Ім'я файлу: історія педагогічної думки в Україні.doc
Розширення: doc
Розмір: 394кб.
Дата: 14.04.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 394кб.
Дата: 14.04.2020
скачати
РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ У ХХ СТОЛІТТІ
2.1 Становлення історико-педагогічної думки в умовах відродження української державності й національної школи 1900-1920 рр.)
Навесні 1917 р. розпочався етап суспільною розвитку, основним змістом якого сучасні українські історики (М.Коваль, С.Кульчицький, Л.Яневський та ін.) вважають розбудову української державності. Створюється нова українська школа, біля витоків якої стояли М.Грушевський, В.Винниченко, І.Огієнко, С.Петлюра, С.Русова, С.Черкасенко та ін. Вивчення джерел цього періоду дає змогу говорити про якісні зміни у підходах до аналізу історико-педагогічних явищ.
Багато уваги приділялося аналізу освітніх систем попередніх часів та пошуку можливостей використати той чи інший досвід. Скажімо, в працях відомого педагога Т.Лубенця висвітлювався досвід так званих ланкастерських шкіл в Україні, де широко застосовували взаємне навчання; досвід українських недільних шкіл для дорослих. У книзі О.Музиченка “Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці” [4] аналізувалась новітня західна педагогіка щодо ідей вільного виховання, які автор уважав за потрібне втілювати в новій українській школі. Праця Л.Синицького “Трудова школа, її принципи, завдання та ідейні корені в минулому” [5] була присвячена ідеям соціальної педагогіки. Ці та інші педагогічні ідеї висвітлювались на сторінках національних педагогічних часописів “Вільна українська школа” (Київ), “Школа і життя” (Миколаїв), “Нова школа” (Полтава) та ін.
2.1 Етапи розвитку педагогічної думки радянської доби
Більшість сучасних істориків України виділяють у вітчизняній історії XX ст. такі етапи: 1-й (1900-1917) – відродження національної свідомості; 2-й (1917-1920) – українська національна революція (період визвольних змагань українського народу); 3-й (1920 – кінець 20-х років) – радянізація українського суспільства; 4-й (30-ті – середина 50-х років) – період тоталітарної системи; 5-й (середина 50-х – 60-ті роки) – часткова демократизація українського суспільства; 6-й (70-80-ті роки) – економічна та суспільно-політична кризи; 7-й (90-ті роки) – становлення української незалежної держави [3, с. 246]
З урахуванням саме цієї періодизації Я. Бурлака та Ю. Руденко у статті “З історії вітчизняної педагогіки: завдання, пошуки, проблеми” ще на початку 90-х років пропонували поділити розвиток української школи та історико-педагогічної науки на такі етапи: 1-й (1900-1917) – національне відродження; 2-й (1917-1920) – становлення української державності; 3-й (1920 – початок 30-х років) – відродження української школи та педагогіки; 4-й (30-40-ві роки) – уніфікація і сталінізація шкільного життя; 5-й (50-80-ті роки) – розвиток школи й педагогіки за умов тоталітаризму; 6-й (з початку 90-х років) – новий етап розвитку української школи в умовах незалежності [4, с. 11-13]
Обґрунтовуючи періодизацію розвитку історико-педагогічної науки як окремої ланки загального процесу розвитку національної освіти, основою періодизації є зміни не тільки в суспільному житті України в XX ст., а й у змісті, методології та підходах до розгляду педагогічних явищ на певному етапі розвитку самої науки.
Такий підхід зумовлений тим, що протягом XX ст. в історії педагогіки України поступово змінилося кілька парадигм наукового мислення. Для науковців вони цікаві не тільки змінами в методології, підходах і технології наукових досліджень, а й тим, як, хто і в яких історичних та культурних умовах працював над історико-педагогічними проблемами, наскільки було витримано наступність у загальному процесі розвитку науки, що було визначальним у досягненнях чи прорахунках розвитку національної історико-педагогічної думки.
На основі зазначених положень виділяємо в розвитку історико-педагогічної думки в Україні XX ст. такі етапи: 1-й (1900-1920) – становлення історико-педагогічної думки в умовах відродження української державності й національної школи; 2-й (20-ті роки) – пошуки нових підходів до предмета й змісту історії педагогіки; 3-й (30-80-ті роки) – розвиток історико-педагогічної науки в умовах панування тоталітарної комуністичної ідеології: 4-й (90-ті роки) – якісні зрушення у висвітленні історико-педагогічного процесу в умовах незалежної України.
Перший етап пов’язуємо з історико-педагогічними пошуками й новаціями в історичних га педагогічних дослідженнях, а також з початком політичного відродження України, становлення її національної державності й національної школи.
Аналіз наукових праць цього періоду показує, що вже на початку XX ст. робилися спроби розглянути педагогічні явища з позицій тогочасної історичної методології: еволюціонізму, соціологізму тощо. Ці зміни в історичній науці були зумовлені якісною соціально-економічною перебудовою суспільства, відходом від багатьох методологічних підходів, що склались, нагальними політичними й духовними потребами. [16, с. 275]
Кінець XIX – початок XX ст. характеризувався надзвичайним розмаїттям педагогічних поглядів і позицій, а в історико-педагогічній літературі виразно простежувалися теоретичні пошуки, в основі яких лежали віра в майбутній розвиток країни на засадах гуманізму й демократії, відмова від великодержавного висвітлення історії, опора на національні ідеали та енергію.
В Україні на той час розгорнули широку діяльність відомі історики педагогіки: Д. Багалій, М. Возняка, Б. Грінченко, І. Карбулицький, А. Лотоцький, Г. Максимович та ін. Вони не тільки висвітлювали певні педагогічні явища, а й ставили перед педагогічною громадськістю питання про перспективу розвитку національної школи та педагогічної науки. Зі сторінок їхніх праць лунав палкий заклик створити нову українську школу, відродити національну свідомість українського народу, утвердити високі духовні цінності і мораль. Питання загального розвитку історико-педагогічного процесу вони пов'язували з особливостями історико-педагогічної думки в Україні. Ці ідеї українських учених, безумовно, є актуальними й сьогодні.
Навесні 1917 р. розпочався етап суспільною розвитку, основним змістом якого сучасні українські історики (М. Коваль, С. Кульчицький, Л. Яневський та ін.) вважають розбудову української державності. Створюється нова українська школа, біля витоків якої стояли М. Грушевський, В. Винниченко, І. Огієнко, С. Русова, С. Черкасенко та ін.
Багато уваги приділялося аналізу освітніх систем попередніх часів та пошуку можливостей використати той чи інший досвід. Скажімо, в працях відомого педагога Т. Лубенця висвітлювався досвід українських недільних шкіл для дорослих та досвід так званих ланкастерських шкіл в Україні, де широко застосовували взаємне навчання. У книзі О. Музиченка “Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці” аналізувалась новітня західна педагогіка щодо ідей вільного виховання, які автор вважав за потрібне втілювати в новій українській школі.[17]
Праця Л. Синицького “Трудова школа, її принципи, завдання та ідейні корені в минулому” була присвячена ідеям соціальної педагогіки. Ці та інші педагогічні ідеї висвітлювались на сторінках національних педагогічних часописів “Вільна українська школа” (Київ), “Школа і життя” (Миколаїв), “Нова школа” (Полтава) та ін.
На другому етапі після остаточного утвердження більшовицької влади в Україні почався поступовий процес розвитку історії педагогіки на засадах марксистської методології. Але аналіз багатьох досліджень українських учених свідчить про складний і суперечливий характер цього розвитку. На ситуацію в педагогічній науці в цілому істотно впливало те, що короткочасна державна незалежність (1917-1920) започаткувала нову національну систему освіти, що ґрунтувалась на демократичних началах. Цього факту не можна не враховувати. Саме він відігравав велику роль у подальшому розвитку педагогічної науки в Україні. Але першочергове значення мало те, що “завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад” [22, с. 332].
У другій половині 20-х років з’являються перші праці з історії педагогіки узагальнюючого характеру, а саме: “Робоча книга з історії педагогіки” І. Свадковського, “Короткий курс історії педагогіки” А. Пінкевича. Як і загальноісторичні праці цього періоду, їхні дослідження ґрунтувалися на відомій історичній концепції М. Покровського. Серед загальних праць з історії педагогіки цього періоду слід назвати також книгу Г. Жураківського “Нариси з історії педагогіки в зв’язку з історією класової боротьби”, де вже подавався великий фактичний матеріал про практику виховання й педагогічні ідеї Стародавньої Греції та Риму. Автор робив спробу пов’язати історичний розвиток педагогіки з історією класової боротьби й розглядав педагогічні проблеми античності з погляду протистояння класів буржуазії та пролетаріату.
У 1927-1928 pp. відбувся поворот від вивчення в педагогічних навчальних закладах України курсу “Сучасні педагогічні течії” до вивчення історії педагогіки. Уже в 1927 році Державний науково-методологічний комітет Наркомосу розробив відповідний навчальний план для педвузів. Наприкінці цього періоду в 1929-1930 pp. було видано курс лекцій С. Ананьїна “Історія педагогічних течій”.[19, с. 321]
Відомі сталінсько-тоталітарні реформи освіти 30-х років зумовили й остаточні зміни в змісті та методології історико-педагогічної науки. З одного боку, вченим-історикам пропонувалось упорядкувати цілісну концепцію світового історико-педагогічного процесу, а з іншого – саме цілісність і послідовність цієї концепції досягались за допомогою крайньої заідеологізованості і спотворення змісту педагогічних подій минулого.
Певного розвитку історико-педагогічна наука набуває лише у другій половині 50-60-х років. Процеси часткової демократизації і десталінізації суспільного життя цього періоду, безумовно, позитивно вплинули на її розвиток. Пожвавилися дослідження історико-педагогічного процесу саме в Україні (праці А. Бондаря, С. Гончаренка, М. Грищенка, Н. Калениченко, В. Ніколаєнка, І. Пухи, О. Татенка, В. Чепелєва та ін.). Дуже ґрунтовною для того часу була узагальнююча праця О. Дзеверіна “Розвиток історико-педагогічної науки в УРСР” (1957). Проте загальний характер розвитку історико-педагогічної науки того періоду був значною мірою екстенсивним – розширювались фактографічна база, тематика і географія аналізованих подій і явищ при незначному їх осмисленні.[4, с. 12]
Але й ті невеликі позитивні зрушення було втрачено в 70-80-ті роки. У змісті історичних наук практично відбулося повернення до сталінської схеми розуміння історичного процесу, дещо прикрашеної новими термінами. Часто-густо вивчення педагогічних явищ у їх взаємозв’язках підмінялося своєрідним фетишизмом, сліпою вірою в неминучий уcпix за будь-яких обставин. Передбачалося також широке догматичне вивчення “педагогічної спадщини” класиків марксизму-ленінізму, цитатами з якої буквально рясніла історико-педагогічна література.
Узагальнюючі праці з історії педагогіки цього періоду захищали і зміцнювали офіційну концепцію розвитку історико-педагогічного процесу, що ґрунтувалася на більшовицько-класових підходах. Офіційні постанови і документи закликали дослідників розкривати “неминучість перемоги комуністичної ідеології”, “переваги комуністичного виховання над буржуазним”, боротися проти “національно-буржуазних перекручень у теорії виховання” тощо.
Загальносоюзні державні структури не давали змоги глибоко досліджувати й вивчати історію педагогічної думки в Україні, традиції її народної педагогіки. Так, наприклад, цей матеріал входив до курсу історії педагогіки СРСР, але в дуже скороченому, урізаному і лакованому вигляді. Певна річ, здебільшого в Україні не знали досліджень, написаних поза її межами, зокрема й таких ґрунтовних, як “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця” І. Огієнка (Канада, 1958). “Сучасні течії в новій педагогіці” С. Русової (Прага, 1932), “Народна освіта на советській Україні” С. Сірополка (Варшава, 1934) та ін. [14, с.352-358]
Реальні зміни та якісні зрушення почалися в історико-педагогічній науці тільки наприкінці 80-х на початку 90-х років.
Характерною рисою 90-х років в умовах зростання політичної самосвідомості українського народу стають спроби висвітлити історію педагогіки України з нових позицій - це праці М. Антонця, О. Любаря, В. Майбороди, О. Сухомлинської, С. Філоненка, М. Ярмаченка та ін.
Шостий період розвитку педагогічної думки охоплює 1920-1991 рр. – роки панування формаційно-партійного дискурсу та радянської ідеологеми. Він був складним, суперечливим і різноманітним. Ми поділяємо його на певні етапи.
Перший етап радянського періоду – це 1920-1933 рр., коли офіційно проголошена радяяським урядом «українізація» перетворилася в політичній сфері в «націонал-комунізм», а в педагогічній – у створення національної школи в контексті прищеплення національних цінностей разом з класовими цінностями й комуністичною ідеологією, з яких було вилучено етнопедагогічну складову. На цьому етапі стрімко розвивається українська культура, а отже, й педагогічна думка. Українські педагоги І. Соколянський, О. Залужний, Я. Чепіга, О. Музиченко, Я. Мамонтов та ін., використовуючи здобутки західноєвропейської, північноамериканської та російської шкіл психології і педології, створювали свої, національні, притаманні лише українській педагогічній думці концепції, підходи, методи та засоби освіти й виховання дітей.
