Iмeнi Oлeкcaндрa Дoвженкa Кaфeдрa укрaїнcької мoви, лiтeрaтури тa мeтoдики нaвчaння сторінка 2

1 2 3

Ім'я файлу: КУРСОВА Проблематика новелістики Василя Стефаника.docx
Розширення: docx
Розмір: 82кб.
Дата: 17.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Есе.docx
Техніка масажу.doc
Бутинко А.М..docx
Бутинко М.А..docx
776b15_84bf5a469e214ba7a39bb29e155211d1.docx
Яловенко Денис Л.р.11.docx

РОЗДІЛ 2. Василь Стефаник – майстер соціально-психологічної новели

2.1. Тематичний діапазон новелістики В. Стефаника

Василь Стефаник – найвиразніший представник експресіонізму в українській літературі. Експресивна манера письма Стефаника виявилася у відмові від популярної в українській літературі описової традиції. Художній досвід модернізму письменник поєднував з національними фольклорними й літературними традиціями. Унаслідок цього народжувалися оригінальні жанрові форми, що з’єднували воєдино новелу плину свідомості з жанрами голосіння, молитви, трагедії, соціально-психологічного оповідання.

Сферою дії Стефаник вибрав село, а героєм селянина, події в його творах відображаються переважно в теперішньому часі, на очах у читача, що дозволяє визначити певну спорідненість з драмою. Цим пояснюється і відсутність класичного вступу, розгорнутої експозиції (як правило, вона складається з кількох речень), розв’язки твору (замість неї стисла емоційна кінцівка). Однією із стильових домінант новел Стефаника є монологізм. Монолог дозволяє найглибше відтворити динаміку почуттів, передати перебіг емоційних станів героя. У творах Стефаника прийом монологу зближує епічний твір з ліричними поезіями (є у творчій спадщині письменника ряд поезій у прозі, наприклад, «Ользі присвячую», «Весна» та ін., для яких характерною є ритмічність, наближення до силабо-тоніки). Репліки героїв В. Стефаник у своїх новелах максимально «навантажує». Іноді репліка заміняє цілий опис. Тому деякі новели Стефаника можна назвати маленькими ліричними драмами, в яких важливий не так сам конфлікт, як сфера роздумів про нього. «Стефаник не любить ліричних акордів та поетичних прикрас, він зовсім ховає свою авторську особу. Він уміє віддавати настрій в розмовах і ситуаціях, і до того, малюючи свої персонажі в дуже неприкрашеному виді, вміє будити в читача симпатію до них, ніде не вдаваючись до характеристики від автора», – писала Леся Українка.

Прозовий доробок Стефаника засвідчив формування якісно нової художньої системи в українській літературі: одним із перших Стефаник замінив сюжетні домінанти таким чином, що на переднім плані опинилось внутрішнє життя людини як самоцінне явище, а подієвість стала зведеною до мінімуму. На відміну від попередніх письменників-класиків української літератури, що навіть в рамках жанру новели тяжіли до описовості, Стефаник створює художній світ своїх творів, обмежуючись невеликою кількістю промовистих деталей, що наближаються до символу. Словесні ресурси використовуються письменником надзвичайно економно: речення новел короткі, уривчасті, в них мало епітетів, натомість переважають дієслова.

Глибокий психологізм і драматизм новел В. Стефаника, винятковий лаконізм і прихований ліризм, окрему організацію душі і високу культуру серця відзначав І. Франко.

Форма новел Стефаника – це «форма душі героя», з його роздумами, міркуваннями, з усім багатством емоційного світу (наприклад, новела «Стратився»). Взагалі новели «Виводили з села» і «Стратився» сприймають як маленькі трагедії про рекрутчину. Вони утворюють своєрідну дилогію, в центрі якої – трагічна доля селянського юнака Миколая Чорного, відданого в солдати, і горе його батьків. В основу сюжету новели «Стратився», як і більшості новел В. Стефаника, ліг справжній факт – самогубство двоюрідного брата письменника в час перебування на військовій службі. Подія, що відбувається у творі, є лише віддзеркалення внутрішнього світу батька, що втратив сина. Автор не розповідає про деталі події – самогубство молодого вояка – право голосу надається батькові, а широко використовує невласне пряму мову, що є ефективним засобом психологізму. Функцію поглиблення психології новели виконують і дуже специфічні прийоми, зокрема уподібнення твору до пісні. У тексті новели постійно звучить рефрен: Колія летіла у світи / Колія бігла світами / Колія добігала до великого міста. Душевне напруження героя передається за допомогою динамічного образу колії, що набуває символічного звучання й асоціюється з життєвим шляхом, що несподівано обривається.

