Ім'я файлу: Розділ 2 Інфекція (19-59 стр.)129843039.doc
Розширення: doc
Розмір: 233кб.
Дата: 10.06.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 233кб.
Дата: 10.06.2020
скачати
Дисбактеріоз (дисбіоз) – це порушення кількісного та якісного співвідношення у складі мікрофлори (в основному в товстому кишечнику), тобто порушення еубіоза. Дисбіози регіструються практично у всіх хворих з гострою та хронічною патологією, після перенесених кишкових інфекцій, тривалої антибактеріальної та гормональної терапії, у хворих на харчову алергію тощо. Ендогенними чинниками дисбіоза можуть бути захворювання шлунку (особливо при зниженій секреції соляної кислоти), підшлункової залози, печінки, нирок, В12-фолієводефіцитна анемія, резекція шлунка та тонкої кишки, новоутворення, цукровий діабет, імунодфіцити та аутоімунні хвороби, нераціональне харчування та голодування, похилий вік та ін. Дисбіоз може виникати в умовах агресивного зовнішнього середовища і зокрема під впливом таких екзогенних факторів, як промислові отрути, іонізуюче випромінювання, несприятливі санітарно-гігієнічні, екологічні та кліматогеографічні умови тощо.
Для лікування дисбіоза і корекції складу мікрофлори використовують пробіотики і пребіотики.
Пробіотики – це препарати, які містять живі мікроорганізми (зазвичай ліофільно висушені). Вони застосовуються для відновлення нормального складу мікрофлори і витіснення умовно-патогенних штамів. У теперішній час в арсеналі лікарів є багато різноманітних за складом препаратів пробіотиків, які мають різну направленість дії. Далі надається класифікація пробіотиків:
Препарати монокультур нормофлори кишечника: Колібактерин (ліофілізована культура E.coli M-17, вживають як антагоніст шигел), Біфідумбактерин, Лактобактерин, Лактовіт (препарат збагачений вітамінами);
Комбіновані препарати, які містять облігатну та факультативну нормофлору: Біфікол (біфідобактерії та кишкова паличка), Йогурт (біфідобактерії, лактобацили, молочнокислі стрептококи), Лінекс (лакто-, біфідобактерії, Enterococcusfaecium);
Комплексні препарати містять мікроорганізми та інші компоненти для підсилення терапевтичного ефекту: Біфі-форм (біфідобактерії, Enterococcusfaecium, екстракт дріжджів, глюкоза, лактулоза), Субалін (генно-інженерний штам Bacillus subtilis здатний виробляти інтерферон завдяки вбудованому у хромосому гену інтерферона)
Антагоністи – це препарати бактерій і дріжджів, які не є представниками нормофлори, але активно витісняють умовно-патогенні штами бактерій і згодом самоелімінуються (Бактисубтил, Біоспорин, SL-бактерин, Споробактерин, А-бактерин, Ентерол).
Друга група мікробних препаратів, які використовуються для корекції нормальної мікрофлори представлена пребіотиками.
Место для таблицы 1 стр
Пребіотики – це препарати, які містять продукти мікробного метаболізму. Так, пребіотик Хілак Форте містить молочну кислоту та інші метаболіти молочнокислих бактерій. Він знижує рН середовища кишечника і тим самим перешкоджає розвитку патогенної, гнілісної та газоутворюючої мікрофлори. У медичній практиці використовуються й інші препарати пребіотиків - Дуфалак, Нормазе, Портала. Вони містять такі продукти метаболізму, як фруктоолігосахариди.
2.3. Паразитизм, патогенність і вірулентність мікроорганізмів
Майже всі патогенні мікроорганізми, які здатні викликати захворювання, є паразитами. За локалізацією в організмі хазяїна паразити можуть бути розділені на три групи:
1) позаклітинні паразити;
2) облігатні внутрішньоклітинні паразити;
3) факультативні внутрішньоклітинні паразити.
До позаклітинних паразитів слід віднести ті мікроорганізми, які розмножуються і живуть у рідинах та у міжклітинному просторі хазяїна. Це – стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудник сибірки та інші. Облігатними внутрішньоклітинними паразитами є ті, що переважно розвиваються всередині клітин (віруси, рикетсії, хламідії, найпростіші). До факультативних внутрішньоклітинних паразитів, які здатні розмножуватися як усередині, так і ззовні клітин, належать сальмонели, гонококи, туляремійна, бруцельозна, туберкульозна палички тощо.
Патогенність – це генетично детермінована здатність мікроорганізмів викликати захворювання. Вона обумовлена наявністю в геномі мікроба кластера (групи) генів, кодуючих утворення факторів патогенності (капсули, адгезинів, здатності до колонізації, синтеза ферментів інвазії, токсинів, інтегринів та ін.). Прояви патогенності у кожному конкретному випадку залежать також від дози збудника, шляху передачі інфекції, швидкості розмноження мікроорганізму.
