Міністерство освіти І науки україни тернопільський національний економічний університет Юридичний факультет сторінка 3

42
Френсіс Бекон відмічав, що одним із головних завдань лікаря є полегшення страждань хворого не лише тоді, коли таке полегшення сприятиме вилікуванню хворого, але й в разі, коли надії на будь-який порятунок пацієнта немає. На думку Бекона, евтаназію слід розділити на зовнішню евтаназію - полегшення настання смерті, та внутрішню евтаназію - підготовка душі до смерті потойбічного життя. Сьогодні евтаназією прийнято вважати вчинення дій лікарем, що здійснюються за згодою пацієнта, направлені на припинення життя в максимально безболісній формі з метою припинення страждань останнього.
На сьогодні розрізняють такі види евтаназії:
1.)
Активна евтаназія - введення помираючому спеціальних речовин або інші дії, котрі викликають швидку смерть;
2.)
Пасивна евтаназія - зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого.
В контексті розгляду проблеми евтаназії чи ―права на смерть‖, тісно пов'язують з евтаназією також асистований суїцид, чим є надання пацієнту на його прохання медикаментів, які викликають швидку і безболісну смерть.
Активна евтаназія легальна в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі та
Канаді. Асистований суїцид легальний у Швейцарії, Німеччині, Нідерландах та деяких штатах США. Пасивна евтаназія дозволена у більшості країн
Європи, Індії та Аргентини.
Найпопулярнішим методом активної евтаназії та асистованого суїциду
є введення барбітуратної кислоти (пентобарбітал натрію) в сполуці з іншими препаратами. Введення такої речовини сприяє глибокому сну пацієнта, розслаблення, що призводить до відмови функціонування дихальних шляхів та смерті. Цікавим слугує той факт, що точно доведеного факту про відсутність відчуття болі в пацієнта - не доведено. Однією з важливих дилем евтаназії з медичної точки зору сучасності: комбінування вірних медикаментів для гарантії відсутності страждань у хворого [11].

43
Слід зазначити, що в даному підрозділі не буде розглядатись застосування примусової евтаназії як виду смертної кари.
Прообраз евтаназії, в контексті усвідомлення ідей вчинення дій, спрямованих на полегшення настання смерті, відомий ще з античності. Про наявність певних ідей з цього приводу свідчить навіть цитата з клятви
Гіппократа: ―Я не дам нікому, хто буде просити, смертельного засобу і не вкажу шляху для подібного задуму‖ [18].
Проте, початок глобальної клерикалізації суспільства наклав багатовікове вето на ідею первинності людської волі при вирішенні питання розпорядженням власного життя. В основі концепції людського буття, за релігійними догматами, людина виступала в якості розпорядника життя, проте ніяк не власником. Фаталізм людського життя, з точки зору гомілетики, формує уявлення про життя як безцінний дар Господа. Тобто лише Бог може вирішувати коли життю земному повинен прийти кінець.
Разом з цим, дивлячись на процедуру евтаназії з технічної сторони, її вчинення буде порушенням 6 заповіді: «Не вбивай» [4]. Лише згодом, починаючи з 19 століття, коли на смертному одрі помираючий, окрім священика ще й бачив лікаря, питання гуманності полегшення смерті, знову актуалізувались. Результати наростаючих соціальних диспутів вилились у перші спроби легалізації евтаназії на території штату Огайо у 1905 році, проте тоді така законодавча ініціатива була відхилена [94]. Виведенню проблематики теми евтаназії на національний рівень США, сприяла так звана
―Справа Болінджера‖ у 1915 році. У місті Чикаго, штат Іллінойс, Анна
Болінджер народила дитину, фізичний стан якої був лякаючим. У новонародженого була паралізована ліва частина тіла, не було яскраво виражене вушна раковина лівого вуха та відсутня права барабанна перетинка, права щока зрослась з плечем. Також дитина мала викривлений хребет, серйозні проблеми з кишковим трактом та викривлену черепну коробку.
Єдиним шансом на життя, була негайне хірургічне втручання. Доктор Гарі

