МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ВІЙСЬКОВО-ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Історія війн та воєнного мистецтва ( у т.ч. Історія Українського війська)»

на тему:

«Війни країн Європи в другій половині ХІХ століття»

Виконавець:

Курсант 2 курсу 1 групи

Почтарук Максим Павлович

Харків – 2021

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1. Кримська війна 1853–1856 ….……………………………………….4

Розділ 2. А́встро-іта́ло-францу́зька війна́ 1859 ………………………………..8

Розділ 3. Франко-прусська війна 1870 – 1871 ..……………………………….13

Розділ 4. Друга англо-бурська війна 1899 – 1902……………………………...19

Висновок……………………………………………………………………….23

Список використаних джерел…………………………………………………24

ВСТУП

Друга половина XIX століття характеризується розвитком індустріального суспільства у провідних країнах світу. Формування світової системи господарювання на основі експансії європейського капіталу нерідко здійснювалося насильницькими методами.

Дослідження війн цього періоду є важливим ключиком до розуміння усієї ситуації в цілому. Навіть сьогодні є моменти, які викликають дискусії між науковцями, що й актуалізує дану тематику.

Метою курсової роботи є дослідження основних війн за участю Європейських держав другої половини ХІХ, їх причини, розвиток подій, особливості та наслідки.

Стан досліджуваної теми. Журавльова І. К., Самохвалова О. Ю, Новицький В. Ф, Кульчицький С. В. та багато інших вчених присвятили свої праці як дослідженню окремих війн, так і ситуації, що склалася в цілому.

Об’єкт курсової роботи – війни другої половини ХІХ за участю держав Європи.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

Розділ 1. КРИМСЬКА ВІЙНА 1853 – 1856 РР.

Кримська війна, або як її ще називають – Східна, точилася між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського Королівства. Приводом до цієї війни стали суперечки між Росією та її противниками в боротьбі за переважний вплив на Балканах і на Близькому Сході.

Ця війна була не лише воєнним конфліктом між двома імперіями – Росією та Туреччиною, в якому на боці однієї із сторін вперше виступили інші впливові держави, а стала прологом світової війни. Фактично у ній, із врахуванням сучасних незалежних держав, у різних проявах – війська, матеріальні ресурси, дипломатичні зусилля тощо – брали участь понад 20 країн [1].

Бойові дії фактично першою розпочала Російська імперія. У червні 1853 рокі Петербург офіційно розірвав дипломатичні відносини з Османською імперією. За наказом Миколи І 82-тисячний російський корпус під командою генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853 року форсував річку Прут і захопив Молдовське князівство та Волощину — васальні князівства Османської імперії.

Російське вторгнення не могло лишитись поза увагою таких європейських країн як Велика Британія, Французька імперія, Королівство Прусія та Австрійська імперія. Щоб вирішити як реагувати на загарбнцькі дії з боку Російської імперії, представники цих країн зібралися у Відні і прийняли Віденську ноту.

Відповідно до неї Османська та Російська імперії повинні були піти на компроміс, а саме: перша - дотримуватися всіх попередніх угод щодо православного населення, а друга - вивести війська з території Османської імперії.

Восени 1853 року Султан Османської імперії висунув вимогу до Петра І про ввідвід його військ, останній відмовився. За таких обставин Стамбул оголосив Петербургу війну [2].

На початку війни фортуна більше схилялась до Російської імперії. Через деякий час після оголошення війни збройні сили Російської імперїі почали наступ на Балканах та кавказі, а Чорноморський флот об’явився біля берегів Туреччини. Особливо значимою подією став розгром російським Чорноморським флотом під керівництвом адмірала Павла Нахімова турецької ескадри 18 листопада 1853 р. у Синопській битві. Це була одна з найвизначніших перемог флоту Російської імперії й остання битва в історії вітрильного флоту.

Синопська перемога означала, що Росія невдовзі зможе захопити Константинополь, а отже, Босфор і Дарданелли. А відтак її кораблі прямо опинилися б у Середземному морі. Це радикально змінювало баланс сил у Європі, усталений після Віденського конгресу 1815 року та потрясінь 1848-го. Франція висунула вимогу про негайне повернення російських військ додому. У відповідь 9 лютого 1854 року Микола І розірвав дипломатичні відносини із Парижем та Лондоном [1].