Подібний прийом пісенного структурування словесного тексту спостерігається і в новелі «Май», в якій авторське слово зведено до мінімуму, а подія відбувається у свідомості героя. Стефаник удається до прийому розгорнутого порівняння і маленька постать героя ніби укрупнюється, увиразнюється на фоні мільйонів таких саме, як він, знедолених людей. Образ брами в новелі розростається до символу, який можна вважати підтекстовим символом більшості новел Стефаника. Герой стикається із нездоланною перешкодою і відмовляється від пошуку виходу (сон на лоні природи). Взагалі для новел Стефаника характерне парадоксальне завершення.

Стефаник є автором понад сімдесяти новел. Чи не всі дослідники його творчості, починаючи від його сучасників - Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Євшана, - вказували на надзвичайну художню майстерність письменника, уміння вкласти у мінімум слів максимум виражальності. М.Євшан порівнює силу поетичного слова Стефаника із Лаокооновим криком [4, 214], вказує на те, що він позбувся у своїй творчості обтяжливих рис етнографізму, побутовізму, описовості та дидактичності. Усе це відтепер стає зайвим і непотрібним. "Слово Стефаника, - закінчує свою статтю авторитетний критик модернізму, - має в собі неначе таємну, скриту потенціальну енергію грому; воно все в найсильнішому напруженні, доки не спаде йому з уст. А в груді - вулкан, що викидає лаву почувань доти, доки сила його не ослабне і знов не набере сили" [4, 216].
2.2. Проблема зубожіння у новелі «Новина» В.Стефаника

Особливе місце у творчості Стефаника займають діти. Їм він присвятив свої найліричніше твори: “Кленові листки”, “Лан”, “Новина”, “Похорон”, “Катруся” тощо.

Діти завжди приносили у сім’ю радість, щастя. День народження дитини – свято для батьків. Але коли нема що їсти, у що вдягнутися, то поява ще одного рота в сім’ї сільських злидарів приносить лише горе. Батьки проклинають дитину, шкодують, що хвороби обминають їхню хату та діти не вмирають.

У “Кленових листках” (1900) письменник надзвичайно сильно передає настрій заробітчанина Івана, якому жінка в самі жнива народила ще одну дитину, а сама важко захворіла.

Новела нагадує маленьку психологічну драму на чотири дії, де все розставлено на свої місця. Іван скликав кумів на хрестини, частував їх сякою-такою горілкою та скаржився на свою долю та на своїх дітей. Він з ранку до вечора працює на багатих, а вночі йде молотити собі, доки втома не звалить. А зранку – знову робота у багатих. Він чітко уявляє собі майбутнє своїх дітей. Вони підуть у найми до багатих, будуть страждати, щось украдуть і потраплять до “арешту”. “Очі його запалились, і в них появилася страшна любов до дітей…”

Своєрідним продовженням “Кленових листків” є новела “Новина” (1899). У її основі – дійсний факт, що стався восени 1898 р. у селі Трійця. Бідняк – удовець Михайло, жахливо бідуючи з дітьми, вирішує їх утопити: меншу втопив, а старша – Катруся – випросилася.

“Новина” – це не зовсім газетна замітка про конкретну подію, яка трапилася у конкретному місці. Це майстерний соціально-психологічний твір мистецтва. Факт лише примусив письменника звернути увагу на цей бік людського життя. Зміна імен батька та дівчинки, місця події надає написаному узагальненого значення.

Стефаник-новеліст ніколи не ставив собі за мету підготувати читача до події, яка відбудеться, розв’язки твору. Він не розгортає подій у строгій часово-причинній послідовності, а зразу ж, з перших рядків уводить читача в курс подій. Новеліст часто починає свою оповідь з кульмінації чи розв’язки.

