1   2   3   4
Ім'я файлу: лекції Маряна.doc
Розширення: doc
Розмір: 287кб.
Дата: 23.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
ВИДИ УВАГИ.pptx
Доберчак Маріанна. СТАТТЯ.docx
Технологічна карта-конспект уроку. Доберчак.doc
мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея; якщо школа, вихователі нав'язуватимуть дитині свою волю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.

Безнадія пойняла всю істоту Наталі, в її душі визріває рішення через самогубство вирватися з неволі. Думка про колодязь не полишає дівчинку, а тут ще й дзвінок шістнадцять разів на день ніби наказував їй: топись, топись, топись. І зрештою дівчинка просить у виховательки дозволу втопитися в колодязі. Це прохання ніби акумулює весь розпач сирітки і стає завершальним акордом в історії моральних страждань дитини.

Оповідання «Дзвоник» – одна з вершин в українській дитячій літературі. Та, власне, Грінченко сягнув найвищого рівня світової реалістичної новелістики. І якби він не створив більш нічого, то цей твір прославив би його як талановитого прозаїка.

Трагедійністю вражає оповідання «Палії» (1900). У ньому стара селянка оповідає про те горе, яке звалилося на їхню родину, відібрало її улюбленого внука Петруся, зруйнувало нехитре сімейне щастя. Трагедія окреслюється у соціальному розрізі суспільних, морально-етичних взаємин, породжених умовами життя тогочасного села. Оскільки управитель поміщицької економії відмовив громаді у заготівлі сіна в степу, селяни вирішили помститися кривдникові – підпалити суху траву. Щоб уникнути відповідальності за підпал, люди зійшлися на думці послати на це діло хлопчаків. Саме тоді й загинув Петрусь.

Жах трагедії розкрито в творі глибоко й емоційно. Проймає болем голосіння по мертвому «роботничку дрібненькому». Вражають страждання збожеволілої від горя матері. Болісним смутком позначені спогади бабусі про внука, який усіх чарував допитливістю, повагою до старших, беручкістю до роботи, обіцянками турбуватися про рідних, як виросте.

Типові грані життя народної школи відображені в оповіданні «Екзамен» (1884). В ньому порушено кілька болючих питань навчання і виховання сільських дітей, праці народного вчителя, його залежності від тих, хто, незважаючи на своє невігластво, заправляв справами освіти. Вражає реалістичними подробицями опис шкільного приміщення – з ямами, повибиваними чобітьми в земляній долівці, з обдертими стінами, перекособоченими партами, перехнябленим стільцем.
Викривальний пафос твору наростає з кожним епізодом. Стомилися діти, чекаючи на приїзд інспектора, що проводитиме екзамен. Картина екзаменування характеризує не стільки школярів, як їхнього «екзаменатора» – обмеженого, тупого, але сповненого пихи чоловічка, що вибився в міського крамаря, а потім директора повітового банку. Повчаючи дітей, він демонструє свою абсолютну неписьменність.

Високим патріотичним пафосом наснажене оповідання «Олеся» (1890), яке не раз видавалося за життя автора і було хрестоматійним у перші роки будівництва української школи на початку 20-х років нашого століття. Багатий пізнавальний зміст твору, світлий гуманістичний ідеал, втілений в образі юної патріотки, доступність художнього зображення події минулого – це ті позитивні якості твору, які й сьогодні приваблюють читача. Немеркнуче світло твору йде насамперед від образу юної героїні, яка зуміла відвернути хижий наскок напасників від мирних осель хліборобів.

Залишившись без батьків при одному з нападів ординців і знайшовши прихисток у доброї людини, що в молодості також натерпілася в татарській неволі, Олеся разом з названим братом Михайликом зростала у світі переказів про героїчні походи козаків проти ворога, про страшні випробування, які не раз випадали на долю рідного люду. Кожна історія входила в серце дівчинки, відкладалася в пам'яті, формувала характер. Та своїх переживань вона майже не виявляла, бувало, тільки зблідне-зблідне та в задуманих оченятах спалахне вогонь. Та ще довго звучатимуть їй розважливі слова дідуся про священний обов'язок кожного боронити рідний край, віддати за нього все найдорожче.