Зачатки формування Антиросійської коаліції крилися ще до початку війни. Британія, яка носила титул наймогутнішої морської країни теж до нього входила. Порівняно з англійськими паровими, кораблі Російської імперії були старого зразка – вітрильні, а відповідно, менш потужні.

Висадка французьких, англійських і турецьких військ почалась під Євпаторією 2 вересня 1854 року. Технічно відсталий російський флот не міг перешкодити цій операції. Всі військові судна були зосереджені в Севастополі й пізніше затоплені на вході в бухту. Російська армія, яка перебувала в районі міста, не змогла скинути союзний десант у море. Англійці та французи спокійно висадилися, вивантажили зброю, коней і продовольство й почали марш углиб півострова [5].

Між російською армією та її супротивниками відбулося кілька битв.

Зокрема, битва на Альмі 20 вересня 1854 р. довела що, такий бойовий порядок як шикування піхоти у батальйонні колони вже втратив свою актуальність. Вишикувана таким чином піхота є зручною мішенню для противника, оскільки не може діяти у зоні щільного вогню нарізної зброї противника.

Відповідно, в цій битві англо-французькі війська, які мали на озброєнні нарізні гвинтівки, легко завдали поразки російським військам. Їх колони розсипалися і солдати намагалися просуватися до позицій противника новим бойовим порядком – стрілецьким цепом [3].

Також відбулися битви у жовтні під Балаклавою, а у листопаді під Інкерманом. І усі ці бої закінчилися відступом росіян.

Одним з основних завдань, які ставили перед собою опоненти Російської імперії - знищення російського флоту й порту, отож союзне командування зосередило увагу на захопленні Севастополя.

5 жовтня 1854 року місто й порт були взяті в облогу. Взяття Севастополя стало кульмінацією Східної війни. Навколо міста були збудовані французькі та англійські батареї, які обстрілювали ворога.

Внаслідок одного з бомбардувань частина укріплень була зруйнована, і союзні війська пішли на штурм. Фінальний бій відбувся на Малаховому кургані в Севастополі. Обидві сторони зазнали великих утрат. Через руйнацію укріплень російське командування прийняло рішення здати місто.

Головний ініціатор війни – імператор Ніколай І – помер 18 лютого 1855 року, ще до втрати Севастополя. На троні його замінив більш обачний та обережний Алєксандр ІІ. Почались мирні переговори, наслідком яких стало укладення 18 березня 1856 року в Парижі мирного договору. За цим документом захоплений союзниками Севастополь повертався в Російську імперію в обмін на турецьку фортецю Карс на Кавказі, яку царська армія захопила 16 листопада 1855-го [4].

Східна війна, попри величезні людські втрати, справила неабиякий ефект на розвиток медицини й науково-технічний прогрес. Саме після неї почали масово будувати пароплави, залізниці, створювати телеграфний зв’язок тощо.

Розділ 2. А́встро-іта́ло-францу́зька війна́ 1859

Австро-італо-французька, або, Друга війна за незалежність Італії тривала в період 29 квіт. 1859 р. – 11 лип. 1859 р. Опонентами в цій війні були з одного боку Франція і Сардинія, з іншого – Австрійська імперія. Для Італії ця війна була національно-визвольною. Франція у цій війні прагнула розширити свій вплив в Італії і витіснити з Апеннінського півострова австрійців.

Як стверджують джерела, причиною розгортання бойових дій стало те, що імператор Франції Наполеон ІІІ хотів розширити свої володіння в Італії та витіснити звідти австрійців. На противагу їй, Австрія та Франція прагнули не допустити об’єднання Італії.

Наполеон ІІІ зумів залучити на свою сторону в цій війні сардінського короля Віктора Еммануїла II. Сардинія в той час була найсильнішою італійською державою. З Сардинією прагнули з'єднатися майже всі італійські держави, але цього не дозволяла Австрія.

Це вдалося Наполеону ІІІ завдяки тому, що він погодився спільно виступити з Віктором Еммануїлом проти австрійців. Натомість імператор Франції просив приєднання до Франції частини сардінського королівства - Савойї і Ніцци. Проте, Наполеон ІІІ вів ще й свою гру, при цьому посилення Сардинії не входило в його плани. Однак, король Сардинії цього не запідозрив і відразу ж, після пропозиції Франції укласти союз, погодився. 20 липня 1858 в Пломб'єр був укладений союз між Віктором Еммануїлом і Наполеоном III, який тримався в суворій таємниці [6].

