2. Труднощі та перспективи розвитку
АПК України
2.1. Проблеми та необхідність реформування виробничих відносин в сільському господарстві
Здобувши політичну незалежність, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем. Було б помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість. І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої ”лібералізації” цін.
За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів'я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності.
Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.
У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.
Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на створення економічно ефективного агропромислового виробництва, поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається:
формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури щодо інформаційного забезпечення;
розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель, оптової торгівлі;
формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
ефективне використання наявного земельного фонду;
реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.
У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.
Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації.
Життя вимагало кардинальних змін в народногосподарському комплексі України. Тільки його реформування могло принести бажані наслідки.
Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:
реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;
удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;
створенні відповідної правової бази.
По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання турбує і практиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва, які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Яка ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі ? Однозначно на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин.
По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших проблем.
По-друге, ще не відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.
По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських господарств.
Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це зробило, як то було при командно-адміністративній системі – неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринкову економіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі, почав, нарешті, з’являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави. Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.
Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерські господарства відрізняються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.
Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використанняними землі ще надто низька. Займаючи 2, 6% сільськогосподарських угідь вони виробили у 1997 р. 0, 7% валової продукції. Вони виробляють на одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.
Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.
Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх землекористування. Вони зросли з 22, 6 га у 1995 р. до 27 га у1997 р. Опрацьована методика визначення оптимальних розмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.
2.2. Можливі перспективи аграрних перетворень в Україні
Регулювання прав власності на землю
У новій редакції Земельного кодексу України й у законі України «Про форми власності на землю» розділити поняття «власність на землю» і «власність на земельну ділянку» і визначити їх окремо.
Потрібно передбачити, що власність на земельну ділянку сільськогосподарського призначення може обмежуватися законодавчо визначеними вимогами, включаючи:
а) заборону змінювати без дозволу держави форму і напрями використання земель;
б) обов’язок здійснювати заходи щодо збереження родючості ґрунтів, дотримуватися вимоги сівозміни.
Не передбачати обмежень на розмір земельних ділянок, які перебувають в приватній власності, якщо вони придбані у держави, оскільки інакше виявилися б поставленими під сумнів результати приватизації земельних ділянок і створення нових приватних господарств корпоративного типу на базі колишніх КСП.
Ввести обмеження на збільшення розміру земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності, визначивши граничний її розмір у 100 га (за винятком випадку придбання додаткових земельних ділянок у держави) — терміном на п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України. Це дасть можливість обмежити перерозподіл земельної власності на період створення необхідної законодавчої бази і розвинутої інфраструктури ринку землі.
Через п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України зняти заборону для іноземних юридичних і фізичних осіб, а також осіб без громадянства на придбання у власність земельних ділянок — за умови, що їхній розмір у володінні однієї особи не перевищить 100 га або іншого розміру, установленого законом для цієї категорії власників. Збереження цих обмежень диктується необхідністю вирівнювання умов доступу до земельних ресурсів із боку юридичних і фізичних осіб усіх форм власності в умовах, коли іноземні юридичні та фізичні особи мають значно більше фінансових можливостей для купівлі землі. Особливої уваги при цьому потребують заходи для запобігання укладення фіктивних (удаваних) угод щодо земельних ділянок.
Протягом 2005—2006 років необхідно завершити процес юридичного і технічного оформлення землеволодінь і землекористуваньусіх типів, врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно — із фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок залучення коштів міжнародних організацій.
Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на земельну частину (пай).
Інтенсифікація розвитку інфраструктури аграрного ринку
Протягом 2005 року реалізувати закон України «Про регулювання діяльності аграрних ринків», у якому відбити специфіку функціонування аграрних бірж, позабіржових аграрних і продовольчих ринків; передбачити механізми інтервенції держави в ринкові операції з метою стабілізації цін і забезпечення належного рівня товарного пропонування.
Міністерству аграрної політики України слід забезпечити безперервність моніторингу цін і кон’юнктури аграрного ринку. Але цю мету можна реалізувати лише за умови значного розширення й укомплектування досвідченими кадрами профільних департаментів міністерства, виділення їм коштів на модернізацію інформаційно-аналітичних систем, забезпечення зв’язку з міжнародними інформаційними системами.
Підвищення конкурентоспроможності аграрного виробництва
Треба розробити програму створення в різних регіонах України сільськогосподарських технополісів й інноваційних центрів, зокрема з залученням іноземного капіталу.
Стимулювання виробництва конкурентоспроможної вітчизняної сільськогосподарської техніки може здійснюватися зокрема шляхом:
а) гармонізації національних стандартів у цій сфері зі стандартами провідних країн-експортерів сільськогосподарської техніки;
б) розробки й реалізації міждержавних програм кооперації її виробництва з Росією, США, країнами ЄС;
в) виділення в Державному бюджеті України цільовим порядком коштів на компенсацію частини кредитних ставок комерційних банків за кредитами, взятими підприємствами-виробниками сільськогосподарської продукції для освоєння виробництва новітніх зразків техніки.
Слід ужити заходів щодо стримування зростання видатків і цін в АПК, зокрема за рахунок створення Державним агентством із управління матеріальним державним резервом достатніх «буферних» запасів ПММ й агрохімікатів, які за потреби можна було б пропонувати на ринку для стабілізації цін.
Протягом п’яти найближчих років необхідно гармонізувати національні стандарти сільськогосподарської продукції (зокрема плодоовочевої) з європейськими, що створить передумови для виходу з нею на європейські ринки.
