МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УНІВЕРСИТЕТ МИТНОЇ СПРАВИ ТА ФІНАНСІВ
Факультет фінансовий
Кафедра банківської справи та фінансових послуг
КУРСОВА РОБОТА
З ДИСЦИПЛІНИ «ГРОШІ ТА КРЕДИТ »
НА ТЕМУ:
« Теорія грошей Дж.Кейнса__»
ВИКОНАВ: студент гр. ФК-19-4
Абрамова Вероніка Сергіївна
ПЕРЕВІРИВ:
д.е.н., професор кафедри банківської справи
та фінансових послуг
Мещеряков А.А
Дніпро
2020
Теорія грошей Дж.Кейнса
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ ДЖ. КЕЙНСА: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Передумови виникнення теорії грошей ДЖ. Кейнса
Внесок Дж. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей
Сучасна трансформація теорії грошей Дж. Кейнса
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ЗА 2017-2020 РР..
2.1. Сучасний стан банківської системи України за 2017-2019
2.2. Динаміка доходів та витрат банківського сектору України за 2017-2019 рр.
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
3.1. Світовий досвід удосконалення методів стабілізації банківської системи
3.2. Перспективи розвитку банківської системи України
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність дослідження. Сьогодні, в умовах тотальної кризи національної економіки, важливо дослідити основні етапи розвитку та вдосконалення діяльності банківських установ в Україні. Потужна банківська система є однією з найважливіших умов для забезпечення сталого економічного розвитку. Банки є одним із головних джерел інвестування фінансових ресурсів в економіку країни. У сучасній економіці банківська система має величезне значення завдяки зв’язкам з усіма секторами економіки. Найважливіші функції банків, як відомо, полягають у забезпеченні безперебійного грошового обігу капіталу, в фінансуванні підприємств та в постійному обслуговуванні клієнтів, а також створенні сприятливих умов для залучення коштів із метою нагромадження заощаджень у національній економіці. Адже саме стабільність та прозорість функціонування, ефективне управління є запорукою зростання залучених депозитів та привабливості для інвесторів.
Формування та розвиток банківської системи України на сучасному етапі є важливим питанням досліджень. Останні роки в Україні відбулися значні зміни, що пов’язані з проведенням «очищення» ненадійних та корумпованих банків, що посилює увагу науковців до аналізу цього процесу та його наслідків для економіки країни. Питаннями щодо особливостей функціонування та розвитку банківської сфери займалися: Д.О. Гальперіна, О.В. Тарасова, Т.В. Корягіна, А.П. Сімон та В.М. Телятник, І.І. Грубінка, В.О. Ткачук, С.Л. Тігіпко, А.А. Качурин, Н.В. Касьянов, Т.Д. Гірченко, Ю.О. Заруба, І.В. Коломієць та інші.
Мета курсової роботи – це дослідження сучасного стану банківської системи України та визначення подальших тенденцій розвитку.
Для досягнення визначеної мети курсової роботи поставлено наступні завдання:
дослідити передумови виникнення теорії грошей ДЖ. Кейнса;
оцінити внесок Дж. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей;
дослідити сучасні трансформації теорії грошей Дж. Кейнса;
оцінити сучасний стан банківської системи України ;
дослідити динаміку доходів та витрат банківського сектору ;
дослідити світовий досвід стабілізації банківської системи;
визначити перспективи розвитку банківської системи України.
Об’єкт дослідження – сучасний стан банківської системи України.
Предметом дослідження – фінансово-економічні індикатори стабільності та розвитку банківської системи України.
Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел; виконана на
РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ ДЖ. КЕЙНСА: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Передумови виникнення теорії грошей ДЖ. Кейнса
Кейнсіанство - один з провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності. Свою назву він отримав за прізвищем видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) - засновника макроекономічної теорії та принципів державного регулювання ринкової економіки.
Теоретична система Кейнса знаменувала наукову революцію в економічній теорії XX ст., докорінно змінивши траєкторію її попереднього розвитку.
Особливістю докейнсіанської наукової ситуації було панування неокласичного напряму. Ідейно та теоретично він наслідував і розвивав класичну доктрину ринкового лібералізму (laissez faire) з її ідеями стихійної ринкової рівноваги, ринкового саморегулювання та невтручання держави в економіку. Ця доктрина відповідала реаліям господарювання в умовах вільної ринкової конкуренції, які переважали у XIX ст. Але наприкінці XIX — на початку XX ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв'язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний новий науковий напрям — кейнсіанство.
