1   2   3   4   5   6   7
Ім'я файлу: Конспект лекцій_Розвиток комунікативних навичок.docx
Розширення: docx
Розмір: 205кб.
Дата: 15.07.2020
скачати

Тема 3. Спілкування як комунікація


1. Сутність спілкування в аспекті розвитку комунікативних навичок.

2. Комунікативний аспект спілкування.

3. Інтерактивний аспект спілкування.

4. Перцептивний аспект спілкування.
1. Науковці виокремлюють найчастіше такі основні підходи до класифікації спілкування (залежно від ролі, яку відіграє інша особа в даному процесі): моносуб’єктивний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб’єкт-суб’єктний.

1. Моносуб’єктивний підхід розглядає людину як повністю самотню, інші люди не відіграють для неї помітної роли.

2. Полііндивідний підхід стосовно спілкування полягає у тому, що індивід є один з-поміж інших. Особистостями можуть стати тільки окремі люди – «керівники».

3. Інтеріндивідний підхід означає однакове розуміння співрозмовниками ситуації. Люди починають пристосовуватись один до одного, однак, якщо людина буде відстоювати лише власні погляди, ігнорувати співрозмовника, він стане об’єктом спілкування. Якщо ж Інший є для співрозмовника унікальною та неповторною особистістю, то спілкування набуватиме характер суб’єкт-суб’єктного. Цей підхід ще розглядають як діалогічний.

Спілкування характеризують найчастіше як:

• комунікація, приймання і передання інформації;

• взаємодія, обмін інформацією, даними, думками, ідеями та цінностями;

• сприймання та розуміння, що полягає у пізнанні себе та інших (часто через себе).

Спілкування – це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо) [1].

Основою спілкування є встановлення міжособистісного контакту для узгодження інтересів та досягнення певної мети, результату.

Особливістю ділового спілкування є “справа”, з приводу якої взаємодія і виникає.

Характеристики ділового спілкування:

– співрозмовники є особистостями, вагомими один для одного;

– вони взаємодіють щодо конкретної справи;

– найголовніше завдання даного спілкування – продуктивна та ефективна співпраця

Потреба у спілкуванні є природною, психологи зазначають про важливість розуміння людьми один одного для самовизначення. Ще до року дитина прагне спілкуватися, до трьох – формуються навички спілкування, які в подальшому удосконалюються. Культурі спілкування та її навичкам людина навчається все життя через взаємовідносини з іншими. Сама потреба у спілкуванні залежить від темпераменту та характеру людей, спрямованості «на себе» або «на оточення».

Структура спілкування найчастіше розглядається на трьох рівнях: макро, мезо і мікрорівні.

Класифікацій функцій спілкування існує надзвичайно багато. Найчастіше в літературі наводять наступні групи функцій: інформаційно-комунікативна, регулятивно-комунікативна та афективно-комунікативна.

Перша група пов’язана не лише з передаванням і прийманням інформації, але і з передачею значень у психологічному аспекті. З цим класом функцій пов’язані зокрема способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування та ін. Це регулятивно-комунікативна функція. Афективно-комунікативні функції належать до емоційної сфери людини.

Існують і наступні функції спілкування: організація спільної діяльності, взаємне пізнання людьми одне одного, перебіг міжособистісних взаємин.

Обмін інформацією можливий максимально ефективно тоді, коли люди спілкуються «однією» мовою та націлені на досягнення певного позитивного результату від взаємодії.

Люди під час спілкування впливають один на одного, оцінюють дії, сприймають або не сприймають спрямовані на них думки, оцінки, почуття.

Розрізняють два основних види міжособистісної взаємодії: співробітництво, або кооперацію (досягнення мети одним із суб’єктів сприяє або не заважає реалізації цілей решти суб’єктів), і суперництво, або конкуренцію (досягнення мети одним із суб’єктів ускладнює або взагалі виключає досягнення цілей іншими суб’єктами) [11, с. 52]. Також для позначення даних видів взаємодії зустрічаємо наступні терміни: згода та конфлікт, пристосування та опозиція, асоціація та дисоціація.