Зустрівшись віч на віч з кривавими розбійниками, Олеся не вагалась. Відіславши братика в село, щоб попередив людей про появу ворогів, вона завела ординців у непрохідні болота волинських пущ і ціною власного життя врятувала земляків.

Мала проза Грінченка викликає інтерес новаторськими пошуками досліджувати внутрішні спонукальні чинники, що зумовлюють поведінку людини. Так, в оповіданні «Каторжна» (1888) йдеться про дівчину, вражену підлою зрадою, здавалось, найближчої людини, про її обдуманий намір помститися кривдникові. Автор уважно простежує причини, які привели Докію до неординарного вчинку.

Зростаючи сиротою, вона тільки й чула на свою адресу глумливе прізвисько «каторжна». І в хаті, й на вулиці дівчинку зустрічали глум та зненависть, і дорослі, і ровесники вважали її відлюдьком; як бачимо, доля Докійки дуже схожа на дитинство Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика.

Так і виросла в сльозах, нещасна. Тому коли до неї вперше заговорив по-людському парубок, вона потягнулася до нього всім серцем. Тепер і світ в очах Докії змінився, і побачила дивну красу природи, і жити їй захотілося. Та не зрозумів він глибоких почуттів дівчини, образив найсвятіші пориви її душі, і все єство Докії полонило жагуче бажання помститися кривдникові та всім, хто сміявся з неї. Але, підпалюючи хату, згадала, що там маленька дитина – єдина, яка її любила. Намагаючись загасити вогонь, Докія гине. В смертну годину з її вуст зриваються останні, сповнені гіркого болю слова: «За що? Господи, Боже мій! За що?» Власне, ця думка весь час звучить у підтексті твору, пробуджуючи в нас співчуття до страдницької долі зацькованої людини.

Грінченко на грані століть пішов тим шляхом, що й інші українські реалісти. Так, у новелі «Покупка» (1900) зображується незвичайна, страхітлива бувальщина, коли батько зі смертельно хворим сином-парубком купують усе потрібне для похорону останнього. Як і в новелах Василя Стефаника, тут дію рухає на перший погляд ніби спокійний діалог, проте в кожному його слові звучить затамований біль нещасного батька й гірке усвідомлення сином неминучості фатального кінця. Твір своїми жанровими ознаками швидше нагадує драматичну сцену. Авторські пояснення зведені до мінімуму, виконують допоміжну роль, а ідейно-смислове навантаження несуть репліки співрозмовників – батька, сина та крамаря. Новела психологічно напружена, пройнята лірико-драматичною схвильованістю, цілком належить тій, за висловом Івана Франка, «новій белетристиці», що визначала обличчя української малої прози цього періоду.

Сувора правдивість у моделюванні життя, утвердження високих гуманістичних ідеалів, наснаження розповіді ліричною схвильованістю, що характеризує ставлення автора до зображуваного, велика художня майстерність – такі добрі якості новелістики Грінченка.

4. Б. Грінченко як повістяр

У спадщині Грінченка знаходимо кілька повістей, в яких порушувалися актуальні для свого часу суспільні проблеми.

Про шукання українською інтелігенцією свого місця в житті йдеться у повістях «Сонячний промінь» (1890) та «На розпутті» (1891). Герой першої з них – студент Марко Кравченко. Опинившись на селі, він читає селянам книжки, розмовляє з ними на теми їхнього життя, намагається вплинути на місцевого вчителя. Але й просвітницька робота народника викликає озлобленість поміщика, студента випроваджують з села. Об'єктивно змальовано крах ілюзій героя. Помирає від виснажливої праці Катерина – єдиний «сонячний промінь» в житті юнака, і «темрява, безпросвітна темрява обнімає Марка». Так закінчується твір.

