Ім'я файлу: курсова педагогічні умови.rtf
Розширення: rtf
Розмір: 1805кб.
Дата: 24.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
курсова (1).docx
Розширення: rtf
Розмір: 1805кб.
Дата: 24.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
курсова (1).docx
2.2. Розвиток комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок на уроках української мови засобами виконання соціальних ролей
Розвиток мовлення є провідним завданням під час навчання молодших школярів рідної мови. Уміння порівнювати, класифікувати, систематизувати, узагальнювати мовні явища формуються через застосування знань з мови у різних видах мовленнєвої діяльності. Логічно чітке, образне усне й писемне мовлення учня є показником його загального розвитку.
Ефективним засобом розвитку комунікативних умінь є вправи, виконуючи які, учні засвоюють необхідні елементарні комунікативні відомості про текст, збагачують свій словниковий запас, розвивають комунікативно-мовленнєві вміння загалом [ДОДАТОК В].
У системі уроків, які включають відомості про мовлення, учням дається загальне уявлення про спілкування, види мовленнєвої діяльності. Звертається їх увага на відмінності між мовою та мовленням, потрібно зосередити більшу увагу на тому, що мова відображає досвід колективу, а мовлення – досвід індивідуума, бо в мовленні виявляється конкретна людина з її світосприйняттям, з її знаннями та етичними параметрами.
Мовлення – це спілкування за допомогою мовних засобів, що сприймається наслух чи за допомогою писемних текстів. Важливо пояснити за допомогою чого здійснюється спілкування між людьми. Учні знайомляться з такими основними правилами спілкування, як: учитися допомагати іншим і словом, і ділом; намагатися, щоб спілкування було для людей корисним і приємним,
бути завжди уважними, ввічливими і доброзичливими при спілкуванні, поважати думку співрозмовника; уживати якомога більше слів, які підкреслюють шанобливе ставлення до людей. Наприклад: «даруйте», «перепрошую», «дякую», «будь ласка» і т.д.; уважно слухати інших;
пам’ятати: неввічливо багато говорити про себе, перебивати співрозмовника;
говорити про те, що може бути цікавим адресатові мовлення. Враховувати його вік, характер та інтереси; не розмовляти без потреби голосно, не вживати грубих слів; учитися відчувати настрій співрозмовника, його ставлення до ваших слів. Намагатися не виявляти свого поганого настрою.
Варто звернути увагу учнів на те, що говорить народна мудрість про правила спілкування. Для цього слід запропонувати на пам’ять вузлик народних повчань:
«Ввічливість є мовою, якою може говорити німий та яку почує і зрозуміє глухий».
«Від прекрасних слів язик не відсохне».
«Від меча рана загоїться, а від лихого слова – ніколи».
«Добрим словом мур проб’єш, а лихим і в двері не ввійдеш».
«Лагідні слова роблять приятелів, а гострі слова – завзятих ворогів».
«Мовчи, язичку, дістанеш паляничку».
«Холодним словом серце не запалиш».
«Говорити – не горох молотити».
«Пізнати з мови, якої хто голови».
«Ввічливість нічого не коштує, але все купує».
«Добре тому жити, хто вміє говорити» [2, c.154-156].
Для кращого запам’ятовування прислів’їв і приказок можна практикувати на кожному уроці мови «хвилинку народної мудрості». Таким чином, формується духовний світ учнів і збагачується їх словниковий запас.
Прислухаймося до побутового спілкування людей. Бачимо, як згубно формалізується українська мова, а злива вульгарщини і хамства затоплює живе мовлення. Хіба це закладено в нашому менталітеті?
Тому вчитель повинен формувати мовну особистість – людину, яка вільно володіє українською літературною мовою. Провідним у школі має бути вивчення живої (звукової) мови (коли переважає багате, розмаїте зв’язне мовлення). Насамперед, необхідно привернути увагу учнів до словників, адже вони допомагають продуктивніше працювати, особливо тоді, коли треба написати переказ, твір, вільний диктант, перекласти текст. Саме тому на уроках діти ознайомлюються з орфографічним, орфоепічним, тлумачним словниками, також словником синонімів, антонімів та іншими, навчаються практично їх використовувати [43, c.19-20].
