Українська греко-католицька церква
— християнська церква, найбільша католицька церква в Україні. Одна із 23-х східних католицьких церков свого права. Перебуває у сопричасті з Папою Римським й Католицькою церквою та зберігає візантійську літургійну традицію.
Практично відразу після приєднання галицьких земель до Габсбурзької монархії імператорка Марія-Терезія у 1774 році видала декрет, яким затвердила нову назву для унійної Церкви – Греко-Католицька Церква, головним чином щоб відрізнити її від Римо-Католицької Церкви. Австрійська влада розуміла, що шануючи українців-русинів, зможе збалансувати польський сепаратизм у регіоні. Для цього необхідно було забезпечити рівні права як для східних, так і для західних католиків (оскільки, незважаючи на те, що уніати були теж католиками, як і латинники, польські римо-католики трактували східних співбратів як нижчу касту). Того ж року Марія-Терезія заснувала у Відні семінарію при храмі св. Варвари для греко-католиків (Барбареум). А імператор Йосиф ІІ головним провідником своїх просвітницьких реформ на території, де проживали русини, визначив греко-католицьке духовенство. Для цього, зокрема, було підвищено соціальний і економічний статус і освітній рівень духовенства. Імператор водночас практично взяв під контроль право призначати єпископів, але у 1855 році між імперією і Римом було укладено конкордат, який забезпечував незалежність церковних справ від імператорської влади, зокрема стосунки єпископату з Римським Престолом.
Після смерті останнього митрополита Феодосія Ростоцького, який під час переслідувань унійної Церкви під владою Російської імперії був переправлений у Петербург, Київська митрополія в єдності з Римом фактично залишилась без затвердженого в Римі митрополита. Тому вже у 1806 році австрійський цісар надіслав у Рим звернення генерального вікарія Львівської єпархії з проханням відновити Галицьку митрополію з правами Київської. Папська булла побачила світ у 1807 році, а у 1808-му митрополитом, у юрисдикцію якого входила і Холмщина, став Антон Ангелович. Наступником Ангеловича став у 1815 році Михайло Левицький, який доклав багато зусиль для підвищення освітнього рівня населення Галичини. Зокрема, було відкрито понад тисячу парафіяльних шкіл. У 1856 році Папа Пій ІХ надав Левицькому титул кардинала.
Національно-культурне відродження в Галичині пов‘язане з діяльністю «Руської трійці» (виникла у 1834 р.). до якої входили о. Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Величезний внесок в освіту місцевого населення зробив Перемишльський єпископ Іван Снігурський.
Після революції 1848 року в середовищі галицьких русинів посилюється національна самосвідомість. Значну участь у цих процесах брало і греко-католицьке духовенство, оскільки було найосвіченішою групою серед населення. Українці-русини не бажали брати участі в визвольних рухах поляків чи угорців, тому австрійська влада толерувала національні організації на кшталт «Головної Руської ради». В цей час у греко-католицькому середовищі доволі впливовою стає і москвофільська партія, члени якої вважали необхідним об‘єднання з Російською імперією. Москвофільська течія отримувала щедру ідеологічну і фінансову підтримку з боку російської влади.
На противагу москвофільському крилу існували організації народовців, які представляли українофільську течію. Народовці, що формувались на основах «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського братства, яке існувало в Києві, прагнули розвивати і поширювати українську культуру, засновували бібліотеки, читальні, театри, організацію «Просвіта». Під їхнім керівництвом діяла «Руська бесіда». Національна ідея народовців, на відміну від москвофілів, полягала в баченні українців як окремої нації та необхідності об‘єднання з братами з великої України. За підтримки наддніпрянців народовці заснували Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, у 1892 році перейменоване у Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
У всіх цих процесах активну участь брало греко-католицьке духовенство. Представники УГКЦ були як у москвофільській течії, так і серед народовців. У церковному контексті москвофільська течія намагалась наблизити обряд УГКЦ якомога ближче до синодальних зразків, очистити обряд від латинських нашарувань.