Історичними передумовами генезису кеінсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов'язаних економічних, політичних та теоретико-гносеологічних чинників, які стали поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Найголовнішими з них були такі. Політичним прологом до подальшої ланцюгової реакції економічних та політичних потрясінь та катаклізмів початку XX ст. стала Перша світова війна. Руйнування господарських механізмів мирної доби значною мірою обумовив глибинні суперечності подальшого економічного розвитку, зокрема, входження в смугу кризового розвитку, яка розпочалась післявоєнним розпадом валютної системи, кризою 1920—1921 pоків. Світова війна стала також могутнім фактором нарощування політичної нестабільності, загострення питання про майбутні перспективи капіталізму як суспільної системи.
Безпосереднім економічним приводом до переосмислення класично-неокласичної ліберальної доктрини та розробки проблем макроекономіки стала світова економічна криза 1929—1933 pоках. Її роль в економічній історії XX ст. дійсно була безпрецендентною за своєю масштабністю та багатоплановою за значенням і наслідками. Разом з тим вона становила лише "верхівку айсбергу", ставши закономірним результатом попередньої тривалої глибинної трансформації ринкової системи.
Суть зазначеної ринкової трансформації, що відбувалась в останній третині XIX — першій третині XX ст., полягала у модифікації ринкового механізму, внаслідок чого він дедалі більше втрачав характер вільного ринку, трансформуючись в ринкову модель недосконалої конкуренції. В основі цього процесу лежав комплекс об'єктивних соціально-економічних факторів:
посилення концентрації та централізації виробництва і капіталу;
корпоратизація підприємницького сектору;
монополізація та олігополізація ринкових структур;
виникнення і розвиток фінансового капіталу та фінансової олігархії.
Формування ринкових монополій та олігополій позначилось на модифікації ринкових відносин — становленні механізму недосконалої конкуренції, який супроводжувався відповідними змінами характеру, форм та методів конкурентної боротьби. Монополістичні тенденції вели і до якісних зрушень в системі ринкового ціноутворення: суттєвого зниження її гнучкості, переважання тенденцій стабільності та зростання цін.
Ці процеси суттєво позначились на функціонуванні ринків товарів і послуг, кредитно-інвестиційних ресурсів, праці. Зазначені зміни в нових економічних реаліях першої третини XX ст. обумовили зниження дієвості традиційних стихійних регуляторів ринку: ціни (ринок товарів та послуг), заробітної плати (ринок праці) та процента (ринок капіталів та грошей).
Під впливом монополістичних тенденцій вони поступово втрачали свою природну еластичність, зокрема, здатність до зниження в умовах переважання пропозиції над попитом. Цим ускладнювалося автоматичне урегулювання надвиробництва і безробіття, забезпечення рівноваги заощаджень та інвестицій. В цілому відмова автоматичних ринкових регуляторів блокувала механізм стихійного відновлення економічної рівноваги, що врешті й спричинило світову економічну кризу.
Глибокий довготривалий циклічний спад на межі 20—30-х pp. виявив неспроможність автоматичного ринкового саморегулювання. Цим заперечувались теоретичні основи класично-неокласичної доктрини про стихійну ринкову рівновагу та неможливість загального надвиробництва (закон Сея), повну зайнятість та добровільність безробіття, взаємовідповідність заощаджень та інвестицій.
Під впливом зазначених факторів об'єктивно виникла потреба критичного перегляду неокласичної ортодоксії, нового переосмислення основ функціонування ринку, розробки макроекономічних проблем як самостійної галузі теоретичного аналізу.
Для економічної теорії Велика депресія виявилась каталізатором кризи неокласичних теоретичних уявлень про основи функціонування ринкового господарського механізму. Незаперечні у недалекому минулому постулати неокласичної школи про збалансованість ринку завдяки саморегулюванню попиту та пропозиції не спрацьовували. Також не спрацьовували важелі досягнення повної зайнятості, адекватного рівня заробітної плати, збільшення інвестицій та норми прибутку. Не діяв традиційний неокласичний принцип, згідно з яким економічна система у випадку виходу зі збалансованого стану неодмінно прагне і досягає його відновлення.
