арактерістіка автора «Слова о полку Ігоревім» складається з трьох різних частин: з його історичних поглядів (за даними самої поеми), з його відношення до сучасних йому князів і з зіставлення поета - історика з іншими сучасними йому істориками - літописцями. Аналізуючи всі російські літописання другої половини ХІІ століття, виходить ціла галерея російських письменників, сучасників і побратимів по перу автора «Слова о полку Ігоревім». Необхідно зіставити цих реальних істориків - літописців з автором «Слова о полку Ігоревім», який заявив себе теж істориком, позначивши свою поему як повість історичного характеру від «Старого Володимира до нинішнього Ігоря». Образ поета, його становище в суспільстві, його місце серед князів, його задуми і прагнення можуть бути виявлені тільки з самої поеми, розглянутої на загальному тлі всієї російської життя ХI і XII століть. Поема вся заповнена особистістю її автора, всі оцінки, заклики, натяки - все пофарбовано авторським ставленням до подій і людей. Авторський підтекст настільки зливається часом з промовами героїв, що навіть знамените «золоте слово» Святослава Всеволодовича деякі дослідники приписують самому автору. Автор «Слова о полку Ігоревім» нічого не говорить про себе, але своїм живим, пристрасним ставленням до сучасників і до людей далекого минулого, своїм знанням різних розділів життя він з достатньою повнотою розкриває себе.
Ніким з дослідників не заперечується приналежність автора «Слова о полку Ігоревім» до дружини, лицарському шару. Нерідко його не без підстав вважали навіть членом старшої дружини, боярином. Не підлягає сумніву і широка освіченість, книжність нашого автора.
Першим ім'ям, з яким був зіставлений автор «Слова о полку Ігоревім», було ім'я премудрого галицького книжника Тимофія, що згадується літописом під 1205 роком. Гіпотеза Н. Головіна така: автор «Слова ...» - уродженець Києва, був підданим Ігоря і з переміщенням синів Ігоря на галицький стіл супроводжував їх у Галич і тут викривав ворога Ігоревичів, угорського полководця Бенедикта, називаючи його антихристом. Головною помилкою Головіна слід вважати його цілковита неувага до підкреслено світському характеру «Слова о полку Ігоревім», до нехтування автора «Слова» церковною літературою взагалі і притчами зокрема.
Нова гіпотеза про ім'я автора «Слова» виникла в 1938 році. Письменник Іван Новіков також виходить з передбачуваної близькості автора до Ігоря. Він вважає, що «Слово» могло бути написано тільки особою, яка знала Ігоря по половецьке полоні, і з чотирьох згадуваних літописом осіб (Овлур, син тясяцкого, конюший, поп) Новіков вибирає сина тясяцкого.
Проте І. Новиков не зупиняється на цьому допущенні і відшукує ім'я автора. Цим ім'ям виявляється вже відоме нам ім'я премудрого книжника Тимофія. Кількість натяжок ще більше зросла: довести саме існування «Тимофія Рагуйловіча», склеєного з двох різних історичних осіб, нелегко, а зв'язати його зі «Словом ...» ще важче. До вказаних вище запереченням проти Тимофія додається ще одне: якщо його передбачувана сестра в 1185 р. була такою юною, що ще не виходила заміж, то й сам поет, син Реуїлові, повинен був бути ще дуже молодим у момент написання поеми. Однак всі дослідники сходяться на тому, що автор «Слова ...», з його найширшим кругозором, глибоким знанням історії та його вільною манерою поводження до князів, був людиною зрілих, якщо не похилого віку.
У 1945 році поет Олексій Югов запропонував в автори «Слова о полку Ігоревім» «словутьного співака Митусу», згадуваного Галицької літописом під 1241 роком. Віковий критерій діє і тут: в 1185 році, за 56 років до літописної згадки, співак Митуса повинен був бути зовсім молодою людиною.
С. Тарасов запропонував в автори «Слова ...» Кочкарьов, «мілостніка» князя Святослава Всеволодовича. Про Кочкарьов ми знаємо тільки те, що у 1180 році Святослав замислив захоплення Давида Вишгородського під час полювання на Дніпрі «з Кочкарьов, мілостніком своїм». Однак даних про літературний талант, начитаності або навіть про просту грамотності цього княжого слуги у нас немає.
Всі висловлені вище гіпотези об'єднані принципом випадковості. З літопису вихоплюється те або інше ім'я, встановлюється та або інша ступінь близькості носія цього імені до Ігоря або Святославу - і завдання вважається вирішеною: таке - то особа могла написати «Слово о полку Ігоревім».
У пошуках автора, у всіх припущеннях і ототожненнях ми перш за все повинні керуватися самої поемою, що відбила світорозуміння автора, його погляди на минуле і сьогодення Русі. Автор заповнює собою весь твір від початку до кінця. Голос його виразно чути скрізь: в кожному епізоді, чи не в кожній фразі. Саме він, автор, вносить в «Слово о полку Ігоревім» і ту ліричну стихію, і той гарячий суспільно - політичний пафос, які так характерні для цього твору.
Перший пункт характеристики автор «Слова о полку Ігоревім» - це його ставлення до церковності. Більшість письменників і літописців того часу належали до духовенства, що явно виявлялося в мові, стилі, підборі цитат, в любові до сентенцій, навіть у позначенні дат і оцінці причин подій.
Від язичницьких богів майже непомітний перехід до природи взагалі, до всього живого, що виявляється віщим, що знають долю людей і намагаються застерегти їх.
Вся філософська та історична концепція автора «Слова о полку Ігоревім» різко відрізняється від християнського провіденціалізму. Він не тільки не цитує жодної церковної книги, не тільки віддає перевагу язичницьким образам, але і мислить інакше, ніж усі церковні письменники його епохи. «Розум його прибитий земних речей». Всі події минулого і сьогодення він пояснює реальними життєвими позиціями і причинами, а не божественним приреченням.
Широке користування образами язичницької романтики і явний відмова від загальноприйнятого провіденціалізму не тільки відокремлювали автора від церковників, а й протиставляли його ім. Як ми добре знаємо, протиставлення себе церкви в середні століття могло дорого обійтися такого вільнодумця. Треба було дуже високо стояти на соціальній драбині, щоб дозволити собі думати і говорити так, як не дозволяє церква.
Автор «Слова о полку Ігоревім» був винен перед церквою не у філософії і не в цитуванні афоризмів Арістотеля, а в тяжкому гріху воскресіння своїх руських язичницьких богів, проти яких майже два століття боролася церква.