Класифікації видів спілкування:

1) залежно від специфіки суб’єктів (особистість чи група): спілкування людини з собою (деякі науковці виокремлюють такий вид), міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, спілкування між особистістю та групою;

2) за кількісними характеристиками суб’єктів: само- спілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;

3) за характером спілкування: опосередковане, безпосереднє, діалогічне і монологічне;

4) за цільовою спрямованістю: анонімне, рольове, неформальне.

Основні рівні спілкування:

– маніпулювання (від грубого поводження з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають іноді навіть приємний характер);

– конкуренція, суперництво (від спілкування, коли “людина людині – вовк”, до такого, коли чесне суперництво сприяє певному рухові вперед);

– співробітництво (“людина людині – людина”). На цьому останньому рівні можливе саме олюднення людини, тобто спілкування, в якому проявляються гуманістичні установки, високий рівень його культури.

Розрізняють такі основні сторони спілкування:

1) комунікативна – відбувається обмін ідеями, думками, інформацією, розвиток співрозмовників;

2) інтерактивна – в основі організована взаємодія для досягнення мети спілкування;

3) перцептивна – взаємопізнання співрозмовниками один одного.
2. Розглядаючи інформаційний бік спілкування, ми перш за все маємо на увазі обмін різними знаннями, уявленнями, ідеями, почуттями, установками.

Потреба у нових враженнях – одне з найважливіших людських потреб. Інформаційний голод, духовну спрагу ми звичайно угамовуємо за допомогою інших людей.

Інформація може бути двох типів: спонукальна та констатуюча. Спонукальна інформація виявляється у формі наказу, поради або прохання. Вона повинна викликати, стимулювати якусь дію. Спонукальна інформація передбачає активізацію (коли слухач починає діяти у заданому напрямку); інтердикцію (заборону небажаних видів діяльності) та дестабілізацію (порушення деяких форм поведінки).

Констатуюча інформація виявляється у формі повідомлення й не передбачає безпосередньої зміни поведінки. Ми щодня слухаємо новини по радіо або телебаченню, але це не означає, що у нашій поведінці щось змінюється. Під час розмови кожен учасник поперемінно то розмовляє – віддає інформацію, то слухає – сприймає її. Людину, яка передає інформацію, називають комунікатором, а ту, яка сприймає інформацію, – реципієнтом.

Для передачі будь-якої інформації співрозмовникам потрібні якісь засоби, бо інформація не предмет, який можна передати з рук в руки. Що ж є носієм інформації? Передати інформацію можна за допомогою знаків. Виділяють два види знаків, що несуть інформацію, – це слова (мовлення) та жести. Щоб розділити шляхи передачі інформації, їх відповідно назвали вербальною й невербальною. Вербальна комунікація використовує як знакову систему людське мовлення. Під мовленням тут розуміється звичайна звукова мова, тобто система фонетичних знаків, що включає два принципи: лексичний та синтаксичний.

Мовлення – це діяльність спілкування (впливу, повідомлення) за допомогою мови. Мовлення – це мова у дії, або вербальна комунікація.

Засобами вербальної комунікації виступають слова. Слова вживаються по-різному: ми можемо вимовити їх вголос, про себе, написати, позначити особливим жестом.

Залежно від того, як ми вживаємо слова, а також від умов, в яких відбувається спілкування, виділяють різні види мовлення.

Внутрішнє мовлення – це мовлення для себе. Відмінна риса цього мовлення, що його не чують інші й зрозуміло воно тільки одній людині – вам.

Зовнішнє мовлення – його ще називають усним, його чують інші – це мовлення, призначене для людей, що знаходяться поруч з вами.

Основна задача окличного мовлення – повідомити всім про ваш стан або про ваше ставлення до оточуючих.