Таким чином, в кінці 20-х — на початку 30-х pp. XX ст. виникла криза неокласичного напряму. Якщо на практиці вона проявилася у недієздатності політики природної свободи (laissez faire), свідченням чого стала економічна криза 1929—1933 pp., то в теорії — у неспроможності неокласичної ортодоксії знайти вирішення нових макроекономічних проблем.
Теоретична обмеженість неокласики виявилась у таких головних напрямах. Якщо у дослідженнях неокласиків економіка розглядалася як механічна сума окремих фірм, економічна рівновага — як така, що досягається автоматично шляхом вільного коливання цін, а головною проблемою було вирішення питання пропозиції товарів, то в нових історичних умовах національну економіку необхідно було розглядати вже як єдине ціле, тобто з позицій не мікро-, а макроекономічного аналізу.
Центральною проблемою став сукупний попит, а не пропозиція. Неокласики, як відомо, безробіття трактували як добровільне явище, як індивідуальну справу кожного, хоча на новому етапі розвитку вона стала вимушеною і перетворилася на глобальну проблему, що потребувала вирішення. Життя спростувало традиційне заперечення неокласиками втручання держави в економічне життя, навпаки, вимагаючи розробки і здійснення державного регулювання економіки. Нарешті, не відповідало новим умовам тлумачення неокласиками національного доходу: економічна теорія займається лише знаходженням шляхів оптимізації розподілу та перерозподілу останнього. На порядок денний стало питання забезпечення приросту національного доходу, а відповідно і всіх доходів суспільства.
На противагу неокласиці мала прийти і прийшла нова система поглядів, що більше відповідала новим історичним умовам економічного розвитку капіталізму з урахуванням державного регулювання на макроекономічному рівні.
Новий напрям економічної теорії започаткував видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, чиї теоретичні погляди і програма практичної економічної політики найбільш відповідала назрілим потребам часу. До кінця XX ст. кейнсіанство, невпинно еволюціонуючи, залишається важливим надбанням теоретичного аналізу і практичного регулювання економіки провідних країн світу.
Внесок Дж. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей
У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс відвів важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об'єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу.
Головна новизна, внесена Кейнсом, - виокремлення третього елемента попиту на гроші - попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші. Кейнс вважав норму процента.
Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією пооцента (М2):
М= М1 +М2 = L1(y) + L2 (i), (1.1)
де L1(y) - функція доходу; L2(i) - функція процента.
Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку».
Економічні суб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв'язку між грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню ефективність монетарної політики в стабілізації економіки. Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.
Економічна теорія Кейнса глибоко вплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Це пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з'явилася у розпалі великої економічної депресії 1929-1933 pp., коли традиційна монетарна політика була паралізована і виявилася неспроможною вивести економіку з глибокої кризи.
Рекомендації ж Кейнса давали можливість активно впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як «найвужчі» місця економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи. Коли період «великої депресії» минув (значною мірою завдяки кейнсіанській політиці «дешевих грошей»), погляди економістів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної складової. І в міру зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів.
Дедалі більше дослідників звертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х - на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії.
За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання. Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які істотно обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного монетаризму.
Сучасна трансформація теорії грошей Дж. Кейнса
Сучасний монетаризм − один із найвпливовіших напрямків економічної думки, який від кінця 1970-х - початку 1980-х pp. багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу. Якщо кейнсіанство в середині 1930-х pp. домінувало в системі теоретичних поглядів відносно характеру форм і методів державного регулювання економічних процесів завдяки своїм рецептам, спрямованим на подолання зростаючого безробіття, яке на той час вважалося найгострішою проблемою, то такою проблемою для монетаризму стала хронічна інфляція, маховик якої дедалі більше прискорював оберти.
Ідеї монетаризму як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічно думки зародилися ще в 1920-х pp. Як цілісна система економічних поглядів, монетаризм сформувався в 1960-ті pp. Найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М. Фрідман − професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 р, автор більш як 270 праць.
Вважається, що своїм відродженням монетаризм, як і в цілому неокласичний напрямок економічної думки, зобов'язаний опублікованій 1956 р. книзі «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», яка вийшла під редакцією М. Фрідмана. Важливе значення у становленні монетаризму мала також книга "Історія грошей Сполучених Штатів 1868-1960", написана М. Фрідманом і А. Шварц та видана 1963 р. Публікацією цих книг фактично завершилось формування монетаризму в самостійну течію західної економічної теорії.