Великим державам ж було цілковито зрозуміло, що війна між Францією та Австрією була неминучою. Отож, Перший великий бій відбувся 20 травня 1859 при Монтебелло.

Розглянемо його більш детально. У ньому брали участь 15 000 австрійців під командуванням генерала Стадіону. З боку франко-сардинській коаліції брало участь 8000 французів під командуванням генерала Форе [7].

В першій половині дня Форе отримав звістку про наближення ворога та вирішив підкріпити свої передові частини двома батальйонами воїів та двома гарматами. Ближче другої години дня він вивів свої війська до річки Фоссегацо і рішучим наступом проти лівого флангу австрійців відкинув їх на схід. Підрозділи австрійців, що відступали, на певний час затримались в Генестрелло, а близько четвертої години дня наблизились до Монтебелло.

Австрійський командувач Стадіон, віддав наказ утримувати Монтебелло, тим більше що це була досить таки вигідна позиція з георафічної та топографічної сторони. Австрійські бригади під командуванням Браума вчасно не встигли прийти на підтримку бригаді Шавгоче в Генестрелло. Проте він зайняв позицію біля Монтебелло. Це значною мірою допомогло Шавгоче здійснити відступ на Кастеджио [7].

Незважаючи на те, що позиція при Монтебелло представляла великі вигоди для австрійців, Форе знову вирішив їх атакувати, знову спрямувавши свій удар на їх лівий фланг. Склавши ранці у Генестрелло, головні сили його рушили проти південної околиці Монтебелло. У самому селищі австрійці чинили запеклий опір; із взяттям тут останніх австрійських редюітов - кладовища і церкви близько 19 годин. Стадіон віддав наказ відступати в Кастеджо [8].

Опівночі австрійці почали подальше відступ до Вакаріце і лише близько 6 години ранку їм вдалося знову повернутися на лівий берег річки По. Війська Форе були настільки втомлені, що про переслідування не думали. Командир Першого французького корпусу, прибувши ввечері в Монтебелло і ознайомившись зі станом військ, не знайшов можливим залишати їх довше тут і наказав Форе негайно повернутися назад до Вогера.

Досягнуті австрійцями результати розвідки зовсім не відповідали витраченим ними зусиллям: дійсних сил противника вони не дізналися, так як проти них було розгорнуто не більше однієї дивізії; відступивши ж за річку По, вони навіть не знали, чи залишилися на колишній позиції ворожі війська, що билися напередодні; їх розвідкою було лише з'ясовано, що досить значний французький загін знаходиться близько Вогера [8].

26 травня відбулася Варезская битва. Італійськими військами командував знаменитий італійський революціонер Джузеппе Гарібальді. У ній 4000 австрійців не могли зломити опір 3000 сардинців.

Ще однією великою битвою цієї війни була битва при Палестро, яка відбулась 30 травня. Перемогу в ній отримали війська франко-сардінської армії [6].

4 червня 1859 біля села Маджента відбулась ще одна велика битва цієї війни. між франко-Сардинського військами і головною австрійською армією, якою командував фельдмаршал-лейтенант Ференц Дьюлаі. При французьких військах знаходився сам імператор Наполеон III.

2-й армійський корпус французького генерала Макмагона за підтримки генерала Реньо переправився через річку Тічино, атакував австрійські позиції і після запеклого бою в 7 з половиною годин вечора, опанував Маджента. Дьюлаі до ранку наступного дня зміг зібрати понад 100 тис. солдатів і перейти в наступ, але під впливом передували невдач і дізнавшись про втрату Маджента, що становила найважливіший пункт його позиції, він вирішив відступити. Французи тільки з настанням темряви дізналися результати бою і лише на другий день, коли побачили відступ противника, могли визнати себе переможцями [9].

Остання та найбільш масштабна битва цієї війни відбулась 24 червня. Битва при Сольферіно «залучила» майже чверть мільйона солдатів.

З самого ранку авангард I французького корпусу, яким командував маршал Бараге д’Ільє, розпочав бый з військами V армійського корпусу на чолі з фельдмаршалом Філіппом Штадіоном.

