Ім'я файлу: Єднак О.В..pdf
Розширення: pdf
Розмір: 841кб.
Дата: 05.02.2020
скачати
Пов'язані файли:
Sport in meinem Leben.docx
Від зернини до хлібини, хлібом славиться земля.docx
еда.docx
6.pdf
1.pdf
цікаві бізнес ідеї 2021-2022 років.docx
сценарій.docx

58 що передбачає право на життя - не може застосовуватись в негативному сенсі, ідентифікуючи в собі також право на смерть.
До інших особливостей практичного регламентування порядку асистованого суїциду слід віднести проведення такої процедури в стінах медичного закладу. За загальним правилом в медичних закладах подібні процедури не проводять, проте кожен кантон вправі вирішити це питання самостійно. До прикладу 17 червня 2017 року франкомовний кантон Во прийняв закон, що зобов'язує медичні заклади дозволяти вчинення асистованих самогубств на їх території [82].
Через надмірно вільне трактування та відсутність точності в юридичних механізмах, що регулюють асистоване самогубство Швейцарія - столиця світового суїцидального туризму. Як правило все відбувається через приватні компанії. Приватні компанії беруть на себе всю бюрократичну тяганину, організовують останній притулок та навіть екскурсії. Про прибутковість такого бізнесу свідчить офіційна статистика відповідних компаній. Відтак за даними Dignitas лише за 2017 рік їхніми послугами
‖успішно‖ скористались 222 людини. Для порівняння, у 2007 році ця цифра становила 132 особи . За весь час існування організації з 1997 по 2017 рік
Dignitas допомогла ―піти з життя‖ 2550 особам.
Найбільша кількість ―туристів‖ родом з Німеччини. Опубліковані дані відповідного звіту показують, що за плідного сприяння Dignitas з життя пішов 71 громадянин Німеччини [63].
Щодо фінансового аспекту питання, то в середньому, розцінки сягають
7,5 тисяч швейцарських франків, якщо організація не займається похоронами пост-мортем, і 10 тисяч швейцарських франків для повного пакету послуг
[73].
Проблему евтаназії в Україні слід розділити на юридичний та фактичний критерій, визначивши наявний стан, перспективи та доцільність легалізації.

59
Розпочати варто з юридичного критерію. Однією з основоположних тез для формування чинного законодавства слугує стаття 3 Конституції України, яка зазначає що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Інтерпретація цього положення лежить в численних нормативно-правових актах,що знайшло своє відображення також в формуванні законодавчої позиції щодо евтаназії. Відповідно до статті 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я: медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані.
Така допомога може також надаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я відповідно до сучасних міжнародних вимог. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань [33]. Частина 4 статті 281 Цивільного Кодексу України говорить:
Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя [59].
Хоч кримінальної відповідальності за евтаназію як окремий злочин законодавчо не передбачено, вчинення таких дій буде кваліфікуватись відповідно до статті 115 Кримінального кодексу України як умисне вбивство
[28].
Проте, на практиці спостерігається зовсім інший стан речей. Евтаназія в Україні, у своїй пасивній формі, на жаль явище далеко не таке рідкісне. В реальності зіштовхуємося з тим, що сьогодні доводиться чути про відсутність необхідних медикаментів, низькі заробітні плати медперсоналу, застаріле

60 обладнання, матеріальна та фізична нездатність пацієнта лікуватись за кордоном з необхідними умовами та щонайгірше - некомпетентність лікарів.
Всі ці каталізатори в кінцевому результаті можуть слугувати причинами пасивною евтаназії, коли просто лікарю нічого не залишається як відпустити пацієнта доживати віку додому, щоб уникнути бюрократії чи просто полегшувати його страждання, не перешкоджаючи природному процесу настання смерті. Найгірше, що у подібних випадках, через відсутність достатнього юридичного механізму врегулювання заборони евтаназії в
Україні - можливість ефективного доказування фактів евтаназії зникає. Тому, говорити про легалізацію евтаназії в Україні, апелюючи до аргументів викладених вище є недоречним. Легалізація евтаназії в такому разі призведе лише до стагнації та в подальшому деградації медичної практики в Україні в цілому. Так, для людей, що не мають змоги дістати необхідне лікування - колективний договір під назвою ―держава‖ фактично виписує вирок, прирікаючи людину, що прагне смерті, на страждання.
Іншою дилемою є той факт, що евтаназія - це свого роду посягання на статус лікаря. Логічно змоделювати ситуацію: чи будете ви готові піти до лікаря, який з досвіду його лікарської практики, допускає думки про евтаназію?
В цьому контексті прихильники евтаназії часто апелюють до евтаназії як до ―останніх ліків‖. І з цього приводу існує чудовий вислів ―Гільйотина - найкращий засіб від головної болі‖. Суть аргументу ―останніх ліків‖ власне і полягає в тому, що смерть розглядають в якості способу припинення страждань. Такий підхід, в своїй перспективі має ризик означати поступову відмову від пошуку інших засобів подолання страждань. До прикладу, на сьогодні ―локомотивами‖ для медицини слугують трансплантологія та реаніматологія. Трактування смерті викладене вище, цілком може призвести до часткового зменшення кількості і якості медичних практик чи експериментів у цих сферах і у сферах боротьби за життя в цілому.

61
Іншою вагомою проблемою легалізації евтаназії в Україні - відсутність громадянського суспільства. З легалізацією евтаназії цілком ймовірно що збільшиться кількість злочинів, що будуть активно маскуватись під евтаназію через моральні чи матеріальні вигоди. Навіть створення аналогу зарубіжної комісії до чиєї компетенції входить розгляд вчинених евтаназій - не гарантія об'єктивного розслідування таких справ, через значний рівень корупції в країні. Таким чином говорити про готовність України до легалізації евтаназії рано. Безумовно, на сьогодні дискусія про ―право на гідну смерть‖ триває у кожній країні, проте, говорячи про перспективи легалізації евтаназії в
Україні, то на сьогоднішній день вони здаються радше примарними та непотрібними.
Проблема реалізації ―права на смерть‖, поряд з іншими біоетичними проблемами не втрачає свою актуальність. На сьогодні про евтаназію говорять як про спосіб гідно піти з життя, як про вихід з безвихідних життєвих ситуацій, як про стратегію економії людських ресурсів, як про шанс позбавлення тягаря скрутності ситуації для ближніх, проте кожен з цих аргументів, як і аргументи, що виступають проти евтаназії - суб'єктивний та дискусійний.
Вирішення питання розумності існування чи заборони евтаназії є важливим і тому, що за своєю суттю демонструє настрій суспільства і готовність визнання абсолютного права людини на розпорядження власним життя у різних його проявах. Це аргументується тим, що встановлення автономії волі розпорядження власним життям - виклик для колективістських цінностей з власною системою пріоритетів для кожного народу зокрема. В цьому розрізі юридичний статус евтаназії є яскравою репрезентацією суспільного настрою та його готовності до змін. Разом з цим, необхідно розуміти, що питання легалізації евтаназії за своїм первинним змістом є не стільки проблемою права, як юридичного засобу регулювання суспільних відносин, а є своєрідним лакмусовим індикатором гуманності суспільства.