Промовистою є назва другої повісті: народницька інтелігенція, зустрівшись з реальним життям, не може щось змінити в ньому, розчаровується в своїх ідеалах, опиняється на ідейному роздоріжжі. Письменник правдиво показує крах ідей, неспроможність «малими ділами» змінити соціальні відносини. Обидва герої – люди з вищою освітою. Гордій і Демид прибули на село, щоб практично реалізовувати свої юнацькі мрії. Конфлікт з селянами призводить Гордія до самогубства. Демид, відчувши безперспективність своєї праці, віддає селянам землю і повертається в місто, щоб знову займатися культурницькою діяльністю.

Революційною дійсністю породжена повість «Брат на брата» (1907), в якій викривається розгул чорносотенної реакції, спрямованої проти всіх, хто був причетним до визвольного руху. Тут звучить гнівний осуд лицемірної суті царського маніфесту, який розв'язав руки погромникам. Визволеному з тюрми вчителеві Корецькому здавалося, що вже ніколи не повернуться старі часи, але розчарування настало дуже швидко. Підбурена становим п'яна юрба руйнує школу і його квартиру, накидається на нього з дрючками. Чудом урятувавшись, Корецький болісно аналізує пережите і доходить висновку, що нове життя настане тільки тоді, коли не стане рабів. Заради гуртка своїх прихильників він знову ступає на шлях боротьби проти тиранії.

Болісні роздуми Грінченка про недолю соціально і національно поневоленого рідного народу знову змусили його повернутися до життя селянства як осереддя українського етносу. Так з'явилися повісті «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902), нерозривно пов'язані темою соціальних суперечностей в українському селі на зламі століть, які зруйнували патріархальну хліборобську сім'ю, принесли горе старому батькові, скалічили долю двох його синів.

Назва першого твору символічна: трударі, опинившись у жорстоких умовах злиднів, утисків та здирств, не живуть, а скніють у безпросвітній темряві. Назва ж другої повісті сприймається як іронічна, хоч, може, автор і не хотів цього, але вже з самого твору випливає, що і при денному світлі в зеленому раю під тихими вербами темрява не розвіялася, там продовжує панувати лихо ще лютіше і зловісніше, а тому у фіналі знову звучать сподівання дочекатися справжнього дня.

 Грінченко сягнув у дилогії вершин художнього узагальнення суспільних явищ завдяки глибині й конкретності реалістичного дослідження стосунків між людиною й життєвим середовищем. Особливо вражає розпад патріархальної сім'ї Пилипа Сиваша.

Розпочинається повість «Серед темної ночі» оптимістично: старий батько тішиться поверненням середульшого сина Романа з військової служби, Пилип сподівається, що непогане господарство сім'ї ще більше зміцніє, адже три його сини – «такі косарі, що й трава перед ними горить». З першого погляду може видатися, ніби в батька пішов найстарший син Денис – уже жонатий, сумлінний господар, хоч і виявлялися в нього не батькові егоїстичні, шкурницькі нахили, Працьовитим був і наймолодший Зінько – добрий, щирий, сердечний парубок. Отож батько радів, що до сімейного гурту пристане й Роман. Неймовірно щаслива й мати: вона з особливою жалістю ставиться до свого «мазунчика», який, поневіряючись на чужині в солдатах, випив добрий ківш лиха, отож, не могла на нього, пишного та причепуреного за святковим столом, надивитися.

Але святковий настрій швидко минає, оскільки хвальковитий Роман чудернацьким мовним суржиком намагається вивищити себе перед «мужиками». Він перед кожним розповідає, як служив «швейцаром» при палаті (хоч насправді був сторожем і прокрався) і, повернувшись додому, сподівається дістати «приличну для себе долж-ность». Не дивно, що другого дня Роман довго спав і не поїхав з батьком та братами в поле, а потім пішов по селу шукати «образованих». Такими виявилися волосний писар, урядник, крамар, а з'єднали їх на якийсь момент чарка та погорда до селянина. За столом один казав, що «мужик хитріший за чорта», другий додавав, що «хоч він і хитрий, але дурний» і для прикладу розказував про «дурного Хому», як той «мило поїв». П'яниці страшенно реготалися, слухаючи все нові «брехеньки» про те, як мужикові перемінили його «хахлацьку голову» на чортову, як кипіли солдат і «хахол» у пекельному казані; всі разом глузували з «хахлацького язика».