44
Хейселден, що був на посту в ту ніч, миттєво оглянув дитину та порадився з
іншими лікарями. Проте, оцінивши ризики, лікар прийняв рішення про те, що операція не призведе до жодного результату. То ж навіть не зробив спроби врятувати її життя. Батьки дитини були солідарні з рішенням лікаря. За день дитина помре. Пізніше, з‘ясується що, на думку окремих лікарів, шанс на спасіння був 1 до 100 000, але на думку всіх лікарів, що брали участь в процесі над Хейследеном, як лікар, він не мав ніякого права не спробувати врятувати життя. Під час дачі свідчень суду присяжних, з‘ясується, що
Хейселден був прихильником євгеніки - наука про селекцію, але по відношенню до людини, а також про покращення її генів для позбавлення від різноманітних негативних аспектів людського організму та збереження людського генофонду. Хоч доктор був виправданий судом присяжних, факт такого прихильництва до євгеніки був одним з ключових аргументів для позбавлення Хейследена права на лікарську практику. Та важливим було не саме рішення відповідної лікарської комісії чи суду присяжних, а дискусія, яку викликала в суспільстві дана справа [72; 98]. По-суті, ситуація ставила перед людьми кілька фундаментальних запитань:
- чи можна позбавити людину життя для її ж блага?
- чи може людина об'єктивно оцінити цінність життя?
- чи можна позбавити життя дитини, що не розуміє (або через ментальні дефекти не зрозуміє) його цінності?
- чи гуманним є рішення лікаря про припинення вчинення дій, спрямованих на підтримку життя пацієнта, через те, що на час такого рішення медицина чи кваліфікація лікарів не дозволяє їм провести необхідну дію?
Ще одним важливим індикатором підтвердження наявності певних соціальних проблем, є зародження суспільних рухів. Відтак, в 1935 році у
Лондоні створюється перша організація за підтримку евтаназії під назвою
―The Voluntary Euthanasia Legalization Society‖. Своєрідні установчі збори

45 спільноти відбулись за місцезнаходженням Британської медичної асоціації, та сама Асоціація не розділяла погляди новоствореної організації, що ще раз підкреслює ставлення офіційної медичної науки до питання евтаназії на той час. Сама ж організація не орієнтувалась на маси, а швидше займалась пошуками впливових однодумців для просування необхідних догматів.
Організація підтримувала евтаназію лише для невиліковно хворих, чим значно зменшило до себе зацікавленість. В різний час діяльності організації симпатизували такі видатні діячі як: Гевлок Еліс, Герберт Уеллс, Гарольд
Ласкі, Бернард Шоу та інші.
Згодом евтаназія та євгеніка переплелись в доктрині націонал- соціалізму у найгіршому вимірі. Сумним прикладом такої комбінації слугували такі програми з евтаназії як так звана ―Т-4‖. Суть програми полягала у стерилізації та евтаназії людей з обмеженими можливостями. Під
―програму‖ попадали як дорослі, так і діти з фізичними та ментальними розладами. Такі жахіття в значній мірі відобразились на тогочасному суспільстві, що призвело до нігілізації ідеї евтаназії та занепаду євгеніки
[122]. Ефект був настільки значним, що поштовх від повоєнної лібералізації суспільства та технологічний прогрес не змогли змінити думку світової лікарської спільноти. Підтвердженням цього слугує ―Декларація про
Евтаназію‖, що була затверджена на 39 з'їзді Світової медичної асамблеї.
Зміст декларації складався з одного абзацу, та визначив ключову позицію лікарів щодо активної евтаназії. Зміст його можна перекласти наступним чином: ―Евтаназія, тобто акт навмисного припинення життя пацієнта, навіть на прохання самого пацієнта чи його найближчих родичів є неетичним.
Проте, це не означає, що лікар не повинен поважати бажання пацієнта дозволити природному перебігу процесу настання смерті в термінальній фазі захворювання.‖ [149].
Проте, локомотив людських потреб на чолі з визнанням факту невичерпності природних прав людини, призводить таки до перших реальних

