Методичні вказівки для самостійної роботи студентів під час підготовки до практичного заняття сторінка 3

перебування у положенні стоячи протягом тривалого часу, негативні емоції, сильний біль, голодування.
Основні клінічні симптоми: втрата свідомості; блідість та вологість шкіри; рідке поверхневе дихання, знижений АТ, пульс слабкого наповнення та напруження; зіниці помірно розширені, жваво реагують на світло.
Перша допомога при непритомності:
хворому потрібно надати горизонтального положення з припіднятими до 45° ногами;
забезпечують доступ свіжого повітря;
звільняють шию та груди від тісного одягу;
збризкують обличчя холодною водою;
дають понюхати ватну кульку, змочену нашатирним спиртом;
поплескують по щоках.
Причинами колапсу може бути крововтрата, інфаркт міокарда, тромбоемболія легеневої артерії, інфекційні та гострі запальні захворювання, травми, медикаментозна алергія.
Перша допомога при колапсі:
усувають причини колапсу (зупиняють кровотечу, видаляють отруту з організму);
хворого зігрівають;
дають дихати киснем;
у горизонтальному положенні хворого швидко транспортують у відповідне відділення лікарні;
вводять ліки, які підвищують АТ (адреналін, мезатон, глюкокортикоїди) за призначенням лікаря.
Визначення та характеристики дихання. Перша долікарська допомога при
захворюваннях органів дихання.
Дихання характеризується частотою, ритмом, глибиною, періодичністю. У нормі дихання беззвучне і непомітне для оточуючих. Зазвичай людина дихає через ніс із закритим ротом. У дорослої людини в стані спокою частота дихання (ЧД) становить 16-20 за хвилину, причому вдих вдвічі коротший за видих.
При захворюваннях органів дихання потрібно стежити за частотою, глибиною та ритмом дихання хворих.
Частота дихання. ЧД залежить від віку, статі, положення пацієнта. У дорослої людини в спокої
ЧД становить 16-20 за хвилину, у жінок ЧД трохи більше, ніж у чоловіків. У немовлят ЧД сягає
40-45 за хвилину, з віком вона зменшується і до 20 років сягає ЧД дорослої людини. У положенні стоячи ЧД більше (18-20), ніж у положенні лежачи (12-14). У спортсменів ЧД становить 8-10 за хвилину. Зміна дихання за частотою: часте – тахіпное, рідке – брадипное.
Визначають ЧД підраховуючи рухи грудної або черевної стінки протягом 1 хв. Це роблять непомітно для хворого, тримаючи його руку, як для підрахунку пульсу. Отримані результати щодня заносять до температурного листка олівцем синього кольору у вигляді графіка ЧД.
Тахіпное – часте дихання, зумовлене дисфункцією дихального центру, у фізіологічних умовах
(хвилювання, фізичне навантаження, споживання їжі). Воно короткочасне й швидко минає після припинення провокуючого чинника. Причинами патологічного тахіпное можуть бути: ураження легенів, що супроводжується зменшенням їх дихальної поверхні; зменшенням екскурсії легенів внаслідок зниження еластичності легеневої тканини; порушенням газообміну в альвеолах (накопиченням вуглекислоти в крові); поразка бронхів, яка супроводжується утрудненням доступу повітря в альвеоли і частковим або повним закупорюванням їх просвіту; ураження дихальних м’язів і плеври, шо супроводжується утрудненим скороченням міжреберних м’язів і діафрагми внаслідок різкого болю; паралічем діафрагми; підвищенням внутрішньочеревного тиску, що є однією з причин зниження дихальної екскурсії легень; ураження ЦНС, зумовлене інтоксикацією і порушенням дихального центра; патологія серцево- судинної системи й органів кровотворення, що супроводжується розвитком гіпоксемії.
Найчастіше часте дихання зумовлене поєднанням декількох причин.