Наведений епізод є справді характерним для дальшого розгортання сюжету дилогії в аспекті висвітлення однієї з її тем, пов'язаної з винародовленням сільської верхівки, з показом природної еволюції зіпсованого русифікаторською системою Романа, який, відірвавшись від свого стану і не приставши до іншого, «панського», неминуче вироджується в ще один різновид пропащої сили. До хліборобської праці Роман тепер відчуває глибоку відразу, не поспішає допомагати батькові, байдикує, пиячить. Усе село глузувало з нього, а «кунпанія» прихильно ставилася, поки у нього бряжчало в кишені. Витрусивши материну скриню, він потай, за півціни, продає вкрадену у батька пшеницю, кожух. Впійманий з салом, зганьблений, Роман змушений був податися до міста: «чужениці» місця в селі не було, тому й вилітає в нього крізь стиснуті зуби «пів-звірячий звук лютості й зненависті».

 Озлобленість дармоїда зрештою знаходить вихід. Увійшовши в зграю конокрадів, Роман приводить злодіїв у рідне село, викрадає батькових коней. Совість не дуже його мучила, адже устиг перейнятися злодійськими міркуваннями, що таким чином одібрав частку свого майна. Один з верховодів зграї, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровськии по-своєму тлумачив християнську заповідь «Не укради»: красти, мовляв, не можна в чесного, а в грабіжника, злодія потрібно відбирати награбоване. Отак і окреслюється ним ціла система соціальної кривди: чиновник займається казнокрадством, волосне начальство присвоює громадські гроші, шинкар обдурює в корчмі, «мужики цуплять панський ліс», «брати замотали братову частку». А звідси виняткової сили художнє узагальнення: «Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить – той багач, хто не вхопить – той харпак!»

З повісті постають колоритні картини побуту люмпенів, представлених такими виразними постатями, як злодійський отаман Ярош, його помічник Патрокл. У ній показані злодійські наскоки, коли поряд з удачами траплялися й невдачі, які завершувалися селянськими самосудами. Банди конокрадів немов сіткою покрили край: кожна з них «порядкувала» на своїй території, при порушенні домовленостей між ними зчинялися криваві бійки, та частіше зграї допомагали одна одній швидко переганяти вкрадених коней на далекі відстані і продавати їх. Коноводи, як і палії, для селян були найлютішими ворогами, тому до них ставилися як до вовків, що руйнували господарство, ніколи їх не милували, вчиняючи самосуд. Певна річ, конокради теж ненавиділи хліборобів, вели з ними нещадну боротьбу.

Покуштувавши хоч і ризикованого, зате легкого злодійського хліба, Роман уже не уявляв свого життя інакшим. Пиятика, деморалізація роз'їли, як іржа, його душу. І все ж, наслухавшись історій про злодійське гультяйство в старовину, намагаючись довести, що й тепер не перевелися грабіжники, які можуть за один наскок викрасти з півдесятка коней, Роман аж скрикнув: «Да, я вам таку штуку вшкварю, що на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!..» Але на цей раз фортуна одвернулася від коновода. Його було схоплено після підпалу клуні батькового сусіда. Розлютована юрма мордувала палія вогнем, а на його муки мовчки дивився брат Денис, якого Зінько за це назвав «Каїном проклятим».

Трагічний відсвіт на кручену долю Романа падає і від знівеченого ним життя наймички Левантини. Дівчина любила парубка, знеславлена, знесла гіркі страждання, та все ж намагалася відвернути Романа з ганебного шляху, однак сама зламалася в складних випробуваннях. Роман же, при всій зіпсованості своєї натури, не видав на суді нікого з спільників, узявши всю вину на себе. Мимоволі пригадуються інші літературні постаті, скажімо, Чіпка та Максим з роману Панаса Мирного – сильні натури, котрі, як і Роман, не принесли користі громаді, пішовши слизькими стежками в житті.