Різнобічність монетаризму породжує неоднозначність, що існує в економічній літературі з приводу визначення основного змісту цього напрямку економічної теорії. Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому. Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна "система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів". У підручнику Е. Дме. Долана, К. Д. Кемпбелл і Р. Дж. Кемнбелл зазначено: "монетаризм − школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості".
Один із авторів книги «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» професор Селден пише, що монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: гроші мають значення, іншими словами, зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; центральні байки спроможні контролювати кількість грошей в обігу.
Найбільш суттєвішими положеннями сучасного монетаризму є:
грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки;
грошова сфера повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики;
як послідовні прихильники кількісної теорії монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера:
М∙Y = Р∙Q. (1.2)
Різниця в тому, що І. Фішер робить наголос на впливі грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи на впливі цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципової тотожності їх позицій щодо центрального положення кількісної теорії − про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина РQ − це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так:
М∙V = ВНП, (1.3)
де ВНП - номінальний валовий національний продукт.
Подібною до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких часових інтервалах і змінюється лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V у визначенні впливу M на рівень цін на всіх часових інтервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної кількісної теорії.
Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до зростали платоспроможного попиту, що "тягне" за собою розширення номінального ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВИН, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.
Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом, приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву ''рівняння Фрідмана'':
∆M = ∆Р + ∆y, (1.4)
де ∆M − середньорічний темп приросту маси грошей за тривалий період, %;
∆Р − середньорічний темп очікуваної інфляції, %;
∆y − середньорічний темп приросту номінальною ВНП.
Як видно з визначень, що даються безпосередньо представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є структурна перебудова системи державного регулювання господарських процесів, його форм і методів. У цій перебудові не змінюється кінцева мета економічної політики держави − забезпечити найсприятливіші умови для дії ринкових механізмів. Змінюється лише інструментарій цієї політики. Головним об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин.
В Україні трансформаційні теорії кейнсіанства були відчутними в перехідний період.
Кейнсіанський підхід проявлявся у ставленні до інфляції. Інфляційна загроза явно недооцінювалася. Емісія грошей широко використовувалася для фінансування всіх поточних потреб, які не були передбачені державним бюджетом, та для покриття бюджетного дефіциту.
У руслі кейнсіанського підходу були і конкретні заходи в монетарній політиці - жорстка фіксація валютного курсу в 1993 -1994 рр., переважне використання адміністративно-обмежувальних монетарних інструментів (висока норма обов'язкового резервування та часті її зміни, пряме обмеження кредитної діяльності комерційних банків через установлення кредитних стель, обмеження доступу банків до централізованих кредитних ресурсів тощо).
3 1994 р. в економічній політиці відбулися деякі зміни, особливо в монетарній сфері, а саме:
в загальноекономічній політиці був проголошений курс на макроекономічну стабілізацію, на прискорення ринкових реформ та формування ринкового механізму функціонування економіки;
у фіскально-бюджетній політиці визнавалося за необхідне переорієнтуватися на подолання, бюджетного дефіциту і послаблення дефіцитного фінансування економіки, зменшення податкового тиску й переведення суб'єктів господарювання на засади самофінансування;
у грошово-кредитній політиці було взято курс на подолання гіперінфляції, лібералізацію кредитного та валютного ринків, формування ринку цінних паперів, відмежування емісійного механізму НБУ від бюджетного механізму і скорочення фінансування бюджетного дефіциту за рахунок сеньйоражу.
Усі ці зміни більше відповідали монетаристському підходу, ніж кейнсіанському. Проте подальший розвиток подій показав, що досить послідовно дотримувалося проголошеного курсу лише монетарне керівництво країни, передусім НБУ.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ЗА 2017-2019 РР..
2.1. Сучасний стан банківської системи України за 2017-2019 рр.
В умовах сьогодення банківська система - одним із важливих чинників розвитку ринкової економіки, основою якої складають НБУ та комерційні банки. Добробут кожного клієнта банку залежить від надійності банківської системи. За останні роки відбулось значне скорочення кількості банків.
Отже, необхідно проаналізувати сучасний стан банківської системи чинники, що впливають на її розвиток.
Банківський система України посідає важливу роль у розвитку та функціонуванні економіки. Сучасна банківська система України є дворівневою. Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці, а саме: є емісійним центром, встановлює офіційний курс гривні до інших валют, здійснює банківське регулювання тощо.