Через звинувачення в потуранні проросійським тенденціям в середовищі греко-католицького кліру 1882 року змушений був зректися престолу митрополит Йосип Сембратович. Відбулось це після переходу в православ‘я парафії села Гнилички під проводом відомого москвофіла о. Івана Наумовича, який згодом переїхав у Росію.
Після Йосипа Сембратовича греко-католицьку митрополію очолив його брат, Сильвестр Сембратович. За його урядування у 1885 році було виділено Станиславівську єпархію, а також відбулась «Добромильська реформа» василіян під проводом єзуїтів, оскільки в другій половині ХІХ століття Чин св. Василія Великого перебував у вкрай важкому стані. Реформа викликала негативні відгуки в суспільстві, проте дала змогу оживити монастирі, зокрема, їхню видавничу та освітню діяльність.
У 1891 році у Львові відбувся Собор Греко-Католицької Церкви. На ньому зустрілись дві течії - консервативна, яка обстоювала непорушність власних східних традицій Церкви, та реформаторська в особі василіян, які закликали до більшого наближення до Латинської Церкви. Хоч Собор і зберіг одружене священство, в Станиславівську і Перемишльську семінарії почали набирати хлопців, які згодом повинні були ставати неодруженими священиками, за зразками латинського духовенства. Через такі нововведення митрополита Сильвестра Сембратовича, коли він повертався з Рима, на віденському вокзалі українські студенти закидали тухлими яйцями.
Ліквідація УГКЦ у 1946 році
Під час другої окупації Галичини радянськими військами нова влада вже була добре підготовлена і мала чіткий план дій щодо краю і щодо УГКЦ зокрема. 15 березня 1945 року голова ради у справах РПЦ полковник Карпов надіслав Сталінові Інструкцію ліквідації УГКЦ. За планом, необхідно було створити православну єпархію у Львові та організувати в середовищі УГКЦ ініціативну групу щодо приєднання до Православ‘я. Водночас у місцевій пресі розпочалася акція наступу на УГКЦ: 8 квітня в газеті «Вільна Україна» виходить стаття галицького москвофіла Ярослава Галана «З хрестом чи ножем?», у якій лунали звинувачення УГКЦ в співпраці з фашистами. Вже 12 квітня працівники НКВС заарештували всіх греко-католицьких єпископів: Йосифа Сліпого, Миколу Чарнецького, Микиту Будку, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а всіх греко-католицьких семінаристів забрали до лав армії. Єпископів змушували розірвати зв’язки з Римом, а Йосифові Сліпому пропонували Київську православну кафедру. 27 квітня у Львів прибув православний єпископ Макарій Оксіюк (православна єпархія в Галичині була організована головним чином приєднанням до Тернопільської області Шумського і Кременецького районів Волині, де були православні парафії).
Також на початку 1945 року до Львова прибув протоєрей РПЦ Казновецький для підготовки приєднання греко-католиків до РПЦ[7].
У той сам час була сформована Ініціативна група на чолі з священиками Гавриїлом Костельником, Михайлом Мельником і Антонієм Пельвецьким. Діяльність ініціативної групи була скерована на те, щоб переконати греко-католицьке духовенство перейти в Православну Церкву. Отець Гавриїл Костельник перед священиками аргументував це бажанням уберегти Церкву на Галичині як від заборони, так і від русифікації. Водночас від влади він вимагав відносної автономії галицьких парафій та існування семінарії. Задовго до того о. Гавриїл Костельник був відомий як критик певних аспектів діяльності Римського Престолу щодо Східних Церков, зокрема і Католицьких, а також захисник східно-візантійського надбання в Греко-Католицькій Церкві.