Монолог промовляє одна людина, діалог – спілкуються двоє та полілог – одна людина спілкується з групою людей.

Невербальна комунікація – це своєрідна мова почуттів. Невербальні засоби спілкування: міміка, жести, пози, положення тіла у просторі. Данізасоби старші за вербальні, але попередником звука був жест. Невербальні засоби дуже часто супроводжують вербальні, вони посилюють, уточнюють та навіть заміщують вербальну інформацію.

Існують такі форми невербальної комунікації:

      • кінесика – жести, міміка, пантоміміка;

      • паралінгвістика й екстралінгвістика – тональність, тембр голосу, темп мовлення, паузи;

      • проксеміка – місце та час спілкування;

      • такесика – доторкання;

      • візуальне спілкування – контакт очима.  [матеріали взято з «Конспект лекцій з дисципліни «Комунікативні процеси у навчанні» Н. В. Острянська; Харьк. нац. акад.. міськ. госп-ва – Х. : ХНАМГ, 2009. –24 с.]

У рамках комунікативного аспекту спілкування психологічне взаємодія партнерів концентрується навколо проблеми контакту. Цю проблему не слід зводити тільки до умінням і навичкам комунікативної поведінки і до використання засобів спілкування. Головне в успіху контактів полягає в сприйнятті партнерами один одного.

Психологічний контакт починається з конкретно-чуттєвого сприйняття зовнішнього вигляду партнерів за допомогою органів чуття. У цей момент домінують психічні відносини, пронизані емоційною реакцією один на одного як на психофізичну даність. Реакції прийняття-неприйняття проявляються в міміці, жестах, позі, погляді, інтонації, які свідчать про те, подобаємося ми один одному чи ні. Обопільні або односторонні реакції відкидання можуть виражатися ковзанням погляду, відсмикування руки при потиску, відверненням тіла, відгороджуються жестами, «кислою міною», метушливістю, униканням і т. д. І навпаки, ми звертаємося до тих, хто посміхається, дивиться прямо і відкрито, розгортається анфас, відповідає з бадьорою і веселою інтонацією і т.п.

На стадії виникнення контакту помітна роль належить зовнішній привабливості людини, завдяки якій він набуває особливого, більш високий, комунікативний потенціал. Тому люди, як правило, ревниво ставляться до свого зовнішнього вигляду і приділяють йому багато уваги. Існує такий собі збірний образ представника професії, регіону (москвичі і петербуржці), етносу, і це часто визначає наше ставлення до людини.

Суб'єктивна оцінка партнерів по зовнішньому вигляду відбувається за шкалою «подобається – не подобається». Якщо людина нам подобається, він легше вступає з нами в контакт, якщо ні, йому доводиться долати наше негативне емоційно-естетичне ставлення до його зовнішнього вигляду. На цьому шляху йому необхідно продемонструвати інші, настільки ж цінні для гідності своєї особистості, якості. Це можуть бути як привабливі психологічні якості (розум, доброта, чуйність і багато інших), так і ділові якості, соціальний статус, які проявляються в різних формах невербального і вербального поведінки. У них виражаються всі сторони людської привабливості, які спричиняють привабливість особистості.