Другим пунктом окреслення образу автора «Слова ...» є визначення його соціального стану. Належність автора «Слова о полку Ігоревім» до дружини шару ніколи не викликала у дослідників сумнівів.
Автор «Слова о полку Ігоревім» не просто людина своєї епохи, часто бачив воїнів зі сторони і вміє описати їх. Він сам досвідчений воїн, який чув і тупіт кінноти а степи, і мелодійний свист вітру в приторочених вертикально кавалерійських списах, коли полк йде по узгір'я. Він знає, що безліч коней на водопої обурять «ріки та озера», що «потоки і болота» висохнуть від переходу через них численного війська. Автор бачить не окремих воїнів, а тисячі вершників, коні яких топчуть пагорби та яри і висушують дрібні струмки, піднімають мул в озерах, він знає, як стукає земля і шумлять степові трави від швидкого бігу половецьких кибиток.
Автор не тільки знає весь асортимент зброї та обладунків, але, як тонкий знавець іноземного спорядження, може розрізнити «шоломи латинські», «сулиці ляцких». Багато чого говорить за те, що автор «Слова о полку Ігоревім» був не простим воїном, а належав до старшої дружині, тобто до боярства. На користь цього, насамперед, свідчить його свобода у зверненнях до князів - сучасникам і до їх предкам. Ця думка підкріплюється цілим рядом міркувань: відсутність підлесливості і критика княжих дій, широка освіченість і начитаність, прекрасне знання взаємних відносин усіх князівських будинків у всіх куточках Росії, тонке знання військової справи, російського та іноземного зброї, незалежна позиція не тільки по відношенню до князів, але і до церкви. Все це змальовує нам не просто члена князівської дружини, і боярина, близького до князів і звик давати мудрі поради.
Опосередковано про це ж говорить і прекрасне знання їм такий аристократичної забави, як соколине полювання. Автор сам був, очевидно, великим любителем полювання з соколами, так як через всю поему проніс цілу систему соколиного символіки. Гра на гуслях - соколине полювання на лебедів; російські вершники в степу - соколи; полонені князі - обплутані соколи з підрізаними крилами; київський великий князь - сокіл, що захищає своє гніздо і так далі. Автор «Слова о полку Ігоревім» весь час ніби підводить своїх читачів над землею, дозволяючи їм поглянути на події з висоти пташиного польоту, соколиного польоту.
Отже, найбільш ймовірно, що автор «Слова о полку Ігоревім» був видним боярином. При уточненні біографічних рис починаються розбіжності: одні стверджують, що він був придворним співаком Ігоря, інші бачать у ньому наближеного Святослава Всеволодовича, треті вважають його вихідцем з Галича, що потрапили на схід у свиті Євфросинії Ярославни або її брата. Є навіть думка про те, що на київському півдні - це «залітна птах», яка прилетіла з півночі.
Це разногласіца може бути усунена двома шляхами: аналізом мови «Слова ...» і розглядом політичних симпатій його автора.
Лінгвісти займалися переважно хронологічній стороною лексики та граматики «Слова о полку Ігоревім», переконливо доводячи приналежність «Слова ...» у всіх його частинах до ХІІ століття.
Більш певні дані про близькість автора «Слова о полку Ігоревім» до двору того чи іншого князя ми зможемо отримати з самої поеми.
Чи є вона оспівуванням походу князя Ігоря чи її завдання - прославляння Святослава Київського? Написана вона для зміцнення російської єдності взагалі і 1185 обраний випадково або ж поет надавав великого значення подіям саме цього року? Чи вірні припущення про те, що поема написана ретроспективно, через кілька років просто як історичне пригадування, або ж «Слово о полку Ігоревім» повинно було активно впливати на руських князів розпал подій?
Слід уважно розглянути цілі та військово - політичне значення походу Ігоря. Думки вчених тут розходяться: одні вважають похід Ігоря незначним прикордонним рейдом, інші - грандіозним за задумом походом, крізь всю половецьку степ.
За рік до своєї поразки Ігор справді зробив невеличкий рейд на річку Мерл. Це був безпечний похід, повністю исключавший загрозу оточення, але і не особливо небезпечний для половців, так як торкався лише незначну частину степу.
Від участі у всіх общєрускіх походах на половців Ігор ухилявся.
Вся діяльність Ігоря під час напруженої війни з об'єднаними силами половців у 1184 - 1185 роках не може викликати схвалення і пояснити нам поява присвяченій йому поеми.
Якщо в 1176 р. половці повоювали тільки шість прикордонних містечок, навіть не пойменованих в літописі, то тепер, у 1185 р., було повоювати і розорене всі посем, і, найголовніше, були порубані або полонені в степу тисячі воїнів зі всієї Північної землі - з Новгорода, Путивля, Трубчевська, Рильська, Курська та інших міст. І якщо, незважаючи на все це співак знайшов безліч тонких і сильних засобів виправдання князя Ігоря, пом'якшення його безсумнівною провини, то причина цього лежить далеко за межами особистої симпатії до Ігоря і шукати її треба в загальному становищі всієї Південної Русі влітку 1185 року.
Потрібні були надзвичайні заходи для того, щоб зібрати всі російські сили, усунути княже непособіе і перш за все допомогти Ігорю, убезпечити знелюднення ділянку оборони, «загородити Полю ворота», необачно розкриті сіверським князем.
Все це, разом узяте, визначає час написання «Слова о полку Ігоревім» - тривожного, пристрасного заклику до єдності дій усіх князів: воно було б вже марно в 1186 році,. Коли про половців нічого не було чутно, і за весь рік літописець заніс у свій літопис тільки одну фразу про будівництво Святославом Благовіщенській церкві в Чернігові.
Ми повинні виключити не тільки тихий 1186, але і наступний (останній з можливих), 1187 рік, оскільки в «Слові ...» немає заклику до Володимира Глібовичу Переяславському, важко пораненому в травні - червні 1185 А до 1187 Володимир відчув себе в силах прийняти участь у поході, але 18 квітня в шляху помер. У «Слові ...» Володимир згадується як живий, але «протяжний під ранами». Отже, крайня дата написання «Слова о полку Ігоревім» повинна визначатися не 18 квітня 1187, як це зазвичай робиться, а 1185 роком, коли, по - перше, був цілком на часі заклик «загородити Полю ворота», а по - друге, князь Володимир Переяславський був ще живий, але до нього марно було звертатися з цим закликом зважаючи на його важкий стан.
