Ім'я файлу: Розділ 2 Інфекція (19-59 стр.)129843039.doc
Розширення: doc
Розмір: 233кб.
Дата: 10.06.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 233кб.
Дата: 10.06.2020
скачати
Екзотоксини бактерій кишкової групи. У бактерій кишкової групи, особливо ешеріхій, сальмонел, шигел виявлені близькі за структурою та властивостями екзотоксини. Їх наявність, очевидно, пов’язана з можливістю горизонтальної передачі “островів патогенності” і в тому числі генів токсиноутворення між представниками еволюційно близьких родів. Так, у E. Coli i Shigelladysenteriae серотипа 1 виявлені веротоксини і шиготоксини. Шиготоксини ешеріхій і шигел представлені N-глікозидазою, яка викликає гідроліз нуклеотидів в 28S рРНК. Веротоксини (Stx-токсини) цих мікробів відрізняються один від одного лише однією амінокислотою. Вони також інактивують рибосомальну РНК, що порушує її взаємодію з факторами елонгації. Пригнічення білкового синтезу веротоксинами веде до загибелі клітини-мішені. Шиготоксини і веротоксини викликають у хворих геморагічний коліт з гемолітико-уремічним синдромом. Штам E. Coli серотипу О157:Н7 (STEC), який продукує шиго- і веротоксини,став сумно звісним після спалаху геморагічного коліта у 1983 р. Ця епідемія була викликана вживанням недостатньо термічно оброблених гамбургерів. Щорічно у США виявляється близько 20 тис. хворих з геморагічним колітом, тисяча випадків з гемолітико-уремічним синдром та 100 летальних випадків.
У деяких патогенних бактерій кишкової групи описано дві родини термостабільних токсинів, здатних викликати діарею: STa (STI) i STb (STII). SТa-токсин кодується геном, який може переноситися між різними бактеріями за допомогою мобільних генетичних елементів. Цей токсин виявлений у ентеротиксигенних штамів E. Coli (ETEC), Vibriocholerae, Vibriomimicus, Yersiniaenterocolitica, Citrobacterfreundii, Klebsiellaspp.. STа-токсини мають на С-кінці домен із 13 амінокислотних залишків, шість з яких представлені цистеїном. Молекули цистеїна з’єднані між собою у пари дисульфідними зв’язками. Саме це і зумовлює високу токсичність і термостабільність токсина.
У уропатогенних штамів кишкової палички виявляють ще один екзотоксин – цитотоксичний некротизуючий фактор – СNF, який кодується геном у складі “островка патогенності”. СNF викликає утворення активного модифікованого Rho-білка, не здатного гідролізувати ГТФ. Rho-білки – це родина невеличких ГТФ-зв’язуючих білків, які є регуляторами актинового цитоскелета. Внаслідок дії СNF розвиваються характерні явища: зморшкуватість мембрани, фокальна адгезія, напружність актинових волокон, реплікація ДНК без розподілу клітин, в результаті чого утворюються гігантські багатоядерні клітини. Все це призводить то некрозу клітин і тканин.
Таблица тоже на 1 стр
Ендотоксини
Ендотоксини суттєво відрізняються від екзотоксинів. Вони рідко виділяються за межі клітини, є елементами капсули, клітинної стінки мікроорганізмів. Більшість ендотоксинів представлено ліпополісахаридами (ЛПС) грамнегативних бактерій.
Основними антигенними детермінантами ендотоксинів є О-специфічні бічні ланцюги ЛПС, що виступають над поверхнею клітини. До ендотоксинів відносять також ліпопротеїди грамнегативних мікроорганізмів. У грампозитивних бактерій у ролі ендотоксинів можуть виступати елементи пептидоглікану, зв'язані з тейхоєвими кислотами. Вони надходять в організм людини при руйнуванні клітин мікроорганізмів, що може бути результатом природного старіння клітин, впливом лікарських препаратів, у тому числі антибіотиків, сульфаніламідів, ферментів, детергентів тощо.
Фрагменти зовнішньої мембрани грамнегативних мікроорганізмів, а також пептидоглікани мають протективні властивості.
Ендотоксинами можуть бути фрагменти клітинних оболонок грибів, найпростіших, гельмінтів тощо.
За властивостями ендотоксини відрізняються від екзотоксинів. Вони термостабільні, погано чи зовсім не перетравлюються протеолітичними ферментами. Під впливом формаліну ендотоксини втрачають імуногенні властивості, тому анатоксини з них не одержують. Діють вони без інкубаційного періоду, при отруєнні не дають типової клінічної картини, і їх дія залежить від дози.