У його новелах виразно простежується фольклорна стихія, деякі з них (“Катруся”, “Похорон”, “Межа”) за своєю структурою нагадують голосіння. На Покутті збереглося багато фольклорних традицій, де смерть і народження пов’язані в один цикл. Досить згадати новелу М. Черемшини “Грушка”, у якій яскраво зображено сцену забави молоді коло мертвого тіла Ілашки. З одного боку – жалоба та сум у хаті, а з іншого – сміх і забава в сінях. У Стефаникових творах наявні циклічні елементи космосу: народження, розвиток, вмирання, у яких присутнє єднання світла та темряви, миттєвості й вічності, трагізму і життєрадісності. Стефаникові герої не бояться смерті, вона є буденним елементом їхнього життя. Діти бідняків, трохи підрісши, йшли у найми. Долю такої дівчини-наймита Стефаник змалював у новелі “Катруся”.

Зубожіння селян ставало все більшим. Воно перетворювало їх із дрібних власників у людей, що немають нічого, крім своєї робочої сили, тобто у нуждарів.

Доля селянина Антона з “Синьої книжечки” нагадує долю Миколи Трача з оповідання І. Франка “Сам собі винен”. Тут маємо змогу порівняти двох письменників, дві манери писання. І. Франко досить докладно описує людей, обстановку, розгортає події в часовій послідовності. Для Стефаника основна не сама подія, а ті переживання, що нею викликаються.

Новеліст зразу ж знайомить читача з головним персонажем твору, причому робить це дуже стисло, за допомогою прямої мови Антона. Із того часу, коли в нього померла жінка та двоє хлопців, він почав пити. Антон усе пропив, а тепер продав і хату, щоб назавжди піти з села “на край світа”. Письменника найбільше цікавить саме оцей болісний момент повного й остаточного розриву селянина зі своїм класом і перехід у пролетарі.

Василя Стефаника були органічно суголосними тенденціям розвитку європейського літературного процесу зламу ХІХ і ХХ століть. Стильова домінанта його новел – синтез художніх напрямів реалізму та модернізму. Зокрема його індивідуальний авторський стиль сформувався під впливом психологізму, натуралізму, а найбільше – експресіонізму як течії в руслі модерністської літератури. Новеліст здебільшого малює подію чи переживання персонажів у момент найвищого психологічного напруження. При цьому письменник зовсім не вживає довгих описів побуту, зовнішньої обстановки. У цьому – лаконізм новел Стефаника.

Новели В. Стефаника – народний біль, плач над власною долею. Як слушно відзначає Дмитро Павличко, твори письменника – “це монологи з прикметами голосінь. Все відбувається так, ніби той, хто вмер, або той, хто чує в собі печать смерті, своєї дитини чи матері, оскаржує одночасно соціальну кривду, людську слабість і минущість. Слова, порівняння, синтаксис – усе тут мусить бути правдиве, а мірою правди виступає життя і сама образна мова народу” [10, 42].

2.3. Проблема еміграції українського селянства у новелі «Камінний хрест» В.Стефаник

Душу емігрантства Стефаник знав, як свою власну. Він бачив марність мужицьких надій, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому намагався розвіяти ілюзорне марево еміграційного "щастя" в публіцистичних виступах, листах. На початку 1899 року, в "Літературно-науковому віснику" друкується новела "Камінний хрест" — єдиний твір В. Стефаника, присвячений темі еміграції.

У творі «Камінний хрест» Василь Стефаник глибоко розкриває психологію українських селян-емігрантів, які з болем відривалися від своїх шматочків землі, їх страх перед невідомим майбутнім, що чекало за океаном. Еміграція була одним із виходів для селян з нестерпного становища, пошуком кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті – це штовхало селян до еміграції. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини й синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада – це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти нечі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу». Порівнюючи Канаду з могилою, Стефаник стверджував, що переселенці, емігранти з одного пекла потрапляють в інше – ще страшніше, ще жорстокіше. Безпросвітне горе Івана виливається в довгих монологах, в репліках, звернених до односельчан, до дружини, – у виразі очей, рухах, жестах. Відповідними мовностилістичними засобами, кожною деталлю портрета Стефаник розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Читач не лише бачить немов живого нещасного Івана Дідуха, а й чує його скарги, проймається його болем і разом з ним глибоко страждає. Іванові здається, що він «каменіє». У Стефаника образ каменя часто означає змертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тієї духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його у такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася». Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта і перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», себто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей з метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого. Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів  єм кілька памнєтки по собі лишити»,  несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам’ять про нього в людей.

