Ім'я файлу: Тема 15. Українські землі у складі Російської імперії (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 731кб.
Дата: 22.02.2024
скачати
Розширення: docx
Розмір: 731кб.
Дата: 22.02.2024
скачати
Тема 15. Українські землі у складі Російської імперії
в другій половині XIX ст.
Україна в Кримській війні 1853-1856 рр.
Селянський рух 1855-1860 рр.
Причини: прагнення Росії посилити вплив на Балкани, захопити протоки Босфор і Дарданелли та перетворити Чорне море у закритий внутрішній басейн Російської імперії.
Проти Росії виступили Англія, Франція, Османська імперія й Сардинське королівство
Привід: конфлікт навколо святих місць у Палестині, пов’язаних із життям Ісуса Христа.
У червні 1853 р. російські війська раптово перейшли кордон із Туреччиною і зайняли дунайські князівства.
Упевнившись у підтримці Великобританії і Франції, які не бажали посилення позицій російського царя, турецький султан оголосив війну Росії.
Спочатку хід бойових дій складався сприятливо для Росії.
Російські війська стримували наступ турецьких військ у Закавказзі, натомість самі почали просуватися до Болгарії, взяли в облогу важливу фортецю на Дунаї Сілістра. Турецька чорноморська ескадра була вщент розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Та перемога Росії не входила до плану великих держав.
Австрія і Пруссія зажадали від царя вивести війська з Придунайських князівств. Опинившись у міжнародній ізоляції, Микола І був змушений підкоритися. Втім, в березні 1854 р. Великобританія, Франція і Сардинія оголосили війну Росії. Маючи перевагу на морі, англо-французькі війська спершу вдалися до атак з моря на Одесу, Миколаїв, Севастополь та інші міста.
У квітні 1854 р. ескадра союзників наблизилась до Одеси й почала обстрілювати місто. Під час другої атаки один із англійських фрегатів сів на мілину і його команда мусила здатися в полон. Третя атака в липні також була невдалою.
Активну участь в обороні узбережжя від р. Дунаю до Одеси взяли козаки Дунайського (Усть-Дунайського) війська.
На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились на Кримському п-ві в районі Євпаторії. Після поразки у битві на р. Альта царська армія під проводом князя О. Меншикова відступила на північ, залишивши напризволяще головну військово-морську базу Росії на Чорному морі – Севастополь.
Війна засвідчила величезну військово-технічну перевагу союзників, озброєних новітньою технікою.
За браком залізниць російське командування (на відміну від противника, який використовував пароплави) не могло вчасно постачати армію всім необхідним.
Розпочалася облога Севастополя. Її здійснювала 60-тисячна армія союзників. Гарнізон бази налічував 18 тис. осіб, крім того, до оборони було залучено 20 тис. моряків. Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін.
При такому співвідношенні сил нападникам навряд чи вдалося б здобути головну базу, якби вони не мали переваги в озброєнні та боєприпасах. Застарілі російські гармати не йшли у порівняння з артилерією союзників – скорострільною, далекосяжною і точною. Умовно кажучи, на кожні 10 гарматних пострілів ворога захисники Севастополя могли відповісти тільки одним. Після неодноразових штурмів англо-французьким військам вдалось оволодіти Малаховим курганом, головною опорною точкою в обороні міста.
На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. В обороні міста активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога. Хоробрістю, кмітливістю, а також блискучим умінням застосовувати військову хитрість відзначилися у севастопольській обороні матрос П. Кішка та сестра милосердя Д. Севастопольська. Зразкову медичну службу організував у місті М.Пирогов, який на практиці розробив основоположні принципи вчення про військово-польову хірургію.
Протягом героїчної севастопольської епопеї царський уряд, маючи незліченні людські й матеріальні ресурси, так і не спромігся послати в Крим свіжі війська.
Така кволість пояснювалася військово-технічною і економічною відсталістю кріпосницької імперії, а також постійною загрозою вторгнення через західні кордони Росії. Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів.
Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”.
Приводом до цього став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у “козаки”, відмовляючись виконувати повинності. У лютому 1855 р. в Київській губернії виступи селян поширились на 9 повітів. Уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, дві роти саперів. Відбулися криваві сутички між повсталими і військами, 39 селян було вбито, 63 – поранено. Цей рух отримав назву “Київська козаччина”.