62
2.3 Право на аборт
Значна кількість біоетичних проблем, що лежать в основі становлення четвертого покоління прав людини, за історичною приналежністю фундації належать ще до часів античності. Проте, незважаючи на ретроспективу суспільного уявлення про окремі біоетичні явища, саме після початку науково-технічного прогресу та лібералізації соціуму, біоетичні конфлікти набули абсолютно нового обрамлення. Всі ці чинники, в значній мірі, сприяли зміні підходу до трактування змісту людського життя.
Вибудовування нових суспільних уявлень про права людини значною мірою стосується й еволюції людського відношення до питання аборту.
Під абортом розуміти слід добровільне чи вимушене штучне переривання вагітності. Вагітність може перериватись природнім або неприроднім шляхом (медикаментозний аборт, міні-аборт чи шляхом хірургічного втручання). Під впливом хвороб, аборт може статись природним шляхом, що називають викиднем (до 22 тижнів, згідно вимог ВОЗ). В контексті теми магістерської роботи, до уваги будуть братись етико-правові аспекти щодо права жінки на вчинення аборту, відповідно до наявної в країні системи правового регулювання такого права.
Як і було зазначено вище, коріння такого явища як ―аборт‖ сягають часів розквіту ассирійців. Покарання за аборт, зроблений дружиною проти волі чоловіка - карався смертною карою [132].
З часів античності, у свої працях Платон зазначав: ―повитухи можуть надавати допомогу вагітним або зробити викидень, якщо такий бажаний‖, в свою чергу Арістотель говорив: ―Якщо у подружжя проти очікування зароджуються діти, то плід повинен бути витравлений раніше, ніж в ньому з'явилися відчуття і життя‖. Така позиція мислителів раніше обґрунтовувалися з розумінням моменту зародження життя. Протилежну позицію, більш притаманну для сучасної епохи гуманізації і етики

63 відстоював Гіппократ. В легендарній клятві Гіппократа містяться наступні слова ―не дам ніякій жінці абортивного пессарія‖.
З появою та популяризацією християнства, аборти поступово почали засуджувати, а VI Вселенський Собор у Константинополі рішуче розкритикував штучне переривання вагітності. Надалі сторінки історії також пам'ятають слова Папи Римського Стефана V, який у своєму посланні
―Consuluisti de infantibus‖ зазначав: ―Якщо хто, за допомогою викидня, усуне зачате в утробі матері, він душогуб‖.
З приходом Середньовіччя аборти піддавались нищівній критиці та засуджувались. Поступове відновлення суспільної дискусії датується початком Епохи Просвітництва у Франції, де спробували дискутувати про пом'якшення покарання для жінок, які вчинили аборт відповідно до конкретних життєвих ситуацій. Та Французька революція і прихід Наполеона до влади знехтували ідеями попередників та встановили відповідне покарання за аборт [34]. Яскравим прикладом засудження абортів по всьому світу слугують також так звані ―закони Комстока‖, прийняті в США у 1873 році. Даними актами встановлюється кримінальна відповідальність навіть за поштове відправлення контрацептивів чи засобів, які можуть спричинити аборт.[76].
Аналізуючи ретроспективу юридичного аспекту проблеми, то через так званий ―сірий статус‖ аборту у багатьох країнах на законодавчому рівні, сьогодні багато істориків з різних країн сперечаються за пальму першості в питанні легалізації абортів [120]. Проте, у ХХ столітті першою країною, що легалізувала аборти, був Радянський Союз. Легальний статус абортів регламентувався Постановою Народного Комісаріату охорони здоров'я та
Юстиції від 18 листопада 1920 року. Згідно тексту, постановою було передбачено наступне:

64
І. Допускається безкоштовне здійснення операції зі штучного переривання вагітності в обстановці радянських лікарень, де забезпечується її максимальна нешкідливість.
II. Абсолютно забороняється вчинення цієї операції комусь, крім лікаря.
III. Винні у вчиненні цієї операції акушерка чи бабка позбавляються права практики і віддаються Народному Суду.
IV. Лікар, який здійснив аборт в порядку приватної практики з корисливою метою, також передається до суду [37].
Аборт допускався просто з бажання жінки, а згідно радянської статистики, смертність від абортів знизилась на 75%.
Проте вже зовсім скоро за волею Йосипа Сталіна, законодавство змінилось, обмеживши доступ до абортів. Відтак у 1936 році Рада Народних
Комісарів видала постанову ―Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллі, відновлення державної допомоги для багатодітних, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінальної відповідальності за несплату аліментів і про деякі зміни у законодавстві про розлучення‖. У постанові йшлось, зокрема, про таке: ―У зв'язку зі встановленою шкідливістю абортів, заборонити їхнє здійснення в лікарнях і спеціальних лікувальних закладах, так і вдома у лікарів і на приватних квартирах вагітних. Здійснення абортів допустити виключно в тих випадках, коли продовження вагітності становить загрозу життю або загрожує важкими наслідками здоров'ю вагітної жінки, а так само при наявності хвороб, які передаються у спадок від батьків і тільки в обстановці лікарень і пологових будинків‖. Разом з тим, встановлювалась кримінальна відповідальність за порушення вимог постанови. Таким чином для жінок, що повторно вчиняють аборт з порушенням вимог законодавства встановлювався штраф до 300 рублів, а за вчинення абортів не в місцях чи не особою, передбаченою законодавством, від одного до трьох років тюремного

65 ув'язнення. Те ж стосувалось примушування жінки до аборту. В такому разі кримінальна відповідальність передбачала тюремне ув'язнення до двох років
[38].
Істинною метою цієї постанови було збільшення відсотку народжуваності. В результаті - значного приросту народжуваності такі дії не дали. З'явилися люди, які за певну плату давали поради, як можна перервати вагітність. По-суті, в ті часи аборт, коли його здійснення стало незаконним, перетворився на дороговартісний злочин [50].
Різноманіття систем соціальних цінностей та уявлення про життя, як найвищу соціальну цінність спричинило кардинально різні уявлення про право жінки на аборт.
На сьогодні серед науковців точаться дискусії з питання розвитку людини в лоні матері. Ця дискусія має два виміри:
1) біологічно-генетичний — чи у своєму внутрішньоутробному розвитку людина проходить через так звану рекапітуляцію філогенезу в онтогенезі, тобто чи людина поступово набуває рис людини, чи вона є одразу людиною з моменту зачаття;
2) філософський — чи людина є особовим буттям з моменту зачаття чи поступово стає особовим буттям в певний момент життя (до народження чи після народження) [3, c. 27].
Ці два напрями багато в чому визначають законодавчі тенденції та соціальний клімат в кожній державі зокрема. У світі, регламентація права жінки на аборт кардинально різниться від радикальної безумовної заборони, до ліберального визнання автономії розпорядження жінкою своїм тілом.
Розпочати варто з країн, де позиція щодо абортів однозначна та безальтернативна.
Найбільш актуальною на сьогодні є ситуація, що склалась в Ірландії.
Країна відноситься до країн, де аборт знаходиться під суворим контролем держави. 7 вересня 1983 року в Ірландії був проведений референдум щодо