Зворотній зв'язок як процес взаємоспрямованих відповідних дій служить підтримці контакту. Однак її наявність не завжди свідчить про міцність і психологічній глибині спілкування. Так, при фактичному спілкуванні зворотний зв'язок носить чисто зовнішній демонстраційний характер. Партнер підтакує своєму співрозмовникові, не вникаючи в те, що йому говорять. Він всього лише демонструє процес слухання, залишаючись психологічно байдужим до змісту і змістом розмови. Це свідчить про відсутність або спаді інтересу до мовця, його проблем, про психологічну роз'єднаності. Такий контакт неміцний. Зникнення психологічної взаємності призводить до того, що мовець починає втрачати нормальну інтонацію, підвищувати голос, прискорювати мова, виявляти агресивність та інші порушення комунікативної поведінки. Психологічна спільність партнерів зміцнює їхні контакти і призводить до розвитку взаємозв'язку і разом з тим до перетворення їх особистих відносин у бік усвідомлення групової єдності. У процес підтримки взаємозв'язку включаються нові опосередковані та технічні засоби комунікації, які утворюють інфраструктурні комунікатив ві мережі. Внутрішньогрупові контакти набувають характеру соціальної взаємодії в різних формах інформаційно-комунікативної діяльності.
3. Сутність інтеракції полягає в тому, що в процесі спільної діяльності і спілкування між людьми виникає контакт, обумовлений індивідуальними особливостями суб'єктів, соціальною ситуацією, домінуючими стратегіями поведінки, цілями учасників взаємодії і можливими протиріччями. Поняття інтеракції дало назву цілому напрямку соціальної психології - ін-теракціонізму, для якого характерне вивчення життєдіяльності особистості в контексті соціальної взаємодії. Інтерактивний аспект спілкування включає в себе різноманітні проблеми взаємодії людей. Відповідно до теорії інтеракціонізму, розвиток особистості здійснюється в процесі спілкування індивіда з членами певної соціальної групи в ході спільної діяльності. При цьому дії кожного індивіда завжди орієнтовані на іншу людину і залежать від нього. Незважаючи на те що спілкування у психології як вид діяльності, цілком припустимо виділити його особливо. Спілкування завжди супроводжує будь-яку діяльність взаємодіючих індивідів і є, таким чином, «діяльністю в діяльності». Продуктивне спілкування сприятливо позначається на спільній діяльності. Непродуктивне спілкування може навіть перервати сам процес діяльності.

Продуктивність спілкування багато в чому залежить від сумісності суб'єктів взаємодії. Сам процес сумісності людей може бути розглянуто на різних рівнях, частина яких регулюється свідомістю. Російський психолог Н. Н. Обозов вважав, що різні рівні сумісності включаються до спілкування в залежності від конкретних типів взаємодії, і чим більш тісним є така взаємодія, тим більше число рівнів в нього включається. Так, наприклад, подружні відносини припускають опосередковане включення різних рівнів сумісності - фізіологічного (віково-статеві особливості індивідів, особливості метаболічних процесів, особливості темпорітміческой організації, властивості нервової системи), психофізіологічного (взаємодія особливостей темпераменту, потреб індивідів), психологічного (взаємодія характерів, мотивів поведінки), соціально-психологічного (узгодження соціальних ролей, інтересів, ціннісних орієнтацій).

Психологічна сумісність – важливий фактор успішного спілкування суб'єктів взаємодії. В умовах спільної діяльності різні люди поводяться по-різному. Одні успішно працюють у відносному самоті - їм заважає присутність колег; інші можуть добре виконувати свої функції тільки у співпраці; деякі здійснюють ефективну діяльність, лише підпорядкувавши собі оточуючих; хтось працює заради ефективності групи в цілому.

Під психологічною сумісністю в соціальній групі розуміють ефект взаємодії, що полягає в такому поєднанні людей, яке дозволяє здійснити їх максимально можливу взаємозамінність і взаємодоповнюваність. Причому, як показали дослідження, в цьому випадку легко вирішуються гомеостатичні завдання взаємодії, тобто психологічна напруга відсутня або вона легко знімається при спілкуванні індивідів.

При вивченні психологічної сумісності людей особлива увага приділялася індивідуальним особливостям учасників взаємодії. Було виявлено, що найбільш сумісними виявилися, по-перше, люди, які мають високу потребу в спілкуванні (особливо важливим це є на першому етапі взаємодії), по-друге, емоційні, неврівноважені (афективні) люди, які віддають перевагу мати справу із собі подібними; по-третє, особи, які мають сильну нервову систему, схильні до взаємодії з тими, у кого більше слабка нервова система, по-четверте, суб'єкти з різним практичним інтелектом.

