Про перспективи розвитку економіки України

Введення
У період 2000-2007 в економіці Україні, після 10-річного періоду катастрофічного спаду, відбувався стабільний щорічний приріст ВВП в середньому більш ніж на 8%, реальна заробітна плата збільшилася майже в 2 рази ^1, що забезпечило населенню прожитковий мінімум. Тобто та частина населення, яка відноситься до найбідніших верств, - а це селяни, технічні працівники, середній медичний персонал, велика частина вчителів, працівників дошкільних установ і пенсіонерів, - за отриману зарплату або пенсію може оплатити комунальні послуги і придбати в необхідній кількості продукти харчування. Однак у цих категорій населення, як правило, не залишається коштів для придбання одягу, поліпшення житлових умов, лікування, забезпечення вищої освіти дітям.
Вітчизняні економісти неодноразово у своїх публікаціях висловлювали стурбованість тими методами, якими сьогодні досягається приріст ВВП, відзначали безперспективність нарощування випуску енерго-і матеріаломістким продукції, експлуатації застарілого обладнання, експорту сировинних запасів країни і продукції з незначним рівнем переробки, неефективність українського податкового законодавства і т. п .; підраховано, що навіть при нинішніх темпах щорічного приросту ВВП (понад 8%) для того, щоб відновити рівень ВВП 1990 р., Україні знадобиться 11-12 років, а щоб за рівнем виробництва ВВП на душу населення наздогнати розвинені країни світу - 70 років.
Таким чином, актуалізується проблема пошуку шляхів прискореного розвитку національної економіки. На нашу думку, швидко скоротити відставання України за рівнем життя населення від країн-лідерів можна тільки шляхом нарощування випуску новітньої техніки і переходу до високих технологій. У даній роботі розглянемо тенденції у бюджетній та податковій системах держави, вплив цих систем на стабільну роботу підприємств, а також механізми стимулювання прискореного розвитку економіки країни.

Згідно з офіційною статистикою, спад національного ВВП за 1990-2000 рр.. перевищив 2,5 рази. Але якщо в 1990 р. національний дохід розподілявся більш-менш рівномірно між усіма верствами населення, а дохід найбільш високооплачуваних керівників і працівників перевищував дохід працьовитого селянина у 2-3 рази, то сьогодні доходи найбагатших і найбідніших відрізняються в десятки, а то й в сотні разів. За найоптимістичнішими висновків, підтверджуються порівнянням середньої зарплати і пенсії з цінами на предмети першої необхідності, рівень життя населення України у 1990 році був, як мінімум, у 5 разів вище, ніж у 2007 р. Так, з урахуванням деномінації 1996 р. національної валюти в 100000 раз, в 2007 р. У порівнянні з 1990 р. споживчі ціни зросли в 9,73 рази, тоді як середньомісячна зарплата - в 1,52 рази, пенсія - в 1,31 рази.
Отже, для того щоб Україна повернутися до рівня 1990 р., необхідний приріст ВВП проти 2007 р. в 2 рази, а щоб забезпечити той рівень життя населення, який був на початку 90-х років, - в 4-5 разів, бо нова підприємницька еліта від рівня своїх доходів не відмовиться. Не слід забувати і про те, що питома вага витрат з держбюджету на утримання управлінських структур за роки незалежності Україна зріс більш ніж у 6 разів.
Підтверджують ці висновки і деякі інші, як офіційні, так і неофіційні, дані. Так, за рівнем ВВП на душу населення (виходячи з паритету купівельної спроможності) близько 3000 дол. Україна займає місце у верхній частині переліку найбідніших країн світу. Можна порівняти: у країнах із середнім рівнем доходів (Чехії, Польщі, Угорщини, Словаччини та ін) ВВП на душу населення становить від 9000 до 14000 дол.
Досвід розвинених країн переконує, що високий рівень життя населення досягається тільки за рахунок високих технологій. Тому необхідно забезпечити найсприятливіші умови для тих галузей, де створюються новітні технології і сучасна техніка. Що ж відбувається в нас? Видаткова частина державного бюджету України в 2007 р. зросла проти 1998 р. в 3,4 рази (див. таблицю). Проте додаткові кошти з бюджету в першочерговому порядку спрямовувалися на фінансування соціальних витрат і підтримку паливно-енергетичного комплексу. Так, видатки Міністерства вугільної промисловості України та Міністерства енергетики України (з 2000 р. - Міністерства палива та енергетики України) протягом 10 років незмінно становили 6-8% видаткової частини держбюджету і зросли з 1657 млн. грн. в 1997 р. до 4619 млн. грн. в 2007 р. Порівняємо: видатки Міністерства промислової політики України, що об'єднує космічну, літако-, судно-, автомобілебудівну і інші галузі, у яких створюється і проводиться сучасна техніка, тільки в 2004 р. перевищили витрати 1998 Що стосується попередніх років, то в 2001 р. витрати цього міністерства склали 34% від його витрат у 1998 р., в 2002 р. - 46%, у 2005 р. - 71%.
У 2000-2007 рр.. видатки Міністерства палива та енергетики України перевищили витрати Міністерства промислової політики України в 20 разів, а суми, спрямовані на конверсію і створення нових видів цивільної продукції, зменшилися з 35 млн. грн. в 1999 р. до 14 млн. грн. в 2007 р., на розвиток вітчизняного сільськогосподарського машинобудування, відповідно, - з 45 до 10 млн. грн., на реконструкцію залізорудних підприємств - з 30 до 15 млн. грн.
Тільки з 2001 р. почали поступово рости фінансування Національної академії наук і витрати всіх галузей економіки на фундаментальні дослідження, сприяння науково-технічному прогресу. Проте навіть в 2004 р. витрати на фундаментальні та прикладні дослідження не перевищували 2% від усіх видатків держбюджету.
Таким чином, у 1998-2007 рр.. пріоритети в державному бюджеті України, при збільшенні його видаткової частини, віддавалися фінансування не тих установ та відомств, які забезпечують фундаментальні дослідження (НАН України, галузеві академії й інститути), створюють новітні технології та машини (Міністерство промислової політики України, Міністерство України у справах науки і технологій), сприяють раціональному використанню енергоресурсів (Державний комітет України з енергозбереження), а державного управління, соціальних програм і затратних галузей, і насамперед вугледобувної промисловості.
Вугілля, видобутий в Україні, на 20-30% дорожче, ніж у наших сусідів - Польщі та Росії, тому за відсутності державних дотацій неконкурентною на зовнішньому ринку стане продукція металургії - основного експортера країни; інакше, щоб знизити ціни на свою продукцію, металургам довелося б закуповувати вугілля в інших країнах і тим самим залишити без роботи багатьох шахтарів. Невирішеність проблем вугільної галузі лягає важким тягарем на економіку всієї країни.
Витрати державного бюджету України в 2001-2007 рр.. в розрізі окремих галузей економіки
Існуючу ситуацію не можна вважати нормальною ще й тому, що держава виділяє щорічно близько 1 млрд. грн. на реструктуризацію вугільної галузі, але за останнє десятиліття державні витрати на дотацію видобутого вугілля не зменшилися. Навпаки: за 7 останніх років сукупні витрати на реструктуризацію, переоснащення та підтримку вугледобувних підприємств збільшилися з 1,6 млрд. грн. до 2,7 млрд. грн., а загальні витрати з державного бюджету на фінансування програми "Українське вугілля" в 2006 р. планувалися на рівні 4,2 ​​млрд. грн., або 5,8% його видаткової частини.
Не можна вважати сприятливою для розвитку вітчизняних підприємств і податкову систему, що діє в України. Основні надходження до бюджету країни забезпечуються податком на додану вартість (ПДВ), податком на прибуток, акцизним збором і прибутковим податком з фізичних осіб. Так, в 2006 р. планувалося за рахунок цих чотирьох статей забезпечити 88% податкових, або 60% всіх надходжень до бюджету. Мають рацію ті вчені, які стверджують, що за рівнем податкового тиску на вітчизняні підприємства України знаходиться на середньому рівні в Європі. Так, у 2000 р. податкові доходи в промислово розвинених країнах Європи склали в середньому 40,9% ВВП. Що стосується України, то тут у 1997-2001 рр.. податковий коефіцієнт (відношення суми сплачених податків, включаючи обов'язкові відрахування на соціальне страхування, до ВВП) також коливався в межах 35-40% ВВП.
Однак необхідно врахувати, що наші підприємства, в тому числі і новостворені, переживши інфляцію та інші економічні потрясіння, ще не зуміли створити достатню масу стабілізаційного капіталу, завдяки якій можливо здійснювати необхідні інвестиції в нову техніку і ризикувати при пошуку нових напрямків розвитку.
В аналогічній ситуації розвинені країни світу опинилися в 20-30-ті роки минулого століття, а країни Західної Європи та Японія, зокрема, - у повоєнний період. Одним з головних засобів поліпшення положення було зниження податкового тиску. Так, в 1937 р. відношення податкових надходжень у розвинених країнах Європи до національного ВВП в середньому склало 16,5%, а в окремих країнах - значно менше (у Швейцарії - 6,0%, Швеції - 8,5, Норвегії - 10, 9%).
У 1965 р. в світі податковий тиск на підприємства серйозно зросла: середній податковий коефіцієнт у розвинених країнах Європи дорівнював 28,6%, інших континентів - 23,2% (але в Японії, яка тільки-но відновила свою економіку, цей коефіцієнт складав 18 , 3%, в США, витрачали колосальні кошти на мілітаризацію країни, - 25,0%). Таким чином, законодавці західних країн спочатку дали можливість "стати на ноги" національним виробникам, а вже потім, шляхом поступового збільшення податкового навантаження, забезпечили достатньо високий рівень соціальних гарантій.
Інакше виглядала ситуація в Україні після здобуття незалежності. Вітчизняні законодавці і уряд єдиний засіб виведення економіки з кризи вбачали в посиленні податкового тиску. В окремі роки (1994-1996) податковий коефіцієнт досягав 50% або перевищував такий в інших країнах світу в періоди стабілізації їхніх економік у 2-3 рази. Особливо велике навантаження припадала на фонд заробітної плати підприємств - понад 40%. Можна зрозуміти і законодавців, і уряд, які опинилися перед складним вибором: з одного боку, потрібно було зменшити податковий тиск на виробників, що сприяло б їх відродження, з іншого - соціальні програми, необхідність утримувати бюджетні структури вимагали всезростаючого обсягу коштів. Керівники віддали перевагу покластися на ідеї тих класиків економічної теорії, на думку яких ринок здатний до саморегулювання, хоча ще в 1936 р. відомий вчений Дж. М. Кейнс зробив висновок, що держава повинна проводити стабілізаційну політику, щоб не допустити виникнення кризи або попередити його розвиток .
З урахуванням викладеного можна стверджувати, що відсутність радикальних реформ, а саме - серйозного зниження податкового навантаження на промислові підприємства, здійснення пріоритетного фінансування наукомістких галузей, - не дозволило українській економіці навіть протягом 5-річного 8-10%-ного зростання ВВП забезпечити істотне підвищення рівня життя населення. Приріст ВВП npoісходіт за рахунок матеріало-і енергоємних, притому часто дотаційних, справите відволікаючих на себе ті кошти, які можна було б спрямувати на фінансування галузей, де створюються новітні технології, машини, обладнання v таким чином, забезпечуються умови для прискореного розвитку економіки, е наближення до європейського рівня. Поряд з такими відомими факторами, як сприятливий клімат для інвестицій, структурна трансформація затратних і збиткових галузей, розгортання малого і середнього бізнесу, зміцнення національної валюти, збільшення експортного потенціалу та ін, визначальне місце npінадлежіт, по-перше, зменшення податкового тиску на підприємства з метою забезпечення їх відродження і підйому на новий щабель, по-друге, пріоритетного фінансування наукомістких галузей за рахунок держбюджету.
Процес зменшення податкового тиску на підприємства повинен йти в п'ят річних етапів, протягом яких необхідно поступово зменшити нарахування на фонд заробітної плати з 38,5 (середній показник 2004 р.) до 20%, податок на прибуток - з 25 до 20%, а ПДВ - з 20 до 14%.
На нашу думку, щоб забезпечити прискорений розвиток економіки України, приріст ВВП повинен випереджати приріст мінімальної заробітної плати і фон та оплати праці установ, що фінансуються з бюджетних коштів. Тому, прийнявши в якості базового рівень мінімальної заробітної плати на 1 січня 2005 р потрібно щорічно збільшувати її на 80% приросту ВВП у стабільних цінах за попередній рік. Що стосується загальної тенденції у визначенні мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії, то слід законодавчо закріпити, що мінімальмая пенсія має становити 80% мінімальної заробітної плати й автоматично підвищуватися услід за підвищенням останньої. Тоді, при випереджальному зростання дохідної частини бюджету в порівнянні із зростанням витрат на оплату праці та соціальні програми, в його видаткової частини буде постійно збільшуватися сума коштів, які можна буде направити на фінансування фундаментальних і прикладних досліджень, науково обгрунтованих програм відродження промислового І аграрного комплексів країни.
Точно так само і підприємство, яке дбає про свою перспективу, долина забезпечити випереджальний приріст обсягів виробництва в порівнянні із зростанням фонду заробітної плати, щоб додаткові надходження направити на розширення виробництва та освоєння нових технологій.
Обидва ці напрями забезпечать стабільну роботу багатьох підприємств, гідну зарплату їх працівників та збільшення відрахувань до соціальних фондів, що в короткостроковій (1-2 роки) перспективі, навіть при зменшенні податкового тиску, забезпечить достатні надходження до бюджету України.
Отже, для прискореного розвитку економіки України необхідно:
- Забезпечити фінансування фундаментальних і прикладних досліджень наукомістких галузей і виробництв;
- Здійснити поетапне зниження податкового тиску на підприємства, що дозволить їм швидко накопичити стабілізаційний капітал, розширити виробництво утриматися на плаву в умовах нестабільності фінансового ринку;
- Ув'язати темпи збільшення доходів та соціальних гарантій населенню з oпeрежающімі темпами зростання ВВП.

Література
1. Гальчинський А., Льовочкін С. Становлення інвестиційної моделі зростання економіки України. "Економіка України" № 6, 2004, с. 4-11.
2. Див: Амоша О., Вишневський В. До питання про оцінку рівня податків в Україні. "Економіка України" № 8, 2002, с. 11-19;
3. Данилишин Б., Чижова В. Науково-інноваційне забезпечення сталого економічного розвитку України.
4. "Економіка України" № 3, 2008, с. 4-11; Соколовська А. Проблеми реформування податку на додану вартість в Україні. "Економіка України" № 4, 2004, с. 24-31;
5. Зарембо Ю. Використання в Україні історичного досвіду швидкого відновлення виробництва. "Економіка України" № 7, 2008, с. 65-71.
6. Вожжов А. Про оцінку використання кредитного мультиплікатора для забезпечення економічного зростання. "Економіка України" № 7, 2008,
7. Статистичний щорічнік України за 1994 рік. К., "Техніка", 1995, 519 с.;
8. Статистичний щорічнік України за 2007 рік. К., "Консультант", 2008,.
9. Сакс Дж. Д., Ларрі Ф.Б. Макроекономіка. Глобальний підхід. М., "Дело", 1999, с. 30.