Підтримка Ініціативної групи і тиск на те греко-католицьке духовенство, яке не бажало приєднуватись до РПЦ (протягом 1945-1946 рр. в Галичині було арештовано понад 800 священиків УГКЦ) врешті-решт дали результат: частина духовенства під тиском влади погодилась на приєднання. В грудні 1945 року Папа Пій ХІІ звернувся до галичан із закликом бути стійкими у вірі й не здаватися.
У перших числах березня 1946 року в Києво-Печерській лаврі в присутності представників радянської влади два греко-католицьких священики Антоній Пельвецький і Михайло Мельник були таємно висвячені на єпископів Православної Церкви. А з 8 по 10 березня у Львові відбулось зібрання, яке Російська Православна Церква та радянська історіографія називають «Львівським собором».
На зібрання прибули 232 делегати, 216 священиків і 16 мирян. Перед засіданням у готелі «Джордж» о. Гавриїл Костельник видав мандати учасникам, а полковник НКВС Богданов - талони на обід. Зібрання одноголосно висловилось за скасування Берестейської унії і приєднання УГКЦ до Російської Православної Церкви. Тільки після голосування Костельник представив делегатам єпископів Пельвецького і Мельника. 5 квітня делегація за участі Костельника і нових єпископів відбула в Москву на зустріч із Патріархом Алексієм І та головою Ради у справах Православної Церкви полковником НКВС Карповим.
Після подій 8-10 березня УГКЦ фактично опинилася поза законом. Частина духовенства, яка відмовилась перейти в РПЦ (на перехід в кінцевому підсумку погодилось близько 30% священиків) була репресована, полишила службу, втекла на Захід, а частина перейшла на підпільне існування. У зв’язку з цими подіями на Галичині відбулися суспільні протести, їх було придушено.
Перемишльська єпархія, хоч і залишилась поза межами УРСР, також зазнала терору. 21 вересня 1945 року єпископ Йосафат Коциловський був заарештований, але згодом його звільнили. Однак повторно арештували 26 червня 1946 року і переправили під Київ, де він і помер у концтаборі в с. Чапаївці 17 листопада 1947 року. Також було ув’язнено єпископа-помічника Григорія Лакоту, а після операції «Вісла» єпархію було фактично ліквідовано[8].
Головних дійових осіб Львівського зібрання згодом було ліквідовано. Єпископи Мельник і Пельвецький померли за дивних обставин. 20 вересня 1948 року після Літургії в Преображенському храмі м. Львова був застрелений протопресвітер Гавриїл Костельник. Радянська влада намагалась покласти відповідальність за вбивство на українське націоналістичне підпілля, однак докази, подані ріднею Костельника, свідчать про те, що він став жертвою радянських спецслужб (за словами дружини Костельника, вже за мить після пострілів радянські спецслужбовці були в квартирі Костельників з метою обшуку і вилучення документів священика).
Дослідник життя і діяльності о. Гавриїла Костельника о. Олег Гірник зазначає: «Якщо до 1945 року Г. Костельник і виказував якісь «політичні симпатії до православія», то в процесі організації «Львівського псевдособору» його риторика змінюється з точністю до навпаки: до війни Г. Костельник критикував прояви латинізації у Греко-Католицькій Церкві; після переходу під юрисдикцію Московського Патріархату він починає закликати православних засвоїти адміністративну структуру Римської Церкви, запровадити читану Літургію, пообстригати бороди й довге волося, скасувати обрядові «лобзанія» та ряси з широчезними рукавами й узагалі звести до мінімуму всі зовнішні атрибути у священичому одязі, подаючи як зразок одяг католицьких священиків у Європі та Америці[9]». Зміна в поглядах голови Ініціативної групи відбулася великою мірою через недотримання тих умов, які Костельник висував до радянських цивільних та православних партнерів. Вбивство Костельника відбулося невдовзі після того, як він повернувся з Москви, нарікаючи, що Московська Патріархія не виконує умов щодо надання Галицькій митрополії автономного статусу.