Трошки пізніше I корпус під командуванням маршала Мак-Магона зіткнувся з австро-угорськими частинами поблизу Медоле. В штаб Мак-Магона прибув Наполеон III, особисто спостерігаючи за битвою.

Кількіна перевага була на боці австрійців. Три австрійські корпуси (I, V і VII) були чисельнішими за французькі війська і займали зручні позиції на пагорбах біля Сольферіно та Кавріано. Австрійці змогли утримувати свої позиції протягом всього дня, відбиваючи французькі атаки.

Тоді Наполеон III застосував імператорську гвардію. Підвечір австрійців було розбито [10].

Особливістю цієї збройної сутички є те, що її пов’язують з появою Товариства Червоного Хреста. За переказами, саме цю битву побачив швейцарець Анрі Дюнан. Після того як війська відійшли на свої позиції, на полі залишились без допомоги тисячі поранених.

Дюнан був приголомшений побаченим і звернувся за допомогою до місцевих жителів - сотні життів було врятовано. У 1862 році Анрі Дюнан видає свою знамениту книгу "Спогади про Сольферіно”, яка справила велике враження на європейську громадськість і прискорила створення міжнародної спільноти Червоного Хреста[11].

Отже, результати цієї війни були наступні: 11 липня було підписано мир між Францією і Австрією.

Запропонував укласти цей ми сам Наполеон ІІІ, оскільки значно посилилася Сардинія, до того ж Тоскана, Парма і Модена ось-ось повинні були об'єднатися в одну державу з Сардинією. Наполеону ІІІ це Було вкрай невигідно.

Розділ 3. Франко-прусська війна 1870 – 1871 рр.

У 1870-1871 роки — період Франко-прусської війни — зіткнулися політичні погляди Наполеона III і Вільгельма I. Це збройний конфлікт між французами і союзом Південно- і Північно-німецьких держав та Пруссії.

Приводом до війни слугував конфлікт з приводу іспанського престолу.

Франція піддалася на провокацію Бісмарка ( зміна тексту депеші про переговори імператора Німеччини з французами) й оголосила війну Пруссії 19 липня 1870 р. («Емська депеша»).

Кожна зі сторін, вступаючи у війну мала свої плани. Прусія прагнула до повного знищення у результаті бойових дій французької армії, сконцентрованої на кордоні, а потім – узяття Парижа. Франція ж хотіла стрімкого вторгнення в Німеччину з метою перешкодити об’єднанню північнонімецьких армій із південно-німецькими й далі рухатися на Берлін [12].

Варто зазначити про чисельність збройних сил кожної зі сторін. Армія Північно-німецького союзу налічувала 908 тис. осіб, на кордоні було зосереджено 380 тис. осіб. Французька армія налічувала близько 600 тис. осіб, на кордоні було зосереджено 224 тис. осіб [13].

19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії.

Основними битвами у війні, що розглядається, є:

• 4–6 серпня 1870 р. Битви біля Вайсенбурга, Верте і Форбага. Усі три битви завершилися поразкою французів.

• 1 вересня 1870 р. Битва біля Седану. Вирішальна битва, що визначила результати війни. Поразка французів.

• 19 вересня 1870 р. Початок облоги Парижа німецькою армією.

• 28 січня 1871 р. Капітуляція паризького гарнізону за Версальською угодою [14].

Особливо варто звернути увагу на битву при Седані, яка відбулася 1 вересня 1870 року.

Під час відступу до міста Мец французька армія Базена була взята в облогу 1-ю та 2-ю прусськими арміями. Французький імператор на швидку руку та його маршал Мак- Магон нашвидкоруч старались сформувати нову армію. На чолі цих військ він і вирушив на допомогу Оточеному Мецу.

Французькі війська намагались дістатись Меца обхідним лівофланговим маневром у північно-східному напрямку в бік бельгійського кордону з метою уникнення передчасної зустрічі із прусами. ПІсля цього ця шалонська армія повинна була об’єднатися з силами маршала Базена.

Проте цим планам не судилось втілитись в життя, оскільки командування преської армії було досить добре підготовлене в плані тактики, завдяки чому і отримало низку перемог. Відповідно французька армія була виснаженя численними поразками, її фланги залишились відкритими.