Спілкування – це не тільки обмін інформацією, але й організація спільних дій. Воно завжди припускає досягнення певного результату.

Інтерактивне спілкування передбачає взаємодію людей, пристосування один до одного у сумісній праці, навчанні, на відпочинку. Це вже не обмін інформацією (комунікативне спілкування), а спільна діяльність, спрямована на реалізацію загальних для певної групи цілей, це взаємний вплив один на одного у спілкуванні. Існує два види взаємодії: кооперація та конкуренція. Крім кооперації й конкуренції виділяють згоду та конфлікт, пристосування й опозицію, асоціації та дисоціації.

Кооперація, або кооперативна взаємодія: означає координацію одиничних сил учасників (упорядкування, комбінування, підсумовування цих сил). Кооперація – необхідний елемент сумісної діяльності. Важливим показником кооперації є включеність в неї усіх учасників процесу. Основна відмінність кооперації – взаєморозуміння учасників спілкування. Взаєморозуміння залежить від знання самого себе й партнерів по спілкуванню, адекватної самооцінки й оцінки оточуючих, саморегулювання психічного стану та самоорганізації діяльності, що сприяє налагодженню стосунків з іншими людьми.

Конкуренція, тут найчастіше аналіз сконцентрований на конфлікті, зіткненні цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, яка включає або суперечливі позиції сторін з будь-якого приводу, або протилежні цілі або засоби їх досягнення у даних обставинах, або розбіжності інтересів, бажань, захоплень опонентів.

Людська взаємодія дуже різноманітна, тому вчені намагаються якось упорядкувати типи взаємодій, створити цілісну картину, що моделює багатство спілкування. Психологи конкретизують загальні типи спілкування, виділяють у них прості види взаємодій, котрі потім можна буде використати як одиниці спостереження. Найбільш відома спроба такого роду Р. Бейлза, який розробив схему, що дозволяє за єдиним планом реєструвати різновиди взаємодій у групі. Він виходив з того, що будь-яку взаємодію можна описати за допомогою 4 галузей. Які фіксують її виявлення у галузі позитивних емоцій, негативних емоцій, постановки проблем та вирішення цих проблем. У кожній з цих галузей він виділяв 3 типи поведінки.

Таблиця 1

Галузі взаємодії

Галузі взаємодії

Основні вияви поведінки

  1. Галузь позитивних емоцій
Солідарніст;

Зняття напруження;

Згода;

  1. Галузь вирішення проблем

Пропозиція, вказівка;

Думка;

Орієнтація інших;

  1. Галузь постановки проблеми

Прохання про інформацію;

Прохання висловити думку;

Прохання про вказівку;

  1. Галузь негативних емоцій

Незгода;

Створення напруженості;

Демонстрація антагонізму.

Крім теорії Р. Бейлза існують інші, які пояснюють внутрішні механізми міжособистісної взаємодії. Найбільш популярними в психології є: 1) теорія обміну Дж. Хоманса; 2) психоаналітичний підхід З. Фрейда; 3) теорія управління враженнями Е. Гофмана; 4) концепція символічного інтеракціонізму Дж. Міда, Г. Блумера.

Причини (мотиви) взаємодії з оточуючими:

  • мотив кооперації;

  • мотив альтруїстичний (допомога літнім людям).

Типи поведінки при взаємодії:

  • співробітництво;

  • протиборство;

  • однонаправлене сприяння;

  • контрастна взаємодія;

  • компромісна взаємодія.

Жодна теорія взаємодії не обходить таких понять, як норма, соціальний контроль, соціальна роль.

Загальні уявлення, що регулюють поведінку людей, виробляються у суспільстві називають соціальною нормою.

Норма (від лат. пошта – провіднийпочаток, точне розпорядження, зразок) – сукупність правил та вимог, що існують у суспільстві.

