Скотоферма (Ферма тварин)Джордж Орвелл сторінка 6

ходіть! Забирають Гнідка!" Не чекаючи на дозвіл свині, тварини припинили працю і
помчались до обійстя. Так воной було: на подвір'ї стояв великий, закритий віз; в нього була запряжена пара коней стіну воза прикрашував якийсь напис; на передку сидів чолов'яга хитрого вигляду, в мілкому капелюсі. Стоянка Гнідка була порожня.
Тварини юрбою оточили воза. "Бувай здоров, Гнідко! — Закричали хором, — бувай здоров!"
"Дурні! Дурні! — Гукав Беніямін, дрібцюючи довкола них і копаючи землю малими копитцями. — Дурні! Чине бачите, що написано на стінці цього воза?"
Це спинило і втихомирило їх. Дереза почала відчитувати слова, літеру за літерою.
Та Беніямін відіпхнув її на бік і прочитав серед смертельної мовчанки:
"Альфред Сіммондс, Коноріз і Продуцент Клею, Вілінгдон. Продавець шкур і
кістяної муки. Постачання халабудок для собак" Розумієте що це значить Гнідка везуть до коноріза!"
Крик жаху роздався з грудей усіх тварин. В цей мент чолов'яга на передку шмагнув по конях і віз жвавим труськом рушив з подвір'я. Усі тварини кинулись за ним і
кричали щодуху. Конюшина протиснулась наперед. Віз починав котитись все швидше й швидше. Конюшина спробувала примусити негнучкі члени до гальопу, але не спромоглась на більще як швидкий клус. "Гнідку! — гукала вона. — Гнідку! Гнідку!
Гнідку!" Гнідко неначе почув голос назовні, бо якраз в цей мент його лице з білою смугою на носі появилося у малому віконці, що було ззаду воза.
"Гнідку! — закричала страшним голосом Конюшина. — Гнідку! Виходь! Виходь швидко! Тебе везуть на смерть!"
Усі тварини підхопили заклик: "Виходь, Гнідку, виходь!" Але віз уже набирав скорости і віддалявся від них. Невідомо, чи Гнідко зрозумів Конюшинині слова. Але через хвилину обличчя його щезло у віконці і з середини воза почулось силенне торохтіння. Він намагався вирватись на свободу, б'ючи в двері. Був час, коли Гнідкові
вистачило б кілька раз вихонути, щоб побити цілого воза на тріски. Та, на жаль, сила покинула його; через короткий час звуки торохтіння копитами почали слабшати.
Тварини з розпуки почали благати коней, що тягли воза, зупинитися. "Товариші,
товариші! — гукали вони, — не везіть насмерть свого брата" Та нерозумні звірі, надто темні, щоб второпати в чому справа, тільки прищулили вуха і придали ходи. Обличчя
Гнідка не появилось удруге у віконці. Комусь прийшла думка побігти навперейми й закрити п'ятизасувні ворота. Але було вже запізно: віз за мить проїхав крізь них і почав швидко зникати на шляху. Гнідка не бачили більше.
За три дні оповіщено, що він помер у Вілінгдонській лікарні, хоч зазнав усього піклування можливого для коняки. Квікун прийшов сповістити інших про цю новину.
Він казав, що був присутній в останні години Гнідкового життя.
"Це був найбільш зворушливий образ, що я колинебудь бачив! — сказав Квікун,
підносячи ніжку і втираючи нею сльозу. Я був у головах його ліжка до останньої
хвилини. Наприкінці вже, бувши заслабий, щоб говорити, він прошепотів мені на вухо,
що одне тільки турбує його: що відходить перед закінченням вітряка. "Вперед

товариші!" — прошепотів він. — "Вперед во ім'я Бунту. Хай живе Колгосп Тварин! Хай живе Товариш Наполеон Наполеон має завжди раціюі" Такі були його останні слова,
товариші."
Тут Квікун раптово змінив свою поведінку. Він замовк на мить, підозріло скинув оченятами в усі боки і тоді тільки почав продовжувати.
Дійшло до його відома, казав, що коли відвозили Гнідка, хтось розпустив нерозумні
і злостиві чутки. Дехто з тварин, помітивши, що не возі, що забирав Гнідка було позначено "Коноріз", прийшли до недоречного висновку, що Гнідка послали на заріз.
Воно майже неймовірно (казав Квікун), як тварини могли бути такі безглузді. Ясно,
гукав він обурено, микаючи хвостиком і переплигуючи з боку на бік, ясно, товариш
Наполеон відомий їм з ліпшого боку Пояснення було по суті дуже нескладне. Віз був колись власністю коноріза, його потім купив коновал, що ще не встиг був замалювати попереднього прізвища. Ось чому повстала помилка.