На квітень 1856 р. припадає другий виступ селян – так званий похід “у Таврію за волею”. Після закінчення Кримської війни серед селян розійшлися чутки, що можна переселитися на Кримський півострів, уряд надасть значну допомогу і звільнить від кріпацтва. Влітку 1856 р. біля Перекопу зібралися десятки тисяч селян. Тільки урядовим військам вдалося припинити цей рух.
Але селянські заворушення тривали. Кримська війна виявила економічну, політичну і військово-технічну відсталість Росії. Війна ще більше загострила кризу феодально-кріпосницької системи.
У березні 1856 р. в Парижі було підписано мирний договір на умовах, продиктованих переможцями:
- Росія позбавлялася права мати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі.
- Гирло Дунаю знову переходило під владу Туреччини.
Під час війни, у лютому 1855 р., помер Микола І. Наступником престолу став його син, Олександр ІІ, який мусив стати великим реформатором, адже Росія конче потребувала реформ.
Реформи 1860-70 рр.
Причини проведення реформ:
- криза феодально-кріпосницьких відносин, що призвела до військово - економічного відставання Росії від західних країн;
- поразка Росії у Кримській війні 1853-56 рр.;
- кріпацтво гальмувало темпи розвитку економіки й формування ринкових відносин у с/г та промисловості через нестачу вільної робочої сили;
- посилення селянських повстань і заворушень:
Реформи:
І. Реформа в сільському господарстві: скасування кріпосного права (особистої залежності селян)
19 лютого 1861 р. - Олександр ІІ підписав «Маніфест про скасування кріпацтва»:
Скасовано особисту залежність селянина від поміщика
Селяни дістали особисту свободу:
поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селянина;
селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика;
селяни могли вступати на службу або в навчальні заклади, переходити в інші верстви суспільства (міщан, купців та ін.) Селяни дістали економічні права:
могли самостійно укладати договори і торговельні угоди;
могли вільно займатися промислом чи торгівлею;
мали право придбати рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та одержувати його за законами у спадок.
Земля передавалася селянам за викуп:
20% - поміщику сплачували селяни, решту платила держава;
селяни мали погасити борг державі з відсотками протягом 49 років;
реформа дозволила поміщикам залишити собі близько половини землі, причому кращої, а найгіршу – розподілити між селянами
До укладення викупної угоди селяни мусили відпрацьовувати панщину і сплачувати оброк, маючи статус тимчасовозобов’язаних
Селянська громада несла відповідальність за викупні операції та сплату податків селянами за принципом кругової поруки.
Для кожної губерній було встановлено норми землеволодіння. Якщо селянський наділ перевищував норму, його землю «відрізали» на користь поміщика. В Україні селяни отримали в чорноземних губерніях по 3-5 десятин на душу чоловічої статі, в нечорноземних – 4-7 десятин. Фактично у селян «відрізали» близько половини землі.
На Правобережжі селянські наділи збільшили, а стан тимчасовозобов’язаних узагалі не вводився, щоб позбавити польських поміщиків селянської підтримки на випадок чергового антиросійського повстання
Наслідки реформи:
-
Позитивні наслідки
Негативні наслідки
розвиток капіталістичних відносин;
зберігалися феодальні пережитки;
пожвавилося технічне переоснащення сільськогосподарського виробництва;
викупні платежі: з процентами за державну позичку, подушний податок, поземельний податок;
підвищилася врожайність;
виконували рекрутську повинність;
Поява ринку робочої сили, робоча сила перетворилася в товар;
перебували в залежності від поміщика доти, доки не викуплять у власність землі;
чіткішою стала спеціалізація окремих
районів України (вирощення цукрового буряка на Житомирщині, Чернігівщині; зернові – в Степовій Україні).
поміщицьке землеволодіння; безземелля селян.
ІІ. Реформи адміністративно – політичного управління:
Земська реформа (1864 р.)
У повітах і губерніях обиралися земські управи (земства) – місцеві органи влади, які опікувалися школами, лікарнями, статистикою та ін.
Були загальностановими органами: до їхнього складу входили дворяни, буржуазія, селянство.