Тексти у підручнику можна розділити на ті, що використовуються для, так би мовити, "звичайного" слухання та читання й обговорення, та ті, на яких опрацьовується той чи інший прийом, важливий для ефективного слухання (читання). Серед останніх — матеріали, що мають на меті формування в учнів уміння стежити за розвитком думки у тексті, передбачати те, що буде далі. У них тексти поділено на частини; після слухання (читання) кожної з них учні мають подумати, як розвиватимуться події далі, спробувати пояснити, чому вони так думають. Наступний уривок учні слухають (читають) більш зацікавлено, бо намагаються перевірити, наскільки правильними були їхні припущення. Цей прийом призвичаює дітей слухати (читати) активно, відчувати себе ніби співавтором твору, оцінювати майстерність письменника у побудові тексту і формувати власне ставлення до нього.
Розвитку мислення під час читання сприяє і вміння бачити складові частини змісту тексту, усвідомлювати, з яких підтем він складається. У підручнику регулярно пропонуються завдання знайти у тексті певні частини (у тому числі, за даним планом), самостійно поділити текст на частини та ін. Представлена у підручнику робота над деформованим текстом, частини якого подано у невідповідному порядку. Учням треба подумати над змістом кожної частини і вирішити, в якому порядку їх слід розташувати, щоб одержати впорядкований текст [1, c.165-167].
Вкрай необхідною є робота, спрямована на розвиток в учнів уміння ставити запитання до тексту, щоб краще зрозуміти його. У підручнику є матеріал про можливий зміст запитань, і його треба обговорити з учнями, а потім звертатися до цього роз'яснення у наступній роботі над текстами. Головна мета цієї роботи — призвичаїти дітей ставити не лише так звані "буквальні" запитання про фактичний зміст (хто? що? де? коли? й под.), на які, звичайно, прямі відповіді у тексті. Ця частина змісту, безумовно, є важливою, її сприймання, розуміння становить певну проблему для багатьох учнів, тому слід уважно ставитися до розуміння фактичного змісту. Однак треба допомогти учням навчитися ширше дивитися на текст і ставити запитання, що виходять за межі буквального, фактичного змісту. Це запитання про значення слова й виразу (пряме й переносне, образне), про причиново-наслідкові зв'язки, смисл того, про що йдеться у тексті [15, c.40].
Особливо необхідними є запитання, що стосуються свого ставлення до сказаного, його зв'язку із особистим життєвим досвідом, зіставлення власного погляду з тим, що думають інші й под. При цьому вчителеві не слід категорично схиляти учнів до єдино правильного (як правило, висловленого ним самим) погляду. Думка вчителя, певна річ, теж має бути вислухана, але як одна з інших, яку цікаво обміркувати, обговорити, зіставити з іншими. Важливо не лише сформувати належне ставлення учнів до певних фактів, проблем, а й навчити їх самостійно мислити, аргументувати свою думку, визнавати право іншого думати інакше, зіставляти свою думку з різними поглядами на речі і у разі переконливості аргументів погоджуватися з ними. Іншими словами — розвивати в учнів критичне (що передусім означає — самостійне) мислення.
Цілком очевидно, що така робота з аудіювання та читання сприяє розвиткові й інших видів мовленнєвої діяльності — говоріння та письма. Адже йдеться про вміння бачити відповідність матеріалу темі, розрізняти у ньому підтеми (відповідно — частини тексту), оцінювати послідовність у розгортанні матеріалу. Так само важливим для продукування мовлення є робота над смислом (основною думкою) твору, виявленням у тексті власної позиції, ставленням до можливості різних поглядів на одне й те саме явище тощо. Саме це має складати важливу частину роботи над усними й письмовими висловлюваннями учнів переказами та творами [35, c.44].
У цілому слід поєднувати роботу над усними та письмовими переказами й творами, які виголошують (пишуть) за чітко визначеними правилами, звичайно, передбачають розгорнуту підготовчу діяльність, — з невимушеними, непідготовленими усними та письмовими висловлюваннями, що наближають навчання до життя, розвивають спонтанне мовлення, необхідне у реальних життєвих ситуаціях.
Спеціальної уваги надається розвитку діалогічного мовлення. Крім регулярного застосування завдань, що пропонують обговорити з однокласниками ту чи іншу проблему, доцільно використовувати матеріали, які пояснюють особливості діалогічного мовлення, пропонують мовний матеріал для складання реплік діалогу, пропонують узагальнений зміст можливого діалогу, обговорюють з учнями правила спілкування [ДОДАТОК Д].
Такі матеріали, як і ті, що стосуються аудіювання й читання, необхідно обговорювати з учнями, а потім регулярно повертатися до них в організації подібних видів діяльності. Перше ознайомлення з текстами, що містять подібні матеріали, може бути організоване різними способами: учитель читає або переказує його, а потім пропонує прочитати мовчки і знайти певне місце; текст читає хтось із підготовлених учнів; учням пропонують план тексту і дають завдання прочитати його і знайти у ньому частини, що відповідають плану; крім того, можуть бути застосовані різні форми парної та групової роботи. Та головне – матеріал таких текстів має постійно використовуватись у роботі на наступних уроках [38, c. 70-71].