Тварини почули це з величезною полегкістю. А коли Квікун далі уроздріб і
наглядно розказував, яка була смертна постіль Гнідкова, про те як ним прекрасно піклувалися, про дорогі ліки, що за них платив Наполеон, не зважаючи на ціну, останні
сумніви зникли, і сум, що вони відчували з приводу смерти товариша, злагіднювала думка, що він, принаймні, відійшов щасливо.
Наполеон особисто появився на зборах у найближчу неділю і виступив з" короткою посмертною промовою на честь Гнідка. Він казав, що не можна було привезти тлінних останків незабутнього товариша, щоб їх поховати в колгоспі; за те він наказав сплести великий вінок із лаврини, що росла усадку перед панським будинком; він додав ще, що свині наміряються в скорому часі відбути бенкет на честь Гнідка. Наполеон закінчив свою промову, згадавши дві улюблені Гнідкові приповідки: "Працюватиму дужче" і
"Товариш Наполеон має завжди рацію". На його думку було б дуже добре, коли б усі
тварини засвоїли собі ці приповідки.
У день бенкету віз бакалійника приїхав з Вілінгдону і скинув перед панським будинком велику щаблясту скриньку. Цієї ночі чути було звуки галасливих пісень;
почулось щось подібне на гарячу суперечку; усе закінчилось біля одинадцятої години жахливим дзенькотом роз'биваного скла. На другий день ніхто не ворухався в панському будинкові до здобули грошей на купівлю нової скриньки віскі. МИНУЛИ
роки. Пори року чергувались, непомітно пролітало коротке життя тварин. Прийшов час, коли давніх передбунтових днів не пам'ятав уже ніхто, крім Конюшини, Беніяміна,
Крука Мойсея і кількох свиней.
Померла Дереза. Померли собаки. Помер Джонс — закінчив життя в притулку для п'яниць в іншій частині графства. Забули й про Білана. Хіба що одиниці, що його знали колись, пам'ятали про нього. Конюшина була тепер стара, товста кобила, суглоби її
стали неповороткі, а очі мали нахил сльозитися. Вже два роки час їй було бути на пенсії, але поправді жодна тварина ще не пішла на пенсію. Давно вже перестали подейкувати про потребу виділити край пасовища для літніх тварин. Наполеон змінився в дозрілого десятипудового кнура. Квікунові очі так заплили салом, що ледве

міг дивитися. Один старий Беніямін виглядав так само як раніш, хіба що морда йому трохи посивіла; від смерти Гнідка він став ще більше непривітний і мовчазний, як раніше.
В колгоспі було тепер значно більше мешканців, хоча приплід і не був такий великий, як сподівалися у давні часи. Для багатьох тварин, що народилися, Бунт був лише неясною традицією, що її передавали на словах куплено багато нових тварин, що до свого прибуття в колгосп ніколи й згадки про щось таке не чули. В колгоспі крім
Конюшини налічували ще троє коней. Вони були хороші стрункі створіння, охочі
робітники і добрі товариші, але дуже дурні. Показалося, що жоден із них не був здібний у вивченні абетки вийти за літеру Б. Вони приймали все, що їм розказували про Бунт і
основи тваринізму, особливо з вуст Конюшини, що до неї вони ставились з майже синівською пошаною; але можна було сумніватися, чи вони з цих гутірок багато розуміли.
Колгосп був тепер заможніший і ліпше зорганізований; його площа збільшилась навіть на два поля, що їх купили в п. Пількінгтона. Будування вітряка нарешті успішно закінчили, колгосп мав вже молотилку, елеватор, побудовано ріжні нові прибудівлі. Але вітряка таки не вжито для витворювання електричної енергії. Він молов зерно і
приносив нічогенький грошовий прибуток. Тварини працювали тяжко при будуванні
другого вітряка: їм казали, що коли його закінчать, то поставлять в ньому динамомашини. Але більше не було вже мови про розкоші, що про них колись Білан навчив мріяти тварин: стайні з електричним освітленням, з гарячою й холодною водою
і трьохденний трудотиждень. Наполеон виступив проти ціх ідей як ворожих духові
тваринізму. Він казав, що найправдивіше щастя полягає у важкій праці і
невибагливому житті.
Так якось виглядало, що колгосп розбагатів, а тварини не стали ні трохи багатіші,
крім, очевидно, свиней і собак. Може це було частково тому, що стільки було свиней і
стільки собак. Воно не те, щоб ці створіння на свій спосіб не працювали. Як невпинно пояснював Квікун, при догляді і організуванні хутора було безконечно багато праці.
Велика частина тієї праці була така, що її інші тварини-невігласи не в силі були б збагнути. Наприклад, Квікун розказував їм, що свині посвячували багато виснажного труду таємничим речам, що називались "акти", "звіти", "протоколи", "меморандуми".