Розгляд «Слова о полку Ігоревім» на тлі конкретної історичної обстановки 1185 - 1187 років приводить до думки, що, по - перше, воно написано в розпал подій, як цілком реальне і своєчасне звернення якого - то киянина до тих руських князів, які могли і повинні були влітку 1185 врятувати Південну Русь від навислої над нею загрози. По - друге, ми бачимо, що поема, написана в таких виняткових умовах, не позволяетсчітать її створеної в осуд Ігоря, а всі старання пом'якшити його провину, примирити сучасників з Ігорем прямо випливають із загальної задачі поеми - зібрати воєдино всі російські військові сили і закрити утворену Ігорем пролом. Ігор мимоволі став центральною фігуройпоеми, так як потрібно було в саму першу чергу допомагати землі Ігоря.
Автор поеми занадто мало говорить про Сіверської землі і занадто підкреслює загальросіянку значущість єдності всіх князів для того, щоб визнати в ньому жителя півночі, члена Ігоревої сіверської дружини.
Прихильники сіверського походження автора «Слова ...» зазвичай спираються на яскравість зображення походу Ігоря, битви і втечі, знаходячи в ньому «ефект присутності». Але ж і сон Святослава, і розгадують його київські бояри описані так, як якщо б сам автор був присутній при розповіді князя і чув звернення бояр до князя. «Ефект присутності» відчутний і в розмові половецьких ханів, які скачуть по сліду Ігоревім, хоча ми чудово розуміємо, що в даному випадку це звичайний літературний прийом.
Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, прийнявши Ігоря в Києві, скликали ряд князів або їх представників і вирішували лбщерусскіе питання оборони і допомоги знедоленої Сіверщині. На додаток до дипломатичних переговорів князів на прощальному бенкеті і могла бути виконана велика поема, яка мала пом'якшити серця недругів Ігоря та надихнути всіх князів «загородити Полю ворота».
Успіх переговорів підкріплених полум'яним «Словом о полку Ігоревім», відображений і в кінцівці поеми: Ігор їде з Києва, і «країни заради, гради весели». Автор ніби дякує князів і їх дружини за прагнення боротися з половцями.
Повертаючись до питання про можливість віднесення автора «Слова ...» до найближчого оточення князя Ігоря, слід зауважити, що придворний співак Ігоря обов'язково завершив би докладну картину втечі князя з полону поверненням його в рідну Сіверську землю, до своєї столиці, зустріччю з зворушливо закликала його Ярославною . Автор поеми все це пропустив, він відзначив тільки повернення Ігоря в «Руську землю» і його перебування в Києві, звідки він поїхав, несучи «країнах та градам» радісну звістку, очевидно про отримання просимой допомоги.
Все це ще раз переконує нас у тому, що автор був киянином і дивився на події не як придворний князя Ігоря, а як представник Києва, який цікавиться загальноросійської стороною подій.
Ще один дуже суттєвий аргумент проти зарахування автора «Слова о полку Ігоревім» до двору Ігоря Святославича. Коаліція сіверських князів під проводом Ігоря названа в поемі то «Ольгова хороброї гніздом», то «Ольговичами».
У «Слові о полку Ігоревім» відображений той випадок, коли автор поеми не виступає проти Ольговичів, а, навпаки, прагне викликати співчуття до них і говорить про їх лицарства: «Ольговичі, храбрия князі, доспіли на брань ...»
Застосування ж тієї збиральної форми, яка вживалася при дворах Мстиславичів і Ростиславичів і ніколи не застосовувалася при дворах самих Ольговичів, свідчить на користь того, що автор «Слова о полку Ігоревім» не мав відношення до двору Ігоря Святославича, одного з «Ольговичів».
Історичний розділ «Слова ...» нерозривно пов'язаний з оцінкою автором тих князів і князівських династій, серед яких він жив і яких він оцінював у своїй поемі.
Важко пов'язати з княжої гілкою Ольговичів поета, який спеціально заглибився в історію минулого сторіччя, щоб довести, що дід цих князів, який дав їм ім'я «Ольговичів», був головним лиходієм Русі і першим в найчорніших справах. Тонко проведений суперечку з Бояном, захоплене ставлення до Всеславу Полоцькому і Володимиру Мономаху змушують нас відмовитися від княжих дворів Ольговичів як того місця, де могла народитися поема.
Автор «Слова о полку Ігоревім», оглядаючи поглядом всю Русь, не застосовував ніякого загального, збірного імені до руських князів. Ні в історичних екскурсах, ні в зверненнях до своїх сучасників він не об'єднував їх під ім'ям Володимирових або Ігорових онуків (маючи на увазі «Ігоря Старого», убитого в 945 р., і Володимира I Святого). Поет користується діленням руських князів на дві гілки: на полоцьких Всеславича і на численних нащадків Ярослава Мудрого; серед останніх він виділяє одного разу Ольговичів. Всеславича і Ярославичі мали спільного предка-Володимира Святого (Всеслав його онук, а Ярослав-син), але автор, при всьому його прагненні до об'єднання російських сил, не скористався загальним походженням, що ще раз підтверджує висловлену вище думку про те, що під « Старим Володимиром »ніяк не можна розуміти Володимира I.
Розглянемо відношення автора «Слова» до Ольговичів. Воно не однозначно, як не однозначні прагнення і дії самих чернігово-сіверських Ольговичів.
Цілком зрозуміло і не викликає разноречии ставлення автора до Ігоря Святославича: засудження всіх сепаратних дій і випинання особистої хоробрості і лицарства Ігоря. Величний задум пошукати «граду Тьмуторокані», переломити спис у кінці поля Половецького супроводжується авторськими ремарками, які відразу знижують ці гордовиті, але нездійсненні мрії: «... спала князю розум похоті ...» Сам великий князь зі сльозами на очах звинувачує своїх двоюрідних братів у трагічної квапливості: «рано єста початку ... собі слави іскаті »,« се чи створісте моєї сребреней сивині? »У великокнязівських палатах іноземні гості
«Кают князя Ігоря
іже занур жир во дні Каяли, реки половецкия
руського злата насипаша.
Ту Ігор князь виседе з злата сідла
а в сідло кощіево.
Униша бо градом забралі
а радість Поничів ».
Всі наведені слова поета - важкий обвинувальний акт Ігорю від імені погублених їм воїнів, їх дружин та вдів, від імені всієї Русі і її великого князя, від імені православної і католицької Європи. Якби поет не сказав всього цього, якщо б він применшив розміри катастрофи, то в його промові пролунала б фальш, він не досяг би своєї високої мети - допомогти спільними силами Ігорю заради порятунку від нових нещасть всієї Русі.
З цієї загальної спрямованості народжувався і другий мотив поеми - хоробрість і лицарства князя Ігоря, сміливого сокола, долетіли майже до моря. Ігор не щадив себе, заздалегідь зв'язавши свою долю з долею своїх воїнів: «З вами, русичі, хощу главу свою приложити, а любо Іспітіе шеломомь Дону!» Ігор був, очевидно, в гущі бою, був поранений, і про ці ранах поет не втомлюється нагадувати, поєднуючи їх з долею всієї Русі:
«Вступити, пана, в злата стремена
за образу цього часу,
за землю Руськую,
за рани Ігореві, буєго Свят'славліча! »
Ярослав Всеволодич за всіма своїми діям настільки подібний зі своїм дідом Олегом Святославичем, що мимоволі виникає думка про свідому аналогії, задуманої автором «Слова о полку Ігоревім». Образ Максима «Гориславича» важливий був у поемі і сам по собі, для того щоб нагадати про те, хто першим вступив у союз з половцями, але він мав ще дві грані: по-перше, Олег був родоначальником Ольговичів і, по-друге, схожість онука з дідом було настільки велике, що рятувало поета від необхідності у відкриту викривати Ярослава, другого за могутністю Ольговича, достатньо було натяків.
Ще один натяк, і теж ворожий Ярославу Чернігівському, міститься в ув'язненні розділу, присвяченого цьому князю:
«Се у Рим крпчат під шаблями половецькими
а Володимир під ранами.
Прихильникам того погляду, що автор «Слова» був придворним співаком Ольговичів, дуже важко відстояти свої позиції. В усякому разі, всі отчини лівобережні землі Ольговичів повинні бути виключені. З усіх тодішніх Ольговичів залишається один Святослав Всеволодич Київський, якому поет симпатизує без застережень і без натяків, але він не тільки один з Ольговичів, він великий князь.
Розглянемо перелік тих князів, до яких автор поеми звернувся з закликом про допомогу. На першому місці стоїть син Юрія Долгорукого - Всеволод Велике Гніздо. Кияни довго ворогували з його батьком, його самого свого часу віддали перевагу смоленським Ростиславичам, але в 1185 р. мали повне право пошкодувати про відсутність його численних військ.
На відміну від всіх інших князів, яких автор «Слова» закликав встати за землю Руську, ко Всеволоду він з таким закликом не звернувся. Він тільки спокушав князя можливим великою кількістю полону і як би питав Всеволода, чи не думає він «прелететі іздалеча відняв злата стола поблюсті». Можливо, що це випливало з реальної військової обстановки літа 1185 Кончак і Гзак були поруч, за Сулою, а допомога від Всеволода могла дістатися не раніше ніж через місяць - півтора після посилки до нього гінця.
Слідом за Всеволодом Володимиро-Суздальським, перебували далеко за лівим флангом російської оборони, поет переходить до центру Русі, звертаючись до Рюрика Київському і Давидові Смоленському. Відношення автора «Слова» до братів Ростиславичам різному, як різко різна була поведінка братів у цій війні з Кончаком і ще раніше, в 1176 р., під час нападу половців.
Автор нагадує братам про їхню спільну поразку, коли хоробрі дружинники, будучи поранені, рикали як тури, коли боярські чи княжі золочені шоломи «по крові плаваша». Нагадує він лише натяком, не вихваляючи Рюрика і не осуджуючи «непрітягшего» Давида.
Зовсім свіжою була в пам'яті нечувана зрада Давида під час відбиття Кончака у Київських гір у травні-червні 1185 Святослав і Рюрик стояли біля Канева, а Давидові був доручений найважливіший брід через Дніпро біля Треполя. Полиці Давидові відмовилися форсувати Дніпро: «... уже ся есми омлівала», хоча ні в одному бою вони не брали участь. За Дніпром половці штурмували Переяславль, громили Римів, а російські князі «опоздішася Очікув Давида [з] Смоляни». Втім, чекати його було вже марно: «Давид возвратися знову [назад] зі Смолняни».
З цією зрадою пов'язано і співчуття автора Володимиру Переяславському («... туга і туга синові Глібову »), і осуд« княжого непособія », вкладене у вуста Святослава. Про боягузливому втечу Давида поет згадав ще раз там, де він підбив підсумок своїм історичним розвідкам:
«О, стонатн Рускони землі,
помянувшс перший годину
і перших князів!
Того Старого Володимира
не можна бе прігвоздітн до гір Кіевьским:
цього бо нині сташа стязі Рюрикові,
а друзии - Давидові
Але розно ся їм хоботи орють,
копіа співають! »
Тут у поета не проста констатація тільки що описаного становища на Київських горах, коли Давид пішов геть, а Рюрик мужньо рушив полки на Кончака. - Тут Рюрик Ростиславич, великий князь Київський, піднято майже на один рівень зі своїм великим прадідом-«Старим Володимиром» - і показаний як продовжувач його благородної справи захисту Русі. По відношенню до Рюрика поет уникав велемовності і пишних похвал, але досить твердо поставив його на почесне місце. Рюрик і Давид дано автором «Слова» в такому ж протиставленні, як Володимир Мономах і Олег «Гориславич».
У заклику про допомогу у «Слові о полку Ігоревім» услід за Ростиславичами варто Ярослав Осмомисл Галицький, а далі йдуть волинські князі, очолювані Романом Мстиславичем.
Автор «Слова о полку Ігоревім» докладно пояснив, чому він не закликав до захисту Русі численних полоцьких князів: у них були свої турботи, свої вороги; з усього полоцького гнізда Всеславль онуків (фактично правнуків) автор згадав тільки Василькович, шурьев Святослава Всеволодича Київського. Але без всяких пояснень відкинуті автором сини Юрія Ярославича Туровського (лінія Святополка Ізяславича) - Ярополк, Святополк, Ростислав, Гліб Туровський, Ярослав Пінський, хоча двоє останніх брали участь у минулорічному поході Святослава і Рюрика на Ерель проти Кобяка.
Не звернувся поет з закликом і до синів Володимира Мстиславича «мачешіча» - Мстиславу, Ростиславу, Святославу, хоча їх володіння прямо підходили до театру військових дій проти Кончака і самі вони входили в поняття «околніх князів».
Автор «Слова» назвав сімох князів з молодшого, сьомого, коліна і обійшов своїм закликом дві значні княжі гілки, пов'язані до того ж високим спорідненістю з європейськими королівськими домами.
До яких же обраним князям, до яких земель звернув поет свої полум'яні слова? Перш за все це ланцюг великих, прикордонних зі степом князівств (з якої випало Сіверське ланка) - князівства Суздальське, Чернігівське, Київське, Галицьке.