Слушно вказував Анатолій Погрібний на детермінованість, тобто обумовленість образу Романа – цього «мазунчика» в дитинстві, який і в зрілості вибрав байдикування, а не хліборобську працю. На думку критика, армія розвинула «все те згубне, що було закладене в Романа», тому він не схожий на односельця Гриценка, який, повернувшись з війська, став господарювати на землі. Романові не хотілося, щоб ним командували, він прагнув найнятися у місті, але не вдалося, тому легко опинився серед злодіїв.

Повість «Під тихими вербами» композиційно поєднана з першою частиною дилогії долями двох інших синів Сиваша, котрий, зламаний у сподіваннях дружною родиною працювати на землі, не знісши ганьби, яка впала на його сиву голову, передчасно помер, відчуваючи болісну гіркоту від краху виплеканих ідеалів чесного хліборобського життя. Якщо перша повість розкрила трагедію пропащої сили, то друга сконцентрована на показі глибокої соціальної диференціації села, коли в смертельному двобої зійшлися хижацтво і порядність. Відійшовши від народницького погляду на селянство, Грінченко яскраво, навіть із нарочитою оголеністю показує ту кривду, яка чиниться в селі, яка порядкує у справді райському куточку землі – «під тихими вербами» Слобожанщини.

Заслугою реалізму Грінченка слід вважати майстерність в узагальненні соціальних процесів, що відбуваються в селі. З повісті постає сукупний образ глитаїв, які в жадобі До збагачення не гребують жодними засобами, Багачі злютовані ненавистю до «харпаків», прагненням поставити їх на коліна, примусити громаду чинити те, що їй вони звелять: «Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!» Автор порівнює цинічних, брутальних жмикрутів з п'яними червоними обличчями, блискучими від поту й смальцю, з якимись потворами, в яких замість заплющених очей виділялися тільки «ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів». Зловісні наміри хижаків асоціюються з чорною хмарою (такий фольклорний образ поставлений епіграфом до першої частини повісті), що нависла над громадою.

 Драматизм розгортання сюжету дилогії визначається не тільки показом соціальних антагонізмів, що роздерли село. Гострота конфлікту посилюється й тому, що в боротьбі правди проти кривди зустрілися люди, пов'язані ще й кровними, родинними зв'язками – з одного боку, правдошукач Зінько, а з другого – його брат Денис і тесть Остап Колодій. Серед багачів чи не першу скрипку грає Денис. Читач познайомився з ним ще в першій повісті, коли Денис почав лютитися на брата-дармоїда, який, повернувшись з солдатів, не брався й за холодну воду. Його неприязнь можна зрозуміти, бо сам працював тяжко, «не жаліючи ні себе, ні своїх», отож ледарів, недбальців ненавидів як найгірших злочинців. Відчуваючи, що Роман виносить з хати добро, став стежити за ним, а впіймавши брата на гарячому з украденим салом, Денис, незважаючи на ганьбу для родини, приводить його до волості.

Загребущість і цинізм стали визначальними рисами вдачі Дениса. Відділившись від батька, поставив нову хату, бере в оренду чужі ниви, обдуривши громаду, скуповує «пересельські наділи». Уважно простежуючи формування психології глитая, художньо досліджуючи приховані імпульси гуртування сільських жмикрутів, відстоювання ними власних шкурницьких інтересів, Грінченко здійснював глибокий соціальний розріз повсякденного буття сільської верхівки. Одне слово, для автора повісті селянство перестало бути суцільною масою, як донедавна його сприймала народницька ідеологія. Трохи пізніше Грінченко відзначить відмінність світобачення і зумовлених ним дій і вчинків представників різних верств селянства (не можуть усі хлібороби через найрізноманітніші причини «в один гуж тягти»), тож моделювання дійсності проводилося письменником не тільки в соціальному, а й нерідко у психологічному аспекті.

