Реферат
На тему:
“В Країні Сонячних Зайчиків”- літературна казка, що вивела В. Нестайка у перші ряди дитячих письменників
Студентки першого курсу ДО-11Б
Капелюх Аліни
Саме літературна казка вивела В. Нестайка у перші ряди дитячих письменників. В. Неділько, зокрема, вказує, що вже першою казкою «В Країні Сонячних Зайчиків» В. Нестайко заявив про себе як про «письменника самобутнього, з оригінальною манерою письма, з умінням творити казкові образи й ситуації, спираючись на традиції літературної казки, але не йдучи в їх річищі, шукаючи нових обширів у казковій фантастиці, сміливо вводячи в казку гумор» На сьогодні письменник написав низку чудових казкових повістей для наймолодших, витворивши національні в суті, впізнавані та неповторні світи Сонячних зайчиків і Лісової школи, подарувавши юному читачеві чарівних, неймовірно справжніх і сучасних Колька Колючку та Косю Вуханя, Грайлика й Терентія, Веселесика й Журавлика та ще низку породжених українською міфопоетичною та ментальною суттю персонажів, котрі вільно почуваються в ряду найвідоміших світових дитячих казкових героїв.
Сам В. Нестайко зізнається, що казка живе з ним упродовж життя ще з далекого дитинства: «Пам’ятаю, як колись із моїм двоюрідним братом Толею (його вже нема на цьому світі) малювали королів, принців, принцес і, звичайно ж, темних чаклунів. Адже без злих сил жодна казка не обходиться. Потім вирізали ці фігурки, гралися ними, а вже тоді «сочіняли» свої перші казки»
Трилогію «В Країні Сонячних Зайчиків» В. Нестайко писав упродовж сорока років. Початок їй поклала однойменна повість-казка, що вийшла з друку 1959 р. і засвідчила прихід в українську літературу для дітей обдарованого сучасного казкаря. Книжка, що відразу полюбилася читачам, була добре сприйнята критикою, хоча В. Малець і закидав авторові, що той занадто розтягнув експозицію твору та «замість правильних понять пропонує дітям вигадку, котра не має під собою ніякого ґрунту» . Нині подібні зауваження звучать дивно, бо нікому не спадає на думку відібрати у дітей Распе, Носова чи Роулінг на тій підставі, що вони «спотворюють» реальність. Саме з цих позицій відстоюють твір Ю. Ярмиш і О. Гарачковська , переконуючи, що віра у казку не зашкодила ще жодній дитині, а лише стимулює й розвиває її уяву та креативне мислення. Натомість В. Костюченко наголошує, що саме з цієї книжки починається Нестайко-гуморист, і альфою й омегою його творчості стала сформульована в ній сентенція «сміх — найкращі ліки від усіх хвороб»
У трилогії письменник витворив неповторний часово-просторовий континуум, в якому гармонійно поєдналися міфо-поетичний простір українства та обшир індивідуального досвіду автора. Як доводить О. Гарачковська, у казках Нестайка сюжетний хронотип підпорядковується морально-етичним принципам і визначає основну канву розповіді. А конкретика місця (це завжди певна місцина: Ластовинія, Рудоград, Лісовий масив тощо) та часу (для трилогії це 60-80 роки ХХ ст.) розкриває «соціально-історичний хронотоп і національний український колорит» оповіді. Також дослідниця відзначає наявність у трилогії іронії та натяків, зрозумілих лише дорослим, і те, що диво присутнє лише в безпосередньому «нині» героїв, тоді як їхнє майбутнє завжди «не чарівне». Таким чином реалізується достовірність письма та віра у здійсненність казки .
Власне, у трилогії в захоплюючій простій формі розповідається про одвічну боротьбу добра та зла, світла і пітьми в світі та людській душі. Це протистояння виявляється у знайомих із дитинства, але ніким раніше художньо не конкретизованих образах сонячних зайчиків і Морока.
В. Нестайко вигадав низку казкових країн, центральне місце серед яких посідає Країна Сонячних Зайчиків — казковий ідеал процвітаючої демократії: серед сонячних зайчиків немає «ні начальників, ні підлеглих. Усі вони були рівноправні між собою». Формально це — дивовижний квітник, де одночасно квітнуть усі квіти світу. Переплітаючись, вони утворюють хатки та інші присадибні споруди. Письменник із неймовірною вигадливістю докладно та дотепно описує садибу та щоденні клопоти родини дядечка Яся, пригощання запахами, відпочинок на квіткових ложах, околиці та найважливіші споруди. Згодом виявляється, що саме з цієї країни, де зберігається світло добра і знань, приходять кращі вчителі й сюди ж вони повертаються на щорічні курси.
Країна Місячних Зайчиків описана значно скупіше. Це також квітник, але з нічних квітів, розташований на захмарній вершині гори Селенги. Центральна споруда — Срібний Палац Несподіваних Радощів, бо саме їх місячні зайці вважають «найбільшою радістю з усіх» і намагаються приносити її дітям, підказуючи дорослим у снах потрібні добрі ідеї.
Особливе місце у розповіді відведено квітам. Автор не лише перераховує чимало їх видів, а й створює своєрідні вставні легенди про улюблену квітку сонячних зайчиків кульбабку, царя сонячних квітів соняха та сон-траву. Згодом з’являються подібні оповіді про «недобрі» омелу та «вовчі ягоди», художньо обігруються назви та властивості матіоли, ломи-каменя, дурману.