Брадипное – уповільнене дихання, зумовлене зниженням збудливості дихального центра.
Фізіологічне брадипное можна спостерігати під час сну, гіпнозу. Патологічно сповільнене дихання спостерігають у разі пригнічення дихального центра і зниження його збудливості.
Брадипное спричинене низкою причин, насамперед ураженням ЦНС: підвищення внутрішньочерепного тиску (пухлина мозку, грижі); порушення гемодинаміки і розвиток гіпоксії (інсульт, набряк мозку, агонія); екзо- та ендоінтоксикація (менінгіт, уремія, печінкова і діабетична кома); застосування анестетиків та інших лікарських препаратів (отруєння морфієм).
Брадипное рідше спостерігають при хронічних обструктивних захворюваннях легень
(хронічний обструктивний бронхіт, емфізема легень, бронхіальна астма). Різновидом сповільненого дихання є стридорозне – повільне гучне дихання, зумовлене різким здавлюванням гортані (пухлиною, зобом, набряком гортані, рідше – аневризмою аорти).
Глибина дихання. Глибину дихання визначають за обсягом вдихуваного і видихуваного повітря в спокійному стані. У здорової людини у фізіологічних умовах об'єм дихального повітря становить 500 мл. Залежно від зміни глибини дихальних рухів розрізняють поверхневе і глибоке дихання. Поверхневе дихання (гіпопное) спостерігають при патологічному почастішанні дихання за рахунок скорочення обох фаз дихання (вдиху й видиху). Глибоке дихання (гіперпное) частіше поєднується з патологічно сповільненим диханням. Наприклад, «велике дихання
Куссмауля» або «повітряний голод» – рідке, глибоке, гучне дихання, зумовлене розвитком метаболічного ацидозу з подальшим подразненням дихального центра кислими продуктами; спостерігають у хворих із діабетичною, уремічною і печінковою комою.
Ритм дихання. Дихання здорової людини ритмічне, однакової глибини, тривалості й чергування фаз вдиху й видиху. При ураженні ЦНС дихання стає аритмічним: окремі дихальні рухи різної глибини бувають то частіші, то рідші. Іноді під час аритмічного дихання через певну кількість дихальних рухів з'являється подовжена пауза або короткочасна затримка дихання (апное). Таке дихання називається періодичним. До нього належать такі патологічні типи дихання: Чейна-Стокса, хвилеподібне дихання Грокко і дихання Біота.
Дихання Чейна-Стокса – періодичне патологічне дихання, шо характеризується тривалою (від кількох секунд до 1 хв) дихальною паузою (апное), після якої безшумне поверхневе дихання швидко наростає за своєю глибиною, стає гучним і досягає максимуму на 5-7-му вдиху, потім у тій же послідовності убуває і закінчується наступною короткочасною паузою (апное). Хворий під час паузи погано орієнтується в навколишньому просторі або повністю непритомніє, після відновлення дихальних рухів він приходить у себе. Дихання Чейна-Стокса зумовлене зниженням збудливості дихального центру, гострою або хронічною недостатністю мозкового кровообігу, гіпоксією мозку, посиленою інтоксикацією. Часто трапляється уві сні в людей похилого віку з вираженим церебральним атеросклерозом; у хворих із хронічною недостатністю мозкового кровообігу, хронічною нирковою недостатністю (уремія); при вживанні наркотичних засобів (морфіну) або алкогольній залежності.
«Хвилеподібне дихання» Грокко або дисоційоване дихання характеризується хвилеподібною зміною глибини дихання й відрізняється від дихання Чейна-Стокса відсутністю періодів апное.
Дихання Грокко зумовлене ураженням координаційного центра дихання, спричинене хронічним порушенням мозкового кровообігу. Частіше спостерігають при абсцесі головного мозку, менінгіті, пухлині мозку.
Дихання Біота – періодичне патологічне дихання, характеризується ритмічними, але глибокими дихальними рухами, що чергуються через однакові проміжки часу з тривалою (від декількох секунд до півхвилини) дихальною паузою. Дихання Біота зумовлене глибоким розладом мозкового кровообігу і спостерігається у хворих менінгітом та в стані агонії.
Таким чином, виявлені порушення частоти, ритму, глибини дихання і поява патологічних форм
(Чейна-Стокса, Біота, Грокко, Куссмауля) є характерними симптомами ураження дихальної системи.
Задишка – відчуття нестачі повітря, що супроводжується порушенням частоти, ритму й глибини дихання, в основі якого лежить розвиток гіпоксії тканин. Тому при порушенні