При появі в організмі ендотоксинів у низьких концентраціях у хворих спостерігається лихоманка за рахунок руйнування лейкоцитів і вивільнення ендогенних пірогенних факторів, яка супроводжується підвищенням температури, тахікардією, блювотою, запамороченням. На клітинному рівні спостерігається стимуляція фагоцитозу, розвивається лейкопенія, а пізніше вторинний лейкоцитоз. При потраплянні в організм ендотоксинів у високій концентрації розвиваються гіпотермія, гіпотонія (із-зі надходження у кров серотоніна), брадікардія, збліднення покривів, порушення кровопостачання органів, ацидоз, втрата свідомості, фактично розвивається нейротоксичний шок. Може з’являтися діарея.
Токсиноутворення генетично детерміноване. Найчастіше гени токсинів знаходяться в плазмідах, таких як Tox-, Ent-, Hly-плазміди у кишкової палички. Найбільш часто плазміди кодують токсиноутворення у грам-позитивних мікроорганізмів (стафілококів, клостридій тощо). Гени токсиноутворення виявляються у складі транспозонів. У Corynebacterium diphtheriaе синтез токсину пов’язаний з ураженням бактеріофагом, хоча деякі роботи вказують на плазмідну природу.
2.5. Форми інфекції
В цілому інфекції поділяють на дві основні групи: маніфестні інфекції, коли інфекційна хвороба перебігає з явно вираженими симптомами, і безсимптомні інфекції, які не виявляються, а мають характер носійства, латентної, абортивної або сплячої інфекції.
Далі описані різноманітні форми інфекції.
Типова інфекція, що характеризується звичайним для даного збудника перебігом інфекційного процесу. При цьому збудник проникає в організм, активно в ньому розмножується та викликає характерні для даної хвороби клінічні прояви.
Атипова форма інфекції має такі характерні риси: клінічні симптоми хвороби носять невиражений, атиповий характер. Це може бути пов’язане або зі слабкими патогенними властивостями збудника, або з високою природною резистентністю макроорганізму. Іноді атипова інфекція розвивається внаслідок антибактеріального лікування.
Вогнищева інфекція виникає локально, у певній ділянці і не розповсюджуеться по організму.
Генералізована інфекція звичайно розвивається при порушенні балансу між мікро- та макроорганізмом, збудник розповсюджується лімфатичними шляхами та кровоносними судинами. Це може призводити до бактеріємії, септицемії та сепсису.
Бактеріємія – це форма інфекції, для якої характерна присутність бактерій у крові. Бактеріємія може мати клітинні прояви, а може протікати безсимптомно. Виникає при проникненні мікроорганізмів у кров екзогенним шляхом або з вогнища інфекції. Бактеріємія частіше спостерігається у малюків та у людей похилого віку. Іноді при великих фізичних навантаженнях, стресах, дії екстремальних факторів розвивається безсимптомна бактеріємія. Це так звана “транзиторна” бактеріємія так у кровотоці практично здорових людей виявляються Staphylococcusepidermidis, Prevotellamelaninogenica, Clostridiumperfringens тощо.
Септицемія – характеризується певною клінічною картиною різного ступеня вираженості, схильністю до утворення вторинних осередків в органах і тканинах через активне розмноження мікроорганізмів у крові і їх дисимінації. Септицемія потребує проведення ефективної терапії. Бактеріємія і септицемія часто супроводжують інфекції, викликані різними збудниками. Одним з важких ускладнень септицемії є ендотоксиновий шок. Він розвивається при потраплянні у кров великої кількості ендотоксинів грамнегативних бактерій. Клінічна картина шоку включає такі симптоми: збліднення шкіряних покривів, периферійний ціаноз, гіпертермія, гіпотонія, тахікардія, тахіпное, порушення чутливості, олігурія або анурія.
Піємія – інфекція, при якій мікроорганізми розмножуються в органі не дифузно, як при бактеріємії, а окремими осередками, утворюючи в них скупчення мікробів і гній.
Латентна (інапарантна, безсимптомна) інфекція протікає приховано (латентно), без зовнішніх клітинних проявів. Збудник потрапляє в організм, розмножується в ньому, але не викликає відповідних імунних реакцій з боку макроорганізму. Латентна форма інфекції характерна для бруцельозу, поліомієліту, вірусних гепатитів та інших захворювань. Латентна інфекція може закінчитися одужанням та позбавленням макроорганізма від інфекційного агента.
Персистенція (від анг. persistence – постійність, продовженність, стійкість) – хронічна особлива каталітична інфекція, яка характеризується довгим перебуванням мікробів в організмі. Спочатку розвивається активна форма хвороби, але включення захисних імунних механізмів не призводить до повного позбавлення від збудників хвороби. Вони можуть зберігатися в оргнізмі у вигляді L-форм. До виникнення останніх можуть призводити і антибіотики, які порушують синтез клітинних стінок, при цьому хронічна форма хвороби може супроводжуватися рецидивами та загостреннями, тому що L-форми здатні відновлювати клітинну стінку і повертати свої патогенні властивості. Типовим прикладом такої інфекції є туберкульоз. Персистенція характерна і для багатьох вірусів (герпесу, грипу, краснухи, гепатитів В і С, арбовірусів тощо), а також для найпростіших (токсоплазм, малярійних плазмодіїв, трипаносом).
Мікробоносійство – це особлива форма персистенції, яка може виникати як після гострої, так і після латентної інфекції, якщо постінфекційний імунітет має слабку напруженість. Носійство можна розглядати як одну з форм імунологічної толерантності, тому носіїв лікують за допомогою імуностимулюючих препаратів. Носійство спостерігається при дизентерії, холері, черевному тифі і паратифах, дифтерії, менінгіті, скарлатині, амебіозі, поліомієліті тощо. Носії, будучи практично здоровими, є джерелом зараження для інших осіб, оскільки вони виділяють збудників в оточуюче середовище, заражають повітря, воду та харчові продукти. Носійство може спостерігатися до трьох місяців, а іноді й десятки років.
Повільна інфекція розвивається протягом року або ще більш тривалого часу. Збудник проникає в організм і деякий час знаходиться в ньому внутрішньоклітинно у латентному стані, а при сприятливих умовах починає розмножуватися. Хвороба розвивається повільно, але важкість її поступово посилюється і завершується інфекційний процес, як правило, летальним кінцем. Типовим прикладом повільної інфекції є СНІД. До цієї ж групи можна віднести захворювання, викликані онковірусами, полімієлітоподібними вірусами Коксакі, ЕСНО, пріонні хвороби.
Дрімотна інфекція може розвинутися після перенесеного захворювання або латентної інфекції. Під впливом екстремальних факторів, що знижують імунну резистентність організму, збудник, який деякий час знаходився у “дрімотному” стані, активується і провокує рецидив захворювання. Такі мікроби були названі “готовими до виходу” (від франц. “microbes de sortie”). Стосовно збудників, зосереджених в обмеженому вогнищі, використовують термін “фокальна інфекція”.
Реінфекція – повторне зараження тим же збудником, який викликав первинне захворювання. Реінфекція виникає в тому випадку, коли в результаті перенесення хвороби не виникає напруженого стійкого імунітету (при сифілісі, гонореї, хламідіозі, кандидомікозі тощо).
Рецидив – повернення симптомів того ж захворювання, яке виникає при формуванні нестерильного імунітету внаслідок зниженого імунного статусу організму. Рецидиви можливі при зворотному та черевному тифах та паратифах.
Вторинна інфекція виникає внаслідок послаблення імунітету на тлі первинного інфекційного захворювання. Може викликатися різними збудниками, в тому числі умовно-патогенними і непатогенними. Такі інфекції прийнято називати опортуністичними. Так, при СНІДі збудниками опортуністичних інфекцій можуть бути дріжджі, цвілеві гриби, найпростіші, деякі маловірулентні віруси.
Моноінфекція викликається одним збудником.
Мікст-інфекція характеризується виникненням одного інфекційного процесу, викликаного декількома мікробними агентами. Так, спостерігаються змішані інфекції на кір і скарлатину, кір і тубуркульоз.
TORCH-інфекція – це окремий випадок мікст-інфекції, для якої характерна асоціація збудників – токсоплазм, вірусів краснухи, цитомегаловірусів, вірусів простого герпесу та ін. Абревіатура TORCH як раз і складена з початкових літер назв збудників: toxoplasma, rubella, cytomegalovirus, herpessimplexvirus.
Суперінфекція виникає при повторному зараженні тим самим збудником, який викликав захворювання ще до повного одужання.
Аутоінфекція викликається власною, як правило, умовно-патогенною мікрофлорою, при попаданні її в незвичайні екониші, наприклад при пораненнях, опіках, оперативному втручанні.
2.6. Динаміка інфекційного процесу
Після проникнення патогенного мікроорганізму через вхідні ворота у макроорганізм розпочинається складний процес взаємодії паразита з хазяїном. Залежно від виду мікроба, його вірулентності та протидії макроорганізму (з включенням механізмів імунного захисту) інфекційний процес має свою специфічну динаміку. Але, незважаючи на видові особливості збудника, в інфекційному процесі завжди можна визначити певну динаміку, яка включає такі етапи: інкубаційний, продромальний, період розвитку основних клінічних симптомів та реконвалесценція (період одужання).
Інкубаційний – це період від моменту зараження до появи первинних ознак захворювання. Тривалість його обумовлена часом, необхідним для проникнення мікроба крізь захисні бар’єри хазяїна, для адгезії збудника на специфічних рецепторах клітин, для адаптації та протидії захисним імунним факторам, а також для розмноження. У випадку інфекцій, патогенез яких визначається токсинемією, цей період необхідний ще й для накопичення токсинів. Інкубаційний період залежно від виду мікроба та його дози коливається в середньому від декількох днів до 1-2 тижнів, але є й винятки. Так, при грипі інкубаційний період сягає від 3-6 годин до 1-2 діб, а при сказі та лепрі – від 6 місяців до декількох років, при ВІЛ-інфекції він ще довший і може коливатися від 5 до 20 років.
Продромальний – це період передвісників захворювання, коли проявляються перші його симптоми: головний біль, підвищення температури, слабкість, нездужання, біль у м’язах та суглобах. Слід відзначити, що ці симптоми не є специфічними і характерні для багатьох захворювань. Термін продромального періоду варіює у межах 24 – 48 годин, а іноді триває 4 – 5 діб.
Період розвитку основних клінічних симптомів – це період розквіту захворювання, який має параболічний характер. У ньому додатково виділяють стадії: наростання симптомів (incrementum), розквіт хвороби (acme) та її згасання (decrementum). Порівняно з продромальним періодом цей етап інфекційного процесу має свою специфіку у прояві клінічних симптомів, завдяки чому навіть при візуальному обстеженні хворого за характерними ознаками (сип, склад крові, стан слизових оболонок, нервової системи, поява діареї тощо) можна поставити попередній діагноз. Поряд з цими проявами у хворих спостерігаються й загальні симптоми захворювання: лихоманка, інтоксикація, запалення, погіршення функцій всіх систем організму і, особливо, серцево-судинної, травної та видільної. У більшості випадків період розвитку основних клінічних симптомів продовжується протягом 3 – 7 (іноді 10) діб. Тривалість його залежить від реактивності організму хворого та включення механізмів імунного захисту, зокрема пов’язаних з синтезом антитіл. Так, приблизно, на 5 – 6-ту добу від початку захворювання з’являються перші імуноглобуліни, а на 7-10-ту їх титри досягають максимуму. Це обумовлює перехід інфекційного процесу від стадії decrementum до періоду реконвалесценції.
Реконвалесценція – це період одужання, який супроводжується зниженням численності паразитів та їх елімінацією із організму. Це пов’язане з розвитком повноцінної імунної відповіді. Якщо макроорганізм повністю звільняється від збудника захворювання, то мова йде про стерильний імунітет. У цьому випадку хвороба закінчується швидко і, як правило, без патологічних наслідків. Але існує багато інфекцій, для яких характерна довга персистенція в організмі хазяїна, а іноді й довічне носійство, наприклад, вірусні гепатити В, С та інші, герпес, цитомегалія, хронічна дизентерія, сальмонельоз тощо. Наприклад, після перенесеного черевного тифу близько 80% одужавших протягом 1-2 тижнів і довше можуть бути активними бактеріоносіями. Імунітет, який формується в цих випадках, буде нестерильним, і згодом починає проявлятися руйнуюча дія неелімінованих мікроорганізмів. Так, після перенесеної дизентерії на слизовій оболонці товстої кишки з’являються виразкові утворення. Після ентеровірусної інфекції та персистенції віруса іноді виникають важкі ускладнення у вигляді паралічів м’язів та поліневриту. При носійстві вірусів гепатитів В і С з часом може розвитися цироз та біліарний рак печінки. Тривале носійство віруса Епштейна-Барр може призводити до розвитку лімфогранульоматозу та лейкемії. Період реконвалесценції може продовжуватися від 1-3 днів до декількох тижнів і навіть місяців. У цей період поступово відновлюються нормальні функції організму.