Так, на сході громади при обговоренні питання про продаж досі орендованої землі переселенців виявляються не тільки цинізм старшини, писаря, багатіїв, а й аморфність селянської маси, її нерішучість у відстоюванні навіть власних прав, Багато селян розуміло беззаконність прийнятого «приговору», але одні не наважилися мужньо виступити проти кривдників, бо матеріально від них залежали, інші готові були за будь-що «кричати», тільки б швидше напитися.

Даремно Зінько намагався усовістити людей, розбудити їхнє сумління, пояснити, що наша «громадська хата займається». Та це був голос вопіющого в пустині, ніхто його не почув, ніхто не кинувся гасити оцю алегоричну пожежу. Для громади тоді важливішими були два відра горілки, поставленої Денисом» «П'яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати...» – робить болісне узагальнення автор.

Це був справді новий погляд письменника на те село, яке і він сам раніше намагався зображувати однобарвно, з симпатією. Життя внесло корективи в його розуміння селянства, змусило одверто і гостро говорити про його затурканість, невміння розібратися в причинах свого бідування, зрештою, небажання постояти за себе, врахувати ті гіркі уроки, які повсякчас підкидала йому доля.

Звичайно, кожному хотілося вибитися в «хазяїни», проте шлях до кращого майбутнього бачився дуже вузько. В цьому зв'язку особливо примітним є страхітливий епізод братовбивства, що стався у роду Момотів через десятину землі. Батько, вмираючи, заповів старшому Грицькові отой злощасний клапоть поля, якого не додав раніше, відділяючи на нове господарство. Та другий син Панас сприйняв це як кривду, злість пойняла всю його істоту. Він з дрючком ганявся за Грицьком, коли той звозив снопи в клуню. Він, зрештою, виносив у чорному серці план вбити брата. Зауважимо, що в цих епізодах повістяр майстерно користується прийомами внутрішнього монологу, що свідчило про його наближення до процесів художнього оновлення письменства, які інтенсивно виявилися на грані століть.

Панас не може зрозуміти, як його молодший брат Іван, чуйніший, м'якший серцем, уважніший до інших людей, ладен облишити справу з тією «десятиною». Така позиція Івана викликає в Панаса приступ озлобленості: «Облишити! Як це можна облишити?! Що ж це – копійка тобі чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таке видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами Держиться! Над кожною грудочкою труситься».

Картина нічного нападу Панаса й Івана на Грицькову хату, звірячого мордування брата, що завершилося його смертю, вражає натуралістичною оголеністю зображуваного. Тут, власне, Грінченко ще раз розкрив страшну владу землі над селянином, котра не раз, як свідчить творчість багатьох європейських письменників (Еміля Зо-ля, Владислава Реймонта, Гліба Успенського, Івана Франка) штовхала хлібороба на злочин. Характерно, що одночасно аналогічна трагедія була показана й Ольгою Кобилянською, яка уважно дослідила психологічні спонуки братовбивства, що сталося на Буковині. Типові соціально-економічні процеси породжували аналогічні процеси і на Слобожанщині, і в Подніпров'ї, і на наших західних землях.

Отакій чорній силі хижацтва, насильства, лицемірства, брехні, ошуканства, помноженій на тупу байдужість, заляканість, роз'єднаність, темноту селянської маси, в дилогії протиставляється Зінько Сиваш з його невеличким гуртком. Письменник у роки вчителювання на селі пересвідчився, яким безпорадним у своєму безправ'ї й затурканості був хлібороб. Грінченко щиро прагнув, щоб у селі з'явилися нові, енергійні, освічені люди, здатні хоча б спочатку захистити себе від повсякденних знущань. Знаємо, що й у публіцистичних статтях, науково-популярних нарисах, навіть у белетристиці Грінченко закликав інтелігенцію працювати для народу, нести в село світло знань, з допомогою яких можна було б полегшити життя трудівників. Уся праця письменника підпорядковувалася цьому завданню – розбуркати селянина, розбудити його свідомість, піднести людську гідність.