Необхідною умовою ефективного функціонування економіки будь-якої країни є ефективний розвиток банківського сектору. Банки є інститутами фінансового ринку, що забезпечують процеси акумуляції і перерозподілу вільних фінансових ресурсів, забезпечуючи рух коштів між усіма економічним суб’єктами та підтримку процесів економічного відтворення [4].
Банківський сектор залишається у хорошому фінансовому стані. Банки високоприбуткові, рентабельність капіталу сектору є рекордною. Цього року відрахування до резервів будуть найнижчими за більш як десятиріччя. Низька вартість кредитного ризику зберігатиметься найближчими роками, адже макроекономічні умови сприятливі, боргове навантаження реального сектору прийнятне, а доходи домогосподарств стрімко зростають.
Проведене у 2019 році стрес-тестування показало, що у системі залишається кілька банків, зокрема два державних, із суттєвими проблемами.
Вони можуть потребувати значних обсягів капіталу за несприятливим макроекономічним сценарієм.
Їхня фінансова стійкість є низькою, фінансові установи вразливі до можливих криз. Державні банки залишаються у фокусі уваги НБУ, оскільки вони є значущими для банківської системи. НБУ очікуєшвидких рішень незалежних наглядових рад, спрямованих на розчищення балансів від непрацюючих кредитів, зміну бізнес-моделей, оптимізацію операційних витрат [2].
Проте в механізмі функціонування кредитної системи величезну роль відіграють комерційні банки. Вони акумулюють основну частку кредитних
ресурсів, надають клієнтам повний комплекс фінансового обслуговування, включаючи видачу позик, прийом депозитів, розрахунки, купівлю-продаж і зберігання цінних паперів, іноземної валюти тощо [2].
Банківська система України протягом 2017–2019 рр. зазнала значних змін. Зміни насамперед зумовлені фінансовою кризою, яка показала нездатність банківської системи подолати несприятливі явища в економіці. Підвищення курсу іноземних валют привело до недовіри людей до банків: вони намагаються якомога швидше забрати свої депозити та оминути можливість взяття кредитів.
Більшість громадян готові тримати свої заощадження вдома, а не розміщувати їх на депозитних та поточних рахунках комерційних банків [7].
Комерційні банки займають унікальну позицію у сфері акумулювання необхідної економічної інформації, часто володіючи відомостями, недоступними для інших економічних суб’єктів. Тому банки здатні відігравати вирішальну роль у процесімобілізації ресурсів, виступаючи у якості інвесторів (а в ряді випадків і гарантів) здійснюваних інноваційних заходів.
З-поміж усіх інститутів фінансового ринку саме комерційні банки мають найбільш потужну ресурсну базу, а отже вони природно та в силу специфіки своєї діяльності зацікавлені у поверненні кредитів і відповідно у здійсненні добросовісної експертної оцінки інноваційних проектів та отриманні ефективних результатів від інвестування коштів у ці проекти. Останнім часом відсутність стабільності у забезпеченні виконання зобов'язань перед вкладниками з боку банків та пропозиції кредитних ресурсів гальмує подолання кризових явищ та піднесення економічного розвитку. Одним з важливих завдань стає моніторинг функціонування банків щодо саме стабільного розвитку.
Фінансова стабільність банківської системи - це міра повноти та якості вирішення завдань, поставлених перед системою, виконання банківською системою своєї місії, що забезпечує досягнення позитивного фінансового результату; спроможності максимально ефективно та з мінімальним ризиком трансформувати, розподіляти та використовувати ресурси задля виконання власних зобов'язань, збереження ефективності діяльності банків в умовах допустимого ризику та нівелювання наслідків кризи [2].
Протягом 2015-2020 рр. спостерігається скорочення кількості працюючих відділень банків в Україні (з 19,2 тис. на 1 січня 2015 року до 8,5 тис. на 1 січня 2019 року) [1]. Кількість діючих структурних підрозділів у банках за 2018 рік скоротилася на 980 – з 9489 до 8509 відділень. З початку 2019 року великі українські банки закрили майже 90 відділень. Найбільше (на 41 відділення) скоротилась мережа державного АТ «Ощадбанк». Ці процеси тривають в Україні вже кілька років поспіль. Наприклад, у 2017 році закрили 980 банківських відділень, 2016 року – 827. Більшість «втрат» місцевих офісів на рахунку того ж АТ «Ощадбанк», а також державного АТ КБ «Приватбанк» (рис.2.1).
1 2 3