Специфічною рисою цього етапу є те, що вершину ієрархії канонів почав займати блок ідей марксизму як соціально-політичного вчення, але він ще не закрив собою всі інші компоненти і розцінювався інтелектуалами як штучний щодо існуючої національної парадигми.
Ще наприкінці 20-х років відносини між державою і інтелігенцією почали змінюватись. На місце досить розкріпаченої педагогічної думки, яка відображала цілий спектр різноманітних підходів до виховання, почала висуватися чітка й регламентована партійно-класова ідеологема. З гасла «Кадри вирішують все» почалося створення «нової інтелігенції». Для проведення кадрових змін треба було усунути «стару» інтелігенцію, і це було зроблено шляхом масового терору. В Україні він почався в 1929 р. нещадною боротьбою з національно свідомою інтелігенцією через процес над «Спілкою визволення України», головними дійовими особами якої стали відомі педагоги С. Єфремов, В. Дурдуківський, Гр. Іваниця, О. Гермайзе та ін.
У кінці 20-х на початку 30-х років почався перегляд теоретико-методологічних засад розвитку гуманітарних наук, так звані «дискусії».
У 1931 р. в Українському науково-дослідному інституті педагогіки (УНДІПі) відбулася «дискусійна сесія», на якій критикувалися всі основні напрями розвитку педагогічної думки, а в 1933 р. УНДІП був інтелектуально розгромлений: тут «викрили» «фашистську харківську педологічну школу». Під цим гаслом було репресовано і знищено – фізично або морально – весь цвіт педагогічної науки: О. Попова, І. Соколянського, Я. Чепігу, В. Дурдуківського, Ол. Музиченка, І. Зільберфарба та багатьох інших.
У 1931 р. починається розрив у розвитку української педагогічної думки через згортання специфіки й оригінальності української системи середньої освіти: відбувається русифікація школи та ліквідація особливостей освітньої системи в Україні й її централізація з єдиним директивним центром у Москві.
Освітні заклади відходять від експериментування і стають на шлях авторитарно-дисциплінарних начал управління і діяльності з чітко визначеним обсягом знань, умінь і навичок. В Україні використовувались єдині в усьому Радянському Союзі навчальні плани, програми й підручники. Особлива увага приділялась предметам природничо-математичного циклу, історії і суспільствознавству.
На початку 30-х років XX ст. Постановами ЦК КПРС 1931-1933 рр. про
школу ідеї національної педагогіки перериваються: спочатку в теорії, а потім і в практиці відбуваються уніфікація та стандартизація як педагогічної науки, так і навчально-виховного процесу, а партійно-класовий, ідеологічний дискурс стає панівним. Педагогічна наука й українська школа стають частиною загальної «радянської культури» з чітко вираженим російським змістом, яку можна характеризувати як «російсько-радянську».
Другий етап розвитку педагогічної думки (1933-1958) розвивається за чітко визначеними правилами: в теоретичному плані – аналіз і педагогічне коментування творів класиків марксизму-ленінізму й віднесених до них, у методичному – опис передового практичного досвіду на кшталт «як я проводжу заняття з російської мови». У ці десятиліття педагогіка як наукова дисципліна продовжує магістральну тенденцію 30-х років – розриву з національним корінням уніфікації, регламентації й стандартизації. Можемо стверджувати, що в 30-50-х роках на офіційному рівні національної педагогічної думки не існувало. Протягом усіх цих десятиліть народна педагогіка зберігалась і відтворювалась у сімейному вихованні, а також у фольклорно-етнографічному контексті.
Третій етап (1958-1985) радянського періоду розвитку педагогічної думки пов'язуємо з «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», що вийшов у 1958 р. Він був результатом XX з'їзду КПРС (1956), «хрущовською відлигою», яка привела до часткової демократизації різних аспектів радянського суспільства.
«Відлига» була могутнім стимулом для інтелігенції. У цей час з'являються вчені-філософи, психологи, педагоги, письменники, митці, які починають розвивати новаторські за формами і змістом концепції, ідеї, твори мистецтва.
Найбільш значною постаттю в педагогіці цього часу став В. Сухомлинський,
Який виступив проти авторитарно-догматичного змісту виховання і схоластичного (у більшості випадків), відірваного від життя змісту освіти. В основі його системи лежать любов і повага до кожної дитини, ідея розвитку творчих сил особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб. Провідними ідеями його системи є гуманізація, природовідповідальність і демократизація всієї життєдіяльності дитини.
Але основна увага педагогів-науковців і практиків була зосереджена навколо втілення в практику «Закону про зміцнення зв'язку школи з життям»... (1958), що передбачав зміну «школи навчання» на «трудову школу» в радянській інтерпретації, тобто загальноосвітні заклади ставали трудовими і політехнічними з виробничим навчанням. Посилення практичної спрямованості середньої школи мало на меті підготувати молодь до життя в соціалістичному суспільстві, до трудової діяльності.
На початку 60-х років були проголошені нові пріоритети «школи навчання». Для забезпечення навчально-виховного процесу, створення нових навчальних планів і програм у грудні 1964 р. спільною постановою АН СРСР і АПН СРСР було утворено комісію, куди ввійшли провідні вчені різних галузей знань, працівники органів народної освіти, методисти, вчителі. Було створено 15 предметних комісій, які протягом двох років розробили навчальні плани та програми для всього циклу предметів загальноосвітньої школи.
У результаті реформування змісту середньої освіти було визначено такі її пріоритети: формування матеріалістичного світогляду та високої комуністичної моральності, прищеплення міцних знань, коли шкільні загальноосвітні предмети будувалися в логіці відповідної науки. Середня школа почала називатися середньою загальноосвітньою школою, вона відмовилась від професіоналізації, і трудове навчання стало складовою предметів науково-практичного циклу. Наукові та методичні розробки мали прагматичний характер і радянське, позанаціональне спрямування.
Для 60-70-х років характерними були постійна зміна навчальних планів та програм, їх удосконалення, перенасичення теоретичним матеріалом, надмірна політизація змісту, перевага репродуктивних методів навчання, авторитарний стиль управління школою, розуміння зв'язку школи з життям лише як ознайомлення з виробництвом (промисловим або сільськогосподарським). Ці та багато інших недоліків викликали незадоволення широкої громадськості.
Дедалі відчутнішими ставали утиски щодо навчання дітей рідною мовою. Так, запроваджувалась російська мова в українських дошкільних закладах. У 1983 р. вийшла постанова «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах УРСР», за якою для цього предмета створювались значно кращі умови вивчення порівняно з українською мовою.
Всупереч розвитку школи педагогічна думка в ці роки вивільнялась від партійного, державного тиску й поступово переходила до розширення свого дослідницького поля. З кінця 70-х – початку 80-х років це проявилося насамперед у зверненні до дослідження ідей народної педагогіки (Є. Сявавко, М. Стельмахович), в яких розкривалися українські національні цінності і традиційні шляхи залучення до них дитини. Більш масштабним стало вивчення зарубіжної педагогіки, хоча й з критичним спрямуванням.
Четвертий етап починається 1985 р., коли в країні почали відбуватися кардинальні зміни під гаслом «перебудови». Гостре невдоволення існуючим станом справ як у педагогічній науці, так і в шкільній практиці вилилося в потужний загальносоюзний педагогічний рух під назвою «педагогіка співробітництва» в якому брали участь і українські педагоги О. Захаренко, В. Шаталов, М. Гузик, Т. Сірик та ін. Педагогіка співробітництва виступила з гострою критикою існуючої системи освіти, напрямів розвитку педагогічної думки й висунула вимоги демократизації і гуманізації навчальних закладів, індивідуального підходу до дитини як до повноцінної особистості. Українські педагоги звернулися до свого, наболілого – до народної педагогіки.
Було введено багато різноманітних українознавчих курсів і предметів, що істотно збагатили зміст шкільної освіти. Здебільшого вони були спрямовані на розвиток національного змісту освіти й розвиток особистості дитини.
Відбувається критичне переосмислення розвитку педагогічної дум ки в Радянському Союзі. Уперше після довгих років замовчування прозвучали заборонені імена і факти, що стосувалися розвитку освіти й культури в Україні, відкривалися «білі плями» історико-педагогічного процесу. Тому ми виділяємо 1985-1991 рр. як становлення сучасного етапу розвитку української педагогічної думки в рамках ще радянського дискурсу.
Новий, сьомий період розвитку педагогічної думки розпочинається 1991 р., роком державної незалежності України, коли розвиток національної науки і школи стає офіційно-державницьким напрямом. Він характеризується створенням національної системи освіти з новими структурою і змістом, осмисленням вітчизняних явищ, феноменів, подій, персоналій, відкритих у кінці попереднього періоду, розкриттям проблем національного виховання й національної освіти. Відбувається трансформаційна криза педагогічної науки, яка чекає свого осмислення й узагальнення.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10