В основу новели було покладено справжній факт — односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, що й досі стоїть на найвищому горбі в Русові. Проводи цього селянина на чужину здалися письменнику схожими на похорон, що й призвело до створення новели. Отже, у головного героя твору був реальний прототип, насправді ж — тисячі емігрантів, долею яких письменник опікувався протягом 1896-1899 років.

У "Камінному хресті" перед нами насамперед постає доля головного героя Івана Дідуха . Після десятирічного перебування у війську він повертається додому і дізнається, що батьки його померли, залишивши синові у спадок хатину і кам'янистого горба "щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле". На нього, на цей кам'янистий горб, Іван витратив усю свою молодечу силу, на ньому ж господарював. Багачем не став, але свій шматок хліба мав. Люди пам'ятають Івана у виснажливій праці на цій нивці: щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб. дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Невигадану правду про тяжку селянську недолю автор передає за допомогою влучних деталей: сині жили, що випинаються на обличчі та руках Івана, коли він разом з конем витягує воза на горб; напруга, з якою він мішком виносить гній на нивку. На цьому ж горбі Іван і скалічився. Тяжка праця зігнула чоловіка в дугу, через що односельці прозвали його Переламаним. На цьому ж горбі Іван і постарів, а тепер, на старість літ, господарство, налагоджене каторжною працею і неймовірними зусиллями, добровільно полишає, підкорившись вимогам дружини і синів.

"Два роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада...",— і от нарешті Іван Дідух з родиною вибирається в пошуках кращої долі з рідного села. Він не тішить себе ілюзіями, бо переконаний, що невідома країна стане для нього могилою. Сцена прощання Івана з рідною хатою, селом, односельцями і справді схожа на своєрідний похорон.

Пройнятий страшною тугою, Дідух почуває себе каменем, кинутим хвилею на берег. Та й сам він наче скам'янів: дивиться поперед себе і нікого не бачить, механічно частує гостей, механічно підтримує розмову, намагається заспокоїти дружину... Та біль, жаль, душевні страждання раптом прориваються. "Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!" — вигукує він. Причина цієї невимовної туги — любов до рідної землі,передчуття вимушеної розлуки з нею, адже для селянина земля уособлювала матір: вона "народжує" селянина, годує його, виховує, навчає мудрості.

Втрата землі, ґрунту —трагедія. Сусіди, розуміючи це і намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, розраджують: "Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер пєть, що-сіяв солонину, то тепер бараболю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати". Саме у цих словах криється страшна правда селянського життя і вимушеної еміграції.

Іван прощається з односельцями — і перед нами постають епізоди прожитого життя. Ці спогади обертаються навколо горба, який він усе своє життя обробляв важкою працею і на якому тепер встановлює хрест, ніби заживо ховаючи себе. "Хотівєм кілько памнєтки по собі лишити ", — признається він односельцям. Іванові стає трохи легше: і від того, що виповів свою сердечну таємницю, і від обіцянки селян доглядати той хрест, у святу неділю кропити. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, людська пам'ять про нього. І це найважливіше, адже для Івана розставання з рідною землею — трагедія. Туга поступово огортає і старого Михайла. Разом з Іваном він співає пісню про загублені на кленовому мості молоді літа. Цей сумний спів стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Психологічне напруження зростає і досягає свого апогею в шостому розділі новели. Побачивши Дідухів у "панському" одязі, "ціла хата заридала". "Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". Не пам'ятаючи що робить, Іван "ймив стару за шию і пустився з нею в танець... Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав гадки пустити її живу з рук..."

Усі епізоди новели: і прощання, і сповідь, і жалібний спів старими "заіржавілими" голосами, і божевільний танець — підпорядковані головному завданню: розкриттю теми народної трагедії, селянського горя і водночас сподівань на краще майбутнє.

Трагічна доля Івана Дідуха уособлює долю всього галицького селянства. Безземелля, занепад господарств, загроза смерті — все це штовхає селян до чужих берегів, але втрата батьківщини для багатьох рівноцінна смерті. Камінний хрест, встановлений Іваном Дідухом, стає символом горя і страждань сотень тисяч українців, яких злидні погнали за океан, до "Гамерики" й Канади, символом трагедії вимушеної еміграції.

1 2 3

скачати