Ім'я файлу: лекції Маряна.doc
Розширення: doc
Розмір: 287кб.
Дата: 23.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
ВИДИ УВАГИ.pptx
Доберчак Маріанна. СТАТТЯ.docx
Технологічна карта-конспект уроку. Доберчак.doc
Тема. Життя і творчість Б.ГрінченкаРозширення: doc
Розмір: 287кб.
Дата: 23.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
ВИДИ УВАГИ.pptx
Доберчак Маріанна. СТАТТЯ.docx
Технологічна карта-конспект уроку. Доберчак.doc
План
Біографічні відомості.
Поетична творчість.
Особливості малої прози письменника.
Б. Грінченко як повістяр.
Література
Основна
Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини XIX століття: Підручник / За ред. О. А. Галича. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 168-190.
Історія української літератури. XIX століття; У З кн. Кн. 3; Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К. і Либідь, 1997 – С. 242-272.
Додаткова
1. Білецький О. Борис Грінченко // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2.
2. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів. – К., 1986.
3. Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця XIX – початку XX ст. – Львів, 1988.
4. Єнєнко Ю. Промінь добра. – Луганськ, 1994.
5. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.
6. Левчик Н. В. Борис Грінченко // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. – К., 1997. – Кн. 3.
7. Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. – К. 1988.
8. Погрібний А. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 1. 9.Процюк С. В. Драматургія Грінченка: традиції і новаторство // Слово і час– 1993.– № 5.
10. Хропко П. Проза Б. Грінченка // Грінченко Б. Вибр, твори. – К., 1987.
1. Біографічні відомості.
Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. в збіднілій дворянській сім'ї на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Вже в дитинстві, яке минало тут і на хуторі Кути недалеко від Харкова, виявився його нестримний потяг до книжок. Хлопець читає все, що потрапляє до рук: твори російських, французьких, англійських письменників, «Историю государства Российского» Миколи Карамзіна, популярні книжки з різних галузей знань. Інтерес до слова заохочує до писання; підліток заповнює своїми віршами та оповіданнями рукописний «журнал», пропонує рідним та близьким читати чи слухати ці твори.
Навчаючись у Харківському реальному училищі (1874 – 1879), Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти на власний хліб. Якийсь час працюючи в казенній палаті, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою.
Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р. (за винятком 1886 – 1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) учителював у селах Харківщини, Сумщини й Катеринославщини, поєднуючи педагогічно-освітню діяльність з фольклористично-етнографічними та лінгвістичними заняттями. Любов до дітей, вміння організувати навчальний процес, підтримувати інтерес школярів до пізнання всього створеного людством, постійна увага до кожного учня характеризують його як педагога-гуманіста, прогресивного громадського діяча.
З 1881 р. розпочалася інтенсивна літературна діяльність Грінченка. Його твори різних жанрів під власним іменем та різними псевдонімами (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе) систематично друкуються у журналах та альманахах. Виходять поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). Надзвичайно скромний, дуже вимогливий, Грінченко все ж не вважав себе поетом, бо повністю віддавався культурно-освітній, науковій, видавничій діяльності.
Як і в більшості українських письменників (Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка), найкращі години його життя з'їдала служба. Художньою творчістю Грінченко міг займатися тільки за рахунок сну та відпочинку. «На поезію,– якось признався він, – завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія». Проте і в поезії, і в численних оповіданнях, повістях, п'єсах він сказав щире слово про людські болі й сподівання, і ця його творчість ввійшла в скарбницю національного мистецтва.
З 1894 р. Грінченко працює в Чернігівському губернському земстві, створює дилогію «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902), опубліковує п'єси «Ясні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901). З'являються такі цінні його наукові розвідки, як «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» в трьох томах (1895 – 1899), «З вуст народу» (1900), «Література українського фольклору (1777 – 1900)» (1901). Переїхавши в 1902 р. до Києва, він разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою укладає славнозвісний «Словарь української мови» в 4-х томах (1907 – 1909)5 відзначений академічною премією.
Останні, п'ятнадцять років життя Грінченка – це найяскравіший період творчого злету письменника і вченого. Неміцне здоров'я не витримує напруженої праці: воно підривалося задавненим туберкульозом (ще з часів ув'язнення в харківській тюрмі) і особливо похитнулося в зв'язку з смертю дочки-революціонерки Насті та її маленького сина. Постійно пригнічували його шовіністичні переслідування будь-якого вияву національного життя. У зв'язку з погіршенням здоров'я він їде на лікування до Італії, та запізно: в м. Оспедалетті 6 травня 1910 р. передчасно обірвалося життя невтомного трудівника. Тіло його було перевезене в Україну й поховане на Байковому кладовищі у Києві.
2. Поетична творчість
Уся художня творчість Грінченка свідомо підпорядковувалася ним завданням розбудови української національної культури. Сповідаючись перед самим собою, поет з усією притаманною йому щирістю заявляв, що «йшов туди, де розум посилав». Звичайно, він серцем сприймав будні життя, через нього пропускав конкретні стосунки між людьми, проте почуття відповідальності інтелігента за страждання трударів, усвідомлення народної недолі визначали проблематику й ідейне спрямування творів поета.
