с. 25]. Знов-таки, встановлення такої відповідальності на статутному рівні наразі є таким, що входить у протиріччя з чинним законодавством України;
І. О. Зайцева стверджує, що «метoю більш активного запровадження муніципального cтaтутнoгo пpaвa в пpaктиці теpитopiaльних гpoмaд є: ствopення
дiєздaтних теpитopiaльних гpoмaд; активiзaцiя cтимулiв для poзвитку лoкaльнoї пpaвoтвopчocтi територіальних гpoмaд, удocкoнaлення нopмaтивнo-пpaвoвих aктiв мicцевoгo caмoвpядувaння, щo пpизведе дo poзвитку aктивнocтi членiв гpoмaди в нopмoтвopчих пpoцеcaх мicцевoгo caмoвpядувaння, a нa пpaктицi дoзвoлить ефективнo викopиcтoвувaти нaявнi pеcуpcи тa екoнoмiкo-фiнaнcoвий, культуpнo-icтopичний, coцiaльний тa iнший пoтенцiaл теpитopiaльнoї гpoмaди; виpiшення пpoблемних питaнь, щoдo узгoдження aдмiнicтpaтивнo- теpитopiaльних меж гpoмaд, у т. ч. утворення oб‘єднaних теpитopiaльних гpoмaд; зocеpедження мicцевoї влaди нa виpiшеннi нaгaльних пoтpеб жителiв теpитopiaльнoї гpoмaди, oблaштувaнні блaгoуcтpoю її теpитopiї, дocтупноcті тa якоcті нaдaння aдмiнicтpaтивних тa coцiaльних пocлуг жителям гpoмaди, виpiвнювaнні якocтi життя мicьких тa ciльcьких територій [20, с. 201]. На наш погляд, навряд чи статут територіальної громади може підвищити ефективність використання наявних ресурсів та потенціалу територіальної громади, а також сприяти зocеpедженню мicцевoї влaди нa виpiшеннi нaгaльних пoтpеб жителів.
Таким чином, висловлені у наведених цитатах очікування дослідників та практиків мають скоріше перспективний характер, ніж орієнтовані на сучасність. Дослідження статутів територіальних громад українських міст, у т.ч. порівняння їх з Конституцією України 1996 р., надають підстави сформулювати основні напрями вдосконалення статутів територіальних громад українських
міст.
У цьому розділі напрями вдосконалення статутів територіальних громад українських міст угруповано таким чином:
по-перше, сформульовано сучасні напрями вдосконалення нормативної регламентації статутів територіальних громад українських міст. Це ті пропозиції, які можна реалізувати наразі, вони не потребують значних змін у чинному законодавстві;
по-друге, запропоновано перспективні напрями вдосконалення нормативної регламентації статутів територіальних громад міст в Україні. Ці пропозиції потребують істотного перегляду муніципального законодавства
України. Перспективні напрями вдосконалення нормативної регламентації статутів територіальних громад українських міст викладено шляхом обґрунтування необхідності введення у науковий обіг поняття «концепція статутів територіальних громад українських міст», виокремлення двох концепцій статутів територіальних громад українських міст та їх порівняння.
До сучасних напрямів вдосконалення нормативної регламентації статутів територіальних громад українських міст належать:
необхідність детальної регламентації тих форм локальної демократії, які законодавець відніс до предмету статутного регулювання;
необхідність виваженої регламентації історичних, національно- культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування.
У процесі порівняння формальних та змістовних ознак Конституції України 1996 р. та статутів територіальних громад українських міст було виявлено, що одна з відмінностей між ними полягає у тому, що у чинному законодавстві України не міститься норм щодо предмету конституційного регулювання, а зі статутами територіальних громад міст ситуація є зовсім іншою. Відповідно до низки статей Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», у статутах територіальних громад, у т. ч. у статутах територіальних громад міст, мають бути конкретизовані матеріальні та процесуальні норми щодо: 1) порядку проведення загальних зборів громадян за місцем проживання; 2) порядку внесення місцевої ініціативи на розгляд місцевої ради; 3) порядку обнародування рішення місцевих рад, прийнятого з питання, внесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи; 4) порядку формування та організація діяльності рад; 5) порядку організації громадських слухань.
По-перше, з цього випливає висновок про важливість прийняття статутів територіальних громад міст. З цієї точки зору тезу можна пояснити так: Закон
«Про місцеве самоврядування в Україні» вкрай поверхньо регламентує такі форми безпосереднього народовладдя, що можуть бути популярними на місцевому, у т.ч. на міському рівні, як загальні збори громадян за місцем
проживання, місцеві ініціативи тощо. Фактично, їм присвячено лише по одній, невеликій за обсягом, статті у цьому Законі, останній пункт кожної з цих статей містить бланкетну норму про те, що відповідні питання можуть бути врегламентовані статутом територіальної громади.