66 восьмої поправки до Конституції Ірландії. Результат цього референдуму закріпив заборону абортів на території країни, додавши до частини 3 статті
40 Конституції наступне формулювання: ―Держава визнає право на життя ненародженого, і, належним чином беручи до уваги рівне право на життя його матері, гарантує у своїх законах повагу цього права, і, наскільки це можливо, законодавчо захищати і відстоювати це право‖ [77].
Іншими нормативним актом, що регламентував питання абортів в країні є Акт злочинів проти людяності від 1861 року. Відповідно до статті 58
Акт констатує: Кожна вагітна жінка, яка, що має намір спровокувати викидень/аборт, незаконно отримує у своє володіння якусь отруту чи іншу шкідливу річ або незаконно використовує будь-який інструмент або інші засоби з подібним наміром, і кожен, хто має намір спровокувати викидень будь-якої жінки, незалежно від того, вагітна вона, незаконно доручає їй або вимагати від неї будь-якої отрути чи іншої шкідливої речі, що можуть використовуватись для провокування аборту, буде винним у злочині‖ [113].
Хоч де-юре ця стаття залишається чинною, де-факто її замінили статтею 22 Акту про захист життя під час вагітності, що був прийнятий у
2013 році. Зміст статті визначав: ―Умисне знищення ненародженого людського життя є правопорушенням‖. Разом з цим строк покарання з пожиттєвого ув'язнення змінився на строк до 14 років позбавлення волі.
Щодо причин, які могли слугувати причиною для аборту, то прийняття Акту про захист життя під час вагітності, аборт дозволявся з причин існування серйозних захворювань (рак матки чи у випадку позаматкової вагітності)
[30].
Прийняття Акту про захист життя під час вагітності 2013 року, регламентувало порядок отримання необхідного дозволу лікарів та розширило перелік випадків, при яких процедура аборту була дозволена. То ж відповідно до глави 2 статті 1 Акту за наявності наступних підстав

67 1.)
Ризик втрати життя від хвороби ( В такому разі для отримання необхідного дозволу потрібно отримати погодження двох лікарів, один акушер, а інший - фахівець у галузі відповідної медичної сфери, до якої належить хвороба;
2.)
Ризик втрати життя від хвороб у надзвичайних ситуаціях. ( У разі настання випадку необхідності надання невідкладної медичної допомоги, переконавшись у точності діагнозу та крайній необхідності штучного переривання вагітності - лікар має право на проведення такої операції);
3.)
Ризик втрати життя від самогубства (Повинно отримати згоду трьох лікарів; акушер, психіатр з досвідом лікування жінок під час або після вагітності та інший психіатр. Принаймні один з них повинен проконсультуватися з практикуючим ―лікарем загальної практики‖, що має досвід у лікуванні вагітних жінок) [116]
Та як і у випадку з радянським прикладом, заборона абортів в Ірландії не призвела до зменшення їхньої кількості. Альтернативою до легального способу отримати кваліфіковані лікарські послуги в Ірландії з'явилась після проведення референдуму про прийняття тринадцятої поправки до
Конституції Ірландії 25 листопада 1992 року, де частину 3 статті 40 доповнили ще одним абзацом, який уточнює: ―Це положення не обмежує свободу переміщення між Державою [Ірландія] і іншою державою.‖ [77].
Прийнята поправка вирішувала багато конфліктних питань в суспільстві.
Відтепер компроміс між прийняттям рішенням про аборт та отримання кваліфікованої допомоги міг бути вирішеним завдяки можливості в отримані такої допомоги у сусідній Англії. Для усвідомлення глобальності явища, можна привести шокуючи статистичні дані.
Відтак, відповідно до щорічного звіту, який проводиться на вимогу
Акту про захист життя під час вагітності за 2016 рік було здійснено 25 медичних втручань, пов'язаних із штучним перериванням вагітності. З них: 8 втручань, що виникли внаслідок існування загрози життю від хвороби; 1

68 втручання із ризику скоєння самогубства; 16 від надзвичайних ситуацій, що виникають у зв'язку з захворюваннями. [141]
Шокуючою ця статистика є через показник абортів в Англії серед громадян Ірландії. Таким чином, лише за 2016 рік 3,265 операції із штучного переривання вагітності, що становить 68% із всіх зареєстрованих випадків абортів серед нерезидентів. Проте, в порівнянні з 2002 роком, даний показник менший на цілих 3257 операції з проведення штучного переривання вагітності [143].
Ситуація почала змінюватись після референдуму про внесення 36 поправки до Конституції Ірландії від 25 травня 2018 року. За результатами референдуму положення частини 3 статті 40 Конституції Ірландії з викладеного вище, було змінено на таке: ―Законодавством може бути передбачено порядок припинення вагітності‖ [138].
Разом з цим, на стадії читання перебуває законопроект під назвою Акт про здоров'я (Регулювання штучного переривання вагітності) останнє читання якого відбулось 23 жовтня 2018 року. За змістом нового закону, до умов припинення вагітності додається умова загибелі плоду та головна перемога: аборт на ранньому терміні вагітності (до 12 тижнів) [93].
Складніша ситуація в Аргентині, де відповідно до статті 86
Кримінального кодексу
Аргентини визначено, що кримінальна відповідальність за аборт не настає, якщо аборт було вчинено кваліфікованим лікарем за умови: якщо аборт був зроблений з метою уникнення небезпеки для життя або здоров'я матері, і якщо цю небезпеку не можна уникнути
іншими способами [115].
Інша причина для аборту була додана внаслідок рішення Верховного суду Аргентини у 2012 році. Ця умова звучить наступним чином:
―кримінальна відповідальність за аборт не настає якщо вагітність є наслідком зґвалтування. Якщо сексуальні дії вчинені по відношенню до недієздатної