46 результатів у боротьбі за ―право на смерть‖. Сьогодні більшість джерел приписують пальму першості в питанні узаконення евтаназії Нідерландам.
Проте, перший реальний випадок узаконення в евтаназії зафіксовано на території в штаті Каліфорнія, за 24 роки до легалізації евтаназії в
Нідерландах. В народі цей закон отримав назву ―Акт про природну смерть‖.
По-суті, закон передбачав порядок проведення пасивної евтаназії для смертельно хворих. Закон набув значної популярності, та був важливою детермінантою для розвитку евтаназії у другій половині 20 століття. Тому, згодом більшість штатів врегулювали питання евтаназії на території власної юрисдикції [74].
Зворотній ефект із ще більшим резонансом стався в Австралії у 1995 році. Парламент Північних територій ухвалив закон ―Про права хворих на термінальній стадії‖, яким юридично зафіксував можливість асистованого суїциду. Обговорення закону тривало більше чотирнадцяти годин, а фінальне рішення було ухвалено 15 ―За‖ проти 10 ―Проти‖. Прийняття закону ―Про права хворих на термінальній стадії‖ зумовило значну хвилю суспільного протесту. Наступного року, цей закон спробували скасувати в Парламенті
Північних територій, але рішенням 11 ―За‖ проти 14 ―проти‖, ініціатива була відхилена. Також в серпні 1996 року мала місце спроба визнання Закону неконституційним, проте Верховний суд Північної території став на сторону
Парламенту регіону [86].
Та вже у 1997 році, за ініціативи депутата Кевіна Ендрюса був запропонований законопроект, що мав скасувати закон ―Про права хворих на термінальній стадії‖. Проект закону отримав підтримку Прем'єр-міністра, то ж був швидко ухвалений нижньою та верхньою палатою парламенту
Австралії. Даний проект пропонував досить екзотичний для парламентарів шлях до скасування закону ―Про права хворих на термінальній стадії‖.
Парламент Австралії не мав права скасовувати закони, прийняті на самоврядних територіях, якщо вони були прийняті в межах і в спосіб чинного

47 законодавства. Нестандартність підходу, запропонованого в проекті закону полягає в тому, що він пропонує внести зміни в Закон Парламенту Австралії, що передбачає надання прав самоуправління Північній території як суб'єкта федерації. Таким чином, у 27 квітня 1997 році було прийнято ―Закони про
Евтаназію‖. Нормативний акт передбачав внесення змін до законів, що передбачали надання функцій самоуправління Північним територіям,
Австралійській столичній території та території острова Норфолк. Закон передбачав, що відповідні органи самоврядних територій не можуть приймати закони, які дозволяють (не залежно від умов чи формулювань) форму навмисного вбивства, відоме також як евтаназія (яка включає в себе вбивство з милосердя) або надання допомоги людині, що буде спрямована на припинення її життя. Разом з цим, Парламент має повноваження приймати закони, з наступних питань:
- припинення або утримання від медичних чи хірургічних заходів для продовження життя пацієнта, але не для того, щоб дозволити навмисне вбивство пацієнта;
-
Надання паліативної допомоги смертельно хворому пацієнту, але не таке, що може спричинити умисне вбивство;
- призначення агента пацієнтом, який уповноважений приймати рішення про відкликання або припинення лікування;
- скасування юридичних санкцій проти спроб самогубства.
Також в тексті ―Законів про евтаназію‖ міститься уточнення щодо юридичної сили закону ―Про права хворих на термінальній стадії‖ наступного змісту: ―Для того, щоб уникнути сумнівів щодо застосування закону парламенту Північних територій ―Про права хворих на термінальній стадії ‖ 1995 року, в подальшому втрачає свою дію, проте не скасовує юридичних наслідків дій, зроблених до початку дії цього закону.‖ Таким чином, хоч технічно закон не скасовано, його застосування не призводить до настання жодних юридичних наслідків [89]. Нормативний акт ―Закони про