дихання, розвитку дихальної недостатності пацієнту потрібно визначити сатурацію (SpO
2
– насиченість крові кислородом) за допомогою пульсоксиметра.
Розрізняють фізіологічну і патологічну задишку.
Фізіологічна задишка – це компенсаторна реакція організму з боку дихальної системи у відповідь на значне фізичне або емоційне навантаження; проявляється частим і глибоким диханням, короткочасна, минає самостійно у спокої протягом 3-5 хв і не спричиняє неприємних відчуттів.
Патологічна задишка – більш стійке порушення частоти, ритму й глибини дихання, шо супроводжується неприємними відчуттями (стиснення в грудях, відчуття нестачі повітря), зумовлена ураженням різних органів і систем, передусім, дихальної і серцево-судинної.
Патологічну задишку розрізняють: стосовно хворого – суб’єктивна, об'єктивна, змішана; за часом появи – постійна, тривала, нападоподібна або пароксизмальна; структурою дихального циклу – інспіраторна, експіраторна, змішана.
Клінічно задишка може проявлятися суб’єктивними й об’єктивними ознаками, тому розрізняють суб’єктивну, об’єктивну і змішану задишку. Суб’єктивна задишка – порушення дихання, що проявляється суб'єктивним відчуттям стиснення в грудях, нестачею повітря, утрудненим вдихом або видихом – характерна для істерії, неврастенїї. Об'єктивна задишка – порушення дихання, що проявляється переривчастою мовою (хворий під час розмови ловить ротом повітря), тахіпное (ЧД більше 30 за хвилину), порушенням ритму дихання, участю в диханні допоміжних м’язів (напруженість шийних і трапецієподібних м’язів), появою ціанозу – спостерігають при захворюваннях легень, серця, ЦНС, м’язової системи.
Один із найважливіших методів лікування захворювань людини є застосування з цією
метою лікарських засобів – медикаментів, або фармацевтичних препаратів. Лікувальна дія фармацевтичних засобів здійснюється за рахунок впливу їх на причини виникнення захворювань (етіотропна дія), механізми розвитку патогенного процесу (патогенетична дія), клінічні прояви недуги (симптоматична дія), а також із замісницькою метою, тобто для заміни пригніченої або дефіцитної біохімічної сполуки (ферменту, вітаміну, мікроелементу).
В лікарнях існує чітко регламентований порядок забезпечення ліками хворого. Він складається
із кількох послідовних етапів:
 призначення лікарем хворому необхідних ліків;
 запис лікарем в історію хвороби і в лист лікарських призначень ліків з визначенням доз і методів їх застосування;
 складання постовою (палатною) медсестрою замовлення на необхідні ліки і передача його старшій медичній сестрі відділення;
 формування загального замовлення по відділенню і відправлення його старшою медсестрою до аптеки та отримання відповідних ліків;
 отримання ліків постовою (палатною) медсестрою від старшої медичної сестри;
 доставка палатною медсестрою ліків хворому. В залежності від фармакологічних особливостей ліків на сестринському посту вони зберігаються у різних умовах.
Зокрема,лікарські засоби з обмеженим терміном придатності (мікстури, настої, відвари, вакцини, очні краплі) зберігають у холодильнику.
Медична сестра повинна стежити за терміном зберігання ліків, які швидко псуються. З цією метою вона повинна ретельно перевіряти аптечні етикетки, на яких зазначені терміни зберігання ліків. Таблетовані та порошкоподібні форми доцільно розташовувати в спеціальних шафах на відповідних полицях. Окремо в металічних шафах зберігають ампульні препарати, які маркірують за механізмом їх дії на організм (серцево-судинні, заспокійливі, знеболюючі тощо).
Для зберігання отруйних і наркотичних лікарських засобів – атропіну, промедолу, морфіну
(група А), а також сильнодіючих препаратів – ефедрину, адреналіну, мезатону (група Б) використовують спеціальні шафи, які мають окремі відділи для зберігання препаратів групи А і групи Б. На внутрішній поверхні дверей, які повинні закриватися на ключ, розміщують перелік препаратів, які знаходяться у шафі. Ключ від шафи має постійно знаходитися у чергової медичної сестри і передаватися по зміні під підпис. Одночасно передаються дані стосовно