Не мали політичних повноважень.
Робота земств сприяла поширенню освіти, наданню медичної допомоги в селах, загальному підвищенню культурного рівня селян.
На Правобережжі земська реформа була встановлена тільки в 1911 р., оскільки влада побоювалася польського визвольного руху.
Реформа міського самоврядування (1870 р. )
У містах обиралися міські думи й управи, що опікувалися комунальними проблемами (шляхами, освітленням, соціальними питаннями).
Фінансова реформа (1860-1864 рр.)
Управління грошовими ресурсами зосереджено в руках міністерства фінансів.
Створення незалежних від губернатора контрольних палат, які щомісяця контролювали видатки всіх губернських установ.
Створення Державного банку, який мав переважне право на кредитування торговельних і промислових підприємств.
Скасування відкупної системи податків.
Установлення акцизних зборів, що здійснювалися державними установами.
Із 1862 р. у пресі публікуються дані про прибутки й видатки держави.
Судова реформа (1864 р.)
Запроваджено безстановий суд, незалежний від владних органів.
Судові засідання стали публічними (могли бути присутні представники преси, публіка).
Судочинство було побудоване на змагальній основі між адвокатом і прокурором.
Уведено суд присяжних.
Дрібні справи розглядав мировий суддя, який обирався земством або міською думою.
Установлено кілька судових інстанцій: мировий, окружний суди, судова палата;
для особливо важливих справ існував Верховний кримінальний суд.
Військова реформа (1862-1874 рр.)
Замість рекрутських наборів запроваджено загальну військову повинність чоловіків, які не належали до дворянського стану, з 20 років.
Служба скорочувалася з 25 до 6-7 років; особи, що мали освіту, служили менше.
Заборонено тілесні покарання.
Держава була поділена на 15 військових округів, в Україні були розташовані Харківський, Одеський, Київський округи.
Армія переозброювалася за новітніми технологіями, створено паровий військовий флот.
Освітня реформа (1864 р.)
Уведено єдину систему початкової освіти.
Створено мережу чоловічих і жіночих класичних гімназій (давали можливість вступити до університету) та реальних училищ (давали можливість вступити до вищої технічної школи), до яких міг вступити будь- хто платоспроможний.
Відновлено автономію університетів.
Стала можливою вища освіта жіноцтва на приватних жіночих курсах.
Видавалися підручники, популярна література.
1865 р. – відкрито Новоросійський університет в Одесі.
Реформа цензури (1865 р.)
Введення попередньої цензури періодичних видань.
Видавцям заборонено торкатися політичних питань.
Економічний розвиток Наддніпрянщини у 60-90-і рр.. ХІХ ст.:
Реформи 60–70-х років ХІХ ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України.
Україна поділена на промислово розвинений Південно-Східний та аграрний Північно-Західний райони.
Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років розпочався розвиток Донбасу. В 1871 р: англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). З 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу.
У 1881 р. засновано іноземне акціонерне товариство, яке розпочало розробку залізної руди на Саксаганському руднику в Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в Російській імперії. В другій половині 80-х років на базі руд Кривого Рогу та коксівного вугілля Донбасу розпочалося будівництво великих металургійних заводів у Подніпров’ї: в Олександрійську (тепер Запоріжжя), Катеринославі (Дніпро), с. Кам’янське.
Під кінець XIX ст. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.
На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості.
На початку 80-х років, у зв’язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість України досягла значного розвитку. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські.
Створено перший в Україні цукровий синдикат - одна з форм капіталістичної монополії — договірне об'єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами., який об’єднав 78% усіх цукрових заводів. Синдикат став монополістом у цукропромисловій сфері, який регулював ціни на цукор на внутрішньому ринку й здійснював експортну політику.
На середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.
У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році – Луганського машинобудівного заводів.
Вже 1900 р. ці заводи випустили 233 паровози (23,3% загальноросійського виробництва).
Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об’ємом промислового виробництва. В 1879 р. в Одесі було 159 підприємства, а в 1890 р. – 322 (в т. ч. 14 парових млинів, 11 ливарно-механічних заводів, фабрики джутових мішків та ін.). Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед морських портів Росії (після Петербурга).
Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. Перша залізниця довжиною 196 верст – Балта-Одеса – була збудована в 1865 р.
Протягом 1866–1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.
На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії; залізниці вже зв’язали всі головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220 пароплавів.
У 70-ті роки ХІХ ст.. було завершено створення телеграфної мережі в Україні.
Переважала видобувна галузь і первинна обробка
Суспільно-політичне життя на Наддніпрянщині в другій половині ХІХ ст.
1863 р. – Валуєвський циркуляр (автор – міністр внутрішніх справ П. Валуєв):
- заявлено, що «малоруської мови не було, немає і не може бути»;
- заборонено діяльність громад;
- призупинено видання шкільних і релігійних видань українською мовою;
- мета циркуляра – не допустити поширення освіти серед селянства.
1876 р. – Емський указ, який заборонив:
друкувати будь-які книги укр. мовою;
ставити театральні вистави українською мовою (знято в 1881 р.)
влаштовувати концерти з укр. піснями;
ввозити укр. літературу, надруковану за кордоном, без спеціального дозволу;
перекладати чужоземну літературу укр. мовою; викладати українською мовою в початкових школах.
Визвольні рухи у ІІ половині ХІХ ст.
(Російський Польський Український )
Російський визвольний рух в Україні
1. 50-60-ті роки ХІХ ст. – діяльність радикальних різночинців - «люди різного чину і звання», вихідці з купецтва, міщанства, селянства, духовенства, чиновництва, які займалися розумовою працею., провідником яких став М. Чернишевський.
Радикалізм – політична течія, прихильники якої вимагали проведення демократичних реформ; для їх здійснення вони готові були до збройної боротьби проти влади.
Мета: створення справедливого суспільного ладу на базі селянської громади й кооперативних майстерень.
Діяльність: створення революційної організації «Земля і воля» (1861), яка намагалася підняти селянське повстання, проте безуспішно.
Національним питанням не цікавилися, сподіваючись на відсутність національного гноблення в соціалістичному суспільстві. Проте українці також брали участь у роботі «Землі і волі» (А.Красовський, Потебня).
2. 70-80-ті роки – діяльність народників (російські організацій – «чайковці», «Земля і воля»).
Народництво – це рух різночинної інтелігенції в Російській імперії.
Мета: розбудова соціалістичного суспільства.
Основні ідеї:
селянство – рушійна сила революції на шляху суспільства до соціалізму;
революційна інтелігенція має йти в народ – пропагувати соціалістичні ідеї та готувати його до соціалістичної революції.
-
Гуртки
Рік заснування
Діяльність
«Чайковці»
(діяли в Києві та Одесі)
1872
пропаганда серед робітників та селян, політичні диспути;
1874 р. – масове «ходіння в народ». Народники влаштовувалися працювати в населених пунктах, читали учням і селянам заборонену літературу, твори Т.Шевченка, М.Вовка, І.Котляревського, розповідали про козацьку добу в Україні, проводили бесіди на революційні теми. Проте підняти селян на боротьбу з самодержавством не вдалося, почалися масові арешти.
«Київська комуна»
1873
«Південні бунтарі»
(Одеса)
1875
1877 р. – «Чигиринська змова»: народники спробували спровокувати селян Чигиринського повіту на повстання, нібито схвалене царем. Створено нелегальну селянську «Таємну дружину». Змову було розкрито, учасників заарештували.
1878 р. – народники переходять до політичного терору.
1879 р. – розкол «Землі і волі» на 2 нові організації:
«Чорний переділ» - продовжував агітаційну роботу з підготовки революції;
«Народна воля» - зосередилася на підготовці вбивства царя, вважаючи, що ця подія призведе до революції.
1881 р. – убитий імператор Олександр ІІ (народниками). Організатори були страчені (А. Кібальчич, А. Желябов, С. Перовська), на поч. 80-х років ХІХ ст. народницькі організації розгромлені.
Польський визвольний рух 50-60-х років ХІХ ст.
1863-64 рр. – Друге польське повстання на Правобережжі.
- на боці поляків воювали українці під проводом А.Потебні, А.Красовського; але широкої підтримки не було, бо поляки піклувалися тільки про відновлення самостійності своєї держави;
- повстання зазнало поразки;
- проте напередодні повстання – розкол польського руху.