2.7. Джерела інфекції і шляхи зараження
Джерелами інфекції можуть бути різні середовища і предмети як живої, так і неживої природи. Найбільш часто патогенні та умовно-патогенні мікроорганізми проникають в організм людини із забрудненою водою та їжею. Але джерелами паразитів можуть бути хворі тварини, люди, носії та реконвалесценти, а також їх виділення, предмети побуту тощо. Залежно від джерел інфекції розрізняють такі форми хвороб: антропонозні, зоонозні, зооантропонозні та сапронозні.
Антропонозні (від грец. anthropos – людина, nosos – хвороба) – це хвороби, що уражують тільки людей і передаються від однієї особи до іншої. До цієї групи інфекцій належать холера, черевний тиф, дизентерія та інші.
Зоонозні (від грец. zoon – тварина, nosos – хвороба) – це захворювання, що виявляються тільки у тварин, наприклад, чума рогатої худоби, куряча холера, чума свиней, гемофілія коней тощо.
Зооантропонозні хвороби розвиваються як у тварин, так і у людей. До них належить велика кількість захворювань (близько 100) і найбільш розповсюджені серед них є туляремія, бруцельоз, лептоспіроз, чума, туберкульоз, сказ, ящур, сибірська виразка, токсоплазмоз, трипаносомоз та інші.
Сапронозні (від грец. sapros – гнилий, nosos – хвороба) – це хвороби, що викликаються вільноживучими мікробами (в основному бактеріями і грибами), розповсюдженими на поверхні грунту та гнилих залишках рослин. До цих інфекцій відносять легіонели, йєрсінії, деякі вібріони та морські мікроорганізми.
Наведена вище класифікація досить умовна. Особливо це стосується обмеження кола хазяїв збудника. Еволюція мікроорганізмів іде у напрямку поширення кола живих істот, які можуть бути уражені мікробами. Так, Chlamydiapsittaci, яка була спочатку описана як збудник хвороби хвилястих папуг та інших птахів, зараз виявляється при важких бронхітах та пневмоніях у людей. На Україні був виділений надвірулентний штам К цього виду хламідій від жінки, померлої від пневмонії. За останні 30 років були описані нові інфекційні агенти з дуже широким колом хазяїв, наприклад, австралійська Х-лихоманка, збудник якої виявляється у комах, птахів, ссавців та людей; дуже швидко до різних ссавців адаптується ВІЛ (на нього хворіють люди, мавпи, кішки, а можливо собаки і свині). З’явився новий погляд на інфекції рослин та тварин. Так, з деяких злакових культур виділяють віруси, які мають дуже велику генетичну спорідненість з вірусами, здатними викликати захворювання у людей, особливо у країнах з тропічним кліматом.
Зараження людини патогенними мікроорганізмами найчастіше відбувається через поверхню тканин та органів, які сполучаються з навколишнім середовищем: через слизові оболонки носу, глотки, очей, дихальних, травних та видільних шляхів, а також через пошкоджену шкіру. Слід відзначити, що нормальна нетравмована шкіра є досить міцним барיєром для багатьох збудників хвороб. Однак навіть мікроскопічні травми, укуси комах, укол голкою, розчісування можуть стати причиною зараження. Найбільш часто відбувається ураження слизових оболонок. При цьому інфекція може розвиватися на поверхні епітеліальних клітин, в середині них та проникати далі крізь них усередину організму.
Для кожного збудника характерний свій переважний шлях зараження, який залежить від “вхідних воріт” інфекції. Це визначає, з якою швидкістю буде розвиватися інфекційний процес. Але поряд з найбільш переважним шляхом зараження можливі інші способи проникнення мікроба у макроорганізм. Найбільш розповсюдженими шляхами передачі інфекції є:
повітряно-краплинний або повітряно-пиловий – мікроорганізми потрапляють в організм хазяїна аерозольним способом;
фекально-оральний – збудники виділяються з випорожненнями та сечею хворих та можуть потрапляти аліментарним шляхом (через рот) при використані інфікованої їжі або води;
трансмісивний – це шлях передачі збудника черех укуси кровососних комах (іксодових, гамазових, червонотілкових кліщів, комарів, москитів тощо;
контактний – зараження відбувається шляхом прямого контакту з хворим чи носієм, а також непрямим контактом через забруднені предмети побуту;
статевий шлях передачі інфекції;
парентеральний шлях зараження, характерний для передачі інфекції через нестерильне медичне обладнання, ін’єкції, хірургічні операції, переливання крові тощо.
вертикальний шлях передачі спостерігається при зараженні плоду від матері через плаценту, а також під час пологів та відразу після них.
1 2 3 4