З точки зору різних груп людей норми можуть бути позитивними (підготовка до занять, тиша на парах, допомога тим, хто відстає) та негативними (ті, що заважають нормальному процесу навчання: прогули, списування, будь-яке порушення дисципліни).

Норма поведінки – це дуже широке поняття. Воно включає в себе звичаї, моральні норми, закони – все те, що дозволяє людям регулювати свої стосунки й тим полегшувати собі життя.

Будь-якому суспільству, групі людей значно легше існувати, якщо вони контролюють поведінку своїх членів. Тому порушення норм неминуче включає механізми соціального контролю, який забезпечує корекцію, зміну поведінки, відхилення від норми. Щоб процес взаємодії відбувся максимально ефективно, у дусі порозуміння, завжди слід мати на увазі дотримання так званих соціальних ролей. Соціальна роль – нормативно ухвалений зразок поведінки людини, яка виконує ту або іншу соціальну функцію. Головна умова безконфліктності спілкування – відповідність між соціальною роллю та соціальною нормою, яку ця роль передбачає. Інша причина конфліктів – непорозуміння партнерів, неспівпадання мети дії, цінностей та заходів досягнення мети.

4. Процес сприйняття однією людиною іншої виступає як обов'язкова складова частина спілкування і складає те, що називають перцепцією . Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, остільки він сприймається і іншою людиною – партнером по спілкуванню – як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С. Л. Рубінштейна, як би читаємо іншу людину, розрізняємо значення його зовнішніх даних. Враження, які виникають при цьому, відіграють важливу регулятивну роль у процесі спілкування. По-перше, тому, що, пізнаючи іншого, формується сам пізнає індивід. По-друге, тому, що від міри точності «прочитання» іншої людини залежить успіх організації узгоджених з ним дій.

Соціальний перцептивний процес має дві сторони: 1) суб'єктивну (суб'єкт сприйняття - людина, яка сприймає), 2) об'єктивну (об'єкт сприйняття - людина, яку сприймають). При взаємодії і спілкуванні соціальна перцепція є взаємною. Люди сприймають, інтерпретують і оцінюють один одного, і вірність цієї оцінки не завжди очевидна.

Процеси соціального сприйняття істотно відрізняються від сприйняття несоціальних об'єктів. Ця відмінність полягає в тому, що соціальні об'єкти не є пасивними і байдужими по відношенню до суб'єкта сприйняття. Крім того, соціальні образи завжди мають смислові та оціночні інтерпретації. У певному сенсі сприйняття - це інтерпретація. Але інтерпретація іншої людини або групи завжди залежить від попереднього соціального досвіду сприймає, від поведінки об'єкта сприйняття в даний момент, від системи ціннісних орієнтацій сприймає і від багатьох факторів як суб'єктивного, так і об'єктивного порядку.

Виділяють механізми соціальної перцепції – способи, за допомогою яких люди інтерпретують, розуміють і оцінюють іншу людину. Найбільш поширені механізми - емпатія, атракція, каузальна атрибуція, ідентифікація, соціальна рефлексія.

Емпатія – розуміння емоційного стану іншої людини, розуміння його емоцій, почуттів і переживань. У багатьох психологічних джерелах емпатію ототожнюють з співчуттям, співпереживанням, симпатією. Це не зовсім так, оскільки можна розуміти емоційний стан іншої людини, але не ставитися до нього з симпатією і співчуттям. Добре розуміючи погляди і пов'язані з ними почуття людей, які йому не подобаються, людина нерідко надходить ним всупереч. Люди, яких ми називаємо маніпуляторами, дуже часто володіють добре розвиненою емпатією і використовують її у своїх, часто корисливих, цілях.