Фон Мольтке скористався нагодою, оточив шалонську армію з обох боків і захопив супротивника в "кліщі". Для цього він залишив біля Меца частину з'єднань, а 3-ю та Маазьку армії відрядив в північному напрямку, наздогнавши 30 серпня французькі війська біля Бомон-ан-Аргонн. Після важкого бою шалонська армія втратила 5,000 чоловік та 40 гармат і відійшла до Седану [12].

Після Бомонської поразки Наполеон ІІІ вирішує поки не вступати в збройні сутички, дати час щоб відновити встрачені сили та ресурси. Фон Мольтке прекрасно розумів що самец ей час є найкращим для розгромлення армії противника, отож він мав намір атакувати позиції французів невідкладно.

Комунікації французької армії знаходились в Седані. Це означало, що французькі солдати не зможуть далеко відступити у випадку поразки [14].

Командувач пруською армією розбив звої збройні сили на три частини, оточив супротивника і відрізав йому шлях для відступу.

Обхідний маневр, який здійснили французи в ланому випадку зіграв проти них. В результаті вони самі себе позбавили можливості відходу із зайнятих позицій.

Усі навколишні міста були вже захоплені німцями, тому залишалось два варіанти дій: або закритися за стінами Седану, або, у випадку програшу, перейти бельгійський кордон. Але оскільки Бельгія зберігала нейтралітет, то французькі війська в разі вступу на її територію були б негайно роззброєні [15].

Самі ж активні бойові дії почались з смого ранку 1 вересня, за переказами тоді ще стояв густий туман.

Збройні сили Франції складалися з 202 піхотних батальйони, 80 ескадронів кавалерії та 564 гармати шалонської армії.

Армію Прусії та її союзників становили 222 батальйони піхоти, 186 ескадрони кінноти та 774 гармати.

Французька армія з самого початку зайняла топографічно невигідні позиції, що дозволило пруській артилерії отримати над ними верх без великих зусиль [16].

Наполеон віддав наказ прорвати оточення. Для цієї мети найбільш підходящим виявилось поселення Ла-Монсель. З аналогічних міркувань виходили і прусаки, тому саме туди був направлений прусський XI корпус на чолі з принцом Георгом Саксонським.

У цей час баварська бригада під командуванням генерала Танцю атакували місто Базей на правому фланзі. Однак до цього часу місто вже був зайнятий французькими морськими піхотинцями, і баварці потрапили в засідку і були змушені відступити. Незабаром штурм був відновлений. Пліч-о-пліч з морськими піхотинцями билося і місцеве населення. Саме в цьому місті прусська армія зустріла найбільший опір, бої йшли з величезним завзяттям.

На 10 годину ранку прусські війська вислали підкріплення баварцям, і ініціатива перейшла до рук прусської армії. Однак гарнізон здався тільки, коли закінчилися боєприпаси. Місцевих жителів, захоплених зі зброєю в руках або запідозрених у спротиві, солдати розстрілювали на місці. У загальній складності було вбито близько 68 місцевих жителів [15].

О 6 годин ранку Мак-Магон був поранений, і командування прийняв на себе генерал Дюкро, незабаром передав його генералові Вімпфену. Близько полудня французька армія була повністю оточена.

На лівому фланзі французького війська положення ставало відчайдушним. Французькі солдати були розтягнуті в тонку лінію. Розстрілявши всі патрони, вони кинулися у відчайдушну атаку. Піхоту підтримала кавалерія, намагаючись прорвати ряди прусських солдатів. Атака була зроблена на сильно пересіченій місцевості. Німці відразу зустріли французьких піхотинців і кавалеристів сильним артилерійським вогнем. У якийсь момент здалося, що кавалерія французів змогла прорватися, але прусські кірасири вчасно приспіли до місця подій. Французька кавалерія знову була змушена відступити на північ [16].

О 15 годині дня французи почали загальний відступ до Седану, що супроводжувалося панікою і тиснявою. Вхід в місто представляв собою вузький підвісний міст, на якому відразу ж виникла тиснява. Відступаючих з усіх боків обстрілювали більше 500 німецьких знарядь. Незабаром німці пішли на штурм Гаренского лісу, де ховалося багато французьких солдатів. Через ще 2 години бій було закінчено. Всі французькі солдати, які не встигли сховатися в місті, були вбиті [15].