Це все були великі клапті паперу, що їх треба було густо вкрити письмом, а як тільки вони були вже вкриті, їх вкидали у піч і палили. Квікун казав, що це має особливе значення для добробуту хутора. Проте ані свині, ані собаки не виробляли жодного харчу власною працею, а було їх немало і їхні апетити завжди були прекрасні.
Що до решти, то їхнє життя, наскільки вони могли його оцінити, осталось таким,
яким було раніш. Вони назагал були голодні, спали на соломі, пили з ставка,
працювали на полі; зимою дошкуляв їм холод, літом комашня. Нераз старші між ними напружували слабу вже память і намагались з'ясувати собі, чи у перші дні Бунту, коли
Джонса тільки-що були прогнали, справи їхні стояли ліпше чи гірше як зараз. Та вони не могли собі пригадати. Теперішнього свойого життя не могли ні з чим порівняти: не

могли ні на що спертися, крім рядів Квікунових чисел, а ті незмінно доказували, що все йшло на ліпше й на ліпше. Трарини дійшли до висновку, що це нерозв'язна проблема у всякім разі тепер у них було мало часу для міркування про такі речі. Тільки старий
Беніямін заявляв, що пам'ятає кожну подробицю свойого довгого життя і що добре знає: справи ніколи не стояли тайне могли стояти) набагато ліпше, чи набагато гірше
— бо голод, невигоди і розчарування це незмінний життєвий закон.
А в тім тварини ніколи не втрачали надії. Що більше, вони ніколи ні на мить не втратили почуття переваги і гордости з того, що вони є громадяни Колгоспу Тварин.
Вони все ще були одиноким колгоспом в цілому графстві ба — в цілій Англії! — де власниками й управителями були тварини. Усі вони, навіть наймолодші, навіть приходні, приведені з хуторів, що стояли за десять, а той двадцять миль, цьому безпреривно дивувались. А коли вони чули грюкіт рушниці і лопотіння зеленого прапору на щоглі, серця їхні сповнювались тривкої гордости, і розмови завджи звертали на давні геройські дні, нате, як прогнали Джонса, як записали Сім Заповідей,
на великі бої, що в них людські загарбники були переможені. Не покинуто ні однієї з давніх мрій. Всі досі вірили в Республіку Тварин, що віщував старий Марко, що повстане, коли людська Нога не топтатиме більше зелених полів Англії. Вона колись прийде. Може й не швидко, може не за життя тварин колгоспу, проте вона прийде.
Може навіть то тут — то там наспівували потай мелодію "Звірів Англії". У всякім разі
кожна тварина в колгоспі знала її, хоч жодна не наважилась би заспівати голосно.
Може й справді їхнє життя було важке і не всі сподівання сповнились; зате були свідомі того, що вони були не такі, як інші тварини. Якщо голодували, тоне тому, що годували людських істот — живоїдів; якщо вони й працювали важко, то принаймні
трудились на себе. Жодне створіння не називало другого "пане. Усі тварин були рівні.
Одного дня, на початку літа, Квікун звелів вівцям піти за собою й вивів їх на другий кінець колгоспу, на зарослий берізками обліг. Вівці провели там цілий день, об'їдаючи березове листя під доглядом Квікуна. Увечорі він вернувся до панського будинку, але тому, що погода була хороша, наказав вівцям остатись на місці. Скінчилось на тому, що вони там пробули цілий тиждень; за цей час інші тварини зовсім їх не бачили. Квікун проводив між ними більшу частину кожного дня. Він казав, що вчить їх нової пісні, і що це вимагає додержання тайни.
Одного лагідного вечора, незабаром після повернення овець, тварини вертались з роботи на обійстя; раптом з подвір'я донеслося злякане кінське іржання. Тварини жахнулись і стали наче вкопані. То був Конюшинин голос. Вона заржала вдруге, і
тварини юрбою упроскік побігли на подвір'я. Там їхнім очам відкрився образ, що
Конюшина була побачила раніше. Це був образ свині, що йшла на задніх ногах.
Так, це був Квікун. Трохи незграбно, наче незвиклий підтримувати свою поважну тушу в цьому положенні, він сунув крізь подвір'я. А через мить із дверей панського будинку вийшов довгий ряд свиней, усі на задніх ногах. Одні робили це ліпше, другі
гірше, деякі навіть трохи хитались і мабуть радо скористали б з підпори якоїсь палиці,
але кожна із них успішно обійшла подвір'я довкола. А накінець почулось сильне

гавкання собак і пронизливе "кукуріку" чорного півня, і вийшов сам Наполеон, велично випрямлений, скидаючи звисока оком то сюди то туди; довкола нього скакали собаки.