Об'єктом художнього дослідження Грінченка було насамперед селянське життя. Народницька публіцистика закликала інтелігентів працювати для загального добра на ниві просвіти і науки, і молодий поет щиро відгукується своїм словом на ці звертання. «Смутні-невеселі» картини убогих нив і сіл, доля «обшарпаного люду», його одвічні страждання постають з віршів Грінченка. Нелегко все це бачити його ліричному героєві, хотілося б відвернутися від щоденного горя селян, проте це лихо не відпускало від себе, постійно стукало в серце, бо «то ріднії села, то ріднії люди, то наша Вкраїна сама».
Тому такою щирою симпатією огорнуто образ селянина, котрий на смертному одрі, оглядаючись на пережите, мав право сказати: «І всю силу, що мав я і маю, на роботу невпинную клав». Усе життя хлібороба минуло в нестатках, але він щасливий, що ніколи «спочинку собі» не давав, що завжди «гострив свій леміш, чересло», що вивів у люди дітей:
Мої діти – дочки і сини – Усі
вкупі зібравшись, вони, Як почнуть
до обіду сідати, Будуть хліб, що
придбав я, ламати І згадають
мене у труні.
(«Хлібороб»)
Поет сприймав життя селян без будь-якого прикрашення, що було притаманним народницькій ліриці. Він розумів, що селянинові потрібно допомагати, а не хвалити його, тому в його віршах часто звучать заклики до праці на благо народу. Герой впевнений, що тільки праця прокладе шлях до щастя, «сонце засвітить колись», якщо не собі, то дітям та внукам. У вірші «У темряві», незважаючи на гнітючий суспільний морок, в якому доводиться розпочинати молодим боротьбу проти зла, звучить упевненість у перемозі:
Ще є у нас сила! Не впали нам руки,
Ми зможемо гордо знести
Неволю тяжкую і лютії муки
І шлях свій до краю пройти.
Природно, що в ліриці Грінченка виокремлюється мотив місця і ролі митця в суспільному житті. Звертаючись до поета («Співцеві»), автор образно визначає його художні завдання: не тільки показувати народне лихо, «наш безщасний край», а й підбадьорювати людей, кликати їх до змагань за волю, вказувати, як можна «долі досягти». В останній строфі вірша звучать заклики служити словом визвольній боротьбі народу:
Співай! До бою й праці клич!
Огонь палкий і гострий меч
Хай буде твій живущий спів,
Щоб той огонь серця палив,
Щоб пута меч рубав тяжкий.
О, гострий меч, огонь палкий
І бур, що наступають, грім
Хай в співі чується твоїм!
Як бачимо, всім пафосом вірш Грінченка близький до подібних мотивів творів Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, що є яскравим свідченням єдності української поезії з визвольним народним рухом на його вирішальних етапах.
Грінченко не тільки закликав до свободи, а й поетизував героїв визвольного руху. Одним з прикладів може служити вірш «Марусі Вітровій», де підноситься образ революціонерки-народоволки, яка, протестуючи проти деспотичної сваволі над людиною, спалила себе в камері Петропавлівської фортеці в Петербурзі:
Вмерла, вмерла свята і ясна...
О, навчіться ж од неї, навчіться! Хай
ця жертва страшна, вогняна – Вас
до бою веде хай вона, Щоб з
тиранами лютими биться!
Піднесення визвольного руху на початку XX ст. породило низку віршів, наснажених нищівним осудом ліберальних балакунів («Російським лібералам»), викриттям реакційних сил, що всіляко намагалися зберегти прогнилий імперський режим («Російська гармонія»). А пафос поезій «Людський вік» і «Маніфест» безпосередньо спрямований проти самої самодержавної системи. Приводом до написання останнього твору стало проголошення Миколою II маніфесту 17 жовтня 1905 р. про «конституційні свободи», даровані підданим імперії. «Героєм» памфлету виступає цар, котрий, ніби коментуючи маніфест, викриває облудність лицемірної фразеології, якою було просякнуто той документ. Цар пояснює, що для підтримання порядку «злив столицю кров'ю», що для «інородців» двері в парламент будуть щільно зачинені. Найголовніше ж:
Дам конституцію зате
– Не треба буде й раю!
Самодержавія ж основ
Займать не дозволяю!
Одне слово, поезія Грінченка, хоч писав він і про минуле (балади «Смерть отаманова», «Лесь, преславний гайдамака»), і на інтимно-пейзажні теми (цикли «Весняні сонети», «З весняних дум», вірші «Коханій», «Жайворонок», «Ластівка»), загалом пройнята громадянським неспокоєм. Ліричний герой поета, сповідаючись перед сучасниками, мав підстави заявляти, що в «дні похмурі» боявся «рабом нікчемним бути, що не ховався лякливо серед бурі». Навпаки, він намагався піднімати байдужих «до праці» й «до бою». У житті кожного з'являється час, коли потрібно визначитися, потрібно прилюдно заявити, «чи він народу вірний син, чи тільки раб похилий він, чи раб похилий, чи боєць». На честь автора можемо сказати, що всі свої зусилля та енергію, усе життя він віддав на вівтар дорогої його серцю України.