48 евтаназію‖ чинний станом на сьогодні. Остання спроба його скасування була в 2018 році, але голосуванням в Сенаті таку законодавчу ініціативу було відхилено [140].
На території Австралії до цього часу активно тривають дебати з приводу легалізації евтаназії, та лише один штат Вікторія спромігся задовольнити проект закону про ―добровільну асистовану смерть‖. Проект був підтриманий парламентом Вікторії ще в 2017 році, та вступить в силу лише всередині 2019 року та за своїм змістом покликаний на легалізацію в штаті інституту асистованого самогубства [147].
Першою країною, що легалізувала евтаназію вважаються Нідерланди.
В 2001 році 10 квітня парламент Нідерландів прийняв закон, який повністю легалізував евтаназію. Необхідно відзначити, що більше 90% населення
Нідерландів підтримали новий закон, але все-таки сама ідея, що пропагує закон піддається значній критиці. Право на евтаназію надається громадянам
Нідерландів з 16 років. Підліткам до 16-ти для добровільного виходу з життя потрібні письмові згоди батьків або опікунів. За 2001-й рік після вступу закону в силу в Нідерландах було офіційно зафіксовано 2123 випадків евтаназії, з яких 1893 - на останніх стадіях раку. За даними Європейського
Інституту Біоетики в 2016 році аналогічні показники становили 6091 смерть.
Значна позитивна динаміка до збільшення показника смертей шляхом евтаназії спостерігається з 2006 року, і за декаду показник зріс на 317% [118].
Після прийняття закону, деякі засоби інформації відзначали революційність закону про евтаназію. Новий закон не декриміналізує активну евтаназію чи асистований суїцид. Він лише вводить в цій статті додатки, що встановлюють імунітет від кримінальної відповідальності для лікаря, який діяв відповідно до вимог належної піклування, передбачених законом, і виконував встановлені законом правила надання звіту про свої дії.
Потреби належного нагляду за хворим, що сформульовані в новому законі, лише дещо відрізняються від діючих раніше. Лікар повинен бути

49 впевненим в тому, що прохання пацієнта є добровільним та обдуманим.
Лікар повинен бути впевнений в тому, що страждання пацієнта постійні й нестерпні. Він повинен повідомити пацієнта про його ситуацію із здоров'ям та перспективи одужання. В разі, якщо пацієнт прийде до думки, що з цієї ситуації для нього немає іншого виходу, крім евтаназії, лікар повинен бути впевненим у достовірності цього переконання.
Лікарю необхідно проконсультуватися хоча б з ще одним незалежним лікарем, який зобов'язаний оглянути пацієнта і дати письмовий висновок, що підтверджує існуючу ситуацію із здоров'ям пацієнта. Якщо пацієнт впав в кому, але до цього зробив письмову заяву, що містить прохання про евтаназію, лікар має право виконати це прохання, але тільки за умови, що це не порушує вимог належного піклування, передбачених законом.
Право звернутися з проханням про евтаназію визнається і за неповнолітніми пацієнтами старше 12 років (за чинним законодавством ця вікова категорія може приймати самостійні рішення з приводу лікування).
При цьому по відношенню до дітей у віці між 12 і 16 роками, які звернулися з проханням про евтаназію, обов'язковою умовою є згода батьків або опікуна.
Неповнолітній у віці 16-18 років приймає рішення самостійно, але батьки або опікун повинні бути залучені в процес прийняття рішення.
Але в Нідерландах це допустимо лише при суворому дотриманні певних умов. Зокрема, законодавець у главі 2 статті 2 спеціально обумовлює, що евтаназія дозволена лише якщо:

Хворий відчуває нестерпні страждання, які неможливо полегшити;

Хворий повинен сам, з власної волі звернутися до лікаря з проханням допомогти йому померти;

Перш ніж здійснити акт евтаназії, лікар зобов'язаний проконсультуватися з ще одним незалежним фахівцем;

50

Про кожен факт вчинення евтаназії лікар зобов'язаний повідомляти владі, як про акт «неприродної смерті»
Тільки в разі виконання всіх умов, передбачених законом, особа, яка вчинила акт евтаназії, звільняється від кримінальної відповідальності за неї
[134].
Стосовно питання евтаназії дітей в Нідерландах, то з 2005 року діє
―Гронінгенський протокол‖, що був розроблений для регулювання практики евтаназії у дітей віком від 1 до 12 років. Критеріями, яких слід дотримуватись зокрема є:
1.
Наявність нестерпних страждань у дитини;
2.
Особиста згода обох батьків;
3.
Підтвердження діагнозу, прогнозу, і нестерпних страждань, принаймні одним незалежним лікарем;
4.
Виконання процедури відповідно до прийнятих медичних стандартів;
5.
Звіт про вчинення евтаназії повинен бути відправлений уповноваженому органу [87].
Закони Нідерландів про евтаназію до фундаментальних критеріїв відносить добровільний характер проведення процедури. І, враховуючи відповідне вікове обмеження, в Нідерландах евтаназія залишається технічно незаконною для пацієнтів у віці до 12 років. Протокол Гронінгена не дає лікарям гарантованого імунітету, як це в разі дотримання вимог робить закон.
Судова практика досі охороняла лікарів від переслідування, якщо вони діють відповідно до протоколу.
Починаючи з 2014 року, Комісія з питань етики та права,
Нідерландська асоціація педіатрів запропонувала й веде активну дискусію щодо дозволу евтаназії для дітей до застосування евтаназії до дітей віком до
12 років. У травні 2016 року міністр охорони здоров'я заявив, що прийняття нового закону є необов'язковим для поширення практики неонатологічної

51 евтаназії додавши, що помилковим є теза про те, що чинне законодавство не дозволяє евтаназію серйозно хворих дітей за умови необхідності [88].
Другою європейською країною, що узаконила евтаназію стала Бельгія.
Відповідний закон був прийнятий 28 травня 2002 року. Цей закон передбачає звільнення лікаря від відповідальності за заподіяння смерті відповідно до бажання пацієнта за умови, що були дотримані всі необхідні законодавчі вимоги. В якості кандидатів на евтаназію, закон розглядає людей, що знаходяться в термінальних станах, які страждають на невиліковні хвороби, що завдають нестерпного болю.
При прийнятті рішення щодо закону про евтаназію в Бельгії, у ньому були враховані недоліки законотворчості та практики нідерландських колег.
Закон складається з 6 глав та 16 статей.
Розпочати варто з дефініцій. Відтак, відповідно до глави 1 статті 1, під евтаназією слід розуміти дію, що здійснюється третьою особою, яка свідомо припиняє життя людини на її особисте прохання. З першого погляду, дефініція здається неповною, оскільки не містить додаткових ознак, що характерні для Нідерландського закону, та може наштовхнути на думку, про розширення кола суб'єктів, що мають право на евтаназію. До таких додаткових ознак слід віднести наявність невиліковної хвороби в особи, що просить про евтаназію, відсутність зацікавленості особи, яка здійснює евтаназію, безболісність засобів здійснення евтаназії. Проте, чомусь, ці ознаки виокремлені в окремій статті цього ж Закону.
Глава II, в свою чергу, містить обов'язкові умови, при яких може бути застосована евтаназія, а також обов'язки лікаря та процедуру здійснення евтаназії . Згідно норм цього закону лікар, який здійснює евтаназію, має право вчинити таку дію тільки при дотриманні наступних умов:
1. якщо пацієнт є повнолітнім або неповнолітнім, звільненим від батьківської опіки, і знаходиться при здоровому глузді і добрій пам'яті в момент висловлювання свого прохання про евтаназію;

52 2. якщо заява подається: а) добровільно; б) обдумано; в) неодноразово;
- якщо прохання не є наслідком зовнішнього тиску;
3. якщо пацієнт знаходиться в безвихідній з медичної точки зору ситуації і відчуває нестерпні і постійні фізичні і психічні страждання, які неможливо пом'якшити і які є наслідком нещасного випадку або серйозною і невиліковною патологією;
4. якщо лікар дотримується умов і процедури, передбачені цим законом. Закон містить наступні додаткові умови: в разі існування групи лікарів, які перебувають у постійному контакті з пацієнтом, кожен лікар цієї групи повинен обговорити з пацієнтом ситуацію, що склалася;
5. за бажанням пацієнта його прохання про евтаназію повинна бути обговорена з тими його родичами, яких він вкаже;
6. лікар зобов'язаний переконатися в тому, що пацієнт зміг обговорити свій намір застосувати евтаназію з усіма особами, з якими він побажав зустрітися. Вимоги до оформлення прохання пацієнтом евтаназії також є обов'язковою умовою.
Ще одним значним поліпшенням, що якісно вирізняє доопрацювання
Нідерландської практики врегулювання евтаназії, є регламентація форми письмового прохання особи про евтаназію. Відповідно до параграфу 4 бельгійського закону про евтаназію, прохання пацієнта про евтаназію повинна бути відображена у письмовому вигляді. Документ повинен бути написаний, датований і підписаний самим пацієнтом. Якщо він сам не в змозі цього зробити, його прохання повинне бути записаним будь-якою повнолітньою особою за вибором пацієнта, яка не повинна мати ніякої матеріальної зацікавленості в смерті пацієнта.
Обрана пацієнтом людина вказує на той факт, що пацієнт не може самостійно висловити в письмовій формі своє прохання і вказує на причини, в цьому випадку прохання виконується в письмовій формі в присутності лікаря, і ім'я лікаря вказується в документі. Цей документ повинен бути

53 включений в медичну карту хворого. Пацієнт може відкликати своє прохання в будь-який момент, в цьому випадку складений документ вилучається з медичної карти і повертається пацієнту.
Ще однією важливою деталлю даного закону, є передбачений в главі 3 механізм ―попередньої директиви‖. Суть цього механізму полягає в наступному: повнолітня або неповнолітня, звільнена від батьківської опіки особа, може заздалегідь заявити про своє прохання бути підданим процедурі евтаназії - на той випадок, якщо він не зможе більше самостійно висловити свою волю.
У цій заяві можна вказати одну або кілька осіб, що користуються довірою автора заяви, в порядку черги, які повідомлять лікаря про волю пацієнта. Кожна довірена особа замінює попередню довірену особу, зазначену в заяві, в разі її відмови, якої-небудь перешкоди, втрати дієздатності або смерті. Лікуючий лікар пацієнта, який консультує його чи особи з обслуговуючого персоналу лікарні не можуть бути вказані в якості довірених осіб. Заява може бути складена в будь-який момент. Вона повинна бути складеною в письмовій формі, в присутності двох повнолітніх свідків, з яких як мінімум один не є матеріально зацікавленим у смерті заявника. Заява має бути датована і підписана заявником, свідками і, при бажанні, одним або декількома довіреними особами.
Щодо питання контролюючих органів, то закон передбачає утворення спеціальної комісії з питань правомірності вчинення евтаназії. Тут також
існують відмінності з аналогічною практикою в Нідерландах. До прикладу
Нідерландська комісія складається з неоднорідної кількості членів, в тому числі, у будь-якому випадку до неї входить юрист-фахівець, суддя, один лікар і один фахівець із етичних чи філософських питань. Окрім цього, до складу комісії входять заступники членів кожної з категорій, перелічених вище. Склад комісії згідно бельгійського закону виглядає більш виправданим в контексті своєї структури, хоча в обох випадках все залежить від

54 компетентності відповідних членів комісії. Тож, відповідно до глави 5 бельгійського закону про евтаназію в склад комісії входять шістнадцять членів, призначених виходячи з їх знань та досвіду в областях, що відносяться до компетенції комісії. Вісім членів комісії є докторами медичних наук, з них як мінімум четверо повинні бути професорами бельгійських університетів. Чотири члени комісії є професорами права бельгійських університетів або практикуючі юристи. Чотири члени комісії повинні представляти організації, що займаються проблемами невиліковно хворих. Комісія очолюється двома відповідними представниками французької та нідерландської мовні групи.
Важливим також є зазначення основних принципів здійснення евтаназії, що передбачені главою 6 бельгійського закону про евтаназію.
Таким чином основними принципами провадження евтаназії в Бельгії є:
1. Жоден лікар не зобов'язаний застосовувати евтаназію.
2. Жодна людина не зобов'язаний брати участь в процедурі евтаназії.
3. Прохання і заздалегідь складена заява про евтаназію, відповідно до умов
Закону, не носять примусовий характер.
4. Пацієнт, який помер в результаті евтаназії, при дотриманні всіх умов, зазначених у цьому законі, вважається померлим природною смертю, що і записується у відповідній графі укладених ним договірних зобов'язань, зокрема договору про страхування життя [129].
Разом з цим, бельгійський закон про евтаназію регламентує порядок звітності комісії. Одним з пунктів звітності є статистичні дані. Згідно проведеної порівняльної статистики звітності комісії організацією ―Alliance
Vita‖ - станом на 2016 рік було зареєстровано 2024 випадки евтаназії. Для порівняння, у 2010 такий показник становив 953 випадки евтаназії. Проте, це лише офіційна статистика летальних випадків проведення евтаназії. Проте ця статистика відображає лише ті випадки, в яких евтаназія була проведена з дотриманням вимог закону, чи у випадках з направленням звітності про

55 процедуру до комісії. Звітність комісії на жаль не може відобразити велику кількість випадків підпільної евтаназії.
Станом на 2016 рік в Бельгії реєстрували близько 6 випадків
―легальної‖ евтаназії в день (при населенні в 11,3 мільйони чоловік) [71].
Проблема евтаназії дітей до сьогодні є предметом суперечок в Бельгії.
Перша редакція закону регламентувала евтаназію лише для повнолітніх.
Зміни до відповідного закону про евтаназію були ухвалені у 2014 році.
Сутність проекту закону про внесення змін полягала в тому, що неповнолітнім, але дієздатним особам (emancipated minors) надавались рівні права для евтаназії, як і для дорослих. Також до визначенням суб'єктів, що можуть бути евтаназовані додалось визначення ―unemancipated minors‖ - діти, що живуть під опікою батьків. Для евтаназії дитини, окрім висновків лікарів необхідна також згода хоча б одного з батьків. При чому мінімальної вікової межі для проведення евтаназії для дітей законом не встановлено [85].
З 28 квітня 2005 року у Бельгії з'явився набір для евтаназії вартістю близько € 60 (приблизна ціна 70 $) і продається в 250 аптеках. Набір купити може не кожен, а тільки сімейний лікар. Зроблено через те, що більшість спраглих до смертельної ін'єкції хочуть зробити це вдома [12].
Цікаво до питання врегулювання евтаназії підійшли у Швейцарії.
Евтаназія, як акт припинення життя за безпосередньої участі третьої особи - заборонене. Проте, в Швейцарій цілком легальний асистований суїцид.
Особливістю швейцарського випадку історично склалась в першій половині
20 століття, коли суїцид перестали рахувати злочином. Після цього, у 1942 році набула чинність нова редакція кримінального кодексу Швейцарії, де змінився підхід до розуміння асистованого суїциду, вирізнивши конкретні критерії, за якими асистований суїцид можна вважати злочином. Таким чином, стаття 115 Кримінального кодексу Швейцарії звучить наступним чином: ―Будь-яка людина, яка за корисливих мотивів спонукає або допомагає
іншому вчинити або спроба здійснити самогубство, якщо ця інша особа

56 надалі вчиняє або намагається здійснити самогубство, підлягає ув'язненню, що не перевищує п'яти років, або грошовий штраф‖ (Criminal Code of
Switzerland). Тобто законодавча основа легальності асистованого суїциду, яскраво демонструє принцип ―дозволено те, що не заборонене законом‖.
Разом з цим, відповідно до рішення Верховного Суду Швейцарії активна евтаназія є заборонена [110].
По-суті, асистоване самогубство в Швейцарії може бути дозволено за наявності наступних критеріїв:

особа знає, що він чи вона робить;

рішення про самогубство прийняте не імпульсивно;

особа має постійне бажання померти (постійність);

не діє під впливом будь-якої третьої сторони (автономія);

вчиняє самогубство власноруч.
Тобто в теорії, просити про асистоване самогубство може навіть здорова молода особа. Проте дані прицнипи висвітлені в рішеннях
Верховного суду Швейцарії є нечіткими і на практиці виникає багато складнощів. Навіть приватні організації, що захищають право на смерть і сприяють проведенню евтаназії та асистованого суїциду, розуміючи неймовірну відповідальність, що лягає на них у зв'язку з їх діяльністю, обмежують поле власної діяльності, акцентуючи свою увагу саме на смертельно хворих осіб [62].
Іншою вагомою проблемою при вирішенні питання асистованого суїциду є власне спосіб вчинення, тобто як особа планує піти з життя. На сьогодні, найбільш популярним способом піти з життя спокійно - введення барбітуратів. Барбітурати видають суворо за рецептом лікаря. Відповідно до статті 1 Федерального закону Швейцарії про наркотичні засоби і постановою
Швейцарського інституту терапевтичних препаратів (Swiss Institute for
Therapeutic Products) про наркотичні засоби і психотропні речовини від 12 грудня 1996 р пентобарбітал вважається наркотичним засобом за змістом

57
Федерального закону про наркотичні засоби. Крім того, з постанови
Федерального суду Швейцарії від 3 листопада 2006 р випливає, що пентобарбітал відноситься до категорії В медикаментів за змістом
Федерального закону про терапевтичні препарати. Федеральний закон про наркотичні засоби можна застосувати, якщо закон про терапевтичні препарати не передбачає регламентації або якщо його регламентація має меншу сферу застосування. Таким чином, стаття 26 Федерального закону про терапевтичні препарати передбачає наступне: ―Принцип призначення і виписки. При призначенні і виписці медикаментів повинні дотримуватися норми, визнані фармацевтичної і медичної науками. Медикаменти повинні призначатися тільки в тому випадку, коли відомо про стан здоров'я споживача або пацієнта». Тобто по-суті для того щоб видати пентобарбітал натрію - необхідно пройти обстеження у лікаря, та володіти необхідним діагнозом для того, щоб лікар видав рецепт.
Через неточності механізмів, щоб конкретно передбачили механізми реалізації препаратів, необхідних для евтаназії для людей, в яких немає рецепту чи людей чий діагноз не відповідає необхідним критеріям, а бажання померти є стійким і постійним - позови проти Швейцарії неодноразово з'являються у рамках практики ЄСПЛ. Про подібні випадки говориться у рішеннях Гросс проти Швейцарії N 67810/10 від 14 травня 2013 року та Хаас проти Швейцарії від 20 січня 2011 року
1 2 3 4 5 6 7

скачати