У ратиці він держав канчук.
Запанувала смертельна мовчанка. Здивовані, злякані, притискаючись одне до одного, тварини слідкували за довгим рядом свиней, що машерували довкола подвір'я.
Здавалось, що світ обернувся догори ногами. Згодом надійшла хвилина, коли минуло остовпіння і коли не зважаючи на все — не зважаючи на страх перед собаками і на звичку, що виробилась роками, ніколи не скаржитись, ніколи не критикувати, щоб там не трапилось, — тварини може б висловили яке слово спротиву. Але якраз в цю хвилину, неначе на команду, усі вівці почали могутньо блеяти: "Чотири ноги — добре,
дві ноги — ліпше! Чотири ноги — добре дві ноги — ліпше!"
Це тривало пять хвилин без упину. А коли вівці заспокоїлись, не було вже змоги протестувати, бо свині помашерували назад у панський будинок.
Беніямін відчув, що чийсь ніс тручає йогов плече. Він оглянувся. Це була
Конюшина. Її погляд був мутний як ніколи. Не промовивши слова, вона сіпнула його лагідно за гриву і повела за велику клуню, де були записані Сім Заповідей. Деякий час вони стояли вдивляючись на вимащену дьогтем стіну та на білі літери.
"Мій зір ослаб, — сказала вона накінець. — Навіть коли я була молодая не могла прочитати, що тут написано. Але мені здається, що стіна виглядає інакше. Чи Сім
Заповідей осталисть такі, як були звичайно, Беніяміне?"
На цей раз Беніямін погодився зламати своє правило і відчитав їй, що було написано на стіні. Тепер була там тільки одна Заповідь. Вона звучала:
УСІ ТВАРИНИ РІВНІ ТА ДЕЯКІ ТВАРИНИ БІЛЬШ РІВНІ ЗА ІНШІ.
Після цього ні трохи не здалось дивним, що на другий День усі свині, що доглядали за працею в колгоспі, носили канчуки між ратицями. Не здавалося чудним дізнатись,
що свині купили собі радіоприймач, думали провести телефон та передплачували "Джона Булля", "Усього Потрохи" та "Зеркало Дня. Не здавалося чудним бачити, як
Наполеон з люлькою в рилі походжає посадку, що перед панським будинком, ні —
навіть тоді ні, коли свині повиймали Джонсове вбрання з шахов. Наполеон появився в чорному сурдуті, неправильно вшитих мисливських штанах, що запинались під колінами, та в шкіряних камашах; його улюблена льоха появилась у сукні з мінливого шовку, що її пані Джонс звичайно вдягала в неділю.
Минув тиждень. Одного дня над вечір декілька чепурненьких бідок заїхало на хутір. На оглядини запрошено делегацію сусідніх фармерів. їм показували колгосп і
вони висловлювали захоплення усім, що бачили, а зокрема вітряком. Тварини пололи бур'якове поле. Працювали пильно, ледве підводили обличчя від землі, не знаючи кого більше боятись: свиней чи людей-відвідувачів.
Цього вечора з панського будинку було чути сміх та звуки співів. Нараз, коли тварини почули звук перемішаних голосів, їх розібрала цікавість. Що там тепер могло діятись, коли тварини вперше зустрілися з людськими істотами, як рівні з рівними?
Мов змовившись, вони якомога тихо почали закрадатися у садок, що перед панським

будинком.
Перед ворітьми затримались, напівзлякавшись іти далі, але Конюшина повела перед. На шпиньках добрались до будинку і ті зпоміж тварин, що їм дозволяв нате ріст,
заглянули в середину крізь вікно їдальні. Там, довкола довгого столу, сиділо з пів десятка фармерів і з пів десятка найбільш видатних свиней Наполеон займав почесне місце на чолі столу. Свині почували себе зовсім вигідно в кріслах. Товариство розважалося грою в карти, але гру перервали на хвилину, очевидно нате, щоб випити тост. Кружляв великий жбан, кухлі наповнювали пивом. Ніхто не помітив здивованих облич тварин, що заглядали крізь вікно.
П. Пількінгтон з Лисичого Гаю підвівся з кухлем в руці.Він сказав, що за хвилину попросить достойне товариство випити здравицю. Та заки це станеться йому, на його думку, личило б сказати декілька слів.
Джерелом глибокого вдоволення для нього (казав він) — і він цього безсумнівно певен, для усіх присутніх — є відчуття, що довгому періодові недовір'я і непорозумінь прийшов, нарешті, край. Був час — воно не так, щоб він, або хто-небудь з присутніх поділяв такі почування, але був час, коли на достойних власників Колгоспу Тварин сусіди-люди дивились, він не сказав би вороже, та може з деякими застереженнями.