Суб'єкт здатний розуміти сенс переживань іншої тому, що він сам колись переживав ті ж емоційні стани. Однак якщо людина ніколи не відчував подібних почуттів, то йому значно важче розуміти їх зміст. Якщо індивід ніколи не переживав афекту, депресії або апатії, то він, швидше за все, не зрозуміє, що переживає інша людина в цьому стані, хоча і може мати певні когнітивні уявлення про подібні явища. Для осягнення справжнього сенсу почуттів іншої недостатньо мати когнітивні уявлення. Необхідний і особистий досвід. Тому емпатія як здатність розуміти емоційний стан іншої людини розвивається в процесі життя і у літніх людей може бути більш виражена.

Цілком природно, що у близьких людей емпатія по відношенню один до одного розвинена сильніше, ніж у людей, які знайомі відносно недавно. Люди, що належать до різних культур, можуть володіти слабкою емпатією по відношенню один до одного. У той же час існують люди, що володіють особливою проникливістю і здатні розуміти переживання інших людей навіть у тому випадку, якщо вони прагнуть їх ретельно приховати. Є деякі види професійної діяльності, що вимагають розвиненої емпатії, наприклад лікарська, педагогічна, театральна. Майже будь-яка професійна діяльність у сфері «людина-людина» вимагає розвитку даного механізму перцепції.

Атракція – особлива форма сприйняття і пізнання іншої людини, заснована на формуванні стосовно неї стійкого позитивного почуття. Завдяки позитивним почуттям симпатії і прихильності можуть вирішуватися навіть дуже складні конфліктні ситуації. За образним висловом представника гуманістичної психології А. Маслоу, такі почуття дозволяють побачити людини «під знаком вічності», тобто побачити і зрозуміти найкраще і гідне, що в ньому є. Атракція як механізм соціальної перцепції розглядається зазвичай у трьох аспектах: 1) процес формування привабливості іншої людини, 2) результат даного процесу; 3) якість відносин. Результатом дії цього механізму є особливий вид соціальної установки на іншу людину, в якій переважає емоційний компонент.

Атракція може існувати тільки на рівні індивідуально-вибіркових міжособистісних відносин, що характеризуються взаємною прихильністю їх суб'єктів. Ймовірно, існують різні причини того, що до одних людей ми ставимося з більшою симпатією, ніж до інших. Емоційна прихильність може виникнути на підставі спільних поглядів, інтересів, ціннісних орієнтацій або як вибіркове ставлення до особливої зовнішності людини, її поведінки, рис характеру і т. д. Цікаво, що такі відносини дозволяють краще розуміти іншу людину. З певною часткою умовності можна сказати, що чим більше нам людина подобається, тим більше ми його знаємо і краще розуміємо його вчинки (якщо, звичайно, мова не йде про патологічних формах прихильності), тим легше нам вирішувати з ним конфліктні ситуації.

Атракція значима також і в ділових відносинах. Тому більшість психологів, що працюють у сфері бізнесу, рекомендують професіоналам, пов'язаним з міжособистісними комунікаціями, висловлювати до клієнтів саме позитивне ставлення навіть у тому випадку, якщо насправді вони не відчувають до них симпатії. Зовні виражена доброзичливість має зворотну дію - відношення дійсно може змінитися на позитивне. Таким чином, фахівець формує у себе додатковий механізм соціальної перцепції, що дозволяє отримати велику інформацію про людину. Однак слід пам'ятати, що надмірне і штучне вираз радості не стільки формує атракцію, скільки руйнує довіру людей, формує конфліктний потенціал. Доброзичливе ставлення далеко не завжди можна висловити за допомогою посмішки, особливо якщо вона виглядає фальшивою і занадто стійкою. Так, телевізійний ведучий, усміхнений протягом півтори години, навряд чи залучить до себе симпатії телеглядачів.

Одним з найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення (ідентифікація) себе йому, дуже популярне в міжетнічних відносинах.

Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди користуються таким прикладом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце.

Встановлено тісний зв'язок між ідентифікацією і іншим близьким за змістом явищем – емпатією. Емпатія також визначається як особливий спосіб сприйняття іншої людини. Тільки тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, як це має місце при взаєморозумінні, а прагнення емоційно відгукнутися на її проблеми.