Країни Сонячних і Місячних Зайчиків розуміються як чарівні не лише щодо буденного світу читача, а й щодо інших вигаданих країн трилогії (Ластовинії, Хуліганії тощо). Адже вони — джерело світла і дива, до якого можуть доторкнутися лише обрані. Водночас, саме ці країни визначають долю всіх інших. Так, завдяки сонячним зайчикам звільнилася Ластовинія, у чиїх обрисах проступає чіткий український колорит: чепурненькі біленькі хати, квітучі сади, де родить «все, що є на світі» тощо. Руді веснянкуваті ластовини — «тихі, мирні та працьовиті» люди, переконані, що «найкраща, найкрасивіша і найдобріша людина тоді, коли вона весело й радісно сміється», а найбільше щастя — «дарувати людям сміх, радість». Тому цирк — центральне місце столиці Ластовинії Рудограда, а її жителі залюбки працюють клоунами в усіх цирках світу.
Світлим краям протистоять різноманітні темні. Так, Хуліганія славиться ненавистю до дітей (жителі регочуть лише від дитячих страждань), бо втрачаючи молоді покоління, всяка країна втрачає надію на майбутнє, а хуліганці люблять підкорювати інших. Так само шаржовано виглядає «дурне й темне» плем’я хмаровиків-громовиків, чиї очільники — товстопузий тріскучий Цар Грім і худа нервова Цариця Блискавиця, постійно сваряться. Натомість, заснована Мороком Зландія нагадує кооператив «Три погибелі» з «Пригод у Гарбузянах», з тією різницею, що саме тут опиняється ніде конкретно не локалізована у першій книжці трилогії Печера «Тридцять три нещастя» з усіма хворобами світу, а також погребня з прихованими в ній палатами Морока та підземна крамниця «Чарівниця». Світ Зландії значно модерновіший за своїх попередників: вража сила, що її населяє, має не лише суто казкові атрибути (як-от, сік рослини-дорослини), а й реактивну ступу, мітлу на транзисторах, чарівні крила, кошмарлю тощо. Власне, це вже звичайний людський світ, тільки спотворений Мороком. Саме тому достатньо «замороченим» дітям поглянути на себе у чарівне дзеркало (заглянути собі в душу), як морок спадає і все відновлюється в первісному стані. А ось розташована «у Вражому Лісі за Чорним Озером» країна нічних кошмарів Страхолюндія прямо пов’язана з суто фольклорною традицією. Хоча її очолює цілком літературний персонаж, усі інші запозичені з народної казки. Хіба що хабарники Гургур Петрович і Блисьблись Іванівна нагадують очільників хмаровиків-громовиків із першої книжки трилогії.
Кожна з частин трилогії має власного головного героя, котрий виступає рупором провідних ідей автора. У повісті «В Країні Сонячних Зайчиків» таким є загальний улюбленець, «кмітливий і моторний» дев’ятилітній сирота Веснянка. Письменник знаходить чудовий образ для характеристики героя: хлопчик такий сонячний, «такий рудоголовий, рудовіїй, рудобровий, що рудою біля нього робиться вночі пітьма». Веснянка тісно пов’язаний зі світом природи, він сміливець і життєлюб. Вихованець найстарішого циркового артиста Ластовинії Діда Маноцівника, Веснянка втілює собою неперервність у людях сонячного, безкорисливого, відкритого до світу начала.
Головний герой повісті «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» — четвертокласник Вася Глечик ніби запозичений зі шкільних повістей письменника. Зіткнувшись із неймовірним, хлопчик сміливо йде назустріч пригодам і перемагає там, де зазнає поразки його показний друг Валера. Причина — у внутрішній цілісності та совістливості героя: як і Веснянка, Вася насамперед думає про інших, кмітливий і уважний до оточуючого, він переймається облаштуванням світу, бо відчуває себе його природною складовою. Саме тому на понівеченій галявині та біля забрудненої річки йому соромно за людей як за себе, а поряд із оберненими на «вражу силу» однокласниками боляче за них. Незнайомка стає для героя не наставником, а старшим товаришем, здатним не вести за собою, а йти поруч, підтримуючи та заохочуючи. Саме завдяки їй герой усвідомлює, що «всі дорослі — колишні діти», а отже «лихі, погані люди … беруться з колишніх дітей — ледарів, ябед, хуліганів, егоїстів…».
Героїнею заключної повісті трилогії «В Країні Місячних Зайчиків» стала симпатична дівчинка Ганнуся (Нуся), котра «любить людей і завжди намагається покращити людям настрій». Сміливо вирушивши у казкові світи за сонячним зайчиком Терентієм, дівчинка не так діє сама, як підтримує чин та ініціативу інших: летить до Країни Місячних Зайчиків, безстрашно проходить крізь кошмари та мороки в Страхолюндії, рятується з Цибулькою від Баби Яги тощо. Вона, як і попередні герої, повсякчас думає про спільну справу та потреби інших, тому й оточуючі віддячують дівчинці щирою симпатією та підтримкою. Пригоди вчать Нусю виявляти ініціативу в добрих справах, адже «дарувати комусь радість — це ж і самому радість! І, може, найбільша радість на світі».
Трилогія про сонячних зайчиків завершується закликом автора до читачів: «якщо ти можеш подарувати комусь несподівану радість — даруй не вагаючись!», адже тільки так і можна перетворити буденність на казку, серед мороку відшукати свого сонячного зайчика…
Отже, у казковій і, водночас, зримо-знаній кожному формі автор наближає до дітей сенс найглибших філософських одкровень людства: щастя — бути потрібним, зло може віддячити своїм слугам лише злом, добро і світло в життя приносимо лише ми самі, як і морок і страх.