кількості використаних і невикористаних наркотичних та сильнодіючих препаратів. З цією метою на посту медичної сестри ведеться книга обліку наркотичних та сильнодіючих препаратів, яка повинна бути прошнурованою, пронумерованою, підписаною головним лікарем
і скріпленою печаткою лікувальної установи.
Застосовують різні методи введення лікарських засобів:
 зовнішній (втирання, змазування, аплікації, присипання);
 внутрішній, або ентеральний: через рот, через пряму кишку, під язик, через шлункову фістулу;

Інгаляційний;

Через слизові оболонки (введення ліків в конюктивальний мішок, ніс та зовнішній слуховий прохід);

Парентеральний, тобто шляхом ін’єкції (внутрішкірної, підшкірної, внутрімязової, внутрівенної, внутріартеріальної, внутріплевральної, внутрісуглобової, внутріспиномозкової).
Для зовнішнього методу використовують рідкі, порошкоподібні лікарські форми, або виготовленні на мазьовій основі – порошки, присипки, спиртові або ефірні розчини, екстракти, лініменти, мазі, бальзами, пасти, пудри.
Рідкі лікарські засоби і мазі застосовують у формі втирань у шкіру. Шкіру ретельно очищають від поту і бруду, потім накладають на кілька хвилин гарячий компрес, або роблять короткочасний масаж відповідної ділянки (для поліпшення кровообігу та лімфовідтоку) і наносять на шкіру невелику кількість мазі або лініменту і круговими рухами пальців втирають у шкіру доти, доки вона не стане сухою. При використанні рідких форм (бальзами, спиртові або спиртово-ефірні розчини) невелику їх кількість спершу наливають на долоню, а потім енергійними рухами втирають у шкіру. Після втирання на тіло накладають марлеву салфетку або бинтову пов’язку. Здебільшого втирання застосовують у тих ділянках, де шкіра тонка, а волосяний покрив не виразний – спина, живіт, скроні, внутрішні частини передпліч і плечей, гомілки, ступні, задня поверхня стегон.
Втирання протипоказані при гнійничкових ураженнях шкіри (фурункули, карбункули), шкірних захворюваннях (екзема, псоріаз), при алергічних проявах на шкірі.
Зовнішньо лікарські форми, зокрема мазі або пасти можна застосовувати шляхом змазування. З цією метою на ретельно очищену шкіру шпателем або марлевим тампоном наносять лікарський засіб, рівномірно розміщуючи його по всій поверхні шкіри. При інтенсивному розвитку волосяного покрову останній збривають, а при неможливості наносять мазь рухами у напрямі росту волосся. Поверх мазі кладуть компресний папір, який фіксують бинтовою пов’язкою або лейкопластирем. Мазьову пов’язку можна утримувати на тілі протягом доби.
Зовнішньо лікарські засоби у формі втирань застосовують при запальних захворюваннях м’язів, суглобів, сухожиль, нервів. Дія лікарських засобів на організм при їх втиранні в шкіру зумовлена одночасно двома факторами – безпосередньо фармакологічною активністю лікарського засобу, який втирається, і рефлекторним подразненням шкірних рецепторів внаслідок масажу шкіри.
Внутрішнє (ентеральне) застосування лікарських засобів.
Засвоєння організмом лікарських засобів, прийнятих ентерально, найбільш фізіологічне. Цей метод зручний і простий у застосуванні, не вимагає створення додаткових умов, складних апаратів або пристроїв. Однак ентеральний метод введення ліків в організм має недоліки: а) тривалий період від моменту приймання препарату до його надходження в кров і безпосередньо до патологічного вогнища внаслідок повільного всмоктування лікарського засобу із травного каналу; б) значна ймовірність руйнування лікарських засобів ферментами травних залоз; в) складності у забезпеченні необхідної концентрації лікарського засобу в крові; г) вірогідність подразнення окремими препаратами травного каналу; д) труднощі або неможливість введення цим методом ліків хворим з порушеним актом ковтання, після операцій у ротовій порожнині, стравоході, шлунку, або на прямій кишці; є) ускладнення при введенні ліків психічним хворим,