ЗМІСТ І ЗНАЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВИХ НОРМ У КОНТЕКСТІ ПРАВОЗАСТОСОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
Реалізація норм права являє собою фінальну стадію механізму правового регулювання, в рамках якої відбувається перетворення передбачених нормативно-правовими актами ідеальних моделей поведінки у життя, тобто досягається певний соціальний результат. Значний науковий інтерес становить питання співвідношення понять «реалізація правових норм» і «застосування норм права» як споріднених категорій в діяльності органів публічної адміністрації. Так, інколи спостерігаються спроби ототожнення процесів застосування і реалізації норм права. Натомість деякі науковці наполягають на тому, що вказані поняття мають відокремлене одне від одного значення. Приміром, В. І. Червонюк вказує, що застосування норм права є самостійним інститутом, що не залежить від реалізації права та спрямований на сприяння суб’єктам права у здійсненні їх прав та виконанні ними обов’язків шляхом прийняття уповноваженими особами індивідуальних актів [1, с. 513].
Дещо іншої думки дотримуються В. Л. Ортинський та В. К. Грищук, які розглядають правозастосування як форму реалізації правових норм, тобто це організаційно-владна діяльність компетентних органів держави з реалізації правових норм щодо конкретних життєвих обставин та персоніфікованих суб’єктів [2]. На продовження зазначеного твердження А. М. Перепелюк підкреслює важливість управлінського характеру правозастосування як важливої форми правореалізації. На думку автора, правозастосування спрямоване на забезпечення управління шляхом прийняття рішень індивідуального характеру, практичної організації управління, оформлення прийнятих рішень та організації їх виконання [3, с. 75].
На нашу думку, не варто ні ототожнювати, ні роз’єднувати процеси правореалізації та правозастосування в діяльності органів публічної адміністрації, оскільки вони є взаємопов’язаними. Так, правозастосовна діяльність являє собою складний механізм матеріально-правових, процесуальних, організаційних, технічних, психологічних та інших зв’язків і відносин. Її вихідними елементами є два феномени: юридична норма та соціальна ситуація, якої вона безпосередньо стосується. Наявність і специфіка цих компонентів викликають ланцюжок дій і рішень, які модифікуються залежно від багатьох факторів, у тому числі від того, чиї інтереси знайдуть відображення і будуть реалізовуватися при застосуванні відповідних норм: громадянина, державного органу, соціальної групи або суспільства в цілому. Цим пояснюється і відмінність засобів, які використовуються державою для ефективної дії цих норм: стимулювання, правове забезпечення, примус, загроза покарання чи його застосування тощо [4, с. 32–33].
Досліджуючи зміст і сутність застосування права як особливої форми його реалізації, необхідно враховувати і те, що воно полягає не лише в сприянні втіленню в життя норм, звернених до інших суб’єктів права. Створюючи додаткові умови для реалізації права певного суб’єкта, правозастосовний орган (орган публічної адміністрації) одночасно виконує свої обов’язки, використовує свої права і дотримується всіх існуючих заборон, оскільки правозастосування ґрунтується на законі і не може розходитися з чітко визначеними правовими вимогами. Таким чином, у правозастосовній діяльності системно поєднуються використання, виконання і дотримання норм права, що регламентують роботу суб’єктів, наділених владними повноваженнями [5, с. 364]. Чинне законодавство надає суб’єктам правозастосування широкий спектр можливостей, спрямованих на забезпечення законності, обґрунтованості, справедливості прийнятих ними рішень. Це і право витребування у громадян, підприємств, установ, організацій необхідних документів, і можливість призначення різних експертиз, і накладення арешту на банківські рахунки, рухоме і нерухоме майно, виконання адміністративного стягнення тощо. Досить яскраво використання права у правозастосуванні виявляється у можливості реалізації розсуду суб’єктами публічної адміністрації, які уповноважені застосовувати юридичні норми [6, с. 397]. Підставами розсуду можуть бути різні фактори, зокрема необхідність у ньому пояснюється наявністю в системі права відносно визначених правових норм. Під виконанням норм права у правозастосовній діяльності, у свою чергу, варто розуміти активні дії суб’єкта застосування права щодо здійснення зобов’язуючої юридичної норми. Виконання характеризується такими особливостями: по-перше, суб’єкт зобов’язаний виконати правовий припис незалежно від особистого ставлення до нього (реєстрацію вогнепальної зброї, сплату податку тощо); по-друге, виконання здійснюється активними діями суб’єктів реалізації права; по-третє, виконання права випливає з його обов’язкового державно-вольового характеру; по-четверте, виконання права, як правило, вимагає прийняття певного документа.
Виконання правової норми вимагає найбільшої активності у випадках, коли здійснення позитивного обов’язку має бути виражене в юридично оформлених діях. Важливість виконання юридичних приписів у правозастосуванні підтверджується тим фактом, що в його межах виокремлюють правовиконавчу діяльність як його самостійний напрям. У загальному вигляді правовиконавча діяльність спрямована на доведення до суб’єкта змісту і смислу правових приписів, стимулювання правомірної поведінки, попередження протиправної поведінки. При цьому важливими вимогами норм права є обґрунтованість, своєчасність і законність рішення суб’єкта правозастосовної діяльності. Необхідно також звернути увагу на специфіку реалізації норм права у правозастосовній діяльності в умовах правомірної та неправомірної поведінки суб’єктів правовідносин.
Розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ за правомірної поведінки суб’єктів права і в разі виникнення правових конфліктів відрізняються за своїми цілями, завданнями, місцем у механізмі правового регулювання та службовою роллю в системі державноправових засобів впливу на поведінку учасників суспільних відносин. Різними є також і правові норми, які застосовуються у «позитивній» правозастосовній діяльності, з одного боку, і в юрисдикційній – з іншого. Якщо в першому випадку реалізуються норми, що встановлюють суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів права, то в другому – норми, що визначають вид і розмір юридичної відповідальності, порядок і розмір відшкодування шкоди, заподіяної правопорушенням, тощо. У першому випадку компетентні органи і посадові особи організовують реалізацію правових норм для інших суб’єктів права, у другому – усувають аномалії, що виникли у процесі реалізації права [5, с. 367–368]. Особливої уваги потребують питання реалізації процесуальних норм у правозастосовній діяльності органів публічної адміністрації. Як відомо, норми процесуального права визначають оптимальні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують процедуру, форми і методи реалізації юридично закріплених прав та обов’язків. Необхідність і вагомість процесуальних норм у механізмі правового регулювання не викликають сумнівів, однак між спеціалістами в галузі юридичного процесу й теоретиками права існують розбіжності стосовно визначення природи їх реалізації. Отже, є об’єктивні причини наявності неоднозначних оцінок особливостей реалізації норм права у процесі правозастосовної діяльності органів публічної адміністрації.
Існує значна кількість різноманітних норм права, форм правозастосування, життєвих ситуацій, що накладають свій відбиток на практичну реалізацію прав і обов’язків, заборон і дозволів, заохочень і покарань. Норми права, що застосовуються державними органами до інших суб’єктів правовідносин, підлягають безпосередній реалізації в діяльності останніх. У процесі одиничного правозастосування конкретних норм матеріального права суб’єкти – учасники правозастосовного процесу – дотримуються правових заборон, виконують юридичні обов’язки і здійснюють свої суб’єктивні права. До того ж, якщо діяльність суб’єктів, наділених владними повноваженнями, стосовно даної юридичної норми є застосуванням норми, то діяльність громадян відносно цієї ж норми виступає вже як реалізація. Таким чином, можна зробити висновок, що правозастосовна діяльність характеризується комплексністю свого правореалізаційного змісту, оскільки вона об’єднує в собі всі інші форми реалізації права.
Практично кожне прийняте компетентним суб’єктом рішення, що фіксується в акті правозастосування, у процесі свого розвитку «обростає» цілим комплексом супровідних і обслуговуючих його правових відносин з дотримання, виконання і використання права. Все це серед іншого підкреслює провідну роль застосування права в системі інших форм правореалізації.
Список бібліографічних посилань
1. Червонюк В. И. Теория государства и права. М.: Инфра-М, 2006. 704 с.
2. Основи держави і права України: підручник/за ред. В. Л. Ортинського, В. К. Грищука, М. А. Мацька. Київ: Знання, 2008. 583 с.
3. Перепелюк А. М. Механізм застосування права: структура та критерії ефективності (загальнотеоретичний аспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2016. 224 с.
4. Киреева Е. А. Социально-политические факторы применения норм права. Вестник Челябинского университета. Серия 9 «Право». 2003. № 2. С. 31–39.
5. Гусаров С. М. Правозастосовна діяльність в Україні: монографія. Харків: Золота миля, 2015. 416 с.
6. Загальне адміністративне право: підручник/за заг. ред. І. С. Гриценка. Київ: Юрінком Інтер, 2015. 568 с.