Крім географо-стратегічного принципу тут присутній і нагадування про родинні зв'язки князів з Ігорем або його дружиною: Всеволод Суздальський-рідний дядько Євфросинії Ярославни, Ярослав Осмомисл - її батько, тесть Ігоря; Ярослав Чернігівський - тесть хороброго Володимира Переяславського, який прийняв на себе удар всіх військ Кончака. Ця частина переліку цілком ясна і зрозуміла. Для оцінки суб'єктивних поглядів автора цікавіше друга частина - звернення до князів «другого ешелону». Тут автор відбирає князів тільки «. Мстиславового племені», розуміючи під ним нащадків Мстислава Великого від його першої дружини.
Симпатії автора «Слова» було виявлено дуже виразно. Вони змушують нас згадати чітко виражене в літописі пристрасть Петра Бориславича до «Мстиславове племені».
Суперечки про те, кого слід вважати «трьома Мстиславичами», не впливають на загальну оцінку симпатій автора «Слова», так як всі пропоновані варіанти замкнені в рамках того ж «Мстиславова племені».
Антипатії автора «Слова» теж повертають нас до того ж київським літописцю: у «Слові», як і в літописі, проявлено зневагу до синам «мачешіча» і до синам «лиходія Изяславичей» Юрія Туровського.
Особливо слід розглянути ставлення автора «Слова о полку Ігоревім» до головної фігури поеми, до Святослава Всеволодічу Київському. Не підлягає сумніву захоплення автора полководницької, антіполовецкой діяльністю Святослава. Великий і грізний Святослав приспав «лжу», прітрепав її своїми сильними полками; він «наступив на землю Половецьку», йому співають славу німці, венеціанці, греки і мораване, одночасно лихословники Ігоря.
Звернення до руських князів починається «злато слово» самого Святослава і непомітно переходить в авторський текст поета, який йде як продовження його промови, як заклики з дозволу «великого і грізного» Святослава. Головна думка «золотого слова» - необхідність єдності дій, необхідність «посібники» князів Русі великому князю: «Але се зло-княже ми непособіе ...»
У науковій літературі часто зустрічається оцінка автора «Слова» як борця за єдність Русі проти феодальної роздробленості. Проте в самій поемі ми не знайдемо опори для цієї точки зору. Кристалізація самостійних князівств - королівств все ще відчувалася як нове, позитивне явище. Панівний клас - боярство - прагнув до мирного творчого розвитку, різко засуджуючи князівські усобиці, але ніколи не проповідуючи повернення до єдиної імперії XI ст. Руських землях в кінці XII ст., Коли оборона південних рубежів була вже доведена до досконалості, потрібна була тільки узгодженість дій усіх князів, відсутність не тільки прямих усобиць, а й чвар. У «Слові о полку Ігоревім» немає жодного натяку на бажаність ліквідації самостійних і суверенних князівств. Навпаки, кожен з великих князів оспіваний саме як незалежний у своїх задумах і діях монарх. Ярославу Чернігівському підвладні були можуть, Татраї, Всеволоду Суздальському - рязанські князі; Ярослав Галицький загрожує Угорщини, судить суди до Дунаю, відчиняє ворота Києву. Ні в одному із звернень немає і сліду підпорядкованості цих князів Києву, київському князеві. Всі вони прославлені своєю могутністю год самостійністю. Поет не збирався повертати історію назад до єдиної Київської Русі. На самого великого князя Київського поет дивиться як на полководця, який здійснює загальноруські походи проти половців. Ігор і Всеволод названі «синовцамі» (хоча були двоюрідними братами) Святослава не з його великокняжескому місцем у Києві, а по положенню Святослава як найстарішого в Ольговича і сохранявшего доменіальних права у Лівобережжі.
У характеристиці Святослава немає нічого, що говорило б про його головне становище серед князів, про яких би то не було його великокнязівських права. Він - полководець, провідний російські війська по пагорбах і яругах, через потоки і болота до половецьке Лукомор'я; він - переможець Кобяка, старий сокіл, що не дає свого гнізда в обиду. Помітну роль при князі грає його боярська дума: бояри знайомлять його з положенням справ, бояри вказують йому образ дії: «Дон ти, князю, кличе і зове князів на перемогу».
Політичну програму автора «Слова ...» можна уявити собі близькою до програми новгородського боярства: князь повинен бути керівником військових сил і повинен прислухатися до волі боярства. Але щодо протидії усобицам інших князів поет не покладає на великого князя Київського ніяких надій і не наділяє його особливими правами у відносини інших суверенних государів.
Як відомо, Святослав княжив спільно з Рюриком; «Слово ...» не дає нам відчути цього. Втім, і в реальному житті, і в Київському літописі Святослав завжди безумовно висунутий на перше місце. Двічі Святослав програвав битви за Київ (в 11 / о та 1181 рр..), І обидва рази військовий програш обертався для нього політичною перемогою. Ворогами Святослава були не кияни, а Ростиславичі, від яких він незабаром і втік, але потім несподівано отримав Київ, імовірно з волі киян, воздействовавших Ростиславичів. Киянам, ймовірно, здавалося, що навколо побіленого сивиною і навченого багаторічним досвідом Святослава легше було згуртувати інших князів для захисту Русі; підтримуючи Ольговича Святослава, кияне сподівалися убезпечити себе з боку всього Лівобережжя. Коли ж у 1187 р. остаточно виявилося безсилля Святослава змусити свого рідного брата Ярослава діяти проти половців, кияни перенесли свою увагу на Рюрика. У 1185 р. головною політичною фігурою для киян був ще Святослав, що і відображено в «Слові».
Підсумовуючи все, що можна взяти з самого «Слова о полку Ігоревім» про його автора, слід сказати, що автор виглядає впливовим киянином, мудро і незалежно оцінюючим як сучасних йому князів, так і їх предків. Автор вороже налаштований до Ольговичам: він випустив ім'я Святослава Ярославича навіть з опису полону Шарукана, він навіки затаврував Олега Святославича, обгрунтувавши право називати його «Гориславичем»; він засудив і сучасних йому Ольговичів - бездіяльного Ярослава Чернігівського і нерозважливих честолюбців Ігоря та Всеволода Сіверських. Звичайно, сама задача поеми змушувала автора пом'якшити провину Ігоря, підкреслювати його лицарства, фіксувати увагу на його особистої хоробрості, але ці виправдання не заступили в поемі туги і печалі всієї Русі. Засуджуючи Ольговичів, автор вступає в полеміку з прославленим Бояном, песнотворцев Святослава Ярославича і «Когана» Олега Святославича.
