Людина народжується, живе і вмирає. Так було завжди, завжди так буде. Протягом багатьох століть цей принцип не змінюється. Але, не дивлячись на весь прогрес, якого людство досягло за час свого існування, люди так і не можуть зрозуміти сенс земного буття. На мій погляд, у кожної людини своє уявлення про нього. Не залишили без уваги це питання і письменники. До теми про сенс життя звертались художники слова у всі часи, вона належить до вічних в літературі. Одним з основних двигунів нашого життя є любов, любов у всіх її відношеннях і проявах. Саме про це світле і вічне почуття міркує В. Набоков у своєму романі «Машенька». В.В. Набоков, провів все своє життя в поневіряннях і, безумовно, вже давно став відомим і загальновизнаним класиком не тільки російської, а й американської літератури.
Роман «Машенька» вважається найбільш російським із усіх творів В. Набокова. Таке формулювання нітрохи не бентежить, оскільки відомо, що більшість його творів були написані англійською мовою і далеко не про росіян берізках. Для російських емігрантів культура стала рятівним маяком, який замінив серед океану нової стихії передчасно втрачену реальність російської землі. Більшість емігрантів вважали, що залишаться за кордоном не назавжди, і сподівалися незабаром повернутися на батьківщину. Тому росіяни не бажали зливатися з населенням країн, де вони опинилися, а навпаки, прагнули зберегти все, що робило їх росіянами. Культура стала предметом їх особливих турбот, стала їх «малою Росією». Я впевнена, що і сам Набоков гостро переживав розлуку з батьківщиною, з близькими йому людьми, з рідними місцями, зі спогадами ... Йому була знайома емігрантська невлаштованість. Почуття вічного «сидіння на валізах» В його романі дуже чітко описуються відчуття пов'язані з тимчасовим місцем проживання біженців. Неприємний пансіон підлозі російської-підлозі німецької господарки Лідії Миколаївни Дорн. Вся обстановка цього житла вказує на невлаштований побут. Тут зібрана випадкова меблі, частини гарнітура розбрелися по різних кімнатах і окремо один від одного виглядають сиротливо і безглуздо. На дверях кімнат, замість табличок, листочки зі старого календаря, брудне темне дзеркало в передпокої, голий тісний коридор, брудна ванна, не любі нетрі кухні. Створюється враження, що це абсолютно не житлове місця.
Здається, що його залишили в поспіху багато років тому. Важко зрозуміти, як можна жити в такому місці. Але тут живуть люди, точніше, не люди, а лише тіні. Не живуть, а існують вже не перший місяць. Кинуті нікому не потрібні Ганін, який «продає свою тінь, знімаючись в кіно», Клара, красива жінка, що працює в друкарні друкаркою, вчитель математики Алфьоров, старий російський поет Подтягін, який змушений принижуватися, клянчити візу до Парижа, освідчуючись ламаною німецькою мовою , пара танцівників, в пошуках контракту. Напруженість цій обстановці додає близькість залізниці. На мій погляд, Набоков не просто так проводить паралель між емігрантами і залізницею. Це невід'ємні частини одного цілого. Залізниця символ вічного подорожі і мандрівки. Так само і емігранти не можуть не облаштуватися, не осісти, не влаштуватися з подальшими планами на життя. Ці люди живуть одним днем, про майбутнє не думають - вони його бояться. І минуле, і передбачуване майбутнє залишилося на батьківщині - в Росії. Але жоден з них не вирішується собі в цьому зізнатися, Ніхто не може сказати собі, що тут він всього лише статист, постоялець, перекотиполе - поле. Люди боятися собі в цьому зізнатися, бо слідом за правдою доведеться змиритися з тим, що життя вже більше не має сенсу.
Подібна безвихідність тисне на людей. Головний герой Ганін, завжди веселий, енергійний, життєрадісний, останнім часом став мовчазним і похмурим, горбиться, страждає безсонням. Можна сказати, що у людини ослабла якась гайка. Нинішня його життя нагадує сутінкову зону. Людина без планів на майбутнє, без мрії. Якщо все так продовжувалося і далі, то ця людина зачах б, як квітка без води під палючим сонцем.
Але доля підносить йому несподіваний сюрприз, в черговий раз, доводячи, що світ тісний. Ще один емігрант і житель цього пансіону Алфьоров чекає на свою дружину, з приїздом якої пов'язує великі надії на майбутнє. Він показує фотографію своєї дружини Ганину, що бачить в цій жінці свою першу і незабутню любов! У цей момент відбувається перетворення цієї людини. Він, як Бог, воскрешає спогадами своє минуле.
Переживає все заново з новою силою. І в самому романі відбувається переломний момент. Фарби стають яскравими, соковитими. Всі перетворюється. Можливо, це відбувається завдяки тому, що Набоков починає описувати свої реальні спогади. Пам'ятаючи всі дрібниці, речі і відчуття, які він при цьому відчував. На Ганіна перекидається минуле. Машеньку та Росії вона об'єднує воєдино. Найяскравіші і гострі моменти його першого кохання пережиті на лоні природи. На тлі російського нескінченного неба, неосяжних полів і зелених лісів, співу птахів, звуків шелесту листя і рідних до запаморочення запахів. Через спогади Ганіна, Набоков дає нам зрозумілий, як йому самому всього цього не вистачає. У своїх творах він знову і знову повертається на батьківщину. Його рядки з вірша багато чого дозволяють зрозуміти: Вір: повернуться на Батьківщину всі, Віра ясна, міцна: з півночі Лижі нечутні, з півдня нічна фелюга.
Так само і спогади героя настільки зримі і відчутні, що стають для нього правдоподібніше, ніж реальність. І в очікуванні Марійки, яка має незабаром приїхати до чоловіка, починається «дивовижний роман». На початку спогадів відбувається вибух емоцій. У його спогадах у Марійки немає абсолютно ніяких недоліків. Він любив не її, а свою мрію, придуманий ним ідеал жінки. З ніжним трепетом Ганін згадує риси її обличчя, жести, міміку, голос. Поки його спогади не вичерпані, він не замислюється про те, що в житті все змінюється. Машенька вже не могла бути такою, якою він бачить її у своїх мріях. На передодні їхньої зустрічі, перед самим рішучим кроком, Ганін повертається в реальний світ, і розуміє, що його план зовсім безрозсудний.
Саме тому спочатку фінал роману викликає досаду. Однак потім ми розуміємо, що це і є єдино вірне рішення. Спогади, примари минулого, заново пережиті відчуття повертають Ганіна до життя, це для нього, як ковток свіжого повітря. І знову прокидається жага життя, прагнення йти далі. Чотири дні він жив своїм спогадом, за чотири дні вичерпав його повністю і, нарешті, зрозумів, що минулого вже не повернути.
Більше ніколи не буде колишньою Марійки, колишньої Росії, колишньої любові ....