Такі ідеали – соціальні, національні, морально-етичні – втілюються в образі Зінька, адже, за переконанням автора, українська книжка має формувати «народну свідомість», підтримувати дух людини, а отже, виховувати рідний народ, який має піднестися до рівня цивілізованих етносів, стати «народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будучину». Це була та політична програма, яка сповідувалася й іншими демократичними діячами, програма, яка прекрасно художньо висловлена 1905 р. Іваном Франком у пролозі до поеми «Мойсей».

Грінченко переконався, що українська інтелігенція не виробила «певних ідеалів» (про це він однозначно висловився у повісті «На розпутті» 1891 р.), тож прагнув створити позитивні образи інтелектуалів, але саме життя суперечило цим намірам. Тому в середині 90-х років змушений був визнати, що «тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття». Тож довелося Грінченкові шукати позитивного героя в селянському середовищі.

Зінько Сиваш рано почав задумуватися над соціальною несправедливістю. Йому було дивно, що «люди самі такий лад проміж себе завели», коли одним добре ведеться, а іншим «ніяк не можна жити». Відчувається, що автор намагається показом помислів, дій і вчинків героя художньо реалізувати концепцію місця і ролі нової людини в «трудах і днях» українського селянства. Молодий, міцно збитий селянин наснажений пориваннями «кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже і гарне-гарне».

Грінченко спочатку думав повість назвати іменем позитивного героя – доброго, порядного селянина, здатного об'єднати своїх однодумців у міцне товариство, щоб спільно захищати інтереси трудівників, одностайно виступати проти тиску глитаїв. Для Зінька честь миліша за майно. Тому й захищав він Романа, хоч усвідомлював аморальність його вчинків, урятував його від самосуду, ладен був одружитися з Левантиною, щоб приховати братів «гріх». Навчившись грамоти, він навертав інших селян до книжок, відкрито виступав проти ошуканства, чиненого багатіями. І все ж Зінько терпить невдачу за невдачею: за ним не пішли селяни на сході, про нього поширювали аморальні плітки, його звинуватили у вбивстві Грицька Момота, кинули в тюрму. Зрештою, передчасна смерть спричинилася внаслідок забобонності й темноти села. Мав рацію Грабовський, коли писав Грінченкові, що повість про Зінька «мусить вийти слаба з боку громадсько-ідейного. На селі нема позитивних типів, які б виробилися серед селянства та під впливом самої селянської культури...» Справді, в повісті, як і передбачав поет-засланець, «варварське село» поглинуло Зінька, «проковтнуло» і «не скривилося».

Усе ж Грінченкові вдалося створити цікавий образ Зінькового приятеля Карпа, який дивиться далі, ніж організатор їхнього гурту. Карпо не задовольняється моральним осудом безчинств сільської верхівки і виношує наміри «розвіяти» багатство глитаїв «за вітром», бо іншого виходу з жорстокого світу «шкуродерства» немає. Саме Карпо запевняє вмираючого Зінька, що його присяга «за правду стояти» стане клятвою всього товариства, що «своїм» вони не поступляться «ні в вік». А на останнє запитання Зінька:

«Ще не зійшло сонце?» Карпо відповідає: «Скоро зійде». Отож трагедійна розв'язка сюжету дилогії освітлюється хоч не ясним, але все ж світлим промінчиком надії, Хочеться вірити, що добро, посіяне Зіньком, проросте, а переконання Карпа і його товаришів мають ту приховану внутрішню силу, яка повинна проявитися в недалекому майбутньому, коли знову високі духовні ідеали виступлять на герць з вузьким меркантилізмом, з чорним злом, Саме тому Сергій Єфремов ставив Грінченка як приклад «непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами». Усім своїм життям, «прекрасним, гармонійним, викінченим», письменник заперечував темряву. Від його спокійного, впевненого голосу «захиталась пітьма і одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будучині».

Концептуальна реалізація, з першого погляду, традиційної для нашої прози селянської теми, визначена новими світоглядними засадами Грінченка, дає підстави розглядати його дилогію як твір, що безпосередньо передує кращим творам перших десятиріч XX ст.
1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас