ПРОБЛЕМА СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ
Скасовувати чи залишати смертну кару в Україні? Ця дилема вже тривалий час хвилює не лише найвищих урядовців нашої молодої держави, а й її простих громадян. Одні стверджують, що за найтяжчі злочини, в числі яких і навмисне вбивство, необхідно позбавляти винного життя. Інші категорично заперечують їм, апелюючи до гуманістичних цінностей і європейських традицій. Чи існували подібні проблеми в наших далеких пращурів? Яким чином вони убезпечували себе від злочинців, а найголовніше, від найтяжчого суспільного злочину — насильницького зазіхання одного «Божого створіння» на життя іншого?
Довгий час у Запорозькій Січі існував наджорстокий спосіб покарання винного, що був відомий ще з далекого середньовіччя. Він полягав у тому, що вбивцю ховали живцем разом з його жертвою. Цей «варварський» звичай перейшов на центральні землі України у вигляді символічного приковування злочинця на певний час до тіла вбитого чи його труни. Як засвідчують сучасники, це був дуже дієвий метод покарання вбивць. Можна сказати навіть, що він відзначався деякою гуманністю, адже винного в смерті людини не позбавляли життя. Та й, безперечно, знаючи про цю жорстоку кару, лише одиниці з потенційних убивць зважувалися втілити свої наміри в життя.
Убивця залишався прикутим до труни інколи протягом кількох діб. Часто-густо таким чином він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У зачиненому приміщенні храму злочинець був змушений провести цілу ніч наодинці з жертвою, спокутуючи свою страшну провину. Досить часто, щоб убивця не втік або не завдав якоїсь шкоди церковному майну, його міцно зв'язували і клали під ношами, на яких стояла труна.
Страшно навіть подумати про душевні муки людини, яка перебувала в такому стані. Мало хто з убивць здатний був витримати таке покарання й не втратити розуму. Не обов'язково бути великим знавцем людської природи, щоб уявити собі ті моторошні психологічні стани, що їх переживав злочинець. Адже йому доводилося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, а й прокльони усіх співчуваючих їм жителів села чи містечка.
Відомий знавець побуту українського народного життя ХУІ-ХУШ ст. Орест Левицький, дослідивши старовинні актові книги міста Полтави, описав історію, яка трапилася тут у травні 1700 р.
В однієї полтавської вдови був син Тимко, який змалечку втратив батька й виріс без сильної чоловічої руки таким собі ледарем і п'яницею. І хоча він мав непогану професію «гаптаря»-шевця, більшу частину свого ще молодого життя проводив не деінде, як у шинку.
Мати Тимка, яку сусіди кликали Кузьмихою, довго переживала за свого гульвісусина і вирішила його одружити, напевно, сподіваючись, що молода дружина зуміє виправити вдачу волоцюги. Проте не так сталося, як гадалося. Тимко продовжував учащати до шинку. До того він ще й злигався з місцевою шинкаркою Гапкою, яка, хоч була «підстаркувата», але «бавилася чарівництвом» і таким чином змогла привернути до себе постійного відвідувача закладу.
Так би воно й тяглося, якби не подія, що відбулася 9 травня, у день Святого Миколая. Зранку Тимко пішов на ярмарок, де й познайомився з якоюсь черницею з Буддійського монастиря. Разом вони зайшли до шинку, де Тимко відрекомендував Гапці свою нову знайому як далеку родичку. Та з кожною випитою чаркою горілки шинкарка все більше починала ревнувати свого коханця до прибулої. Не на жарт розізлившись після чергового «нецензурного» випаду Гапки на свою адресу, Тимко взяв рогача й вигнав її на кухню. Позбувшись на деякий час набридливої коханки, він спокійно пішов спати до бокової кімнати разом із черницею.
Зрозуміло, що шинкарка не могла цього стерпіти, а тому підкралася до дверей і зачинила їх зі зворотного боку. У неї виникла думка покликати людей, щоб ті засвідчили «перелюб» Тимка з черницею і, згідно з народним звичаєм, «обрізали їм поли» й відвели до ратуші. Проте краще б вона цього не робила. Коли Гапка відійшла на хвилину від дверей, до шинку зайшла її сусідка Ганна Іваниха й, зачувши за дверима бічної кімнати якесь хропіння, відчинила їх. Це розбудило Тимка, який міцно спав після великої кількості випитого. Тут, на свою біду, до коридора вбігла Гапка й спробувала знову зачинити двері. Та розлючений Тимко все ж зумів їх вибити й так сильно відлупцював свою колишню коханку, що та померла на місці бійки. Тут прибігли люди, які відразу ж зв'язали вбивцю й відвели його до «полкового уряду».
Протверезівши, на допиті Тимко визнав свою провину пояснивши, що він «був п 'яний і, не стерпівши, вдарив її всього два рази, а Гапка впала на землю і зараз дух випустила». Це підтвердила й присутня при вбивстві Ганна Іваниха. Хоча факт скоєння злочину було доведено, однак суду необхідно було дочекатися полковника, якого на той час не було у місті. А тому на час його відсутності Тимка вирішили «при тілі небіжчиці Гапки прикувати, пока буде небіжчиця похована, а після поховання звичайним до секвестру (під арешт. — Авт.) його, Тимка, дати». Не знаємо, як Тимкові вдалося перенести довгі години перебування біля тіла колишньої коханки, але до нас дійшло рішення суду з цієї справи. Зважаючи на слізні прохання матері й дружини, його не скарали «на горло», а присудили виплатити грошовий штраф. Однак з огляду на те, що родичі Тимка, як і він сам, були бідні, суд вирішив відрядити його на «вічну панську службу» до полтавського полковника Івана Іскри. Так закінчилася ця комічно-страхітлива побутова історія.
Приковування вбивці до труни жертви, цей досить жахливий, але, разом з тим, повчальний звичай, проіснував в Україні до кінця XVIII ст. Історики зафіксували, що 1783 р. в одному з православних храмів Чернігівської єпархії, після необхідної панахиди над убитим козацьким сином Йосипом Біденком, до його труни було приковано Христину Водянникову, яка походила з іншої козацької родини. З ревнощів вона вбила сусідського парубка. Цікаво, що місцевий священик не тільки не заборонив родичам загиблого виконати стародавній звичай, а й допоміг їм в'язати Христину мотузками і класти її під труну нещасного хлопця.
Однак ця подія не залишилася поза увагою представників тогочасної центральної влади. Генерал-губернатор
України, граф П.Рум'янцев-Задунайський, після того як дізнався про цей випадок, надіслав лист-циркуляр до архієреїв усіх українських єпархій з проханням не допускати надалі такого жорстокого способу покарання, що «принижує людство». Високі церковні чиновники одразу ж видали свої накази про заборону подібних випадків у майбутньому.
Багато цінувальників творчості одного з визначних письменників світової літератури Миколи Васильовича Гоголя знають, що більшість сюжетів для творів він брав із життя та побуту своїх земляків — мешканців українських сіл і містечок. Маючи природну допитливість та історичну освіту, М.Гоголь записував різні народні перекази, які передавав, за його словами, «майже у такій простоті, як і чув». Прикладом цього є знаменита повість «Вій», написана в другій половині 30-х років XIX ст. Головний герой цього класичного твору, філософ київської «бурси» Хома Брут помер після того, як три ночі поспіль провів у хутірській церкві поруч із труною, в якій лежала вбита ним відьма.
«...Філософ все ще не міг отямитись і з острахом позирав на це тісне житло відьми. Нарешті труна раптом зірвалася з місця і зі свистом почала літати по церкві, хрестячи в усіх напрямках повітря», — передавав страхітливі відчуття свого персонажа Гоголь. Хіба це не могло бути узагальненням тих моторошних душевних страждань, які довелося пережити багатьом покараним за допомогою цього методу злочинцям? Так давній український карний звичай прив'язувати вбивцю до труни і зачиняти його на ніч разом із жертвою у храмовому приміщенні завдяки фантазії видатного письменника перетворився на популярну до цього часу повість.