3. Особливості малої прози письменника
Різноманітна проблематика оповідань Грінченка, і все ж серед них виділяються твори для дітей і про дітей.
Бажаючи заповнити прогалини в українській дитячій літературі, збагатити її тематично і жанрово, письменник інтенсивно працював у цьому напрямі, орієнтуючись передовсім на діяльність Льва Толстого та Івана Франка. Впродовж майже двох десятиріч, починаючи з 1884 р., він написав низку оповідань, в яких талановито розкрив духовний світ селянської дитини. Як правило, ці твори виникали на основі конкретних життєвих випадків.
Письменник особливо болісно сприймав і переживав драматичну долю малолітніх сиріт, позбавлених батьківської ласки, тепла родинного вогнища. Тільки дванадцятий рік пішов Галі («Сестриця Галя», 1885), але вона замінила ще меншим братикові й сестричкам покійну матір. Намагаючись заспокоїти змарнілого від тяжких дум батька, пересилюючи власний душевний біль, дівчинка забавляє малюків, доглядає їх, готує їм страви. Власне, все оповідання становить низку епізодів, в яких розкривається благородне серце дитини. Хоч дехто з дослідників і вбачав у розв'язці твору наліт релігійної екзальтованості, яка, мовляв, обмежує його реалістичне звучання, однак таке твердження не витримує ніякої критики, спотворює розуміння спрямованості оповідання, є антиісторичним. Те, що змучена цілоденною працею, виснажена моральними стражданнями дівчинка шепче увечері свою молитву, благаючи про зміцнення своїх ще слабких сил, аби могла все робити, аби зуміла замінити малятам матір, є цілком природним для поведінки дитини старого села. Більше того, така ситуація надає розповіді саме тих реалістичних подробиць, які передають дух часу.
У ще скрутнішому становищі опинилася Марися з оповідання «Сама, зовсім сама» (1885). Помирає наймичка, яка безпросвітними злиднями була раніше вигнана з села, і її шістнадцятирічна дочка залишається одна однісінька без будь-яких засобів до існування у великому, чужому, майже не знайомому їй місті. Читач знайомиться з Марисею, коли вже минуло два тижні від того страшного дня, як вона втратила матір. Письменник, ведучи об'єктивну розповідь про безвихідь, у яку потрапила дівчина, розгортаючи її переживання і роздуми, раз у раз непомітно наближує виклад до тієї грані, коли внутрішній стан сироти починає розкриватися ніби зсередини, крізь сприймання дійсності самим персонажем. Такий художній прийом наповнює зображуване щирою повінню ліризму, що посилює емоційний вплив твору на читача.
Марисі здавалося, що в день похорону в могилу було покладено і її власне серце. Повернувшись з кладовища в ту халупу, яку мати наймала, вона у напівпритомності впала на ослін, гадаючи, що більше й не встане, впала, щоб умерти, настільки спустошеною й немічною почувалася. Та не вмерла, і змушена була піти попід будинками у пошуках якоїсь праці. Найжахливішим у цих мандрах було те, що нещасну ніхто й вислухати до кінця не бажав, звідусіль її проганяли та ще й волоцюгою обзивали.
Хворій, безпомічній, голодній Марисі безперервно вчувалися материні слова про те, що «на землі тільки горе, а щастя на небі». Вони й стали тим наскрізним художнім образом, який, повторюючись, варіюючись, дає змогу збагнути внутрішні імпульси, що мотивують дальшу поведінку персонажа і, зрештою, приводять до трагічного кінця. Усвідомлення страшної самотності, гнітюча безнадія пойняли душу дівчини, що психологічно переконливо передається засобами невласне прямої мови. Марисі уже й жити не хотілося, її охопило єдине бажання піти до матусі, отже, зображене у фіналі самогубство підготоване логікою розвитку попередніх подій, логікою саморозвитку образу.
Глибиною проникнення у світ дитини позначене оповідання «Украла» (1891). Твір буквально першою фразою вводить вас у суть конфлікту. Тільки вчитель зайшов до класу, як школярі оточили його, стали навперебій про щось голосно і сердито розказувати. Виявилося, що одна з учениць украла в іншої шматок хліба.
Так центр уваги переноситься на образ несміливої, затурканої, вічно голодної дівчинки Олександри. Психологічними портретними штрихами («сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл», «обличчя було біле, як крейда», «вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»), репліками засоромленої дівчинки, спокійним, урівноваженим тоном розмови вчителя з школярами письменник забезпечує виховну спрямованість твору.
Оповідання «Дзвоник» (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини. їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п'яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б, усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б'ють. І все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона позбавлена найголовнішого – волі.
Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю з'ясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.
За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Ховалася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.
Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзеленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини Щасливого, як їй тепер здавалося, існування. Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здійснюваний новелістом» переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снідати – вона йшла, велів учитися – вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати – вона слухалася».
Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка наглядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсонними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.
Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чорний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої
1 2 3 4