Процес розуміння один одного «ускладнюється» явищем рефлексії. Під рефлексією розуміється усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню. Це вже не просто знання або розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє тебе, своєрідно подвоєний процес дзеркальних відображень один одного, глибоке, послідовне «взаємовідбиття», змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера, причому в цьому внутрішньому світі, в свою чергу, відбивається Ваш внутрішній світ.

Велике значення для більш глибокого розуміння того, як люди сприймають і оцінюють один одного, має каузальна атрибуція – пояснення причин і методів поведінки інших людей. Процеси казуальної атрибуції підкоряються наступним закономірностям, які впливають на розуміння людьми один одного:

1. Ті події, які часто повторюються і супроводжують спостережуване явище, передуючи йому, зазвичай розглядаються як його можливі причини.

2. Якщо той вчинок, який ми хочемо пояснити, незвичайний і йому передувало яке-небудь унікальна подія, то ми схильні саме його вважати основною причиною скоєного вчинку.

3. Невірне пояснення вчинків людей має місце тоді, коли є багато різних можливостей для їх інтерпретації і людина, що пропонує своє пояснення, вільний вибирати влаштовує його варіант.

Ефективне спілкування неможливе без правильного сприйняття, оцінки, взаєморозуміння партнерів. Процес спілкування починається із спостереження за співрозмовником, голосом, особливостями поведінки. Ця важлива й обов’язкова складова спілкування називається перцептивною. Перцепція трактується як процес та результат срийняття людиною явищ оточуючого світу й самого себе.

Соціальна перцепція – це складний процес, який включає в себе низку простих: сприйняття, розуміння, пояснення вчинків іншої людини.

Одним з найпростіших засобів розуміння іншої людини є уподібнення – ідентифікація себе їй. При – ідентифікації ми ставимо себе на місце партнера по спілкуванню. Ідентифікація тісно пов’язана з іншим близьким за змістом явищем – емпатією. Це особливий спосіб розуміння іншої людини, але мова іде про емоційну чутливість або сопереживання їй, а не про раціональне рішення її проблем. Емпатія є основою сприяння, допомоги один одному.

Атракція – особлива форма пізнання та сприйняття іншої людини, яка базується на виникненні до неї позитивних почуттів: від простої симпатії до глибокого кохання.

Для того, щоб правильно зрозуміти партнера по спілкуванню, треба знати його ставлення до нас, як він сприймає та розуміє нас. Здатність людини уявляти те, як вона сприймається партнером по спілкуванню, називається рефлексією ( це знання того, як інший розуміє мене ).

З урахуванням рефлексії та взаємного відображення партнерів у спілкуванні беруть участь не дві, а як би шість осіб:

  • «я», яким я є у дійсності;

  • «я»,яким я бачу самого себе;

  • «я», яким мене бачить партнер по спілкуванню.

Відповідно ці три позиції можна спостерігати й у партнера по спілкуванню. Коли одна група людей намагається зрозуміти, як вона оцінюється іншими, то рефлексія називається груповою.

Стереотипізація – класифікація форм поведінки людини та інтерпретація їх причин шляхом віднесення людини, з якою спілкуєшся, до вже відомих або тих, що вважаються відомими, типів людей. Стереотип – образ людини, що використовується у повсякденному житті як своєрідний штамп. Він складається на базі неповноти інформації та висловлювань інших людей про дану людину.

Ефект ореолу – надання позитивної оцінки людині завдяки першому доброму враженню.

Як стереотип, так і ефект ореолу деформують процес сприйняття.

Критерій оцінки – вчинки людей, з якими відбувається спілкування.

[Матеріали взято Платонов Ю. П. Психологія конфліктної поведінки]

[Матеріали взято з «Конспект лекцій з дисципліни «Комунікативні процеси у навчанні» Н. В. Острянська]


1   2   3   4   5   6   7

скачати

© Усі права захищені
написати до нас