69 особи, у цьому випадку для аборту потрібна згода її законного представника‖
[67].
Та дотримуючись вимог законодавства чи ні - аборти не припиняються.
Через ситуацію із законодавством Аргентини, аборти перенеслись ―за закриті двері‖. Відтак за даними правозахисної організації Human Rights Watch щороку в Аргентині відбувається близько півмільйона абортів, що становить близько 40% усіх випадків вагітності в країні [64]. Незважаючи на те, що ризик смерті під час аборту знизився майже наполовину: якщо у 2006 році внаслідок невдалого аборту за офіційною статистикою помирало близько ста жінок, то вже в 2016 цей показник становив 43 смерті [112]. Щороку в
Аргентині госпіталізують від 45 до 60 тисяч жінок з негативними наслідками після неякісного аборту [107] .
Всі ці чинники призвели до активізації феміністичних рухів та нової спроби легалізації абортів в країні. Незважаючи на історичну перемогу в нижній Палаті Депутатів Аргентини з перевагою у кілька голосів. Проте вже згодом, у серпні 2018 року Національний Конгрес відхилив законопроект проголосувавши 38 проти 31 [142].
Набагато більш безальтернативна ситуація складається у Об'єднаних
Арабських Еміратах. Відповідно до частини 1 статті 340-1: ―Будь яка жінка, яка самовільно зробила аборт, має бути засудженою на термін до одного року
і/або має заплатити штраф, який не перевищує 10 тисяч діхрам‖. У випадку, якщо аборт вчиняється лікарем, хірургом, фармацевтом чи акушеркою, то за такі дії вбачається штраф або позбавлення волі на строк до п'яти років без упередження до більш жорсткого покарання, передбаченого в будь-якому
іншому законі. Виключенням з закону є існуюча загроза життю жінки чи смерть плоду [114].
Тепер слід провести аналіз ситуації що склалась у країнах, де існує повна свобода аборту. Канонічним прикладом такої свободи - Канада. Історія легалізації абортів в Канаді складна. Аборти в Канаді були заборонені з 1869

70 року. Ситуація змінилась з прийняттям нового кримінального кодексу
Канади. Даним кодексом було декриміналізовано одностатеві стосунки, продаж контрацептивів та передбачені виключення з статті про заборону абортів [80]. Відтак, Законопроект нового кримінального кодексу (С - 150) легалізував терапевтичний аборт за певних умов. Аборт раніше був кримінальним правопорушенням у Канаді, результатом чого був значний вплив на моральні позиції суспільства Католицької Церкви. Законопроект C-
150 дозволив жінкам вчинити аборт, якщо Лікувальний комітет з питань абортів, що складається з трьох лікарів вважає, що вагітність загрожує психічному, емоційному або фізичному добробуту матері. Важливість прийнятої реформи також підкреслюється у виступі 1999 року, присвяченій
30-річчю від дня прийняття законопроекту, сенатор Люсі Пепін стверджувала, що нова свобода, надана законопроектом С-150 "виявилася кроком для багатьох інших свобод і можливостей, які змінили місце жінок у канадському суспільстві" [81].
Проте на цьому етапі боротьба жінок та всіх небайдужих за ―право вибору‖ лише розпочалась. До прикладу феміністична організація Vancouver
Women‘s Caucus у 1970 році організувала ―Караван за аборти‖. Караван подорожував з Ванкувера до Оттави (4,5 тисячі кілометрів), спалюючи на своєму шляху портрети політиків та викрикуючи гасла ―безкоштовний аборт на вимогу жінки‖. Апогеєм протесту стала кинута на поріг резиденції
Прем'єр-міністра чорна домовина. Після чого, біля Будинку Громад Канади було створене багаття, навколо якої ходила одна група мітингуючих. Деякі жінки прив'язали себе до місць у галереях відвідувачів. Вони згодом були вивезені з Будинку Громад охоронцями силоміць. Внаслідок цих сміливих дій, невдоволення законом про аборт привернуло увагу національних ЗМІ і зіграло важливу роль у майбутній боротьбі за відміну кримінальної відповідальності за аборт [144].

71
Вже за кілька років перший, з двох останніх цвяхів в домовину провладної позиції ―за життя‖, вбив відомий канадський лікар Генрі
Морґенталер. Порушуючи закон, доктор Генрі Моргенталер почав проводити аборти в своїй клініці без схвалення Лікувального комітету з питань абортів і всупереч закону. У 1973 році Моргентельер публічно заявив, що він здійснив
5000 абортів без дозволу відповідного комітету. Пізніше він навіть продемонстрував один з його відеозаписів процедури аборту. Він був показаний на телебаченні та застосовувався як доказ в суді. Правоохоронні органи Квебеку двічі притягали Морґенталера до суду, і обидва рази присяжні відмовлялися його засудити, незважаючи на його підтвердження скоєння злочину. В свою чергу виправдання суду присяжних був успішно оскаржено в суді апеляційної інстанції. То ж Морґенталер був засуджений до
18 місяців у в'язниці. Та громадськість не лише не стала миритись з рішенням апеляційного суду щодо самого Морґенталлера. Іншою проблемою, що значно вплинула на функціонування судочинства в цілому, була пов'язана з фактом, що апеляційна інстанція скасувала рішення суду присяжних.
Інтереси першої ―проблеми‖ лобіювала організація ―за вибір‖ ―CARAL‖
(Канадська асоціація за скасування закону про аборт) яка поставила собі за мету підтримати виклик правоохоронній системі Морґенталлера. Організація утворила осередки по всій Канаді та допомагала збирати кошти на оплату юридичних послуг кампанії Морґенталлера. Друга ж проблема, в свою чергу, викликала хвилі протесту по всій країні. Мітингувальники були почуті, федеральний уряд Квебеку був змушений прийняти закон, який перешкоджав апеляційним судам скасовувати виправдувальний вердикт присяжних.
Морґенталер був знову виправданий під час третього суду, що змусило уряд Квебека оголосити закон недійсним.
Після звільнення з в'язниці в Квебеку Моргенталер вирішив оскаржити закон в інших провінціях. Протягом наступних 15 років він відкрив і управляв приватними клініками абортів по всій країні прямо порушуючи

72 вимоги кримінального кодексу. Після четвертого виправдання суду присяжних в 1984 році влада Онтаріо оскаржила це рішення. Апеляційний суд Онтаріо скасував виправдувальний вирок і дав розпорядження повторного судового розгляду.
У свою чергу, Морґенталер звернувся до Верховного суду Канади. У знаковому рішенні Суд оголосив у 1988 році, що закон про аборт в цілому є неконституційним. Суд зазначив, що "змусити жінку під загрозою застосування кримінальної санкції терпіти плід, якщо існування цього плоду не відповідає певним критеріям, не пов'язаним з її власними пріоритетами та прагненнями, є таким, що порушує права жінки на захист особистості, що гарантується Канадською Хартією прав і свобод. Суд також встановив, що процедурні вимоги щодо отримання аборту, як це передбачено законом, були особливо важкими.
У своєму рішенні (R. v. Morgentaler, 1988) Суд також зазначив: "Право на свободу гарантує ступінь особистої автономії над важливими рішеннями, які безпосередньо впливають на приватне життя людини. Рішення про припинення вагітності чи ні, по суті, є моральним рішенням і у вільному та демократичному суспільстві, совість особистості повинна мати першорядне значення для держави".
Значна частина того, чому Верховний Суд Канади приділяв увагу у своєму рішенні стосувались проблематики процедури проведення абортів.
Щоб зробити аборт, жінці доводилося спочатку призначити лікаря, який би міг проінформувати її на цю тему. Після цього передати пацієнтку іншому лікарю або взяти справу на себе. Тоді аборт повинен був бути схвалений
Лікарським комітетом з питань абортів, який складався з трьох лікарів.
В контексті даної системи, головною проблемою був той факт, що серед лікарів Лікарського комітету з питань абортів могли (і намагались ними стати) представники позиції ―за життя‖. Таке втручання призводило до того, що зробити аборт в лікарні видавалось майже неможливим.

73
Суд зазначив, що існували також проблеми гендерної рівності всередині Лікувальних комітетів з питань абортів, які переважно складались з чоловіків. Врешті, враховуючи той факт, що кожен запит Лікарський комітет з питань абортів розглядав безпосередньо, що призводило до затяжних розглядів справ про аборт та згодом ускладнювало саму процедуру аборту.
На думку суду, всі ці правила спричинили різний рівень доступності абортів залежно від міста, провінції чи території. Закон також призвів до того, що середній клас і багаті жінки мають кращі шанси отримати аборт.
Існування приватних клінік означало, що жінки, які мали достатньо грошей, могли повністю обійти систему Лікарських комітетів з питань абортів, хоч і нелегально [92].
Одночасно слід зазначити, що суд не констатував факт існування права на аборт і не розглядав справу в контексті статті 7 Конституційного Акту
Канади 1982, тобто не визначав чи плід відноситься до ―всіх‖, хто має прав на життя [131].
Рішенням Верховного Суду Канади відбулось скасування будь-якої кримінальної відповідальності за аборт. Морґенталер успішно боровся за
існування приватних клінік та тими, хто в межах здійснення владних повноважень противився позиції ―за вибір‖, в парламенті Канади у 1990 році була провалена спроба відновлення кримінальної відповідальності за аборт
[108].
Та чи існувала єдність серед канадців з питань легалізації права на аборт? Вочевидь ні, окрім лобіювання законопроектів, що спрямовані на обмеження прав на аборт, в Канаді також активно розвивається рух прихильників позиції ―за життя‖. В першу чергу, таку позицію активно лобіює католицька церква. Також не можна не згадати і про організації, що вже кількадесят років ведуть невпинну боротьбу за традиційні цінності. До числа найбільших організацій слід віднести ―Campaign Life Coalition‖ - активно пропагує заборону ЛГБТ-руху, заборону контрацепції, евтаназії та

74 абортів з 1978 року. Уваги також заслуговує діяльність організації ―REAL
Women of Canada‖. Ця організація безпосередньо брала участь у найгучніших справах з питань права на аборт, включно із згаданою вище справою
Морґентела у 1988 році. Разом з цим, майже по всіх англомовних землях почастішали випадки нападів на докторів та клініки, що допомагають жінкам переривати вагітність. До прикладу, 8 листопада 1994 року снайпер випустив два кулі в будинок доктора Гарсона Ромаліса, 57- річного лікаря з Ванкувера.
Інцидент стався саме під час сніданку. Одна куля влучила в стегно пошкодивши стегнову артерію. Доктор Ромаліс врятував своє життя, використовуючи свій халатний ремінець як джґут.
Інший випадок стався 10 листопада 1995 р. у Анкестері, що в Онтаріо, де був поранений доктор Х'ю Шорт. Куля снайпера, зруйнувала його лікоть , через що Шорт змушений був закінчити свою хірургічну кар'єру.
Ще один інцидент стався у місті Вінніпег 11 листопада 1997 р. Доктор
Джек Файман, 66 років з Вінніпегу, був розстріляний в Манітобі. Озброєний чоловік влучив за кілька дюймів від серця Файмана.
Продовжує цю кримінальну хроніку подія, яка мала місце 25 лютого
1990 р. у Ванкувері. Двоє чоловіків вломились у приватну клініку що займалась абортами знищили медичне обладнання на суму 30 000 доларів
США [119].
Перед тим, як перейти до статистики, також варто зазначити, що в
Канаді аборт дозволено протягом всього строку вагітності, а не як у більшості країн, де дозволений аборт до 22 тижнів максимум.
Відповідно до даних, опублікованих ―Abortion Rights Coalition of
Canada‖ найбільший показник абортів в період з 1974 року по 2016 рік припав на 2011 рік і становив 108,844 аборти. В цілому, динаміка явища немає постійного вектору напряму. Якщо у 1974 році було офіційно зроблено
52,435 абортів а 1982 році - 75,071, то вже в 1983 році - 69,368 абортів. В

75 період з 2011 до 2016 кількість абортів в Канаді зменшилась на майже 10 тисяч випадків в рік [141].
Для контрасту, слід коротко проаналізувати ситуацію у ще одній країні, де існує фактична свобода аборту. У Ізраїлі для регулювання питання підстав для аборту відсутній окремий спеціальний акт, проте необхідні положення містяться у кримінальному кодексі Ізраїлю від 1977 року. То ж відповідно до статті 316 кримінального кодексу Ізраїлю підставою для аборту є:
-Якщо жінка молодше 18 років або старше 40 років;
-Якщо жінка не одружена або вагітність від позашлюбних відносин;
-Якщо вагітність є результатом відносин, які є незаконними згідно з кримінальним законодавством, або є інцестуальними;
-Якщо дитина може народитись з фізичним або психічним вродженим дефектом;
-Якщо продовження вагітності може загрожувати життю матері або завдати їй фізичної або емоційної шкоди;
Максимальний строк для аборту відповідно до чинного законодавства становить 24 тижні. Для штучного переривання вагітності, особі слід звертатися до відповідного лікарського комітету у закладі охорони здоров'я.
Комітет повинен складатись з:
(1) кваліфікованого лікаря, який володіє титулом спеціаліста з акушерства та гінекології;
(2) другого кваліфікованого лікаря, який практикує одну з наступних спеціалізацій: акушерство та гінекологія, внутрішні медицина, психіатрія, сімейна медицина, громадське здоров'я;
(3) особа, зареєстрована як соціальний працівник.
Також передбачено, що принаймні один із членів комітету повинен бути жінкою [117].
Говорячи про актуальну ситуацію та статистику, то варто розпочати з факту, що в Ізраїлі також існує конфлікт між тими хто ―за вибір‖ і тими хто

76
―за життя‖. Боротьба триває на різних рівнях та різних ешелонах влади. Від громадських формувань до політичних партій - кожен вносить свій вклад в боротьбу. Конфліктні ситуації виникли серед Хередимів. Корінь проблеми був у тому, що первинно, умови які були передбачені кримінальним законодавством, власне були компромісом між поміркованими силами ―за життя‖ і ―за вибір‖, оскільки, якщо особа не підпадає під жодну з підстав для аборту, лікарський комітет був вправі їй відмовити. Для Хередимів це була можливість впливу на лікарські комітети та зменшення кількості абортів в країні. Гарячі суспільні дебати розгорнулись через підставу №4: ―Якщо продовження вагітності може загрожувати життю матері або завдати їй фізичної або емоційної шкоди‖. Якщо ситуація жінки не відповідала іншим критеріям для переривання вагітності, жінки часто апелювали на емоційну шкоду від вагітності, що слугувало для них майже гарантованим зеленим світлом для вчинення аборту [61].
Ще одна проблема, що стосується часто Хередимів - незаконні аборти.
Відповідно до слів ізраїльських чиновників, число нелегально проведених абортів щороку сягає приблизно відмітки у 15,000. Це аборти, які проведені за рішення некомпетентних осіб, що утворили лікарський комітет, комітетом у неповному складі чи за відсутності погодження комітету. Хередимів ж ця проблема стосується через те, що закриті релігійні общини воліли б не
―світитись на радарі‖, і вирішувати власні проблеми самим, хоча статистики з конкретно цього аспекти питання допоки не існує [111].
Політичну боротьбу на стороні ―за життя‖ в Ізраїлі очолює політична партія ультра-релігійна політична партія ―ШАС‖, національно-релігійна партія ―Єврейський Дім‖ та політичний блок ортодоксальних євреїв ―Яхадут ха-Тора‖. Кожна з цих партій мають представників у Кнесеті та активно протистоять питанням, що стосуються просування абортів та інших цінностей, що суперечать їхній вірі та політичній ідеї.

77
До однієї з найвпливовіших організацій, що пропагують ідею ―за життя‖ відносять ―EFRAT: Committee for the Rescue of Israeli Babies‖. За даними ―The Jerusalem Post‖ з 1977 року організація допомогла з'явитися на світ 64,000 дітей, матері яких планували аборт [61].
До найбільших партій, що відкрито лобіюють ідею ―за вибір‖ є ліва соціал-демократична партія ―Мерец‖ та політичний рух, що на цей час не входить у Кнесет - ―Шинуй‖. Також ідею репродуктивних прав жінок активно лобіює ―Na'amat‖ - наймасштабніший жіночий рух в Ізраїлі, що налічує близько 880,000 членів організації.
Відповідно до статистичних даних, в Ізраїлі за останні 10 років прослідковується стабільна динаміка явища. Тобто, якщо в 1997 році було проведено 19,210 абортів; в 2007 році кількість абортів становила 19,544;
2017 році статистичні дані вказують на 18,240 випадків аборту [95].
Відповідно до статті 27 Конституції України ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.
Проте, в Україні існує свобода абортів. Стаття 50 Основ законодавства
України про охорону здоров'я визначає: операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.
Перед тим, як перейти до спеціального законодавства, слід згадати про
Декларацію про медичний аборт, прийнята в Осло в серпні 1970 року.
Декларація визначає головні постулати для лікаря, в питанні медичного аборту. Зокрема, документ декларує наступне:
1. Перший етичний принцип, що вимагається від лікаря, вимагає поважати людське життя з самого його початку.
2. Обставини, при яких життєві інтереси матері стикаються з життєвими інтересами ненародженої дитини, породжують дилему і ставлять питання, чи повинна навмисне перерватися вагітність.

78 3. Відмінності суспільних відносин з цього питання відбувається через різноманітність ставлення до життя ненародженої дитини. Це область особистих переконань і совісті, які потрібно поважати.
4. Медики не повинні визначати ставлення і норми будь-якої держави і суспільства щодо цих питань, але їхнім обов'язком є забезпечення захисту
їхніх пацієнтів і збереження прав лікаря в суспільстві.
5. Виходячи з цього, в разі, якщо медичний аборт дозволений законом, ця процедура повинна бути здійснена лікарем з відповідною кваліфікацією на умовах, схвалених відповідними органами влади.
6. Якщо лікарю не дозволяють призначати і виконувати аборт його переконання, то він може відмовитися від цього, забезпечивши продовження надання медичної допомоги кваліфікованими колегами [9].
7. Незважаючи на те, що це положення схвалено Генеральною асамблеєю Всесвітньою медичною асамблеєю, воно не є обов'язковим для окремих членів асоціації, якщо вони не прийняли цього положення.
У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів. (Основи законодавства )
Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності затверджений постановою Кабінету Міністрів
України від 15 лютого 2006 року [36]. Особливості процедури переривання вагітності передбачені Порядком надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності затвердженого наказом
Міністерства охорони здоров'я від 24 травня 2013 року. Порядок визначає особливості оформлення супровідної документації та її зразки, та регламентує порядок доступу до аборту як при бажанні переривання вагітності до 12 тижнів так і після.
Відповідно до пункту 1.3. Положення, під комплексною медичною допомогою слід розуміти організацію заходів щодо надання якісної та

79 ефективної медичної допомоги у закладах охорони здоров‘я з метою профілактики для уникнення надалі небажаної вагітності, проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності та попередження можливих ускладнень. До прикладу, у випадку прийняття жінкою рішення про аборт, перед здійсненням процедури їй надається відповідна медична консультація, або проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності у вагітної жінки віком до 14 років або у недієздатної особи здійснюється за заявою її законних представників.
Щодо випадків переривання вагітності після 12 тижня, то відповідно до абзацу 3 пункту 3.1 Порядку визначено: у разі виявлення у вагітної жінки медичних показань, що не зазначені в Переліку підстав, за наявності яких можливе штучне переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів затвердженого Кабінетом Міністрів України від 15.02.2006 року, але за наявності яких продовження вагітності та пологи становлять загрозу для її здоров'я або життя, операція (процедура) штучного переривання вагітності здійснюється на підставі висновку консиліуму лікарів. У випадку виникнення невідкладних станів (маткова кровотеча тощо) медична допомога надається за місцем звернення пацієнта.
Пунктом 3.2. Порядку передбачено, що у випадку встановлення діагнозу, що дозволяє перервати вагітність, жінці видається направлення до комісії Міністерства охорони здоров‘я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій з метою визначення показань для проведення операції (процедури) штучного переривання вагітності [40]
Про склад цієї комісії можна дізнатись виходячи з Положення про комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров‘я обласних, Київських та

80
Севастопольських міських державних адміністрацій з визначення показань для проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів затвердженого Наказом
Міністерства охорони здоров'я України від 24.05.2013. Пункт 3 даного положення констатує: до складу Комісії входять заступник Міністра охорони здоров‘я Автономної Республіки Крим, керівник структурного підрозділу з питань охорони здоров‘я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, до повноважень якого належать питання охорони материнства та дитинства (голова комісії), головний спеціаліст зі спеціальності «Акушерство та гінекологія» (заступник голови комісії), головні спеціалісти структурних підрозділів з питань охорони здоров‘я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з терапії, хірургії, медичної генетики, ультразвукової діагностики, керівник обласної служби планування сім‘ї та інші спеціалісти (за згодою). У разі потреби Комісія може залучати інших висококваліфікованих спеціалістів відповідно до профілю захворювання вагітної жінки (за згодою). З числа членів Комісії голова Комісії призначає секретар. Лише після висновку
Комісії жінку госпіталізовують для проведення процедури аборту [41].
За часів своєї незалежності українська історія знає про кілька спроб обмеження права жінки на аборт.
Перша спроба датується 05.04.2013 року, коли за ініціативи депутатів
ВО ―Свобода‖ до Верховної Ради України потрапив проект закону № 2646-1 під назвою Проект Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів)‖
Даний проект закону передбачав внесення змін до рядку законодавчих актів. В першу чергу зміни стосувались частини другої статті 25 Цивільного
Кодексу України, де пропонувалось додати рядки ―Інтереси зачатої, але ще не народженої, дитини охороняються законом‖, замінивши таким чином

81
існуюче положення абзацу другого цієї ж статті: ―У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини‖.
Разом з цим, зміни також стосувались частини першої статті 269, яку пропонувалось викласти в такій редакції: "Право на життя належить дитині, яка зачата, але ще не народжена.", та викласти частину першу статті 281 в такій редакції: ―Ненароджена дитина має право на життя з моменту її зачаття та не може бути його позбавлена, крім випадків, передбачених законодавством.‖, а частину шосту цієї ж статті виключити зовсім.
Окрім вищевказаного, важливі зміни стосувались Кодексу про адміністративні правопорушення. Відтак, проектом закону передбачав адміністративну відповідальність за публічна пропаганда або заклик до штучного переривання вагітності (аборту). На думку авторів законопроекту, до Кодексу про адміністративні правопорушення слід було додати статтю
173-3 наступного змісту: ―Публічне висловлювання про те, що зачата дитина, яка ще не народилася, не є людиною, а штучне переривання вагітності
(аборт) не є вбивством, у тому числі публічне висловлювання та заклики до штучного переривання вагітності (аборту), тягне за собою накладення штрафу на особу, яка це вчинила, в розмірі від п'ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян.".
Проте слід розуміти, що автори законопроекту не забороняють аборт зовсім. Відповідно до запропонованого тексту, аборт дозволяється за таких підстав:
1) якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки;
2) наявності медичних показань щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження;
3) доведених у судовому порядку фактів зачаття дитини в результаті зґвалтування.".
Аналізуючи пояснювальну записку, можна дійти до висновку, що окрім не дуже толерантних аргументів на кшталт: ―Якщо така демографічна

82 динаміка триватиме, то через кількадесят років народ України складатиметься переважно з іммігрантів – вихідців з Азії‖, чи не дуже доречних ―Враховуючи, що Україна 28 липня 2013 року буде відзначати на державному рівні святкування 1025-ліття Хрещення Руси, цей законопроект є вкрай актуальним‖, подані обґрунтування є вагомими та достовірними.
Проте, зміст пояснювальної записки надто вузько пояснює проблематику абортів, апелюючи до його шкоди, зовсім не аналізуючи та не розглядаючи питання в розрізі досягнень репродуктивної медицини (штучне запліднення, сурогатне материнство, організації що надають психологічну підтримку жінкам, які наважуються на аборт і т.д)., що при правильному розвитку значно допоможуть компенсувати викладені в записці проблеми [59;45].
Даний проект закону не був включений до порядку денного[47].
Другий проект закону № 6239 під назвою Закон України ―Проект
Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень по проведенню операцій штучного переривання вагітності
(абортів)‖ був запропонований у березні 2017 року Голубовим Дмитром
Михайловичем, засновником ―Інтернет партії України‖
Даний проект закону викликав набагато більшого резонансу, ніж його попередник. За наповненням є зменшеною версією свого ідейного наступника проекту закону № 2646-1. Говорячи конкретно про зміст законопроекту, то він передбачав зміни до Цивільного Кодексу України, а саме викласти частину шосту статті 281 наступним чином: ―Штучне переривання вагітності дозволяється лише у випадках та за наявністю обставин, встановлених законодавством, у терміни, що не перевищують двадцяти двох тижнів‖. Разом з цим, відповідні зміни повинні були стосуватись статті 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я, яку повинні були викласти у такій редакції:

83
―Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена у закладах охорони здоров‘я лише у випадках та за наявністю наступних обставин:
1) якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки;
2) наявності медичних показань щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження;
3) зачаття дитини в результаті зґвалтування.
Вказані обставини обов‘язково засвідчуються комісією відповідних експертів.
Жінці, якій дозволена операція штучного переривання вагітності
(аборт), в обов‘язковому порядку безкоштовно надається повнота усієї
інформації про наслідки такої операції та стадію ембріоногенезу».‖
В пояснювальній записці окремі аргументи заслуговують особливої уваги. До прикладу одним з таких є апелювання автора записки до права батька на батьківство. Тобто говорячи про аборт і право жінки на розпорядження власним тілом та життям дитини з дискусії часто випадає право чоловіка на батьківство.
Інший аргумент заслуговує його дослівної цитати ―Якщо розглядати реалізацію права на репродуктивний вибір (право на аборт) глобально, то також необхідно сказати про те, що в деяких країнах спостерігається тенденція до розвитку кримінального бізнесу зі збору і розповсюдження матеріалу, що «абортується». Саме полювання за стовбуровими клітинами – ембріональними або фетальними – штовхає «горе-бізнесменів» до агітації за проведення абортів серед населення.‖. На предмет доречності такого аргументу зупинятись не варто. Варто лише відзначити, що в цілому, аргументи приведені в записці є не переконливими в силу своєї абстрактності, маніпулюванням фактами та відсутністю посилання на джерела, хоча вони є досить оригінальними.

84
Що ж до долі проекту закону, то проект закону був справедливо розкритикований Комітетом Верховної Ради України з питань охорони здоров‘я, і в подальшому через рік був знятий з розгляду [46].
Щодо статистики, то в Україні станом на 2016 рік було здійснено
101,121 аборт офіційно. Також зі статистичних даних помітно як сильно змінилась ситуація за останніх 10 років, де число абортів становило 229, 618 випадків. Проте, показник абортів в Україні все ще значно вищий аніж аналогічний показник у країнах Західної Європи [97].
Хоч показник абортів в Україні значний, сьогодні все ще досить часто можна почути заклики до зміни законодавства та встановлення обмеження чи заборони абортів в цілому. Позицію ―за життя‖ лобіюють як традиціоналістичні організації (включно з політичними силами, що мають представництво у Верховній Раді України), так і у більшій мірі церковні діячі.
То ж з якими фундаментальними проблемами зіштовхується суспільство, вагаючись між позиціями ―за вибір‖ і ―за життя‖?
1.) Науковим фактом можна вважати, що плід є людським життям, на його ранньому етапі еволюції. Ті, хто виступає за позицію ―за вибір‖ доводять що ненароджений немає ніяких прав, апелюють до того, що плід не
є особистістю. Але якщо прийняти за істину перший науковий факт і погодитись з тим, що не особистість не може мати права, тоді чому у світі стільки живих створінь, що мають суспільну цінність права та навіть юридичних захист? Звідси виходить перша моральна дилема: чи повинне живе створіння бути особою щоб мати цінність і права? Зіштовхнувшись з цим аргументом, критики позиції ―за життя‖ зазвичай говорять про цінність права матері на вибір як вже сформованого і суспільно цінного індивіда. Чи це морально прийнятно? Так, якщо прийняти за факт, що людський плід немає ніякої притаманної людині соціальної цінності. Проте, як правило система охорони здоров'я і суспільна мораль говорить геть про протилежне.

85
Відтак, якщо вагітна жінка планує народити дитину, то держава та суспільство у більшості випадків всіляко сприяє їй у цьому, надаючи різноманітні соціальні, моральні та матеріальні пільги, а цінність ненародженого настільки велика, що кримінальним законодавством передбачається особлива кваліфікація за його вбивство. Але як тільки вагітна жінка відмовляється від плоду, його цінність дорівнює нулю.
2.) Перша дилема витікає в наступну: на яких моральних засадах одна лише матір визначає цінність ненародженого? Адже після народження дитини вже не батько і не матір вирішують цінність людського життя, а суспільство. То ж проблематика полягає в тому, чому таке ставлення до людського життя не є абсолютним з моменту формування плоду? Чому лише одна матір може вирішувати чи якесь живе створіння має право на життя? В цьому випадку прихильники позиції ―за вибір‖ відповідають, що матір має право розпоряджатись власним тілом як їй хочеться. Так, це факт з яким ніхто в цивілізованому світі не буде сперечатись, проте проблема в тому, що плід - не зовсім її тіло. Коректно говорити що він в її тілі, хоч він і залежний від життя свого носія.
Сюди доречним буде згадати альтернативну думку, яка знайшла свою підтримку і популярність серед людей, що підтримують позицію ―за вибір‖.
Американський філософ Джудіт Джарвіс Томосон розповіла про уявний експеримент, що на її думку в повній мірі можна провести паралель із абортом. Суть експерименту: уявіть, що після знатної гулянки ви опинились у лікарняній палаті, поруч із всесвітньо відомим скрипалем. Після цього, ви помічаєте, що приєднані до скрипаля єдиним механізмом. Згодом вам стає відомо, що цей механізм приєднаний до вас - гарантія життя скрипаля. Для повної реабілітації вам потрібно бути приєднаним до скрипаля 9 місяців.
Безумовно, даний експеримент є дуже умовним, і його аналогія до аборту є дуже спрощена, проте він яскраво демонструє головний моральний конфлікт між правом жінки на вибір, та правом ембріона на життя. Тобто

86 навіть якщо уявити, що плід є індивідом, то чи може він порушувати право жінки на розпорядження власним тілом, будучи під‘єднаним до неї та використовуючи її як ресурс для підтримки життя? З іншого боку, чи має моральне право жінка від'єднати від себе того уявного ―скрипаля‖, тобто нескінченний потенціал ненародженого?. На думку самої Джудіт Джарвіс
Томсон аборт не порушує законного права на життя плоду, а лише позбавляє його можливості використання тіла вагітної жінки та функції підтримки життя, використовувати яку плід не може. Таким чином, вирішивши припинити свою вагітність, Томсон робить висновок, що вагітна жінка, як правило, не порушує право на життя плоду, а лише припиняє використання власного тіла, що зазвичай призводить до загибелі плоду [85].
3.) Ще одна моральна дилема, яка витікає з попередніх двох: чому посягання на життя дитини після народження є кримінально карним, а за кілька місяців до - ні?
4.) Також слід розуміти, що у випадку визнання виключної моральності абсолютного права жінки на вибір жити плоду чи ні, такий вибір все ще матиме окремі аморальні девіації. Яскравим прикладом тому, є Китай, де змушені були законодавчо заборонити аборт через ознаку статі дитини, оскільки дівчинка в китайській сімї часто вважалась тягарем. Чи до прикладу, якщо наука осягне закономірності визначення сексуальної орієнтації плоду, то чи буде моральним вбити ненароджену дитину лише через те, що матір не хоче дитину-гея?
5.) Інший аргумент стосується власне дефініції слова ―особа‖ чи контекстуальне ―індивід‖. Якими ментальними атрибутами повинен володіти живий організм, щоб ми могли назвати його індивідом? Ця проблема
ґрунтується на двох більш глобальних проблемах: а) чи критерії і методи які ми застосовуємо для побудови дефініції індивіда є вичерпними?; б) чи потенціал живого організму набути атрибути особи є достатньою підставою для визнання його цінності?

87
Аналізуючи тези вище, стає зрозуміло що проблема аборту, як явище біоетики, буде існувати до тих пір, допоки будуть існувати дві відповіді на одне чітке запитання. Аборт, як явище соціальне - неможливо зупинити. Його можливо заборонити, проте з прикладів наведених вище, заборона в цьому рівнянні не дорівнює припиненню абортів. Таким чином, аборт, станом на сьогодні, на мою думку, повинен бути легалізованим і контрольованим державою. Це необхідно для впевненості у якості надання процедури та забезпечення необхідних умов для збереження здоров'я і життя жінки. Саме легалізація аборту з обмеженями до його застосування, попри всі вагомі аргументи сторони ―за життя‖ і ―за вибір‖, є не лише необхідним соціальним компромісом але й необхідним двигуном для існування різноманітних платформ для обговорення цієї проблеми, але й поштовхом до нових, безпечних методів проведення штучного переривання вагітності.

1   2   3   4   5   6   7

скачати