Залежно від здатності мікробів викликати захворювання їх поділяють на патогенні, умовно-патогенні і непатогенні (сапрофіти).
До патогенних мікроорганізмів відносять збудників чуми, холери, віспи, черевного і висипного тифів, сказу, кору, паротиту та інших, які при проникненні у макроорганім і відсутності специфічного імунітету у більшості випадків викликають захворювання.
До умовно-патогенних мікробів слід віднести тих, що викликають інфекційний процес лише за певних умов, наприклад при пораненнях, пошкодженнях тканин, зниженні імунного статусу макроорганізма, при розвитку дисбіоза, при хворобах імуної системи тощо. Це такі мікроорганізми, як Staphylococcus aureus, Streptococcus faecalis, Escherichia coli, Pseudomonas aeruginosa, Proteus vulgaris, Candida albicans, аденовіруси, вірус герпеса та інші.
Непатогенними є більшість видів Micrococcus, Bacillus, Sarcinа, Streptomyces.
Серед патогенних мікроорганізмів виділяють ще особливу проміжну групу. Це – так звані сапрофітні патогени, а саме ті мікроорганізми, для яких природною екологічною нишею є грунт або стічні води і лише при потраплянні у макроорганізм вони перебудовують свій метаболізм, легко адаптуючись до більш сприятливих умов в організмі хазяїна. До сапрофітних патогенів відносять йерсинії, легіонели, клостридії (Clostridiumtetani, C. botulinum, C. perfringens). Вони викликають так звані сапронозні інфекції.
Патогенність – це якісна характеристика патогенного генотипа мікроба. Вона не є абсолютною чи постійною і може розрізнятися навіть у представників одного виду мікроорганізмів. Для кількісної оцінки патогенності була введена додаткова характеристика – вірулентність.
Вірулентність – це кількісна міра або ступінь патогенності. Вона залежить від багатьох факторів: середовища існування мікроорганізма, комбінації генів патогенності та рівня їх експресії, наявності плазмід та інших позахромосомних генетичних факторів, взаємодії з макроорганізмом тощо. Для вимірювання вірулентності мікроорганізмів використовують такі одиниці: DLM, LD50, DCL.
DLM (від лат. Dosisletalisminima) – це така найменша кількість збудника, що при певному способі зараження чутливих тварин стандартної ваги та певного віку викликає загибель приблизно 95% тварин.
LD50 – це така найменша кількість збудника, що при стандартних умовах викликає загибель 50% тварин. При визначенні вірулентності саме ця доза є найбільш показовою.
DCL (від лат. Dosis certa letalis) – це, безумовно, летальна доза збудника, що може викликати загибель будь-якого виду тварин.
Слід відмітити, що різні штами одного й того ж виду, виділені з різних джерел, можуть суттєво відрізнятися рівнем вірулентності.
2.4. Фактори патогенності
Для кожного певного збудника інфекції характерний свій особливий набір факторів патогенності, що перш за все обумовлено видовими особливостями. В останні роки виявлена можливість горизонтального переносу цілих кластерів генів патогенності від одного збудника до другого завдяки рекомбінативним процесам – кон’югації, трансформації, трансдукції, транспозиції. Такі групи генів отримали назву “острови патогенності”. Окрім генів, кодуючих фактори патогенності (адгезини, інтегрини, токсини тощо), вони містять також гени, відповідні за стійкість до антибіотиків, та деякі інші. Острови патогенності можуть переноситись не тільки між представниками одного виду, але й між різними видами у межах роду і навіть родини. Це в деякій мірі пояснює виявлення у мікроорганізмів різних систематичних груп факторів патогенності близьких за структурою та властивостями.
У більшості хвороботворних бактерій можна виділити декілька груп факторів патогенності, які найбільш розповсюджені. Це заразливість, інвазивність, токсигенність і антигенність.
І. Заразливість (контагіозність, інфекційність) – це здатність збудника спричиняти інфекційний процес в якомога більшої кількості людей чи тварин. Заразливість залежить від таких факторів, як видова схильність хазяїна, тропізм, вхідні ворота інфекції, адгезія і колонізація.
Видова схильність хазяїна. Перш за все заразливість залежить від такого фактора, як видова схильность хазяїна. Так, гемолітичною анемією коней хворіють непарнокопитні, курячою холерою – птахи, венесуельською лихоманкою – усі тварини, крім приматів і людини, сифілісом – тільки примати і людина. Існування вузького кола хазяїв досить відносно, особливо у вірусів. Відомі віруси з широким колом хазяєв (вірус австралійської Х-лихоманки, вірус атипової пневмонії, вірус курячого грипу тощо). Майже не мають видових обмежень бактерії, що є збудниками гнійних інфекцій, гриби, які викликають мікози у тварин і людей.
Тропізм. Важливу роль для реалізації заразливості виграє такий фактор, як тропізм мікроба до різних органів і тканин. Він пов’язаний з хімічною вибірковістю зв’язування поверхневих структур збудника і хазяїна. Так, збудники туберкульозу, пневмонії, ангіни, мононуклеозу переважно зв'язуються з глікопротеїнами верхніх дихальних шляхів. Збудники кишкових захворювань – гемолізуюча кишкова паличка, сальмонели, шигели, дизентерійна амеба, ротавіруси, ентеровіруси виявляють тропізм до слизистого епітелію шлунково-кишкового тракту. Збудник правця уражує нервову систему – спинні стовбури, бічні нейрони і периферійні нервові закінчення; вірус сказу – нейрони головного мозку; хламідії, гонококи виявляють спорідненість до слизистих оболонок урогенітального тракту.
Адгезія і колонізація. В основі тропізму дуже часто лежить адгезія - здатність мікробів прилипати до епітелія слизових оболонок (чи до інших чутливих клітин хазяїна), за допомогою спеціальних речовин – адгезинів. З цього, як правило, і розпочинається інфекційний процес. Важлива роль саме цих факторів патогенності підтверджується тим, що деякі штами мікробів, у яких відсутні адгезини, не здатні закріплятись і колонізуватись у тканинах і дуже швидко елімінуються із організма. Так, Corynebacterium diphtheriае, дизентерійні шигели, патогенні кишкові палички колонізуються у клітинах епітелію тільки при наявності факторів адгезії, синтез яких, як правило, зумовлений наявністю специфічних плазмід. Дуже широка за хімічною природою різноманітність адгезинів обумовлює виражену специфічність процесу адгезії у різних видів і штамів мікроорганізмів. Вже створені препарати, які блокують рецептори адгезії на ентероцитах кишечника, що перешкоджає проникненню в них патогенних мікроорганізмів.
В якості адгезинів можуть виступати білки зовнішньої мембрани і різноманітні пілі у грамнегативних бактерій, елементи капсули, тейхоєві та ліпотейхоєві кислоти грампозитивних бактерій, глікани, левани та інші екзополісахариди грибів та інших мікроорганізмів. Зв’язок адгезинів з клітинами хазяїна може відбуватися за рахунок електростатичних сил відштовхування і притяжіння, гідрофобних або ліганд-рецепторних взаємодій. Останній тип адгезії найбільш специфічний і потребує наявності на поверхні клітин хазяїна рецепторів, здатних зв’язувати відповідні ліганди збудника.
Подібно до того, як розрізняються адгезини мікробів, розрізняються і рецептори різних видів тварин і навіть рецептори у межах одного організму. У людини розрізняють нативні (природні), індуковані і придбані рецептори. Нативні рецептори завжди присутні на поверхні епітеліальних клітин. Придбані рецептори з’являються при певних умовах, наприклад, при розвитку імунної відповіді, і можуть бути представлені імуноглобулінами, іншими глікопротеінами, альбумінами, фібронектином та іншими рецепторними молекулами, здатними зв’язувати адгезини мікробів. Індуковані рецептори виникають після адсорбції вірусів на чутливих клітинах. Такими рецепторами можуть виступати гемаглютинини вірусів (наприклад, грипа або парагрипа). До них можуть прикріплятися стафілококи та інші бактерії, чим пояснюється виникнення вторинних бактеріальних інфекцій внаслідок перенесеного вірусного захворювання.
Адгезія мікроорганізмів на епітелії слизових оболонок дає можливість для колонізації та подальшого розвитку інфекції. Колонізація – це розмноження збудника у місці адгезії, завдяки чому мікроби накопичуються до такої кількості, яка може спричинити розвиток патологічного процесу.
“Вхідні ворота інфекції” – місце проникнення збудника в організм хазяїна. Це поняття залежить від способу зараження і визначає можливість розвитку інфекції при проникненні збудника у тканини з найбільш сприятливими для його розвитку умовами.
Від “вхідних воріт інфекції” і тропізму залежить ID – інфекційна доза (InfectionDose). Інфекційна доза – це мінімальна кількість клітин (чи вірусних часток) збудника, яка може викликати розвиток захворювання у певної кількості тварин. На практиці використовують ID50 і ID100, що відповідає інфікуючим дозам, здатним викликати хворобу відповідно у 50 і 100% лабораторних тварин. Інфікуюча доза дуже наочно демонструє переважність шляху зараження і сприятливість тих чи інших “воріт інфекції”. Так, для розвитку туляремії при проникненні збудника крізь пошкодження шкіри необхідно всього декілька десятків клітин, а при потраплянні аліментарним шляхом (з їжею і водою) – вже 108 - 109 клітин. Іноді використовують також поняття “критична доза”. Це – найменша кількість збудник, здатна викликати захворювання хоча б у однієї особини. За показниками критичної дози можна порівнювати вірулентність різних видів і штамів мікроорганізмів. Так, критичні дози для збудників кишкових інфекцій розрізняються і складають відповідно: для дизентерії – 102 - 103, для черевного тифа - 105, для холери Ель-Тор – 1010 - 1011.
ІІ. Інвазивність – це здатність мікроорганізмів у природних умовах проникати крізь шкірні покриви, слизисті оболонки, а також усередину клітин, органів і тканин, що і забезпечує поширення інфекції.
До факторів інвазії відносять такі: утворення капсули та інших агресинів, пенетрація (проникнення усередину клітин), а також синтез ферментів інвазії.
Агресини – це фактори вірулентності, які здатні пригнічувати механізми неспецифічної та специфічної (імунної) резистентності організму хазяїна. До агресинів можна віднести капсулу і деякі поверхневі структури мікроорганізмів (ліпополісахариди грамнегативних бактерій, протеїн А стафілококів, білок М піогенних стрептококів, ліпідний корд фактор мікобактерій та ін.).
Капсула. Деякі мікроорганізми завдяки утворенню капсули (полісахаридної чи поліпептидної природи) уникають фагоцитування. Крім того, капсула екранує поверхневі клітинні антигени і, тим самим, блокує вироблення антитіл проти них. Так, безкапсульний пневмокок не здатний викликати захворювання. Частина клітин елімінується імунною системою, частина проходить крізь організм транзитом. Вірулентність Bacillus anthracis – збудника сибірки також пов'язана зі здатністю утворювати капсулу, але особливої поліпептидної природи, що ускладнює розпізнавання збудника сибірки імунною системою.
Пенетрація – це проникнення патогенних мікроорганізмів усередину клітин хазяїна. В епітеліальні клітини здатні проникати шигели. Їх взаємодія з поверхнею клітин приводить до зміни конформації цитоскелету і самої мембрани. Завдяки цьому забезпечується поглинання бактерій подібно ендоцитозу. Шигели не тільки проникають в епітеліоцити, але й розмножуються там. Це приводить до руйнування клітин епітелія і виникнення патологічного процеса.
Дуже часто спостерігється пенетрація збудників у макрофаги і лімфоцити. Оскільки ці клітини здатні до рециркуляції у крові, вони можуть сприяти переносу збудника у все нові тканини та органи. Це характерно для мікоплазм, мікобактерій, токсоплазм, багатьох вірусів тощо. Здатність мікробів розмножуватись усередині клітин хазяїна може бути обумовленами різними причинами, а саме, наявністю міцної капсули, стійкістю до лізосомальних ферментів та інших захисних білків, здатністю до анаеробіоза тощо. Не виключена можливість проникнення збудників із клітини у клітину по плазмодесмах без вихода у міжклітинний простір.
Ферменти інвазії. У мікроорганізмів виявлено багато позаклітинних ферментів, які відіграють важливу роль у проникненні збудника крізь захисні бар’єри в організм хазяїна. Ферменти інвазії можуть спричиняти різну дію на організм хазяїна, а саме, викликати руйнування клітин, тканин, утворювати токсичні продукти шляхом модифікції метаболітів хазяїна тощо. Далі надана характеристика основних ферментів інвазії.
Гіалуронідаза – за механізмом дії відноситься до глікозидаз, розщеплює глікозидний зв’язок між глюкозаміном і глюкуроновою кислотою в полімерній молекулі гіалуронової кислоти. Гіалуронова кислота входить до складу сполучної тканини і є основним захисним бар’єром. Відомо, що сполучна тканина на 50% складається з гіалуронової кислоти. Мікробні гіалуронідази спричиняють деполімерізацію гіалуронової кислоти, знижують її в'язкість і зменшують бар'єрні властивості сполучної тканини, сприяючи поширенню інфекції. При введенні гіалуронідази морським свинкам виникає серозно-ексудативне запалення, набряк, порушення судинної проникності, розшарування волокон ахилового сухожилля і вимивання кислих мукополісахаридів із сполучної тканини. Гіалуронідаза утворюється у стафілококів, стрептококів, дифтерійної палички, пневмококів, збудника гангрени, стрептоміцетів та інших мікроорганізмів.
1 2 3 4