За стіни міста відступило близько 100 тисяч. Фортифікаційні укріплення міста були добре пристосовані для відбиття атак піхоти, але прусам вдалося підвести свою артилерію досить близько, щоб почати обстріл самого міста. Розпочатий обстріл викликав нову хвилю паніки в французьких лавах, деякі солдати розбивали приклади об бруківку і кидали свою зброю. Після інтенсивного бомбардування над Седаном замайорів білий прапор.

Французам була запропонована беззастережна капітуляція і анексія Пруссією Ельзасу і Лотарингії. Остання умова розглядалося французами як неприйнятне, але загроза відновлення артобстрілу змусила їх все ж таки підписати акт.

Втрати французів були величезні. У самому Седані врятувалося 82 000 французьких солдатів. Усім їм було наказано без єдиного пострілу здатися в полон. У полон потрапив і сам імператор Франції Наполеон III. Прусська армія захопила 558 гармат (з яких 139 кріпаків) і 66 000 гвинтівок, а її втрати склали всього 4% від особового складу [16].

Полонення Наполеона III стало кінцем монархії у Франції та початком встановлення республіки. Але в битві при седані французька армія втратила всіх солдатів, які брали участь у битві, і фактично втратила збройних сил, а наспіх створене французьке ополчення не могло становити загрози для прусських військ. Так що перемога при седані відкрила пруським військам дорогу на Париж [15].

Загалом, особливості франко - пруської війни полягали у тому що під час її проведення остаточно сформувалася тактика стрілецьких цепів та зародилося оперативне мистецтво.

Розділ 4. Друга англо-бурська війна 1899 – 1902

Це була війна Великобританії проти бурських республік - Південно-Африканської республіки ( Республіки Трансвааль) і Помаранчевої Вільної держави ( Помаранчевої Республіки).

На той час Трансвааль і Оранжева республіка не мали постійних армій, крім артилерійських підрозділів. Налічувалося до 47 тис. Військовозобов'язаних, що зберігали зброю вдома. Основною зброєю піхоти були п'ятизарядні німецька гвинтівка Маузера зразка 1895 р калібру 7,9257 мм і застаріла однозарядна англійська гвинтівка Пібоді-Мартіні калібру 11,43 мм (0,45 дюйма).

Чисельність польовий армії точно невідома, в грудні 1899 налічувалося до 28 тис. (за оцінками командування бурів). Артилерія мала 33 польових знаряддя (в тому числі 19 скорострільних), 20 важких знарядь (155-мм і 120-мм), 28 скорострільних 37-мм гармат і 37 кулеметів Максима.

Англійські війська на початку війни налічували 24-28 тис. осіб, а також поступалися бурам якістю стрілецького озброєння і артилерії [17].

Як бачимо, сили сторін були нерівними.

Хоча бури першими відкрили наступальні дії, проте, саме англійці, саботуючи будь-які мирні ініціативи бурського уряду, постійно нарощували свої підрозділи в Капській колонії. Бури завдали превентивного удару в розрахунку на "бліцкриг" до перекидання основних сил англійців на континент.

Війська бурів перейшли кордон 12 жовтня. Загін в 5 тис. Чол. під командуванням Кроне і знімати обложили Мафекинг, де знаходився британський гарнізон з 700 чол. нерегулярних військ з 2 знаряддями і 6 кулеметами. У листопаді Кроне з більшою частиною сил пішов на південь до Кімберлі, залишивши близько 2 тис. Чол для облоги Мафекінга [18].

15 жовтня бури взяли в облогу Кімберлі з британським гарнізоном до 2000 чол., В основному нерегулярних військ. У Кімберлі перебував і колишній прем'єр уряду Капській колонії Сесіль Родс .

У листопаді 1899 для деблокади Кімберлі британське командування направило 1-шу піхотну дивізію під командуванням Метьена (8 батальйонів, 1 кавалерійський полк, всього до 10 тис. осіб, 16 знарядь, 1 бронепоїзд).

23 листопада британські війська вели бій з загоном бурів (2-3 тис. осіб) біля Бельмонту, а 25 листопада - біля Енслінскіх висот. В обох випадках англійці оволоділи позиціями противника, але ціною значних втрат (всього 70 убитих, 436 поранених).