Із сучасних йому князів поет віддає перевагу «Мстиславове племені».
Позитивними героями поеми, урочисто оспіваними автором «Слова», є три князі, обрані на престол з волі самих киян: Всеслав Полоцький, Володимир Мономах та Святослав Всеволодич.
Перемістивши свою увагу з князів, сучасних авторові «Слова о полку Ігоревім», на тих літописців, які описували князівські справи, ми як би переходимо зі світу реальних людей з справжніми іменами, родоводи, біографіями у світ умовних осіб, імена яких ненадійні і лише вгадуються нами. У результаті аналізу творчості літописців перед нами постають дуже певні, колоритні, наділені індивідуальними рисами живі люди, «слуги свого часу», то провідні люту полеміку один з одним, то шанобливо продовжують справи попередників. Вони всі по - середньовічному анонімні; лише зрідка у кого-небудь, з них несподівано напишеться на сторінках літопису фраза в першій особі, і ми дізнаємося, що літописець брав участь в події: йшов за князівським труною, співав з князем на криласі, був присутній на торжестві єпископської хіротонісіі. Іноді крізь тканину розповіді, що ведеться в третій особі, вгадується очевидець: передаються деталі особистого побуту, таємні бесіди віч-на-віч, зорове сприйняття бою, мемуарна докладність дипломатичних переговорів. Це і дозволяє наділяти в ряді випадків наших літописців іменами реальних історичних осіб з більшою чи меншою мірою умовності. Умовні імена літописців (Никон Великий, печерський ігумен Іоанн, Видубицький ігумен Мойсей та ін) полегшують виклад і не перешкоджають аналізу. У колі київських істориків, літописців і песнотворцев епохи Святослава Всеволодича перебував і автор «Слова о полку Ігоревім», що поєднував в собі і витію, та історика.
Ряди київських письменників 80-х років XII ст. порідшали незадовго до написання «Слова о полку Ігоревім»: близько 1182 помер блискучий церковний проповідник Кирило Туровський, а в 1183 р. - архімандрит Печерського монастиря Полікарп, з ім'ям якого я умовно пов'язав Сіверське і частина київського літописання 1130 - 1170-х років .
У полі нашого зору залишаються чотири літописця: безіменний хроніст Святослава Всеволодича і три літописця, пов'язані з двором Рюрика Ростиславича: Петро Бориславич, «Галичанин» та ігумен Мойсей.
Найбільш далекий від автора «Слова» літописець Святослава. Єдине, що їх зближує, - це повага до Святослава Всеволодічу, але воно по-різному в кожного з них проявляється. Придворний літописець показує читачеві світ очима великого князя і в тій послідовності, в якій Святослав дізнається про події. Поет ж дивиться на Святослава кілька з боку. Події йдуть своєю чергою: рухаються російські полки в степ, скачуть половці, відбувається битва, радіють видобутку готські діви, і лише тоді за принципом контрасту йдеться про вдалий торішньому поході Святослава. Святослав не входить до числа хронологічних визначників - час змінюється від «Старого Володимира» до нинішнього Ігоря, а не Святослава. Святослав навіть не показаний як проводир сполучених російських сил влітку 1185 Святослав у поемі - зручна центральна фігура користується повагою старого князя, від імені якого можна звернутися до всіх іншим князям. Літописець ж підлесливістю і висловлює свої думки готовими церковними формулами: Святослав йде «поущаемь божим промислом»; половці «побегоша переслідувані гнівом божим, святей богородиці»; «створи же бог перемогу сю місяця липня в 30 в понеділок в пам'ять святого Івана Воініка» і т . д. Нічого подібного немає в автора «Слова». Літописець уважний до синів Святослава, неодноразово називаючи в трьох річних статтях 1183-1185гг. Гліба, Мстислава, Володимира, Всеволода Чермного, а автор «Слова» не вважав за потрібне взагалі згадати про синів. Але найголовнішим, звичайно, залишається церковність мови Святославова літописця, насичення тексту біблійними термінами і наполегливо проводиться літописцем провіденціалізм.
У першу чергу нашу увагу повинні залучити два літописця - вітіі, що прикрашали текст своїх хронік і повістей барвистими поетичними відступами. Один з них - упорядник київської літописної повісті про похід «Святославича Ігоря, онука Олгова» в 1185 р., автор, умовно позначений галичанином. Інший - Видубицький ігумен Мойсей, упорядник літописного зводу 1198 р., автор ряду однотипних некрологів князів Ростиславичів і упорядник філософсько-поетичної кантати, проспіваній ченцями на честь київського цісаря едінодержавца Рюрика Ростиславича. Витійство обох авторів чисто церковне. У першого (можливо ім'я його - Тимофій) найбільш поетичним місцем є покаянна молитва Ігоря, штучно вставлена в опис розгрому російських військ поблизу Сюурлія 12 травня 1185 З початку вставки можна зробити два головних висновки:
«І тако під день святого воскресіння
наведу на ня господь гнів свій,
в радості місця наведу на ни плач
і у веселощі місця - Желю на ріці Каяли .. . »
По-перше, літописець виступає тут в ролі церковного проповідника, красномовство якого поставлене на службу провіденціалізму, що абсолютно не властиво автору «Слова». По-друге, на цій поетичній вставці явно відчувається прямий вплив «Слова о полку Ігоревім»: тільки тут вжито народне, незвичайне для літописання слово «Желя», відоме нам за поемою, і, крім того, річка Сюурлій названа в цій вставці «Каялою », як і в поемі. Ймовірно, вся повість про похід Ігоря та події 1185 складалася на основі двох київських літописних джерел у 1189-1190 рр.., Коли «Слово о полку Ігоревім» вже існувало і впливало на сучасників.
Цей літописець (Тимофій) не міг бути автором поеми, але, ймовірно, знав її і навіть намагався наслідувати їй, хоча дух його церковних сентенцій різко відрізнявся від духу поеми з її свободою думки, відсутністю церковної фразеології і широким застосуванням язичницької символіки. Автор літописної «Повісті про 1185», як і автор «Слова о полку Ігоревім», прагнув вигородити Ігоря, виправдати, обілити його, але якщо поет робив це дуже тонко, підкреслюючи мужність і лицарства невдалого князя, гіперболізуючи ворожі Ігорю сили і відволікаючи увагу читачів чудовою язичницької лірикою плачу княгині, то літописець, очевидно по молодості і невміння, склав досить нескладну повість, де головними виправданнями Ігоря з'явилися вкладені йому в уста (до речі й не до речі) благочестиві вигуки і молитви.
Видубицький ігумен Мойсей відомий нам перш за все як упорядник того Київського літописного зводу, з якого ми черпаємо наші основні відомості про XII ст. Перу Мойсея, можливо, належить літописання київських Ростиславичів в 1170-і роки; більш твердо можна говорити про продовження Мойсеєм літопису Петра після 1196 і про некрологах Ростиславичів. Мойсея належить і заключна хвалебна кантата на честь Рюрика. Ігумен Мойсей - типовий придворний літописець, коло інтересів якого замкнутий стінами княжого палацу.
Улесливе пишномовне витійство ігумена Мойсея, помилкова патетика чернечого красномовства, незважаючи на удаваний вселенський розмах, насправді присвячені дрібному знаку княжого уваги. Світогляд ігумена-панегіриста дуже далеко від вільного і широкого погляду на світ автора «Слова о полку Ігоревім».
Обидва літописця - вітіі, і Галичанин та ігумен Мойсей, наперед-ками іншого середовища, ніж та, до якої належав автор «Слова». Вони-церковники, виховані на церковній літературі і люблячі хизуватися цитатами з неї. Обидва вони представляють найбільш поширений тип середньовічного літописця, який поєднував шанобливість (а часом і догідливість) до князів з нав'язливим християнським провіденціалізму. Інша річ Петро Бориславич - головна і виняткова постать російського літописання XII ст. Він далекий від церковників і церковності; в належать його перу фрагментах Київського літописного зводу 1198 немає цитат з пророків, немає провіденціалізму. Рідкісні нагадування про силу бога і чесного хреста не виходять за рамки звичайного побутового слововжитку, а іноді пов'язані прямо з богохульством його ворогів;
Церковні справи Петра Бориславича не цікавили, церковним календарем з указівкою днів святих, тижнів посту чи свят він не користувався. В окремих випадках він записував події за слов'янським язичницьким календарем.
Як тільки поставлено питання про подібність автора «Слова о полку Ігоревім» з ким-небудь із сучасних йому київських літописців, так перед очима дослідників повинна встати велична постать Петра Бориславича - боярина - літописця, дипломата і яскравого полеміста, талановитого письменника, розумно і справедливо який судив князів і їх справи. Він був єдиним світським письменником, єдиним лицарем серед багатьох ігуменів, архімандритів і «попінов», причетних до літописанню, а, отже, і тим єдиним київським літописцем, якого можна зіставляти з поетом, які закликали до консолідації російських сил у боротьбі з половцями.
Автора «Слова о полку Ігоревім» і літописця Петра Бориславича об'єднує єдність часу і місця життя. Вся поема побудована з позицій киянина. Тут, а не в Чернігові (як в літописі) Святослав дізнається про поразку Ігоря, сюди, до Києва, приїжджає Ігор, саме тут йому співають славу і звідси він їде додому повз Пирогощої церкви на Подолі. Автор добре знає урочища Києва («дебрь Кияни») і хоче саме на Київських горах вічно бачити Володимира Мономаха. Київське походження автора «Слова» (або принаймні проживання в Києві) чи підлягає сумніву. Літописець Петро Бориславич (залишимо йому це зручне умовне ім'я) безсумнівний киянин; про це каже двір боярина Борислава у Жидівської брами і те, що Петро Бориславич був київським тисяцьким. Вся літопис ведеться з позицій київського боярства, і приналежність автора до знатних киянам не може викликати сумнівів. Обидва автори подібні не тільки за місцем проживання, але і за віком. У автора «Слова» дослідники давно вгадували досвідченого літнього чи старої людини, якій мудрість і вік давали право оцінювати й повчати князів. Віком пояснюється увага автора до батьків багатьох героїв: «молодецькі сини Глєбови», «всі три Мстиславича», «Туга і туга синові Глібову», «Червона Глібівна», «Ярославна». Автор, очевидно, добре знав старше покоління, частково вже пішло, і княжа молодь розглядалася ним як сини і дочки того наполовину спорожнілого покоління. Старшу генерацію своїх сучасників поет називає просто за іменами, без по батькові (Святослав, Ярослав, Рюрик, Всеволод, Ярослав Осмомисл), що побічно теж може говорити про «срібної сивині» поета, що давала йому право на таку простоту. Петро Бориславич в літописі точно так само іменує тих же князів без по батькові, тоді як його сучасник, хроніст Святослава, неухильно додає по батькові до імен князів. Вік літописця, на підставі викладених раніше гіпотез, визначається до 1185 приблизно років в 65-67.
Соціальне середовище обох нас цікавлять авторів однакова: поет безсумнівно належав до старшої дружині, до боярства, був широко освіченим представником російської аристократії (що не заважало йому відстоювати загальнонародні інтереси Руської землі). Прекрасне знання військової справи, степової природи, зорова і музична впечатляемость образів війська на марші, тупоту кавалерійської лави, тонке знання російського, європейського і східного зброї - все це викриває в ньому військового людини, знавця військової справи, що добре зв'язується з відсутністю в поемі яких б то не було церковних сентенцій.
Петро Бориславич точно так само чудово знав військову справу, від стратегічних задумів і дипломатичної підготовки до дрібних деталей маршу, занесених їм у щоденник походу. Він чудово розбирався в сум'ятті бою і міг на своїх сторінках дуже точно відтворити і дислокацію полків, і їхні маневри, і перегрупування в ході бою. Його жваво цікавили лицарські звичаї європейських союзників, і він писав про обряд посвячення в лицарі, про королівські військових парадах. У літописі Петра Бориславича послідовно і наполегливо захищаються інтереси бояр, «смисленной» старшої дружини. Літописець був присутній на військових радах.
Є ще одне разючу збіг між поемою і літописом: у «Слові о полку Ігоревім» обійдені закликом такі князівські гілки, як сини Юрія Ярославича Туровського, сини Володимира Мстиславича, хоча відомо, що деякі з них брали участь раніше в походах проти половців. У літописі Петра Бориславича Юрій Туровський був названий свого часу лиходієм, а Володимир «мачешіч» супроводжений в могилу такий гнівною епітафією, який ніде більше в літописах немає. І син Володимира - Мстислав - піддався жорстокому осуду в літописі.
«Слово о полку Ігоревім» і Київський літописний звід Петра Бориславича в рівній мірі виявляють симпатію до Ігоря Святославича, прагнучи всіляко вигородити і виправдати сіверського князя, знайти причини його відсутності під час общєрускіх походів, підкреслити мужність і особисту хоробрість Ігоря та Буй-Тура Всеволода. З великою симпатією і поема, і літопис відносяться до молодого Володимиру Глібовичу Переяславському, яка прийняла на себе удар всіх військ Кончака.
Однакові і антипатії поета і літописця.
У літописі Петра Бориславича ми точно так само знайдемо різке засудження Олега Святославича. Як автор «Слова ...» заглибився в історію для того, щоб показати всю непривабливість справ Олега Святославича, так і Петро Бориславич в своїй великій літопису кілька разів зазирав у минуле, показуючи читачеві похмуру фігуру Олега Святославича. Найближчим до «Слова о полку Ігоревім» є те нагадування Петра Бориславича про Олега, яке він помістив під 1147 р., вклавши їх у вуста старійшинам Путивля, що відмовилися здати місто Давидовича:
«Княже пане! Ми князеві нашому [Святослава Ольговича] хрест цілували і онаго переступити ні для чого не хочемо. Ви ж порушуєте роту, братові вашому дану, єдино сподіваючись на силу не боячись суду божого й не думаєте про те, як бог за те інших самих або їхніх дітей карає. Бачите самі, колико Олег Святославич не зберігаючи даної роти, воевався з братією, приводячи половців, держава розоряв і колико тисеч християн у полон оним невірним зрадив. І хоча він багато зібрав, але сам по смерть спокою не мав і завжди від всіх бувши ненавидимо, боявся. Але бачите, що з дітьми його робиться-не мстить чи бог на них [Ольговича] неправди батькові? »
Тут у прозовій формі, в переказі XVIII ст. звучать ті ж самі засудження Олега в задумиваніі крамолу, в руйнуванні Русі, у полоненні багатьох тисяч простих російських людей, що і в поемі. Адже до моменту складання цієї частини літопису Петра Бориславича з часів «полків Олегові» пройшло цілих сім десятків років. Значить, тут це - звернення до досить далекої давнини, як і в «Слові о полку Ігоревім».
Слід зазначити, що як поет, так і зіставляється з ним літописець у рівній мірі оцінювали князів з позицій їх корисності у справі оборони Русі від половців. Цей важливий патріотичний критерій дозволяв кожному з них ставати вище дрібних феодальних чвар і судити князів з певної висоти. Лейтмотив «Слова о полку Ігоревім»: «Князі самі на собі крамолу коваху, а поганії самі перемогами наріщуще на Руську землю ... якою бо Беше насильство від землі Половецкиі »- знаходить повну паралель в літописі Петра Бориславича; в уста мудрому боярину їм вкладені такі слова:« Княже! Доки будете всеваться? Шукаючи собі володіння, християн губіть ... Половці, вбачаючи в вас незгоду і в силах зубожіння, прийшовши, всіма вами володіють ».
Надзвичайно важливо виявити оцінку політичної структури Русі XII ст., Дану поетом і літописцем. Тут ми теж виявимо диво одностайні. Автор літопису вводить в свою розповідь опис боярської думи Юрія Долгорукого, де вустами старого боярина, який служив ще Володимиру Мономаху, викладається та нова обстановка, яка склалася після смерті Ярополка Мстиславича та Всеволода Ольговича: Київщина сильно розорена («а без людей земля є марна пустеля» ); процвітають ті князівства, де князі дбають про свою землю, про правосуддя і не спустошують земель війнами. Як приклад такої процвітаючої країни наведена Суздальщина, куди «йдуть люди не тільки від Чернігова і Смоленська, але колико тисяч з-за Дніпра і від Волги». Прямим продовженням цієї думки є відомі рядки поеми, звернені до сина Долгорукого:
«Ти бо можеш Волгу весла раскропіті,
а Дон шоломи вильяті! »
Автор поеми, як і автор літопису, не засуджує існування великих суверенних держав, на зразок Володимиро-Суздальського князівства Всеволода Велике Гніздо або Галицького князівства Ярослава Осмомисла. Навпаки, він оспівує кожного «пана» своєї землі, захоплюючись його могутністю і самостійністю.
У цьому відношенні цікаво порівняти дві оцінки Ярослава, близькі одна до одної за часом: у 1185 р. поет написав свій панегірик, а два роки потому, в 1187 р., в літописі дано некролог Ярослава, що підводить підсумок його довгого князювання.
У «Слові о полку Ігоревім»:
«Галічки Осмомисла Ярославе!
Високо седіші на своєму златокованнем столі,
підпер гори Угорські
своїми залізними полки,
заступивши королеві шлях.
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ..
Грози твоя по землях течуть ... »
У літописі наведена фраза самого Ярослава Володимировича:
«Се аз единою худою своею головою ходячи, утримав всю
Галічкую землю ». Він був «чесний в землях і славний
полки: де бо бяшеть йому образа, сам не ходяшеть
полки своїми, але посилашеть я з воєводами ».
У «Слові о полку Ігоревім»: «Отворяеші Києву ворота ...». У літописі Петра Бориславича, який знав Ярослава з першого дня його князювання тричі йдеться про галицьку допомоги Мстиславу Ізяславічу: у 1158; 1167 і в 1170 рр..
У повній редакції літопису: «По Дунаю гради укріпив, купцями населив ...». Там же є загальна оцінка благословенній Галицької землі, зроблена цілком у дусі «Слова»:
«Земля ж його у всьому рясніла, процвітала і множни-лася в людех, зане вчені хитруни та ремісники від всіх країн до нього приходили і гради населяли, якими збагачувалася земля Галицька в усьому».
Як бачимо, прозова характеристика дуже близька до поетичної.
І в поемі, і в літописі ми бачимо повне визнання склалася карти російських князівств без якого б то не було прагнення до її переділу або зосередження влади в руках великого князя Київського. Обгрунтовується необхідність єдності дій («... Не дай Боже на погані їздячи, ся забути про все - погано є всим нам обьчій ворог!"), Але ніде немає ні найменшого сліду призову до єдиної Київської Русі, до позбавлення окремих князів їхньої влади, їх отчину , їх прав суверенних государів. Політична програма як у поемі, так і в літописі Петра Бориславича однакова.
Отже, автор «Слова ...» у міру порівняльного розгляду все більш і більш зближується з тим київським літописцем другої половини XII ст., Який за цілою низкою ознак був зближені з київським боярином Петром Бориславича, згадуваним на сторінках літописів з 1152 по 1169
Брянський Державний Університет ім. академіка І.Г. Петровського
Контрольна робота
ПО ДАВНЬОРУСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРІ
Проблема автора в «Слові о полку Ігоревім»
Виконав: студент I - го курсу ОЗО
Факультету російської мови та літератури
Абрамов Євген Анатолійович
Викладач: Антюхов Андрій Вікторович
Брянськ, 2001 р.