По-друге, з цього випливає практична рекомендація: закріпити у відповідних статтях Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» не тільки норму, яка б відсилала до статуту територіальної громади, але й чітко зазначити, що має бути додаток до статуту, у якому здійснено регламентацію певного переліку питань щодо тієї чи іншої форми локальної демократії.
У такому випадку, зміни необхідно буде внести до ч. 3 ст. 8, ч. 2, 4 ст. 9, ч. 4 ст. 10 та ч. 4 ст. 13 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Для того, щоб сформулювати відповідні зміни, необхідно більш ґрунтовно дослідити усі перераховані вище п’ять питань, що не є предметом цього дисертаційного дослідження. Тому наведемо лише один приклад. Так, ч. 4 ст. 13 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» наразі має таку редакцію: «4. Порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади» [21].
Також, у разі внесення відповідних змін та доповнень до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», вже прийняті статути територіальних громад міст у разі відсутності таких додатків зазнали б змін та доповнень. Це безперечно сприятиме більш активному залученню населення до участі у здійсненні міського самоврядування. Вчені вже доволі давно привертають увагу до того, що
«при проектуванні норм статуту територіальної громади доцільно розробити чіткі, зрозумілі і дієві положення про форми безпосередньої участі членів територіальної громади у місцевому самоврядуванні, закріпити на рівні статутів інноваційні форми безпосередньої участі громадян у місцевому самоврядуванні».
З одного боку, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що «з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально- економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста».
З іншого боку, у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» прямо не закріплено, що ці особливості мають бути наявними у статуті територіальної громади у разі його прийняття. З приводу цього Н. О. Чудик застерігає: «у статуті територіальної громади важливо чітко визначати обсяг та межі муніципального статутного регулювання, щоб з одного боку, не вийшов занадто об’ємний, еклектичний документ, який би містив надмірно загальні положення або дрібні питання, які можна було б врегулювати у спеціальних положеннях чи інших локальних актах, та, з іншого боку, щоб статут не став формальним документом, який поверхово, не враховуючи будь-яких історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування у конкретному селі, селищі або місті, відтворює положення чинного законодавства. Тому, по можливості, статут територіальної громади має включати ті норми, які є необхідними в практиці місцевого самоврядування, максимально конкретизувати основні законодавчі норми та лише за необхідності цитувати статті законів, щоб того, хто звертається до тексту статуту не змушувати займатися пошуком інших нормативних актів» [22, с. 74].
Слід зазначити, що наявні наразі вимоги законодавця до змісту статутів територіальних громад надають можливість індивідуалізувати зміст цих статутів таким чином, щоб не тільки підкреслити, але й розвинути ті особливості територіальних громад, які є їхнім «брендом» та вигідно відрізняють ці територіальні громади від інших.
Традиційно планування поділяється на короткострокове та довгострокове. Наявність сучасних напрямів вдосконалення статутів територіальних громад українських міст – виділення яких є прикладом короткострокового планування розвитку цих підзаконних актів – викликає необхідність виокремлення і перспективних напрямів. Наявність перспективних напрямів вдосконалення статутів територіальних громад українських міст свідчить про увагу, що приділяється розбудові міського самоврядування у державі.
Т. М. Слінько пише: «критично ставлячись до законодавства України про місцеве самоврядування, можна констатувати, що воно формувалося спонтанно… та без необхідної взаємоузгодженості законодавчих актів, прийнятих у різні часи та з різних питань організації місцевого самоврядування» [23, с. 91]. Як раз такої взаємоузгодженності можна досягнути шляхом реалізації запропонованої вперше в українській юридичній науці Перспективної концепції статутів територіальних громад міст.
Дійсно, з одного боку, вчені цілком справедливо зазначають, що «найважливіші суспільно значущі характеристики територіальної громади як первинного суб'єкта муніципальної влади мають прояв у тому, що вони формують уявлення кожної людини як жителя свого населеного пункту про особливості ментальності суспільства та держави, демократичні інститути публічної влади та механізм її здійснення. Усі публічновладні самоврядні інститути не нав'язуються населенню згори, а уходять своїми коріннями в сутнісні природно-правові ознаки територіальної громади як первинної суб'єктної основи громадянського суспільства. Стан правової держави, ефективної державності, цивілізованого громадянського суспільства та муніципалізму залежить від рівня розвиненості та самоорганізованості місцевого населення в дієздатні територіальні громади, якості їх функціонування» [24, с. 172].
Отже, наразі статути територіальних громад міст не розглядаються як обов’язковий акт локального характеру. Але аргументи на користь того, щоб зробити прийняття статуту територіальної громади обов’язковим, а не факультативним, є більш переконливими, ніж аргументи проти цього.
1 2 3