28 листопада Метьєн атакував основні сили бурів (8-9 тис. осіб, які були під командуванням Кроне) біля річки Моддер, після запеклого бою бури відступили. Втрати англійців склали 72 убитими і 396 пораненими.

У грудні Метьєн отримав підкріплення (3-тя Шотландська бригада, кавалерійський полк, кінна батарея і 4 важких знаряддя) і 11 грудня атакував позиції бурів поблизу Магерсфонтейна, але зазнав поразки, втративши близько 1000 осіб [17].

1 листопада війська бурів перетнули кордон Капської колонії, пізніше вони зайняли Наупорт і Стормберг, посиливши свої ряди за рахунок місцевих жителів голландського походження. Британські війська генерала Гатакра (3-3,5 тис. ос., 2 батареї, 2 кулемети) 10 грудня без розвідки атакували позиції бурів (1700-2000 чол., 3 гармати) у битві біля Стормберга і зазнали поразки, втративши більше 90 чол. убитими і пораненими і більше 600 полоненими.

Тривала облога Ледісміта, Кімберлі і Мафекінга скувала основні сили бурів, вони надалі не намагалися вести наступальні дії [19].

У лютому 1900 британські війська перейшли в наступ. 13 березня 1900 вони зайняли столицю Оранжевої Республіки м. Блумфонтейн, 01 червня 1900 — м. Йоганнесбург, за місяць — м. Преторію [17].

Відмовившись від регулярних бойових дій, бури вдалися до партизанської тактики. З метою позбавити бурів переваги на місцевості британські війська спалювали ферми, а їхніх мешканців відправляли до концентраційних таборів. Кількість полонених мешканців бурських республік перевищила 200 тис. осіб — 120 тис. бурів і 80 тис. африканців. У концтаборах від хвороб і неприйнятних умов перебування загинуло понад 26 тис. бурів, зокрема жінок і дітей, а також від 13 до 20 тис. осіб темношкірих африканців (точна кількість не зафіксована) [18].

Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 мирного договору в містечку Ферініхінг під Преторією, за яким бури визнали анексію Трансваалю та Помаранчевої Республіки Англією. Згідно з його положеннями бури визнавали владу британської корони, але натомість уряд оголошував амністію учасникам бойових дій, обіцяло надати бурам в майбутньому самоврядування, давало дозвіл на використання голландської мови в шкільному викладанні і в судах, зобов'язалося відшкодувати збитки, завдані фермерам діями англійських військ.

У восьмій статті договору було обумовлено умова, що питання про надання виборчих прав африканцям в колишніх бурських республіках не підлягав вирішенню до введення в них самоврядування. Ця умова заклало основу для позбавлення в майбутньому африканців права брати участь в управлінні Південної Африкою. Бажаючи зміцнити своє панування, англійці в 1910 створили Південно-Африканський Союз, до складу якого була включена територія колишніх бурських республік [19].

ВИСНОВОК

Ведення війни – це чималий удар по економіці країн, які в неї вступають. А отже, для такого рішучого кроку потрібні вагомі підстави та чітко окреслені цілі. Зазвичай, метою війн є отримання певних територій для сторони, яка нападає, і, відповідно, захистити свої кордони – для сторони що обороняється, або ж просто розподіл поділ територій між двома державами, які на неї претендують (як це було у випадку австро-іта́ло-францу́зької війнаи 1859 року).

Проаналізувавши перебіг подій згаданих у курсовій роботі воєн, можна дійти висновку, що удосконалення озброєння та бойової техніки привели до розширення масштабів війн та, відповідно, способів їх ведення.

Саме у період другої половини ХІХ століття з’явився такий бойовий порядок як стрілецький ціп. Саме у під час франко – прусської війни 1870 – 1871 років зародилося оперативне мистецтво. Доволі жорстокою була англо – бурська війна, в якій, як стверджують найковці вперше у військовій справі був використаний колючий дріт, а також, використовувалася тактика «випаленої землі», людей поміщали в концентраційні табори тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. 
   Кримська війна: 160 років тому // Електронний ресурс, режим доступу: https://tyzhden.ua/History/104251
   
2. 
   Позиція Пруссії в російсько-турецькому конфлікті // Електронний ресурс, режим доступу: https://pidru4niki.com/83248/politologiya/pozitsiya_prussiyi_rosiysko-turetskomu_konflikti#: