Венеційська республіка в добу класичного середньовіччя (кінець ХІ хііі ст.)

1 2

Ім'я файлу: 3 КУРСОВА Венеція 2 (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 05.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
ОРE.docx

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КАФЕДРА АНТИЧНОСТІ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДОМОДЕРНОЇ ДОБИ
Реєстраційний номер:________

Дата реєстрації:_____________

Курсова робота на тему:

ВЕНЕЦІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА В ДОБУ КЛАСИЧНОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (кінець ХІ – ХІІІ ст.)

Студента IІІ курсу

напрям підготовки: 6.014.03. – Середня освіта «Історія»

денної форми навчання

Волкова Гліба Олександровича
Керівник: в.о.зав.каф. доц. Ліхтей І.М.
Національна шкала____________________

Кількість балів_______________________

Оцінка у системі ECTS_________________

Члени комісії:

_______________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_______________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_______________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

Ужгород – 2022 р.
Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….1

Розділ І. Соціально-економічний розвиток Венеції…………………………….3

Розділ ІІ. Політичний устрій республіки св. Марка…………………..……. ...10

Розділ ІІІ. Зовнішня політика Венеції…………………………... ………….....17

Висновок…………………………………………………………………………25

Список використаних джерел та літератури…………………………………..27

ВСТУП

Актуальність теми. Багате підґрунтя політичного та економічного розвитку Венеції є вкрай важливим для дослідження. Велика кількість цікавих тенденції простежується у цьому розвитку. Деякі із них існують і сьогодні,тому осмислення подій які відбувались на початковому етапі розвитку Венеціанської республіки може бути корисним в наш час.

Мета і завдання роботи. Мета – висвітлити причини та перебіг подій під час розвитку Венеційської республіки. У контексті окресленої мети визначаємо такі завдання:

1) проаналізувати особливості соціально-економічного розвитку Венеції.

2) розкрити питання політичного устрою Венеції.

3) простежити розвиток зовнішньої політики Венеції.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є Венеція (Венеційська республіка) в період з ХІ по XIІІ ст. Предметом дослідження є економічні та політичні фактори які впливали на розвиток Венеції в цей період.

Хронологічні та географічні рамки. Події які розглядаються у цій праці хронологічно обмежені VIII – XIII ст. Географічно ці події обмежуються північним сходом Апеннінського півострова (Венеціанська лагуна,місто Венеція), узбережжям Балкан, Середземним морем та його східним узбережжям, Егейським морем.

Методи наукового дослідження. При написанні цьої праці були використані виключно теоретичні методи наукового дослідження, а саме:історичний аналіз, порівняння, аналогія.

Характеристика джерел та історіографія питання. Джерельна база досліджень даного періоду розвитку Венеційської держави (ХІ - ХІІІ ст.) достатньо широка та точна щоб детально розглянути всі зазначені вище питання. В цей період різноманітні законодавчі акти, угоди та інші політичні документи вже активно затверджуються та зберігаються у фізичних примірниках. До того ж більшість із них збереглась до наших днів.

Важливою проблемою в контексті міжнародних відносин Венеції є її участь у четвертому хрестовому поході. Цікавими джерелами які висвітлюють участь Венеції у четвертому хрестовому поході є праці: Робер де Кларі “Завоевание Константинополя”¹ та Вілардуен де Жоффруа “Завоевание Константинополя”². В них дуже детально описана як участь Венеції у цьому поході так і участь інших держав.

Опис соціально-економічного розвитку спирається на працю Соколова Н. П. “Образование Венецианской колониальной империи”.³ Перевагою цієї праці є не тільки досить виважені думки автора, але й цілісна та послідовна розповідь про про процес утворення Венеційської колоніальної імперії. Недоліком цієї праці, на мою думку, є не дуже зручна структура.

Заслуговує на увагу опис політичного устрою Венеційської республіки, підготовлений сучасним дослідником А.Ю.Юсуповим⁴. Його публікація характеризується зручною структурою, детальною та цілісною інформацією.

У своїй історіографічній праці Мартін Гаррет висловлює свою думку неупереджено розглядаючи обидві сторони конфліктів (маються на увазі зіткнення інтересів Венеції та інших держав які оточували її в різні періоди історії) незалежно.⁵

Окремої уваги заслуговує книга Бека Крістіана: “История Венеции”⁶. В цій праці багато точних термінів та дослівно перекладених на російську мову листів та висловлювань відомих історичних постатей того періоду. Ця праця досить ґрунтовна та часто використовувалась при написанні цієї роботи.
Розділ І. Соціально-економічний розвиток Венеції.

Напередодні ХІ ст. Венеція являла собою досить розвинений в економічному відношенні комплекс міст і містечок з центром на островах Ріальто, господарські нитки від якого тяглися дуже далеко в усіх напрямках. Венеційська республіка, була тоді безперечним лідером серед міст-держав, з яким в економічному відношенні навряд чи могло змагатися якесь інше місто в Західній Європі. Коло венеційської торгової мережі було дуже широким: Німеччина, Італія, Балканський півострів, береги Мармурового моря, Малоазійське та Сирійське узбережжя, Єгипет, Туніс, Північна Африка, Сицилія. У всіх цих місцях венеційські купці були постійними гостями, проте їх частка серед купців інших країн все ще була невеликою, візантійські та арабські купці переважали у кількості. Венеційські купці переважали над візантійськими та арабськими на узбережжі Адріатики, за її межами перебували в меншості. Венеційські купці в основному займались посередництвом та перевозили товар із східної Адріатики на захід до Європи.¹ Торгівля була також важливим політичним інструментом яким Венеція постійно користувалась. Значення венеціанської торгівлі, принаймні для близько розташованих міст та держав, було настільки велике, що Венеція могла використовувати торговий бойкот як засіб політичного тиску на непокірних і слабких сусідів, що з успіхом робила і раніше, проте масштаби цього з кожним разом зростали. Такий засіб впливу зазнав і був змушений піти на поступки маркграф Істрії, який спробував порушити деякі торгові привілеї республіки.²

Отримавши в IX столітті фактично незалежність від Візантії, Венеційська республіка продовжила стрімкий економічний та політичний розвиток, закладені на початку існування тенденції протекціонізму відходили на другий план, Венеція почала поширювати мережу своїх торгових зв’язків все далі і далі(Сирія, Палестина, країни на узбережжі Чорного моря). Венеція в середині X столітті становила, звісно номінально, частину Східної імперії. Її торговельні права гарантувалися тут приналежністю її купців до підданих імператора. Великі торговельні зв'язки республіки зі Сходом диктували їй незмінну вірність Константинополю у всіх його конфліктах із західними сусідами. Проте з кінця X століття венеціанських купців не задовольняє становище підданих імперії, вони виходять тоді на шлях використання слабкості імператорів, виборюють закріплення старих і придбання нових привілеїв. У 992 р. “золота булла” імператора Василя II визначала розмір мита у 2 соліди з кожного венеціанського корабля, що входив у грецькі порти, та у 15 солідів з кожного корабля, що виходив із візантійських вод. Ця різниця в митах з ввезення та вивезення визначалася різним складом товарів, що були предметом обміну між Венецією та Візантією, більш громіздких та дешевих на ввезення та дорожчих на вивезення. Візантія водночас із наданням привілеїв, вимагала щоб венеціанські купці не використовували їх для прикриття торгівлі євреїв, амальфітанців, жителів Барі та Ломбардських міст. Ці привілеї стали важливим кроком закріплюючим Венецію на торгових шляхах між сходом і заходом в якості посередника.¹ Пізніше у 1082 р. імператор Олексій І видав нову “золоту буллу” яка на законодавчому рівні звільняла Венеціанців від всіх податків на території імперії (окрім островів Крит і Корфу) а також надавала в користування декілька ремісничих майстерень в Константинополі.²

Для Венеціанців торгівля була не лише методом легкого збагачення але і життєвою необхідністю. Венеція ніколи не могла забезпечити себе продовольством лише власними силами, не вистачало і тих земель які знаходились на материку. Завжди було необхідним значне завезення продовольства з різних ринків, ближніх і далеких, причому потреба ця за десятиліття тільки наростала. Морська торгівля була одним із основних елементів венеційської економіки.

Окремо можна виділити питання торгівлі Венеції із країнами сходу, це були доволі складні відносини, так як Венеція все ще мала суттєву залежність від Візантії. Торгівельні відносини із східними країнами відбувались і декілька століть назад, але чим далі Венеція включалась у торгові зв’язки між сходом і заходом, тим більше зближалась із країнами сходу. Заборона торгувати з мусульманськими країнами дожа П'єтро Кандіано у другій половині X ст. сигналізує про постійні та міцні зв'язки венеціанських купців з мусульманським Сходом. Коли в перші роки свого правління Орсеоло II уклав мирні угоди із різними східними государями, то це не було початком нової ери в цих взаєминах, а скоріше - підбиттям підсумків практичних зв'язків і взаємин, що вже встановилися. На протязі всієї історії цих відносин, Венеційські дожі намагались підтримувати теплі відносини із Візантійськими імператорами і з східними правителями. Ці зв’язки були вкрай важливими для розвитку економіки республіки, а їх масштаби могли бути прирівняні із масштабами торгових зв’язків з західними країнами. Про це свідчать численні повідомлення про аварії торгових кораблів Венеційського флоту з цінним вантажем на шляху із східних країн.¹

Більш жвавий соціально-економічний розвиток республіки Святого Марка розпочався одночасно з початком хрестоносного руху (кінець XI – початок XII ст.). Венеційська правляча еліта розуміла ті вигоди які могла отримати від участі у хрестових походах: нові портові міста, колонії, ринки збиту та купівлі сировини на продаж, раби в кінці-кінців. Були у цього і негативні наслідки, як вже було зазначено вище Венеція активно торгувала із країнами Сходу, а хрестові походи були направлені проти них, тож венеційські купці і мореплавці втрачали немалу частину доходів, яку компенсувала торгівля із хрестоносцями. Отже, Венеція опинилась на передовій, нової хвилі колонізації сходу європейськими країнами. Але не слід забувати що Венеція була не єдиним гравцем на цьому полі, і хоча покровителем Венеції була Візантійська імперія, де вона мала багато торгових привілеїв, конкуренція з боку інших держав та міст (Генуя,Піза, країни західної Європи) була дуже високою яка посилилась із початком хрестоносного руху, кожен шукав собі місце в цьому русі і хотів отримати свій шматок східної землі, або хоча б заробити на допомозі тим хто його отримає.

Основні конкуренти Венеції у східних водах, Генуя і Піза, дещо раніше ніж Венеція, подолали коливання, викликані широкими загарбницькими планами хрестоносців, що ставили хрест на позитивних відносинах зі сходом, їм тут поки що втрачати було нічого, але й вони не дуже поспішали. Пізанські аннали Марангона відносять виступ пізанського флоту на Схід лише до 1099 року. Можливо саме успіхи Генуї та Пізи стали вирішальними у прийнятті цього складного рішення. Венеція включилась самою останньою, розрив у часі був незначним, тому це в незначній мірі вплинуло на результат, знову слід згадати торгові привілеї якими володіла республіка, щоправда незабаром їх отримали і інші держави міста, наприклад Піза: У 1111 р. Олексій Комнін надає Пізі ряд привілеїв та квартал у Константинополі, розбиваючи виняткове право венеціанських купців торгувати з Візантійською імперією. А в 1118 р. імператор і зовсім відмовляється підтвердити привілеї, отримані венеціанцями у 1082 р. Таким чином, венеціанські купці вперше стикаються у східної частини Середземного моря з конкурентами - пізанцями, що вийшли на міжнародну торгову арену завдяки хрестовим походам.¹

Конкуренція між Венецією та Генуєю існувала і на іншому торгівельному напрямку. Коли Венеція у ХІІ-ХІІІ ст. почала поширювати зону торгових зв’язків її купці відразу звернули увагу на багаті торгівельні шляхи причорномор’я, тим паче що Генуя контролювала ціле портове місто на узбережжі Кримського півострова (Кафа). Цей торговий напрямок був досить важливим для Візантія яка його контролювала, тому Венеційським купцям було не складно проникнути на Кримське узбережжя. Цей процес безпосередньо контролювала купецька знать Венеції.¹

Повернемося з торгових шляхів до “метрополії”, де з початку XII ст. консолідується і зростає феодальне землеволодіння. Територіальна експансія Венеції полегшувала поступальний перебіг цього процесу. Дарування дожів монастирям і церквам тривали, купівлі та феодалізація збільшували земельні володіння знаті. Зростаюча кількість земель не встигала за паралельно зростаючою потребою продовольства. Диспропорція між попитом та пропозицією ставала все більш відчутною, і проблема харчування численного міського населення була вже у XII ст. однією з перших турбот венеціанського уряду. Вищі магістрати республіки під час вступу на посаду давали клятву дбати про вирішення продовольчого питання. Виникає складна система регулювання хлібної торгівлі, всіляко заохочується завезення і категорично забороняється вивіз хліба з Венеції.²

Як і раніше однією із ключових статей експорту була сіль, її виробництво значно збільшилось. Видобуток солі відбувався в районах: Дорсудуро, Мурано, Торчелло, Бурано та особливо в Кіоджо та Палестріни. Питання організації торгівлі сіллю, яка вже давно була предметом експорту, ставало не менш важливим, ніж проблема постачання продовольства на Ріальто. Саліни (багаті сіллю землі) дають вірний дохід і тому охоче скуповуються знаттю, рента салін служить предметом дарування та заповіту. Наприкінці Х ст. у Венеції з’явились перші склодуви, а у ХІІІ ст. вони вже створили власну гільдію. Мануфактури де виробляли скло знаходились на острові Мурано.³

З минулих століть збереглись тенденції розвитку ремесел, на момент XII ст. було поширене шовкове та скляне виробництво; вироблення хутра та переробка шкіри.

Із розвитком торгівлі, купецька знать набирала сили і по трохи витісняла великих землевласників, в XII ст. вони розділяли владу фактично порівну. Землевласники ведуть торгові операції, купці купують землі. Вони стали єдиною соціальною спільното з єдиними інтересами (Нобілі). Вони становлять верхню, привілейовану групу «громадян». Нижче за нобілів, «народ», «популяри». Це насамперед основна маса населення, яка організовувалась в цехи. У руках цієї соціальної групи зосереджується виробництво та обслуговування морської торгівлі. Були також іноземці (habitatores), деякі з них поступово ставали громадянами, особливо ті які володіли важливими професіями. Майже всі селяни були особисто вільними, а раби як правило виконували роль прислуги.¹

Як вже було відзначено, із початком хрестоносного руху швидко розвивалась торгівля, і хоч зв’язки із деякими східними країнами були тимчасово перервані, після появи хрестоносних держав, Венеція почала активно з ними налагоджувати політичні та торгівельні зв’язки. Про це свідчить договір укладений у 1124 р. між Венецією та Єрусалимським королівством згідно з яким Венеціанцям надавались численні і дуже щедрі торгівельні привілеї: “Венеціанці не повинні платити будь-якого мита, встановленого за звичаєм або на якійсь іншій основі, ні приїжджаючи, ні перебуваючи в одному місці, ні продаючи, купуючи або від'їжджаючи, крім того випадку, коли вони перевозять на своїх суднах прочан; тоді вони, безперечно, повинні сплачувати, згідно з королівським звичаєм, третю частину самому королю”.²

Узагальнюючи викладений матеріал, можемо зробити такі висновки. Тенденції розвитку Венеції як потужної торгової імперії які збереглися с минулих століть ще більше укорінились. Велика мережа венеціанських торгових пунктів, торгових «дворів», торгових кварталів окремих міст покрила у XI - XII ст. все узбережжя східного Середземномор'я. Запас розвитку гарантував його ще на століття вперед, особливо після того як Венеція за допомогою хрестоносців захопить Константинополь, про що більш детально буде сказано у третьому розділі. Але всередині республіки все було не так добре, торгівельні успіхи як магніт притягували людей до центру Венеції, що в свою чергу породжувало масу соціальних проблем, головною з яких на мою думку була проблема з продовольством, величезна торгова імперія не могла себе прокормити. Загалом соціально-економічний розвиток характеризувався певною підготовкою до переходу від феодалізму до капіталізму, землевласників і залежних селян ставало все менше, а торгівля процвітала.

Розділ ІІ. Політичний устрій республіки св. Марка.

Як і у випадку з соціально-економічним становищем, підґрунтя політичного устрою було сформоване у VII-VIII ст. в період церковного розколу у Візантії. Саме у VIII ст. першим дожем було обрано Орсеоло із Єраклеї, який започаткував цю виборну посаду. Ще раніше, коли Венеція являла собою декілька поселень на болотах, зародились демократичні тенденції розвитку як політичного устрою так і всієї держави в цілому. Венеція виділялась з поміж класичних європейських імперій та королівств. Саме у розглядуваний період XI – XIII ст. Венеція закріплює свою політичну міць, яка не могла існувати без чітко налагоджених органів управління державою, які до того-ж були прогресивними у зрівнянні із іншими середньовічними державами. Це була справжня республіка.

Декілька століть після появи поселень на островах Ріальто діяв єдиний орган політичного управління, так звана рада представників яка збиралась на острові Торчелло. Після появи на островах представників церкви які тікали від чергового набігу варварів, їх влада стала ширитись разом із вірою. Фактична відсутність світської влади дала яка існувала після розвалу Римської імперії, і зберігалась у Венеції до VIII ст. сприяла розвитку церковної влади. Проте у тому ж столітті стався церковний розкол у Візантії під час якого як вже було згадано вище з’явився перший Дож що посилило позиції світської влади. У X ст. за владу у Венеції боролось немало світських родів, найвпливовіші із них: Орсеоло, Партечако та Кандіано.

Розвиток світської влади також стимулював Венеційський народ, який своїм протестом в скрутні часи задавав “правильний курс розвитку” для влади. Коли у 959 р. дожем став Кандіано IV, він розпочав посилювати феодальну політику, що вкрай не сподобалось венеціанцям які спалили його разом з його домівкою, пожежа торкнулась і базиліки Святого Марка. Такі акції свідчать про суттєву політичну вагу народних мас у Венеції, проте яка з часом зменшувалась. Після Кандіано до влади прийшов Орсеоло I а за ним у 991 р. Орсеоло ІІ який провів масштабні реформи у державі що не тільки допомогло подолати політичну кризу а і започаткувало справжній розквіт Венеції, який був описаний вище, у I розділі.¹

Проте церква не втрачала своїх позицій, як і в інших середньовічних державах вона займала важливе місце у політичній ієрархії, це фактично була паралельна гілка влади. Простий люд вважав церкву більш надійною ніж світську владу, не дивлячись навіть на церковний розкол що впливав на церковний інститут в Венеції через століття. У рамках григоріанської реформи та внаслідок розколу церкви продовжувалась боротьба за вплив між патріархами Аквілеї та Градо. У 1053 р. папа Лев IX та римський синод визнають співіснування двох патріархій та, відповідно до бажання дожа, права Градо. Однак дож відмовляється визнати верховенство папи над єпископствами лагуни та венеціанською церквою.²

Як вже було сказано вище, Венеція не була типовою середньовічною державою, однією із причин цього було положення Дожа на ієрархічній карті політичного устрою Венеції.

У процесі історичного розвитку Венеційської держави, інститут дожів зазнав істотної еволюції: з фактично монарха, яким дож був у ранньому середньовіччі і особливо в IX-XI ст. він поступово перетворився на фігуру символічну, але позбавлену самостійності в державних рішеннях. Тобто у Венеційській системі управління дож займав важливе проте не центральне місце. Його високе положення було не стільки реальною кульмінацією структури політичних інститутів Республіки св. Марка, скільки її філософською квінтесенцією. Дож не був одноосібним правителем і не мав самостійності у прийнятті політичних рішень. Оформлення всіх елементів політичного акту виборів дожа та перетворення його на шановану традицію зайняло ще чимало часу; цей процес, загалом завершився у XIII ст. У цей час в побуті вже активно використовувалося слово doge або на венеціанський лад doxe. Проводячи порівняння повноважень дожа XIII ст. та його попередників - «дуків», слід зазначити ряд подібностей та відмінностей. До періоду, що розглядається, вже остаточно закріпилася традиція, згідно з якою повноваження дожа здійснювалися довічно. Другою важливою обставиною був вибір дожа з-поміж патрицій. Говорячи про відмінності, необхідно відзначити зміну спектра реальних повноважень дожа. Якщо дука періоду раннього Середньовіччя був повноцінним і дієздатним військовим командиром, який мав широку самостійність при прийнятті рішень, то з часом ця автономність була значно скорочена.¹

Як вже було згадано, майже із самого початку існування поселень у венеційській лагуні там з’явився керуючий орган, так звана “рада представників”. Пізніше, ще коли Візантія мала значний вплив на Венецію, там діяв загальний збір жителів (Аренго) він мав як правило дорадчі функції при намісництві імператора Візантії. З появою у Венеції певних свобод цей орган не втратив свого значення а навпаки еволюціонував у так звану “велику раду”. Вона вирішувала весь спектр державних питань, від торгівлі та продовольчих питань, до виборів дожа. Велика рада була одним із символів Венеціанської республіки, уособленням принципу патриціанського правління та органом управління із найбільшою кількістю учасників. Щоправда функція вирішення великого спектру задач з часом стала помітним мінусом, звісно розподіл ролей між органами влади був більш прогресивною структурою ніж одна велика рада, тому з часом у Венеції стали з’являтись нові вузько направлені за своєю функцією органи влади.

Як вже відзначалось вище купці почали переважати над землевласниками і поступово об’єднавшись утворили клас знаті з спільними інтересами, саме ці люди стали основою “Ради старійшин” (заснованого у 1143 р.), ще одного державного органу де майже не було простолюдинів, на практиці це означало суттєве зменшення владних повноважень загальних народних зборів тобто великої ради (від 1143 р. вона мала лише повноваження обирати дожа та затверджувати рішення Ради старійшин). Навіть у Великій раді частка знаті з часом росла і до XIII ст. звичайних громадян у ній майже не залишилось.¹

У 1172 р. з’явилась так звана “Мала рада” або “Рада дожа”. Це були збори невеликої групи знаті (6 чоловік), вони слідкували за рішеннями які приймає Дож, звісно в якійсь мірі це обмежувало його владу. Головою малої ради був не Дож, а окремо визначена особа яка могла зміняти дожа у випадку його відсутності або при іншій потребі.

Пізніше цей орган трансформується у так звану “Найсвітлішу Синьйорію”. Через утворення Малої ради і внаслідок значної різниці в числі учасників, Рада старійшин стала іменуватися Великою радою. Незабаром за нею була закріплена функція вибору дожа яка до цього належала народним зборам роль яких була зведена до формального схвалення законів прийнятих Радою Старійшин. Внаслідок цього Велика рада, яка походила з народних зборів, у певний момент виявилася його фактичним антиподом, більш практичним органом влади, якому в результаті і віддали перевагу.

Закріплення форм нової Великої ради відбувалося протягом X III ст. У 1207 році, при дожі П'єтро Зіані, кількість членів Великої ради була визначена 35 членами. Вибори їх, раніше здійснювані народними зборами, були довірено спеціальній колегії з трьох осіб, яка крім цього проводила вибори інших магістратів, будучи обраною, у свою чергу, із трьох виборних округів.²

Для такого складного політичного організму була потрібна водночас проста і дієва система виборів, адже всіх чиновників, які були учасниками згаданих вище органів влади (а це тільки основні), потрібно було обрати. Колегія виборців у Велику раду складалась із чотирьох чоловік пізніше їх стало шість. З часом ускладнювалась і сама система: самі виборці обіймали посаду один рік, потім їх змінювали члени інших колегій, таким чином вони перемішувались і змінювали один одного на постах в різних виборчих колегіях. Проте було декілька незмінних виборців які збирались тільки в особливих випадках. Зростання кількості учасників Великої ради спричинило плутанину в їх обранні: часто виникала ситуація, за якої обиралася надмірна кількість радників.

Наприкінці XII ст. була заснована так звана “Кварантія”, колегія із 40 чиновників які обирали дожа і займались найважливішими юридичними питаннями. У 1229 році найважливіші чиновники Венеційської республіки були об’єднані у Раду запрошених (Consiglio dei Rogati), це був аналог класичного Сенату. Безпосередня причина його створення була необхідність оперативного прийняття рішень з питань зовнішньої політики, яка і стала його первісною спеціалізацією. Згодом компетенції Сенату було розширено. Принцип відбору радників відображає сама його назва: у засіданнях брали участь ті, хто був запрошений дожем. Засідання проходили під керівництвом самого дожа, а також Найсвітлішої Синьйорії, щорічно обираються для цього Великою радою. Фактично Рада запрошених була продовженням Великої ради, яка мала всі ті ж повноваження і авторитет проте скликалась тільки для вирішення найважливіших, як вже згадувалось, дипломатичних питань. Всі найважливіші рішення цей і вище згадані органи приймали спільно.

Як вже було згадано основу світської влади складали багато знатних родів і з часом влада дожа обмежувалась. А у ΧΙΙ - ΧІІІ ст. активними діями знаті була зроблена непомітна і дуже важлива реформа: реальні влада над державою перейшла від дожа до представницьких органів влади. З одного боку, така реформа могла призвести до концентрації влади у руках якогось одного знатного роду, тобто до синьйорії. З іншого боку, всі знатні сім'ї опинилися по відношенню до влади в рівних умовах, що гарантувало оперативність відгуку на будь-яке зловживання, а отже, служило надійною гарантією політичної стабільності.

До XIII ст. Венеція остаточно стала олігархічною республікою - державою, в якій право зайняття адміністративної посади було тісно пов'язане з належністю до одного із знатних родів.¹

Заснування вже згаданого вище Венеційського органу правління, так званої Кварантії було одним із елементів реформ які проводились у ХІІ – ХІІІ століттях. Спочатку Кварантія являла собою колегію з 40 чиновників, що обирались (через систему виборів) для того щоб обрати дожа. Після вибору дожа Кварантія продовжувала своє існування як складова частина Сенату, що займалася в основному питаннями в сферах судочинства та економіки. Подальша еволюція адміністративних інститутів Венеціанської республіки позбавила Кварантію більшої частини її виконавчих функцій та перетворила її на орган юридичного та фінансового контролю. Кварантія щорічно займалась складанням проектів державного бюджету, які потім розглядались і затверджувались Великою радою, а також здійснювалося керівництво сферою судочинства. Крім того, Кварантія керувала монетним двором. Члени Кварантії обирались Великою порадою терміном на один рік.²

Ще одним важливим органом, проте більше соціальним ніж політичним була колегія Прокураторів. Цей чин був впроваджений спеціально для нагляду за процесом будівництва базиліки святого Марка у ІХ ст. Тоді прокуратор був один, з часом їх кількість почала рости як і у випадку із іншими політичними органами республіки, а право назначати прокураторів перейшло від дожа до Великої ради. У сферу діяльності прокураторів входили різні питання суспільного характеру, такі як: нагляд за утриманням сиріт, нагляд за діяльністю організацій милосердя та допомоги населенню в різних регіонах Венеції. Повага з боку народу та залежність від влади ставили прокураторів на саму вершину венеційської владної структури. Місцем засідань колегії прокураторів стали бічні зали палацу на площі святого Марка, що також підкреслювало їхню значимість у суспільстві. Посада прокуратора розглядалася як важливий етап державної кар'єри.¹

Узагальнюючи викладений матеріал, можна зробити такі висновки. Протягом ХІ – ХІІІ ст. державне управління Венеційської республіки суттєво еволюціонувало: від примітивних народних зборів і володарювання церкви вона перейшла до прогресивної олігархії, яка сама себе стримувала від переходу до синьйорії. Цьому зарадили не тільки талановиті чиновники але і дуже бережне ставлення до традицій. Проте Венеційський політичний устрій не був ідеальним, вивчаючи питання Венеції може скластись враження що це було унікальне державне утворення яке випередило свій час, хоча насправді вона хоч і вирізнялась на тлі інших середньовічних держав, нічого концептуального нового не привносила, це так званий Венеційський міф.

Розділ ІІІ. Зовнішня політика Венеції.

Зовнішня політика Венеції була тісно пов’язана із Візантійською імперією, досить сказати що до кінця ХІ століття Венеція знаходилась під її протекторатом. Серйозний вплив на Венецію також мали і Візантійські церковні інституції. Хоч Венеція намагалась послабити цей вплив, остаточно він зник тільки після того як вона за допомого хрестоносців фактично знищила Візантію, більш детально про це нижче.

До кінця ХІ ст. зовнішньополітичне становище Венеції було відносно стабільним, Венеція іноді допомагала Візантії у боротьбі із Арабами та Норманами, які активно ширили свій вплив на узбережжі та островах Середземного моря а також в малій азії. Разом із владою східних країн ширився і їх торгівельний вплив, який і до того був досить потужним. Венеція яка почала претендувати на торгівельне володарювання зайняла бік західних країн у назріваючих хрестових походах. Позиція Західних країн по відношенню до Візантії була неоднозначною, з одного боку це була християнська держава яка своїм проханням до папи римського у 1094 р. фактично ініціювала хрестоносні рухи, а з іншого сильно ослаблена постійними війнами східна країна, проте ця неодіозна позиція проявиться ближче до четвертого хрестового походу, і Венеція буде брати в цих процесах безпосередню участь.¹

Основними мотивом до початку хрестових походів була релігійна неприязнь, проте існували і інші мотиви які проявились пізніше після першого хрестового походу. Морські міста – держави такі як Генуя та Піза мали за основну мету поширення своїх колоніальних та торгових мереж, Венеція ж мала здебільшого комерційні мотиви. Західні країни такі як Англія, Франкська держава та Священна римська імперія які представляли основну сухопутну складову хрестоносних сил були скеровані бажанням поширити свій політичний вплив на сході.

Венеція не мала потужної сухопутної армії, що ускладнювало її участь у хрестових походах, проте вона мала великий військовий та торгівельний флот, який широко застосовувався під час першого хрестового походу. Як вже згадувалось у першому розділі Венеція не стала відразу брати участь у хрестоносному русі, проте після того як в нього активно включились Генуя та Піза, Венеція теж почала діяти активно. У 1099 р. венеціанський флот під командуванням дожа Віталє Мік'єля відпливає до Зари, а потім прямує до Родосу, де стикається з кораблями пізанців. Родос був своєрідним перевалочним пунктом для хрестоносців, звідки вони рушали далі схід, на той момент Родос був під владою Візантії. Вперше зустрівшись у морі, венеційський та пізанський флоти вступили в бій, венеційці вийшли із битви переможцями, захопивши безліч полонених; їх незабаром відпустили під обіцянку відмовитися від торгівлі у східній частині Середземномор'я (пізанці обіцянки не дотримали).

З початку ХІІ ст. відносини між Венецією та ослабленою Візантією починають погіршуватись, і в цей же період Венеція починає вести активну зовнішню політику, направлену на поширення свого політичного впливу у Середземному морі. Надані Венеції, Візантією, торгові привілеї перестають бути привілеями тому як були надані також і генуезьким та пізанським купцям, які були основними конкурентами венеційських купців. Пізніше, у 1119 р. Імператор Іоанн ІІ відмовився надавати їх Венеції, яка відповіла спорядженням у 1122 р. військової експедиції. Венеція захопила Корфу, пограбувала Лесбос, Самос та Родос, розбила у 1123 р. Єгипетський флот. У 1124 р. ця експедиція перетворилась на окремий Венеційський хрестовий похід (на Тиру). Результатом цієї вдалої акції стало повернення у 1126 р. торгових привілеїв з боку Візантійської імперії та навіть їх розширення. До того ж Венеція отримала торгові привілеї у Єрусалимського королівства.¹

Зовнішньополітичні колізії також відбувались і на заході, а точніше на адріатичному узбережжі Балкан. Угорський король Кальман поширював свою владу в Далмації і у 1105 р. він вийшов на адріатичне узбережжя та захопив Зару, а в 1108 році взяв Трогір. Незабаром у 1114 р. Кальман помер і Венеція вирішила повернути ці стратегічно важливі далматинські міста та розпочинає активні дії. У 1115–16 pр. вона відвойовує Зару та Шибеник, де вона зберігаючи місцеві інститути, ставить їх під контроль венеційських «графів». У 1125 р. Венеція змушена знову розпочати військові дії проти угорського короля Іштвана II. В результаті Венеція відвойовує Спліт і Трогір, перетворюючи північ Адріатики у «Венеційську затоку». Венеційський дож удостоюється титулу “Володар всієї Істрії”.

Ослабленій Візантії була необхідна військова та економічна допомога венеціанців, тому, незважаючи на серйозні проблеми, що виникали між венеціанськими купцями та Візантійцями, вона йде на значні поступки венеціанцям. Навесні 1148 р. венеційський дож По Лані разом із своїм флотом відправився на допомого Візантії проте він важко захворів і був вимушений повернути назад до Венеції де і помер.¹ Імператор відразу видав новий указ який розширив територію венеціанської колонії вздовж берега бухти Золотий Ріг а також під час активних дій венеціанці захопили острів Корфу. Тепер венеційські купці можуть безперешкодно торгувати з Родосом, Кіпром та островами Егейського моря.

Венеція стала фактично домінувати в Адріатиці, як економічно так і політично, тому невеликі міста на узбережжі самовільно переходять під її покровительство. У 1141 р. місто Фано, розташоване на західному узбережжі Адріатики, звертається до Венеції з проханням про покровительство. Венеція визнає мешканців міста своїми союзниками та підданими, і вони набувають статусу громадян Венеції.²

В середині ХІІ ст. Венеція вступає в конфлікт із сусідньою Падуєю, яка хоче повернути річку Брент, що може порушити водний баланс на узбережжі. У цьому локальному конфлікті Венеція легко перемагає, хоча для цього венеціанцям довелося залучити армію найманців адже Венеція майже не брала участь у сухопутних конфліктах і її армія не була надто чисельною та підготовленою.

У другій половині ХІІ ст. Відносини Венеції із Візантією починають стрімко погіршуватись, стара імперія намагалась зберегти свій формальний статус а амбіційна Венеція була у самому розквіті сил і була налаштована рішуче. Проте цей період був складним також і для Венеції, з півночі з’явилась нова загроза, мир який існував із 1134 р. (підписання договору із Священною римською імперією) зруйнувала Священна римська імперія яка розпочала експансію на півночі Італії. Фрідріх Барбароса жадав відновлення та посилення своєї імперії протиставляючи себе папству. Венеція як і завжди до останнього намагалась утримати нейтралітет у цьому конфлікті, хоч зруйнувати саме місто Фрідріх не міг, проте Венеційські території на континенті були під загрозою а її армія не була надто потужною щоб дати бій війську Священної римської імперії. У 1155 р. Венеція знову отримує підтвердження своїх торгових привілеїв. А у 1159 р. вона виступає на боці папи Олександра III проти антипапи Віктора IV, підтримуваного Фрідріхом.

Венеція надає прилисток кардиналам та прелатам, які зберегли вірність папі Олександру. Звісно Фрідріх Барбароса негативно сприйняв цей жест, і коли у 1162 р. його війська захопили Мілан, Феррару, Падую та Верону, вони напали і на Венецію намагаючись відрізати її від материку. У 1167 р. Венеція утворила так звану Ломбардську лігу, це був військовий союз міст північної Італії направлений проти Фрідріха. У тому ж році Венеція направляє велику фінансову допомогу Ломбардській лізі, для цих пожертвувань залучили великі фінансові резерви найбагатших людей республіки, серед яких були і декілька майбутніх дожів.

Конфлікт із Візантією також зазнав ескалації: У 1171 р. імператор Мануїл наказує вигнати з Візантії всіх венеціанців та конфіскувати їх майно та кораблі. Причиною таких різких арти венеційських акцій стало надмірне зловживання своїми торговими привілеями з боку венеційських купців. У відповідь на такий хоч і справедливий проте недоречний удар, Венеційський дож організує морську каральну експедицію і сам стає на чолі; проте через епідемію та інші труднощі, він був вимушений повернути назад і не досяг суттєвих військових успіхів. Венеційський народ негативно сприйняв таку зовнішню політику дожа і після його повернення до республіки у травні того ж року він був вбитий звичайним громадянином. Візантійський імператор Мануїл розумів що наступний удар Венеції може бути більш вдалим і скоріш за все фатальним, бере курс на покращення відносин із Венецією відпустивши всіх ув’язнених ним венеціанців. Його наступники зберегли цей курс незмінним, у 1187 р. Візантія підписала договір із Венецією згідно з яким флот Венеції буде задіяний у разі нападу на Візантію для її захисту, цей договір підкреслював морське домінування Венеції. У 1198 р. імператор Олексій ІІІ підписав золоту буллу, згідно з якою венеційським купцям були повернуті їх привілеї які в цей раз були закріплені законом. Також венеційський дож був звільнений від титулу протосеваста, що додатково закріпило незалежність Венеції від Візантійської імперії.¹

Конфлікт між Венецією та Священною римською імперією також поступово вичерпав себе і закінчився миром. Після битви при Леньяно у 1176 р., де міське ополчення здобуло блискучу перемогу над військами Фрідріха Барбароси, Венеція виступила посередником у розпочатих переговорах між Фрідріхом та Папою римським. В результаті переговорів Фрідріх визнав зверхність папи Олександра та присягнув йому на вірність, пишна церемонія відбувалась безпосередньо на території Венеції у базиліці Святого Марка.² За підтримку папи та допомогу Ломбардській лізі Венеція отримала багато привілеїв як торгових так і політичних. Папа наділив патріарха Градо, повною владою над всіма общинами венеційської лагуни, Істрії та Далмації.

Участь Венеції у третьому хрестовому поході була мінімальна тому варто перейти до кульмінації відносин між Венецією і Візантією та кульмінації зовнішньополітичної активності Венеції у розглядуваний період (ХІ-ХІІІ ст.) яка відбулась на початку ХІІІ ст. під час четвертого хрестового походу. Початковий план хрестоносців полягав у тому, щоб рушити хрестоносне ополчення до Єгипту, а вже звідти, зруйнувавши головну цитадель мусульманського світу повести військо на Єрусалим.¹ Як і завжди перш за все Венецію цікавили грошові прибутки та торгові привілеї, додавши до цього тісні торгівельні зв’язки Венеції та Єгипту стає зрозуміло що такий план не міг влаштувати венеціанців. Скоріш за все підступна роль Венеції у цьому поході не була заздалегідь спланована, а являла собою блискавичну імпровізацію Венеційської верхівки та дожа Енріко Дондоло.

Участь Венеції у поході розпочалась так: Французьке хрестоносне військо шукало транспорт який міг переправити рицарів через Середземне море, і у 1201 р. Венеція погодилась за 85 тисяч марок надати кораблі для хрестоносців, а також свій військовий флот за половину всього завойованого на суші та морі. Венеційський флот у поході очолив сам дож Дондоло не дивлячись на свій похилий вік. Коли дож оголосив про загальний збір потрібно було обрати половину із 10 тисяч жителів Венеції які б відправились у похід, цікавим був процес жеребкування: “Нарешті, почали тягнути жереб ось у такий спосіб: на кожних двох чоловіків виготовлялися дві кульки з воску, потім до одного прикріплювався шматочок пергаменту; і двоє ставали перед священиком та віддавали їх йому; І священик осяяв їх хресним знаменням і віддавав кожному з двох по кульці, і той, хто отримував кульку зі шматочком пергаменту, повинен був вирушати на корабель. Так вони поділилися.”²

Хрестоносці не зуміли вчасно зібрати потрібну суму, і мали лише 50 тисяч марок. Венеційський дож передбачив такий розвиток подій і запропонував хрестоносцям змінити маршрут походу щоб захопити втрачену венеційську колонію, місто Зара. Виступаючи перед народом з цього приводу, дож сказав наступне: “Сеньйори, ці люди не можуть більше платити; а те, що вони вже заплатили, ми все це заробили через угоду, яку вони не в змозі виконати. Однак наше право не буде визнано всюди, і ми, і наша держава накликали б на себе потужний осуд. Будемо вимагати у них угоди. Король Угорщини забрав у нас Задар у Славонії, який є одним із найукріпленіших міст на світі. При всій нашій могутності, він ніколи не зможе бути завойований нами без допомоги цих людей. Запропонуємо їм, щоб вони нам допомогли його завоювати, і ми надамо їм відстрочку для сплати тридцяти чотирьох тисяч марок срібла, які вони нам винні, допоки Бог дозволить нам заробити їх разом, нам і їм”.¹

У 1202 році флот відплив із Венеції, роль венеціанців у цьому поході стала вирішальною, тому що вони мали багатий досвід мореплавства а також добре знали землі Візантії. Після захоплення і розграбування Зари, Папа римський відлучив хрестоносців та Венецію від церкви так як Зара була християнським містом. Під час зимування в Зарі хрестоносці вирішили ще більше відхилитись від початкового маршруту і піти на Константинополь для того щоб заволодіти там владою, Дондоло підтримав їх рішення так як захоплення Константинополя несло очевидні преференції. Венеційський флот дійшов до Константинополя влітку 1203 р. За допомогою чисельної та якісної переваги а також правильної тактики венеційські та хрестоносні війська легко зламали оборону найманців яких наняла Візантія. Після того як хрестоносці увійшли в місто Олексій ІІІ покинув його. Ставленик хрестоносців Олексій ІV дуже швидко перестав задовольняти і венеціанців і хрестоносців тому пізніше його вбили і вирішили захопити не тільки Константинополь а всю імперію, місто знову взяли штурмом після чого розграбували та влаштували різанину. Близько 40% награбованого у Константинополі отримала Венеція, проте це був лише маленький клаптик того що вона отримала.

Венеція досягла неабияких успіхів, вона зберегла відносини із Єгиптом, отримала (хоч і за додаткову плату в тисячу марок) стратегічно важливий острів Крит, який дозволяв контролювати все Егейське море та являв собою дуже зручний перевалочний пункт на шляху торгівлі із східними країнами, також важливі посади у Константинополі посіли саме венеціанці.² До кінця ХІІІ ст. у зовнішньополітичному житті Венеції панувала відносна стабільність.

Узагальнюючи викладений матеріал, можемо зробити такі висновки. Венеція після багатьох століть політики протекціонізму розпочала діяти рішуче і досягла неабияких успіхів у період ХІІ-ХІІІ століть. Тепер це не просто потужне місто-держава а справжня моська імперія із імперськими амбіціями та можливостями. Звісно що її активні дії мали і негативні наслідки, наприклад поширення влади Турків зі сходу.

1 2

скачати