Ім'я файлу: історія педагогічної думки в Україні.doc
Розширення: doc
Розмір: 394кб.
Дата: 14.04.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 394кб.
Дата: 14.04.2020
скачати
РОЗДІЛ І. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ ПРОТЯГОМ IX-ХІХ СТ
1.1 Основи формування педагогічної думки княжої доби (ІХ-ХVІ ст..)
У період становлення Київської Русі як могутньої держави закладаються основи формування педагогічної думки, відбувається чітке розмежування мети, змісту і завдань виховання в народній і офіційній педагогіці.
Педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у різних джерелах: у пам’ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов’язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.
Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах давньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст. У цих творах простежується релігійно-моральна програма формування особистості, самоусвідомлення народу.
Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать"Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ"Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.
"Пчела" – це складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ, кожний з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача "як жити християнинові". Серед інших тут є думки і щодо виховання й навчання.
"Ізборнік" Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.
"Ізборнік" Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей [14, с. 106].
Найдавнішою літературною пам’яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір має морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. У даному творі вперше у Європі було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.
У своєму "Повчанні..." Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу. У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Значне місце у вихованні дітей відводив ролі прикладу старших. Тактовно ілюструє свої настанови прикладами із власного життя [16, с.50].
Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.
Важливою пам'яткою освіти XI ст. є "Повість врем'яних літ", написана літописцем Нестором, першим українським істориком, та його послідовниками. Це літературний енциклопедичний твір, в якому висвітлюється історія Київської Русі, подаються етнографічний матеріал, педагогічні погляди Володимира Мономаха з його "Повчанням дітям" та ін. У "Повісті врем'яних літ" засуджується міжусобна боротьба князів, проповідується ідея єдності руських земель, їх захисту від ворогів. Ця ж тема характерна і для "Слова о полку Ігоревім". Обидва твори відіграли помітну роль у посиленні патріотичного виховання молоді, формуванні у неї національної свідомості та готовності до оборони рідної землі. Пробудженню державної свідомості та посиленню патріотичного виховання сприяло "Слово про закон і благодать" Іларіона.
Після розпаду Київської Русі у ХІІ столітті на окремі виникають нові тенденції в галузі освіти і виховання. Крім князівських і боярських верхів письменність проникає в середовище жінок із нижчих соціальних станів; спостерігається тенденція здобувати освіту за кордоном; у центрах князівств (в Києві, Галичі, Чернігові та ін. містах) відкриваються школи підвищеного типу. У них поглиблено вивчалися ті предмети, які б забезпечили участь у державно-адміністративному управлінні. На першому місці стояло вивчення слов’янської і руської мов з граматичними правилами. Практикувалось написання учнями творів. Тут також вивчалась грецька, а в школах Галича – ще й латинська мови. Є дані, які свідчать про вивчення в школах "семи вільних мистецтв", а також юридичного кодексу.
Розвиток освіти був перерваний навалою орд Батия, що не дало можливості піднятися руським школам підвищеного типу до рівня західноєвропейських університетів. Осередки культури переміщувалися з Києва на захід – в Галицько-Волинське князівство, яке продовжувало древньоруські культурні традиції і зберігало незалежність до ХIV ст. Освіта і культура тут розвиваються на українській мовно-етнічній основі.
Серед феодальної верхівки було поширеним виховання дітей близько до традицій західноєвропейського лицарства, що пояснюється тісними зв’язками Галицько-Волинської Русі з західними державами. Рядові священики навчались в домашній школі свого батька або в монастирській. До їх освіти не ставились високі вимоги, але вони обов’язково повинні були бути грамотними.
Загалом, у Київській Русі педагогічна система передбачала виховання любові до рідної землі, гуманного ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпимості та релігійності [19, с. 108].
Отже, в XI-на початку XIII ст. стародавня педагогічна література досягла значних успіхів і лягла в основу формування національної освітньої політики українського народу.
1.2 Становлення педагогічної думки в епоху національного Відродження (XVI- середина XVIII ст.). Ідеали козацької педагогіки
Для всіх періодизацій і для нашої також характерна закономірність: чим далі від нас у часі розташовані події та факти, що нас цікавлять, тим більший період вони охоплюють. Для цього існує багато причин – і відносна нечисленність письмових свідчень: письмові джерела наших архівів не сягають глибше XV-XVI ст. (С. Кульчицький, 1998); і нерозв’язаність деяких історіографічних питань (наприклад, автентичність «Слова о полку Ігоревім»); і відсутність джерел про розвиток ідей, і, врешті-решт, відсутність педагогічних текстів.
Важливим аргументом обгрунтування геометричної прогресії хронології є той факт, що педагогіка як наука виділилася з-поміж інших гуманітарних наук досить недавно — в кінці XVII ст. і лише з того часу почала систематизувати й класифікувати педагогічні явища і факти.
Українська педагогічна думка епохи Відродження відображалася у статутах братських шкіл, у навчальній літературі, що з’являлася у той час, у літературно-художніх, полемічних, історичних творах письменників, просвітителів і, передусім, діячів братських шкіл Л.Зизанія і С.Зизанія, у творах І. Вишенського, К. Ставровецького, І. Борецького, П. Беринди, у трактатах професорів і вихованців Києво-Могилянської колегії Є. Славинецького, С. Полоцького і ін.
Важливою подією, що сприяла розвитку педагогічної думки та розповсюдженню навчальної літератури в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є відомий просвітитель XVI ст. Іван Федоров (1510-1583 рр.). У Львові 1574 року Федоров видав першу друковану східнослов’янську навчальну книгу "Азбука", а 1578 року – нове видання цієї книги під такою самою назвою. Це було зроблено в Острозі, де він заснував свою наступну типографію.
Букварі, видані Федоровим, виконували крім навчальної і виховну функцію, оскільки їх зміст був спрямований проти католицизму, уніатства, соціального і національного поневолення. Видана ним навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку педагогічної справи в Україні [3, с. 83].
1609 року Львівським Ставропігійським братством було надруковано книгу невідомого автора "О воспитании чад". Це був перший друкований педагогічний твір в Україні. У книзі обґрунтовується думка, що позитивні і негативні якості людини не вроджені, а є результатом виховання. Автор також вказує на відповідальність батьків за виховання і навчання дітей, про їх обов’язок віддати дитину в "науку", висуває ідею, що виховання слід починати з раннього віку.
У даний час на території українських земель діяли багато талановитих вчених, просвітителів, які зробили великий внесок у розвиток педагогічної думки України. Серед них – Стефан і Лаврентій Зизанії (Кукіль). Педагогічні погляди Лаврентія Зизанія викладені у його полемічних і навчальних творах, серед яких слід відзначити "Граматику словенську" (1569 р). Це була друга після "Адельфотесу" (1591 р.) слов’янська граматика. Заслуга автора полягає у тому, що він висунув твердження про можливість пізнання всього союзу наук слов’янською мовою через створення її граматики. Граматика – ключ до знань, вона сприяє вивченню інших наук. Стефан Зизаній, також відомий як педагог, письменник-полеміст, виступав проти соціальної несправедливості, проти національного і релігійного гноблення українського народу.[]
Відомий український письменник, педагог Кирило Ставровецький Транквіліон у своїх творах "Зерцало богословіі", "Євангеліє учительноє", "Перло многоценное" висунув ідею загальної рівності людей. Причину існуючого зла в суспільстві вбачав у приватній власності, у багатстві. У творах закликає до гуманності й добра, до діяльності, прагнення до знань. У поширенні знань велику роль відводив учителю, до якого ставив високі вимоги: не лінуватися у навчанні інших, бути наполегливим, терпеливим, сприяти розвитку талантів.
Іов Борецький – ректор Львівської, потім Київської братських шкіл навчався в Острозькій школі, – автор багатьох творів. Вони проникнуті почуттям любові до рідної землі, народу. Йому приписують твір "О воспитании чад". Відомий його гострополемічний твір "Пересторога", спрямований проти католицизму і унії [14, с. 142].
Мелетій Смотрицький – син Г. Смотрицького, ректор Київської братської школи. Працював викладачем у Києво-Могилянській академії. Написав 18 творів, де звучать ідеї патріотичного виховання, боротьби проти національного і соціального гноблення, поширення освіти серед народу.
Найбільше значення серед його праць має "Граматика словенська". За цим підручником навчався М. Ломоносов, ним користувалися у Московській Слов’яно-греко-латинській академії, у школах України та Білорусії. "Граматика словенська" – це не лише визначний підручник для навчання грамоти, а серйозна наукова робота. Автор вніс великі зміни у ряд граматичних правил слов’янської мови, зокрема, встановив систему її відтінків, вказав на зайві букви, що не відповідають типовим звукам слов’янської мови, дав цінні вказівки щодо віршування. Все це сприяло зближенню слов’янської і народної української мов, внаслідок цього виникла книжна українська мова. Тут також дано ряд рекомендацій щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу. "Граматика..." Мелетія Смотрицького – третя друкована східнослов’янська граматика після "Адельфотесу" (1591, Львів) та "Граматики..." Л.Зизанія.
Найбільш відомою працею П. Беринди є словник "Лексікон словено-руський і імен толкованіє", виданий у Києві в типографії Лаври (1627 р.). Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Словник містив 7000 слів, серед яких багато термінів, присвячених педагогічній темі, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію XVII ст. Наприклад, науку про виховання Беринда називає "пестунство", "педагогія"; є тлумачення слів "освіта", "вчитель", "вихователь" і ін. Все це дає підставу вважати, що в Україні вже на початок XVII ст. сформулювалось чітке поняття про педагогіку як науку про виховання.[]
Єпіфаній Славинецький – видатний український діяч, перекладач навчальної літератури з медицини, географії, мистецтва, автор багатьох підручників. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Працював у Москві: виконував доручення царя по перекладанню іноземної літератури на слов’янську мову (виправляв помилки перекладачів). Був дуже освіченою людиною. Серед його праць найбільший інтерес для педагогіки становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Це збірник правил, що визначають поведінку у школі, вдома, в церкві, на вулиці, під час обіду, в грі, а також вимог до мови, до зовнішності і одежі дитини тощо (всього 164 правила).[20, с. 92]
Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і певний час ректор Києво-Могилянської академії. Закінчив Києво-Могилянську та Римську католицьку академії. За викликом Петра І виїхав до Петербурга, де був радником з питань освіти, науки і культури та главою Російської православної церкви.
Ф. Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу. Мав гострий розум, феноменальну пам’ять, володів поетичним, педагогічним і артистичним хистом. Про це свідчать передусім його твори.
Ще будучи професором і ректором Київської академії, він написав твори "Поетика" та "Риторика". Ці праці справили помітний вплив на розвиток змісту і методики навчання в академії. Вони свідчать про широкий світогляд автора, його педагогічні знання. Велику увагу в них приділено практичним заняттям студентів. Ф. Прокопович є автором першого математичного курсу в академії.
Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф. Прокоповичем у книзі "О риторическом искусстве" щодо ораторського хисту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, передусім, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини так, щоб образ з’явився перед очима слухачів. Збереглися згадки, що риторичний клас, який вів Ф. Прокопович, студенти відвідували дуже охоче. Це, звичайно, зумовлювалося і його особистісними якостями.
У розвитку вітчизняної педагогіки, освіти і школи помітну роль відіграв "Духовний регламент" Ф. Прокоповича. У ньому автор ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого народу. Актуальні для того часу педагогічні ідеї Ф. Прокопович пропагує у написаному ним букварі "Первое учение отрокам".[14, с. 143]
Отже, просвітницька діяльність І. Федорова, його перший буквар, прогресивні педагогічні ідеї у творах видатних діячів українського відродження Лаврентія і Стефана Зизаніїв, І. Вишенського, К. Ставровецького, І. Борецького, Памви Беринди, Г. Смотрицького, М. Смотрицького, Є. Славинецького та ін. були результатом українського культурного відродження, яке розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв'язку і під впливом світових культурних процесів.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом – у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишається мандрівним філософом і учителем.
Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про "сродну працю". Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в "сродній праці", яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.
Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.
Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.
Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.
Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.
У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.
У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці "Жайворонок" читаємо: "Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують".
Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів .
Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".
Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".
Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.
Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньоі дійсності.
Він радив повсякчас займатись наукою: "Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним". Засвоювання знань забезпечується серйозними заняттями.
Сковорода – неперевершений майстер і прихильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.
Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності.
Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль "сродної праці" у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби лише вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.
Фізичне виховання, на думку Сковороди, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, в турботі про матір в період вагітності і годування дитини.
Засобами фізичного виховання називає режим, чистоту, акуратність, правильне харчування, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.
Важливим засобом естетичного виховання називає музику.
Висловлює важливі думки щодо сімейного виховання. Вважає, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Батьки – перші вихователі і наставники молоді. Ставить питання про культ батька і матері в сім’ї, називаючи їх іконами божими для дітей.
Мислитель схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвій мудрості, заохочують до працелюбства. Водночас він критикував батьків, які не вчать своїх дітей життєвій мудрості, а то й заохочують їх до неробства, чванливості, егоїзму ("Вбогий Жайворонок"). Тих батьків, хто передоручав виховання своїх дітей нянькам, називав "напів-батьками", порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда.
Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Висував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна любов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них.
Із середини XVII ст. національно-політичне життя на терені України через польське володарювання вже не мало власних державних структур і шукало нові організаційні форми. Такою формою стала Козаччина у вигляді Запорізької січі, яка й стала основою для створення автономної української державності після визвольної війни 1648-1654 рр. та приєднання України до Росії в 1654 р. Наприкінці XVII ст. Росія та Польща поділили між собою українські землі. До Росії відійшли Лівобережна Україна й Київ, до Польщі – більша частина Правобережної. Відтоді й досить тривалий час українська історія і відповідно українська педагогічна думка розвивалися в двох паралельних напрямах. Становлення козацької доби розпочинається ще в кінці XV ст., коли козаччина виникла як військова організація, що ставила за мету захист населення від нападу ворогів. Та з часом, як вважають дослідники (П. Дорошенко, О. Субтельний), козацтво бере на себе ширші функції – оборони від національно-релігійного та суспільно-економічного утиску українського народу. Півтораста років розвитку козацтва привели до перетворення його на впливовий політичний і культурний чинник з державницькими цілями. З XVII ст. козацька доба в духовному культурницькому плані розглядається науковцями (М. Попович, В. Горський) як доба українського бароко і пов'язується насамперед з діяльністю Київської колегії, а згодом Академії, з такими іменами, як П. Могила, С. Яворський, І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Калиновський та ін.
У сучасній історико-педагогічній науці (Ю. Руденко, О. Любар, Д. Федоренко) пропагується ідея про те, що козацька доба, а отже, й педагогічна думка цього часу (козацька педагогіка) – це передусім підготовка юнаків до того, щоб стати воїном, козаком у навчально-виховних закладах, які функціонували в місцях масового поселення козаків і готували вояків, тобто мали прагматично-утилітарний характер.
Ми ж відстоюємо думку про те, що козацька доба – це доба, тісно пов'язана, з одного боку, з традиціями княжої доби, а з іншого – із західноєвропейськими ідеями гуманізму, реформації й раннього просвітництва в їх синтезі зі специфікою українських соціально-культурних процесів тогочасного суспільного життя, з українською ментальністю, що втілилася в діяльності Києво-Могилянської академії та її найвідоміших представників. Своє найповніше розкриття вона знайшла в творчому доробку Григорія Савича Сковороди. Щодо розвитку шкільництва, то на кінець цього періоду (початок XVIII ст.) освіта досягла досить високого рівня – існувала розгалужена мережа початкових шкіл, де викладалися Закон Божий, основи письма, лічби. Характерною особливістю школи, освіти було те, що вона розвивалася як оригінальна, самобутня система.
На Лівобережжі (російській частині) середня освіта існувала у вигляді колегій – закритих середніх навчальних закладів із 7-річним терміном навчання, а в Правобережній Україні, що належала Польщі, освіта розвивалась у вигляді уніатських шкіл, що мали 6 класів.
Таким був стан педагогічної думки й освіти до кінця ХVІІІ ст. Отже, другу половину ХVІІ-ХVІІІ ст. характеризуємо як третій період – період розвитку пе дагогічної думки в контексті українського бароко або козацької доби.
Важливу роль у розвитку педагогічної науки відіграла козацька педагогіка. Основні завдання козацької педагогіки – готувати фізично-загартованих, з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу; виховувати у молоді український національний характер та світогляд; формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердним.
Серед ідеалів козацької педагогіки є виховання вільної і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи лихоліть на передній план виступав ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги.[26, с. 60-61]
У сучасній історико-педагогічній науці (Ю. Руденко, О. Любар, Д. Федоренко) пропагується ідея про те, що козацька доба, а отже, й педагогічна думка цього часу (козацька педагогіка) – це передусім підготовка юнаків до того, щоб стати воїном, козаком у навчально-виховних закладах, які функціонували в місцях масового поселення козаків і готували вояків, тобто мали прагматично-утилітарний характер.
Але є й інша думка, що козацька доба – це доба, тісно пов'язана, з одного боку, з традиціями княжої доби, а з іншого – із західноєвропейськими ідеями гуманізму, реформації й раннього просвітництва в їх синтезі зі специфікою українських соціально-культурних процесів тогочасного суспільного життя, з українською ментальністю, що втілилася в діяльності Києво-Могилянської академії та її найвідоміших представників. Своє найповніше розкриття вона знайшла в творчому доробку Григорія Савича Сковороди. Щодо розвитку шкільництва, то на кінець цього періоду (початок XVIII ст.) освіта досягла досить високого рівня – існувала розгалужена мережа початкових шкіл, де викладалися Закон Божий, основи письма, лічби. Характерною особливістю школи, освіти було те, що вона розвивалася як оригінальна, самобутня система. [24, с. 3-4].
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10