Для стимулювання інвестицій в АПК слід запровадити на п’ять років нульову ставку ПДВ на товари інвестиційного призначення для потреб АПК, за умови їх освоєння у виробництві в нормативні терміни, передбачені чинними в Україні нормами або укладеними імпортними контрактами.
Формування ефективної системи підтримки національного аграрного виробника, сумісної з принципами СОТ і ЄС
З цією метою можна запровадити пільгове оподаткування частини доходу комерційних банків, пропорційно частині кредитних ресурсів, виділених ними на кредитування сільгоспвиробництва.
Для розвитку довгострокового іпотечного кредитування Кабінет міністрів України повинен створити Державний департамент гарантування кредитів сільському господарству.
Ухвалення в перспективі закону України «Про страхування комерційних і некомерційних ризиків у сільському господарстві» мало б важливе значення для чіткого визначення основних видів ризиків, що підлягають страхуванню, форм і механізмів державного регулювання страхових операцій, гарантій виплати страхових сум.
З метою страхування аграрних ризиків Кабінету міністрів України протягом 2002 року слід було б створити за участю держави спеціалізовану акціонерну компанію.
Починаючи з 2006 року необхідно ліквідувати приховані субсидії сільському господарству (надані через податкові та кредитні пільги) і перейти до системи відкритих прямих бюджетних субсидій — переважно на стадіях, які передують ринковій конкуренції: науково-технологічні розробки, впровадження нових продуктів, заходи щодо підвищення якості продукції тощо.
Забезпечення соціальної спрямованості перетворень в АПК
У 2005—2007 роках для вирішення всього комплексу соціальних питань розробити Державну програму соціального розвитку села на період до 2015 року. На загальнодержавному й місцевому рівнях протягом 2001—2003 років із метою запобігання безробіттю на селі ухвалити програми створення нових робочих місць, працевлаштування й перекваліфікації.
Уже протягом найближчого року треба збільшити видатки держбюджету на розвиток соціальної сфери села — з нинішніх 1,1 до 10% асигнувань на потреби АПК; цільове фінансування розвитку інфраструктури села визначати окремим рядком у відповідних статтях бюджету.
Міністерству освіти й науки України в 2001—2002 роках розробити Державну програму підвищення рівня освіти в сільській місцевості, передбачивши, зокрема, створення в сільськогосподарських регіонах філій і відділень провідних вищих навчальних закладів України, розробку нових навчальних курсів за дефіцитними фахами.
Стимулювання аграрного виробництва, підвищення рівня продовольчої безпеки України
До кінця 2005 року розробити й ухвалити Концепцію продовольчої безпеки України, у якій зокрема визначити основні критерії її дотримання, механізми забезпечення, порядок дій державних органів у надзвичайних умовах, що загрожують продовольчій безпеці.
Протягом 2005—2006 років посилити державне регулювання структурних змін в АПК з метою перерозподілу доходів, одержуваних у високорентабельних областях, на користь тих, які потребують значних інвестицій (тваринництво, льонарство, буряківництво тощо). З цією метою створити державний Фонд структурного регулювання сільського господарства, передбачити, що його кошти формуються за рахунок додаткового податку на високорентабельні види сільськогосподарського виробництва, а витрачаються винятково на надання субсидій збитковим і низькорентабельним областям.
Створення сприятливих зовнішніх умов для розвитку АПК
Міністерству економіки України, Міністерству аграрної політики України протягом 2005—2006 років розробити програму заходів, спрямованих на відновлення втрачених ринків збуту продукції АПК у країнах СНД (передусім ринку цукру), на освоєння нових ринків, виходячи з пріоритетності експорту продукції з підвищеним рівнем обробки.
Узяти зобов’язання ліквідувати до 2005 року обмеження імпорту, несумісні з нормами ГАТТ/СОТ, — шляхом ухвалення відповідних змін у закон України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції».
Треба невідкладно розробити програму дій щодо взаємоузгодженої адаптації законодавства України, що регулює аграрну сферу, до вимог єдиного аграрного ринку ЄС і угоди про створення єдиного аграрного ринку держав — членів СНД.
Висновки
Отже, можна зробити такі висновки:
Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого у народному господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу.
Виробничий потенціал аграрної сфери на 2004 р. налічує 41, 8% млн га сільськогосподарських угідь, з них 33, 2 млн га ріллі.
Агропромисловий комплекс України - складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка АПК - сільське господарство.
Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Проблема формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів та поглядів, а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів. Слід зауважити, що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних і тактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.
Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.
Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.
Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.
Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.
Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності.
Список використаної літератури
Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал Украины. — К.: Наукова думка, 2001. — 311с.
Заставний Ф.Д. Географія України. – К., 2002.
Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. — М.: Мысль, 2002. — 231 с.
Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс Украины. — К.: Наукова думка, 1996. — 253 с.
Масляк П. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Словник-довідник з економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 2000. — 328 с.
Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Видав. Центр «Академія», 2001. —464 с.
Пістун М. Д., Гуцал В. О. Географія агропромислових комплексів. —К.: Либідь. — 2002. — 198 с.
Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мысль, 2000. —342с.
Розміщення продуктивних сил України / За ред. Качана Є.П. – К., 2000.
Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985. —136с.
Соціально-економічна географія України: Навч. Посібник / За ред. проф. Шаблія О.І. – Львів, 2002.
Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.: Наукова думка, 1985. — 304 с.
Шипович Е. Й. География производительных сил Украины. — К.: Вища школа, 2000. — 127 с.
Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України. – К., 2003.
1 2 3 4