До того ж, слід мати на увазі, що комунікативний підхід до навчання передбачає: мовлення використовується передусім для спілкування, і важливо забезпечити на уроках умови для цього. Не можна вважати нормальною картину, коли один учень говорить, звертаючись до учителя і часом стоячи до більшості класу спиною, а інші або дивляться йому в потилицю, або й зовсім не звертають на нього уваги, чекаючи своєї черги чи думаючи про своє. У цьому разі ніяк не виконуються елементарні правила спілкування і культивується лише прагматичний інтерес до виставленої вчителем оцінки за роботу.
В педагогічній роботі поширена практика застосування парних та групових видів роботи, і вона свідчить про велику зацікавленість у ній учнів. Вони прагнуть бути вислуханими (хай і не всіма, а лише групою учнів або й одним співрозмовником), їм подобається читати напівголосно один одному у парі, вони дуже люблять читати свої твори класу (особливо, якщо їм нададуть право сісти на цей час у так зване "авторське крісло") тощо.
Звичайно, належна організація парної та групової роботи потребує від учителя неабиякої напруги; звісно, він не зможе прислухатися до кожного учня, і цілком можливо, що вони говоритимуть не зовсім так, як слід, але переваги одночасного залучення до роботи усіх учнів не можна переоцінити.
Саме тому доцільно використовувати різні способи організації роботи у парах та невеликих групах. Вони стосуються як діалогічного, так і монологічного мовлення, читання й письма, а також роботи над мовним матеріалом і правописом. Важливо залучати учнів до активної участі в освоєнні способів діяльності, треба також призвичаювати їх до роботи з текстами, які містять опис певних процесів (у цьому разі — розумових, які передбачають спілкування).
Мова – це підмурівок культури, мистецтва народу. «Немає мови – немає пісні, казки». Тому найголовніше завдання учителя – навчити дітей вільно користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях, під час сприймання, відтворення і створення висловлювань із дотриманням українського мовленнєвого етикету, виховати в них потребу у вивченні рідної мови. Так формується мовна культура людини, яка є її портретом, певним захистом від грубості і зла [24, c. 15].
Навчання культури мовлення проводиться у зв’язку з вивченням фонетики, лексики, граматики і направлене на розвиток в учнів свідомого ставлення до свого мовлення і мовлення навколишніх. Завдання навчання мовної культури полягає в тому, щоб допомагати учням оволодіти правильним і комунікативно доцільним мовленням.
Комунікативний підхід до навчання української мови в початкових класах став домінуючим у сучасній методиці й практиці шкільного навчання, що насамперед передбачає засвоєння її безпосередньо через спілкування. Отже, основна увага вчителя зосереджується на мовленнєвій діяльності учнів на уроці. Одночасно передбачається і засвоєння мовного матеріалу, і формування мовно-мовленнєвих умінь та навичок.
Кожен вчитель - творча особистість і може самостійно творити мовленнєві ситуації, які б спонукали учнів до спілкування, виходячи з теми та мети уроку, наявного матеріалу. Важливо лише, щоб робота над формуванням комунікативного мовлення здійснювалася комплексно і поетапно (від формування частково мовленнєвих та загальномовленнєвих до комунікативно-мовленнєвих умінь), а також систематично [36, c.155].
Отже, проблема формування комунікативно-мовленнєвих умінь на уроках української мови засобами виконання соціальних ролей є досить важливою у системі початкового навчання. Вироблення в учнів навичок практичного володіння рідною мовою, вміння правильно будувати висловлювання в усній і письмовій формі є основним завданням, яке постає перед школою. Метою викладання української мови в початкових класах є удосконалення мовленнєвих та комунікативних умінь учнів на основі засвоєння елементарного курсу граматики та практичного використання набутих знань в усному та писемному мовленні на основі виконання вправ, що спрямовані на підготовку молодших школярів до виконання соціальних ролей [17, c.30].