Хлопомани – таємний гурток частини польських студентів Київського університету, які вирішили присвятити себе захисту інтересів укр. народу.
очолив – Володимир Антонович;
Мета хлопоманів:
ліквідація царизму і кріпацтва;
встановлення демократичної республіки на основі рівноправного добровільного співжиття українців, росіян і поляків.
Діяльність:
дотримання народних звичаїв, спілкування укр. мовою, носіння укр. народного одягу;
збирання укр. фольклору;
просвітницька робота в селі, підняття національної самосвідомості селян.
Хлопомани припинили діяльність у селах унаслідок поліцейського тиску в 1861 р. і приєдналися до укр. груп, що діяли в містах.
Український визвольний рух др. пол. ХІХ ст.
кін. 50-60-х рр. ХІХ ст. – становлення укр. визвольного руху.
Передумови: занепад феодально-кріпосницької системи, скасування кріпацтва і часткова демократизація суспільного життя внаслідок реформ Олександра ІІ, колонізаційна політика царського уряду.
Головне завдання: культурно-освітня робота і формування національної свідомості; питання про відновлення державності було на той час не актуальним, це була культурницька фаза розвитку визвольного руху.
Відбувається зміна провідників. Козацько-старшинська еліта була втрачена, інтелігенція розвивалася повільно, селянство не здатне було очолити національно-визвольний рух.
Основною організацію формою стали громада – напівлегальні непартійні об’єднання української інтелігенції.
1859 р. – перша громада в Петербурзі.
Мета: підвищення культурно-освітнього рівня укр. народу.
Учасники: В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко (колишні кирило - мефодіївці).
Діяльність громад:
видання в Петербурзі літературно-наукового щомісячного журналу «Основа» (1861-1862 рр.), який виходив укр. та частково російською мовами. Тут друкувалися художні твори, історичні праці Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, М.Максимовича, К.Костомарова та ін.;
поширення громадівського руху в Україні (Київ, Полтава, Одеса, Харків, Чернігів) та Росії (Москва, Катеринодар);
60-ті рр. – Київська громада – очолив колишній хлопоман В. Антонович;
Чернігівська громада видавала «Чернігівський листок» - щотижневу газету за ред. Л. Глібова;
організація недільних та щоденних школи для дорослих;
написання укр. підручників (Т.Шевченко, П.Куліш);
збирання коштів на видання укр. літератури;
організація публічних лекцій та бібліотек.
В 1863 р. Валуєвський циркуляр спричинив розгром громад.
3) 70-90-ті роки ХІХ ст. – діяльність Молодих громад, відновили діяльність за ініціативою М. Драгоманова.
Діяльність:
збирання, обробка і публікація етнографічних матеріалів та праць з історії України;
заснування Історичного товариства Нестора - літописця (1873 р.);
заснування Південно-Західного відділу Російського географічного товариства на чолі з Галаганом. Секретар – Чубинський. Займалось географічний дослідженням Правобережної України.
Учасники товариства – В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Русов; ця установа дала змогу громадівцям якоюсь мірою «легалізувати» свою наукову працю;
видання газету «Київський телеграф» (1873 – 1875 рр.), яка серед іншого публікувала і критичні матеріали щодо державної політики.
Емський указ (1876 р.) завдав удару по українській культурі:
закрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства;
заборонено видавати «Київський телеграф»;
звільнено ряд професорів Київського університету;
Розкол громадівського руху:
П. Куліш і М. Костомаров – закликали підкоритися політиці царизму й обмежитися культурницькою діяльністю;
В. Антонович і П. Житецький – закликали піти на компроміс із самодержавством та розвивати укр. культуру в контакті з російською;
Б. Грінченко, М. Драгоманов – противники поширення русифікації. Драгоманов виїхав за кордон, видає в Женеві журнал «Громада».
Чубинського вислано з імперії.
Діяльність громад заборонена, нелегальна, центр політичної боротьби переноситься до Галичини.
БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ (1892 – 1893 рр.)
(таємна студентська організація, перша укр. політична організація на Наддніпрянщині)
Мета: цілковита державна незалежність України.
