1.Вибори і виборчі системи
Поняття виборів і їх місце в демократичній державі.
Вибори - найважливіший компонент сучасної політики. Вони є способом формування органів влади і управління за допомогою виразу за певними правилами (відповідно до виборчої системи) політичної волі громадян. В результаті виборів вибрані кандидати наділяються владними повноваженнями. Вибори використовуються в різних демократичних організаціях: партіях, профспілках, добровільних асоціаціях, кооперативах, акціонерних суспільствах.
Вибори завжди пов'язані з голосуванням. Проте при всій близькості цих понять вони мають і істотні відмінності. Вибори звичайно розуміються як закріплений в конституції та інших законах відносно регулярний, періодичний процес обрання складу органів держави. Голосування ж не завжди пов'язано з виборами. Воно використовується і в різних формах прямої демократії: в референдумах, опитах, ухваленні колективних рішень на зборах тощо. Вибори - це не тільки істотна ознака, атрибут демократії, але і її необхідна умова.По-перше, вибори є таким політичним інститутом, який дозволяє індивідам і соціальним групам сформулювати свої вимоги, відповідні їх реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям політичних лідерів, які відповідають інтересам більшості населення.
По-друге, голосування є одним з основних механізмів дозволу політичних конфліктів, оскільки на виборах продовжується мирна конкуренція інтересів різних груп суспільства.
По-третє, вибори є надійним засобом легітимації політичного режиму, оскільки сприяють організації населення в політичні партії, клуби виборців і інші політичні організації, створені для відстоювання своїх інтересів. Кожна партія створює сіть організацій, «пронизливих» місцеві співтовариства, і тим самим допомагає усилити інтегруючий початок існуючого політичного режиму.
По-четверте, вибори є засобом політичної соціалізації, оскільки загальний виборче право, створення передвиборних асоціацій, використовування засобів масової інформації для пропаганди передвиборних програм політичних партій і платформ кандидатів сприяють політичній освіті виборців і дають можливість індивідам активно втручатися в політичний процес.
В умовах сучасних демократій вибори - їх стрижньовий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вони служать також найважливішим каналом уявлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори припускають право участі в них кожного громадянина. Для багато кого, а в деяких країнах і для більшості громадян вони є єдиною формою їх реальної участі в політиці. Вони дозволяють здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати або зміняти парламенти і уряди, забезпечувати їх відповідальність перед народом, змінювати політичний курс і т.д. Вибори - достатньо часте в політичному і суспільному житті явище, оскільки вони розповсюджуються на різні інститути і рівні правління: парламент, президента, представницькі, а часто і виконавські органи суб'єктів федерації, місцеві органи влади. Так, в США одні раз в чотири роки проводяться федеральні, загальнонаціональні президентські вибори, кожні два роки - вибори в палату представників - нижню палату конгресу. В ці ж терміни - раз в два роки, але не на два, а на шість років, обирається одна третина членів верхньої палати конгресу - сенату. На рівні штатів регулярно обираються губернатори, законодавчі збори, генеральні прокурори і інші посадовці. На місцевому рівні обираються мери, радники, скарбники, клерки, судді, шерифи, наглядачі шкіл і т.д. Загальну картину доповнюють вибори в партіях, профспілках і численних добровільних асоціаціях. Різноманіття електоральних форм відкривають перед громадянами достатньо широкі можливості для прояву політичної активності і впливу на державні і суспільні справи. Виборчий процес здійснюється по певних правових нормах, правилах, що містяться в конституції і виборчому законі. Головним регулятором виборів є виборча система. Виборча система - це впорядкована сукупність норм, правил і прийомів, що визначають шляхи, форми і методи утворення представницьких і інших виборних органів державної влади. Виборча система входить як складова частина в політичну систему, але і сама, як всяка система, підрозділяється на структурні компоненти, з яких як самих загальних виділяються два:виборче право - теоретико-юридичний компонент;
виборча процедура (або виборчий процес) - компонент практично-організаційний.
Виборче право - це сукупність юридичних норм, регулюючих участь громадян у виборах, організацію і проведення останніх, взаємостосунки між виборцями і виборними органами або посадовцями, а також порядок відгуку вибраних представників, що не виправдали довір'я виборців. Виборча процедура складає практично-організаційну частину виборчої системи. Виборча процедура - це заходи держави щодо організації і проведення виборів, «виборчий закон у дії». Виборча процедура регулює і регламентує виборчу кампанію. Виборча процедура включає:призначення виборів;
створення виборчих органів, відповідальних за їх проведення;
організацію виборчих округів, районів, ділянок;
певну фінансову підтримку виборів;
право охорону в ході їх проведення;
визначення результатів голосування.
Більшість країн сучасного світу проголосила в своїх конституціях або спеціальних виборчих законах право громадян на загальні і рівні вибори при таємному голосуванні. Загальність виборів припускає право всіх дієздатних громадян, що досягли встановленого законом віку, брати участь у виборах. Під цим правом тут розуміється як активне виборче право, так і пасивне. Вибори вважаються рівними, якщо забезпечена єдина норма представництва - число виборців, що представляються одним кандидатом на виборне місце. Різниця між прямими і непрямими (багатоступеневими) виборами полягає в тому, що в першому випадку виборці безпосередньо голосують за кандидатів на посаду, що заміщається, тоді як в другому - за осіб, яким відводиться роль вибірників. Загальновідомо, що така система практикується при виборах президента США. Президент може бути вибраний також парламентом (Ізраїль, Греція, Ліван) або змішаною колегією вибірників, в яку входять як депутати парламенту, так і депутати виборних органів областей або суб'єктів федерацій (Індія, Італія, ФРН). Специфічною формою виборчої активності громадян є референдум (від лат. referendum – те, що повинне бути повідомлений), званий іноді при рішенні територіальних суперечок - плебісцитом (від лат. plebs – простий народ і scitum – рішення, ухвала). Референдум - це всенародне голосування, об'єктом якого є яке-небудь важливе державне питання, по якому необхідно з'ясувати думку всього населення країни. На загальнонаціональний референдум глава держави або парламент виносять такі, наприклад, питання, як ухвалення конституції, зміна форми державного пристрою або форми правління, ухвалення нових або відміна діючих законів, вступ країни до міжнародних організацій і т.д. Слід зазначити, що референдум може принести демократії як користь, так і шкоду: з одного боку, він здатний ( а в ідеалі – покликаний) якнайповніші виявити волю народу з насущного питання, а з іншою - організатори референдуму можуть зробити його предметом псевдо проблему, з тим, щоб відвернути увагу народу від дійсно насущних проблем. Трапляється і так, що воля народу, виражена на референдумі, зневажається влада імущими. Як вже мовилося, виборча процедура складає практико-організаційну частину виборчої системи. Виборча процедура - це заходи держави щодо організації і проведення виборів. Виборча кампанія - це дії безпосередніх учасників виборів, що змагаються на виборах сторін (партій, різних суспільних організацій, самих кандидатів). Виборча (передвиборна) кампанія офіційно починається з дня проголошення акту про призначення виборів (звичайно це прерогатива держави) і триває до дати виборів. Фактично ж вона робить свої перші кроки задовго до офіційного старту, як тільки стає відомий про намір провести вибори. Основні елементи виборчої кампанії:аналіз політичної кон'юнктури і «виборчого ринку», визначення слабих і сильних місць кандидата і його суперників, вироблення стратегії кампанії;
складання графіка кампанії;
підготовка програми (передвиборної платформи);
створення структури управління кампанією (формування команди кандидата);
формування бюджету кампанії;
розробка тактики кампанії, підготовка пропагандистського забезпечення кампанії, визначення методів роботи з виборцями і ЗМІ.
Виборча кампанія завершується підрахунком голосів, визначенням і оголошенням підсумків виборів. Мажоритарна і пропорційна виборчі системи. Існують дві основні виборчі системи - мажоритарна і пропорційна. Вони оцінюються за трьома критеріями:репрезентативність, тобто здатність відобразити в парламенті існуючий спектр політичних сил;
простота механізму виборів;
коригування результатів виборів у разі розчарування виборців у депутатах.
Мажоритарна виборча система (від фр. majorite – більшість) - передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав по округу більше половини всіх голосів (50% + один голос і більш), а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості – той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у 76 країнах світу. Перевагою мажоритарної системи є те, що в ній закладені можливості ефективно працюючого стабільного уряду. Вона дозволяє крупним, добре організованим партіям легко перемагати на виборах і створювати однопартійні уряди. Основні недоліки мажоритарної системи:значна частина виборців країни (іноді до 50%) залишається не представленою в органах влади;
партія, що отримала на виборах менше голосів, ніж її суперники, може виявитися представленою в парламенті більшістю депутатських місць;
дві партії, що набрали однакову або близьку кількість голосів, проводять до органів влади неоднакове число кандидатів.
Пропорційна виборча система - порядок визначення результатів голосування, при якому мандати розподіляються чітко пропорційно числу поданих голосів. Ця система широко поширена в сучасному світі. В країнах Латинської Америки, наприклад, вибори проводяться тільки за пропорційною системою. В більшості країн, що застосовують пропорційну систему, до розподілу мандатів допускаються тільки ті політичні партії, списки яких отримали зверху певного встановленого відсотка голосів виборців, як правило, понад 5% (так званий загороджувальний бар'єр, покликаний перешкодити надмірній дробовій політичних партій в парламенті). До достоїнств пропорційної системи відноситься те, що в що сформувалися з її допомогою органах влади представлена реальна картина політичного життя суспільства, розстановки політичних сил. Вона забезпечує систему зворотного зв'язку між державою і організаціями цивільного суспільства, у результаті сприяє розвитку політичного плюралізму і багатопартійності. Основні недоліки пропорційної виборчої системи:виникають складнощі у формуванні уряду (причини: відсутність домінуючої партії; створення багатопартійних коаліцій, що включають партії з різною метою і задачами, і, як наслідок, нестабільність урядів);
вельми слабий безпосередній зв'язок між депутатами і виборцями, що голосують не за конкретних кандидатів, а за партії;
незалежність депутатів від своїх партій (така несвобода парламентаріїв може негативно позначитися на процесі обговорення і ухвалення важливих документів).
Виборчі системи в своєму розвитку пройшли великий шлях. В ході цього процесу в післявоєнний період почалося формування змішаної виборчої системи, тобто системи, яка повинна увібрати в себе позитивні характеристики мажоритарної і пропорційної систем. В рамках змішаної системи певна частина мандатів розподіляється за мажоритарним принципом. Інша частина розподіляється пропорційно. Досвід вдосконалення виборчих систем свідчить про те, що дана система найбільш демократична і ефективна в досягненні політичної стабільності. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обираються за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об’єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість «кишенькових» партій, які не мають популярності серед населення.2.Політична думка Стародавнього Сходу
У розвиток політичної думки Заходу найвизначніший внесок зробила Стародавня Греція. Мислителі античної Еллади досить швидко подолали шлях від міфу до теорії.
Та це й не дивно, оскільки форми правління тут швидко змінювалися: монархія — аристократизм — рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе політичне життя сприяло розвитку теоретичної думки та постійним пошукам досконалішої політичної системи.
Для мислителів Сходу постановка цього питання виглядала крамольною, оскільки вони виходили з раз і назавжди заведеного устрою життя. І "крок вправо — крок вліво" від усталеної схеми політичної поведінки сприймався, говорячи сучасною мовою, як неприпустимий ревізіонізм.
Немає жодного сумніву, що такий розвиток політичної думки не міг не бути пов'язаний з формами політичної організації суспільства. На Сході — це величезні й могутні імперії (деспотії), на Заході (читай — у Греції) — невеличкі держави-міста, які мали спільну мову, релігію та культуру, проте постійно воювали між собою, так само як із зовнішніми ворогами.
Політична географія пояснює давньогрецьку нездатність до міцного єднання здебільшого природними умовами Еллади, де невеличкі долини перерізаються горами, що перешкоджають політичним та економічним зв'язкам.
Зауважимо, що словосполучення "місто-держава" давньогрецькою звучить як "поліс", звідки й походить поширений нині термін "політика".
Але про це — пізніше. Тепер лише зауважимо, що розміри полісів були невеликими. За найкращих часів навіть Афіни мали не більш як 35-40 тисяч жителів. (До речі міста Трипільської цивілізації, що стала колискою української державності, мали приблизно таку ж чисельність населення і систему соціальної організації).
Невисока населеність полісів не сприяла формуванню бюрократії та регулярної армії, а це, зрештою, спричинювало політичну нестабільність і постійні зміни політичних форм.
У сучасному розумінні поліс є політично організованим суспільством, і це поняття, безперечно, є ширшим за поняття держави.
Життя людини в полісі жорстко регламентувалося правом або звичаєм, і в цьому контексті поліс був тоталітарним відносно особистості.
Аналізуючи політичне життя Еллади, слід також зазначити, що антична цивілізація була заснована на рабстві, яке давало змогу заможним громадянам віддаватись роздумам про життя-буття, політику чи мистецтво.
Пік розвитку давньогрецької цивілізації припадає на VI-V ст. до н. е., коли афінська демократія перемогла у війні з Перською імперією.
Але минуло не більш як 50 років, і Греція знов поринула у внутрішні війни. Поступово занепадали Афіни — оплот демократії, яка не змогла виробити дієвих механізмів контролю за діяльністю влади. Чого варте, скажімо, жеребкування під час розподілу урядових посад або роздача грошей бідним, що породжувало безвідповідальність і утриманство!
Крах політичної системи Еллади мав і позитивні аспекти. Цей масштабний експеримент дав надзвичайно цінний емпіричний матеріал для політичного аналізу, який здійснили грецькі мислителі, насамперед Платон і Арістотель.
Отже, ознайомимося з політико-філософськими системами цих мислителів докладніше.
1 2 3