Комунікативно-мовленнєві уміння – складні психофізіологічні та інформаційно-діяльнісні явища. Вони визначаються як здатність мовця забезпечити правильне застосування словесних і невербальних засобів з метою ефективної взаємодії з учасниками спілкування. Загалом комунікативно-мовленнєві уміння ґрунтуються на основних комунікативних ознаках мовлення: правильності, чистоті, точності, логічності, виразності, образності, доступності, дієвості, доцільності. Зазначені характеристики мовлення розглядають як лінгвістичну інтерпретацію комунікативно-мовленнєвих умінь, яка ґрунтується на змістовому, композиційному та функціональному аспектах мовлення.
ВИСНОВКИ
Виконання курсової роботи дають підстави для наступних висновків:
Пріоритетним завданням сучасної шкільної освіти є виховання цілеспрямованої особистості, прагнучої до максимальної реалізації своїх можливостей, готової до опанування нового досвіду, здатної робити свідомий і відповідальний вибір у різних життєвих ситуаціях. Тому метою навчального процесу стає формування не просто умінь і навичок, а певних якостей особистості, які сприятимуть успішній адаптації молодого покоління в суспільстві і реалізації власних можливостей. Такий підхід передбачає особливий акцент на формуванні соціокультурної компетентності школярів.
Для забезпечення успішної адаптації в шкільному середовищі дітей потрібно вчити спілкуватися з учителями, однокласниками, старшими і молодшими школярами, технічним персоналом, дотримуватись правил поведінки на уроці і перерві, в класі, коридорі, спортзалі, їдальні, актовій залі, на стадіоні, подвір'ї школи тощо. На цю тему на уроках української мови доцільно слухати, читати і переказувати тексти, аналізувати сюжетні малюнки, складати діалоги, обговорювати конкретні ситуації і робити висновки, писати власні тексти.
За допомогою поняття адаптація, соціалізація трактується як процес входження людини в соціальне середовище і її пристосування до культурних, психічних і соціальних факторів. Дещо інакше осмислюється сутність соціалізації в гуманістичній психології, представниками якої є Г.Олпорт, Г.Маслоу, К.Роджерс та ін. В ній соціалізація – це процес само актуалізації «Я – концепції», самореалізації особистістю своїх потенційних творчих здібностей, переборювання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку й самоутвердження. Тут суб’єкт розглядається як саморозвиваюча система, як продукт самовиховання. Ці два підходи не суперечать один одному, а визначають двобічний процес соціалізації.
Вперше визначення соціальної ролі було дано американським соціологом Р. Лінтоном в 1936 р. Він розглядав соціальну роль як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, пов'язану з набором норм, відповідно до яких повинна вести себе в певних ситуаціях особистість.
Предмет українська мова має умови для підготовки учнів початкових класів до адаптації у громадських місцях. Зокрема, в процесі вивчення теоретичних знань з мови і формування та розвитку навичок мовленнєвої діяльності доцільно готувати дітей до виконання соціальних ролей - читача бібліотеки, глядача театру чи кінотеатру, покупця, пішохода, пасажира, перехожого, відвідувача різноманітних культурних заходів тощо. З цією метою варто пропонувати учням вивчати мовні явища на матеріалі текстів, у яких ідеться про поведінку людей у громадських місцях, з обов'язковим аналізом не лише мовного матеріалу, а й культури і правил поведінки персонажів текстів.
Формування мовленнєвої компетентності молодших школярів засобом виконання соціальних ролей у процесі навчання української мови вимагає урізноманітнення форм організації навчальної діяльності. При цьому перевага віддається формам, які створюють таку мовленнєву ситуацію, коли кожний учень має можливість висловитись, проявити себе в комунікативному процесі. Ефективним з таких позицій є інтерактивне навчання, організація якого передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, які сприяють формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії.
З метою формування окресленого кола вмінь використовуються такі методи і прийоми: імітаційний, репродуктивний, оперативний, комунікативний.
Метод імітації застосовується з метою формування орфоепічних, інтонаційних, граматико-стилістичних умінь і навичок молодших школярів.
Дидактична мета репродуктивного методу - поглибити й закріпити набуті учнями знання, збагачувати мовлення школярів синонімами, антонімами, багатозначними словами, лексемами з переносним значенням, типовими граматичними моделями, найпоширенішими інтонаційними структурами з національно-культурною специфікою.
Оперативний метод застосовується з метою формування мовленнєвих умінь і навичок.
Серед конструктивних вправ при роботі над текстовим матеріалом доцільно використовувати ті, які підпорядковані формуванню частково-мовленнєвих умінь і навичок
Однак ці методи і прийоми навчання не повинні бути самоціллю. Їх добір і використання слід підпорядковувати змісту й меті навчального предмета, у нашому випадку – формуванню в молодших школярів мовленнєвої компетентності.
1 2 3 4