Засновники: І. Липа, М. Міхновський; учасники – Б.Грінченко, М.Коцюбинський, М.Вороний.
Програма:
Самостійна суверенна Україна, соборна й неподільна.
Створення Української федерації Лівобережної, Правобережної, степової України, Кубані йГаличини.
Державу очолюватимуть гетьман (президент) і сойм (парламент).
У державній власності мають перебувати земля і земні надра, велика промисловість і торгівля. 5) Відокремлення церкви від держави, свобода віри.
Загальна безоплатна освіта.
Створення національної армії.
Діяльність:
організація лекцій, таємних зборів, укр. вистав, нелегальної бібліотеки; встановлення зв’язків з аналогічними гуртками в Полтаві, Одесі, Херсоні та ін.
МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ
•
народився у м. Гадячі на Полтавщині; працював у Київському університеті;
активний учасник Старої громади та Південно-Західного відділу Російського географічного товариства;
після звільнення з Київського університету за наказом Олександра ІІ виїхав за кордон. Працював у Софійському університеті.
Погляди М. Драгоманова:
Федералізм – політична автономія України.
Європеїзм – тісні зв’язки України з Західною Європою.
Схвалював ідеї марксизму, окрім диктатури пролетаріату.
Соціалізм має бути демократичним і враховувати національні особливості.
Засуджував тактику терору російських народників та польсько-шляхетський шовінізм - пропагування національної винятковості, панування однієї нації над іншою.
Спочатку сприймав укр. рух як культурницький, а наприкін. 70-х років він визнав необхідність політичної боротьби за національне визволення укр. народу.
Закордонна діяльність:
За дорученням і на кошти Київської громади організував у Відні видання укр. пропагандистської та науково-популярної літератури.
Видавав укр. політичний журнал «Громада». 3) 1886 р. – розійшовся з поміркованими громадівцями та втратив їхню фінансову підтримку.
АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ
Походив зі збіднілої шляхетської сім’ї. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету.
Один із організаторів Київської громади (1861). Головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» (1864-1880). Професор Київського університету (з 1878-го). Член-кореспондент Російської академії наук (з 1901-го).
Один із засновників товариства Нестора-літописця при університеті та його голова з 1881-го. Брав участь у створенні журналу «Киевская старина» (1882).
У публіцистичній «Моїй сповіді» (1862) задекларував негативну роль для України історичної Польщі, чим викликав зливу ненависті й злоби. Першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності (доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу»), увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Організатор археологічних з’їздів в Україні. Його вважали мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху.
«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий, – констатував вчений у 1891-му. – Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – це збільшує небезпечність… Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».
Створив українську археологію як науку. Розробив нову методику ведення розкопок. Автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Видав 8 томів «Архива Юго-Западной России» (1863-1902).
За ініціативою Володимира Антоновича в 1897-му засновано всеукраїнську політичну організацію, яка в 1904-му перетворилася на Українську демократичну партію.
Національне відродження кримських татар.
Процес становлення кримськотатарського національно-визвольного руху розпочався у 80-х рр. XIX ст.
Його основні ідеї сформувалися в Туреччині й пов’язані з виникненням руху молодотурків, які боролися проти султанської монархії в країні та всього того, що перешкоджало розвитку турецького народу.
У Стамбулі — тогочасному центрі освіти — татарська інтелігенція під впливом молодотурків стала розвивати свій рух.
Молодотурки відіграли помітну роль у подальшому розгортанні кримськотатарської національно-визвольної боротьби.
Вони вважали за необхідне:
відмовитися від традиційного для татарського суспільства клерикалізму,
боротися за підняття рівня освіченості народу,
за зміни у традиційній соціальній структурі й статусі жінок.
В економічній сфері вони виступали за визволення селянської праці від будь-якого гноблення.
У національному питанні молоді татарські націоналісти були прибічниками захисту національної самосвідомості свого народу й кримськотатарської самостійності.
Найбільш яскравим представником моло-дотатарських ідей у цей період став Ісмаїл Гаспринський (1851 —1914). Його погляди, хоча й були досить утопічними, знаходили підтримку у кримськотатарському середовищі. Самого І. Гаспринського татари поважали як захисника скривджених і прибічника рівноправ’я татар.