Ім'я файлу: 1_1_Тема_Поняття_та_види_зобов_в_МПрП.docx
Розширення: docx
Розмір: 80кб.
Дата: 31.03.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 80кб.
Дата: 31.03.2022
скачати
План
Семінарського заняття
Тема 1.1.:
«Поняття та види зобовязань в МПрП»
І. Загальна характеристика зобов’язань та їх видів в міжнародному приватному праві
1.1. Поняття зобов’язання в правовій науці
1.2. Міжнародне зобов’язальне право
1.3. Класифікація зобов’язань у континентальній та англо-саксонській правових системах
ІІ. Основні види зобов’язань в міжнародному приватному праві
2.1. Особливості договірних зобов’язань
2.2. Загальна хактеристика недоговірних ( деліктних) зобов’язань
2.3. Інші види зобов’язань в міжнародному приватному праві
І. Загальна характеристика зобов’язань та їх видів в міжнародному приватному праві
Поняття зобов’язання в правовій науці
Зобов'язання - це закріплені цивільним законом суспільні відносини з переміщення майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа має право вимагати від іншої особи вчиняти певні дії чи утримуватися від вчинення інших дій1.
По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини.
По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак – мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних майнових правовідносин, передусім – від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад.
По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних дій. Так, власник майна, яке передане в найм, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта2.
По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана уповноваженому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок - боргу. Уповноважена особа називається кредитором, а зобов'язана – боржником.
Отже, для зобов'язань характерний особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається наступним чином: 1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріальних благ. Водночас вони, як і речові права регулюють приналежність матеріальних благ конкретній особі – закріплення їх за конкретною особою;
2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов'язаний суб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання. Інше положення виникає у речових правовідносинах, в яких уповноваженому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, тобто він має правовідносини з усіма іншими особами;
3) у змісті суб'єктивного права в зобов'язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов'язаних осіб, що іменується правом вимоги. Тому саме поведінка останніх, як правило, зумовлює реалізацію цього права.
4) головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додатковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загальній формі – не порушувати право вказаної особи. 5) суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнення і виду зобов'язання. У речових правовідношеннях суб'єктивні права спираються виключно на норми законодавства, що прямо передбачають види і зміст цих прав3.
Зобов'язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення, складається із тих самих елементів, що мають певну специфіку саме як зобов'язальні правовідношення. Суб'єкти зобов'язальних правовідносин – це фізичні і юридичні особи. Уповноважена особа дістала назву кредитора, а зобов'язана – боржника. Юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи, але на перший план виступають позитивні дії боржника. Лише іноді негативна поведінка суб'єкта виступає як доповнення або наслідок активної функції, що виконується боржником4. Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права і обов'язки їх учасників. Але специфіка саме зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що змістом правомочності кредитора є право вимоги, а обов'язок боржника полягає у виконанні вимоги кредитора.
Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти – дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника.
Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.
Оскільки зобов'язання – це правовідносини майнового характеру, то і їх зміст становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Зобов'язання, як і інші правовідносини, виникають з юридичних фактів, що в зобов'язальному праві мають назву підстав виникнення зобов'язань. У разі, якщо певна підстава не передбачена цивільним законом, зобов'язальне правовідношення не виникає.
Зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із договорів та інших правочинів, що не передбачені, проте не суперечать закону. Договір – це найбільш поширена підстава виникнення зобов'язання. Зобов'язання виникають також і з односторонніх угод. У цих випадках суб'єкт шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок, наділяючи тим самим іншу сторону відповідним суб'єктивним правом. Зобов'язання можуть виникати внаслідок адміністративних актів (актів органів державної влади та місцевого самоврядування – п. 4 ст. 11 ЦК України). Ця підстава виникнення зобов'язання певним чином втратила свої позиції.
Закон окремо вирізняє таку підставу виникнення зобов'язань, як рішення суду, що раніше не вирізнялося окремо (п. 5 ст. 11 ЦК України)5. Так, рішення суду про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйно утримуються, породжує зобов'язання щодо викупу їх державою або їх продаж на пубілчному торгу. Зобов'язання виникають внаслідок заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (підпункт 3 п. 2 ст. 11 ЦК України )6. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (п. З ст. 509 ЦК України )7.
Зобов'язання, що виникають із безпідставного збагачення, також мають на меті досягнення аналогічного правомірного результату.
Зобов'язальні правовідносини можуть виникати з інших дій громадян та юридичних осіб. Наприклад, особа може діяти в інтересах іншої особи без доручення з метою попередження негативних наслідків для самої такої особи або її майна. Внаслідок таких дій за певних умов особа, яка проявила ініціативу, може претендувати на відшкодування понесених нею витрат.
У випадках, передбачених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події (п. 6 ст. 11 ЦК України)8. Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції, їх встановлюють з метою забезпечення захисту відповідних правовідносин від порушення. Таким чином, практично не має такої сфери приватно-правової діяльності, щодо якої не виникали б зобов’язання.
1.2 Міжнародне зобов’язальне право
У міжнародному приватному праві принцип автономії волі сторін у виборі права, що підлягає застосуванню - lex cause, відіграє надзвичайно важливу роль.
Загальновизнаним у доктрині міжнародного приватного права є постулат, за яким при визначенні матеріального права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін, і тлумаченні їх змісту у так званих комерційних контрактах (договорах), широко застосовується принцип автономії волі сторін. Вважається, що сторони вільні самі обирати правопорядок, тобто право країни, що підлягає застосуванню і якому вони мають намір підпорядкувати свої договірні зобов'язання9.
Принцип автономії волі сторін у законодавстві Україні в даний час отримав закріплення у статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право». В частині першій зазначеної статті йдеться, що у випадках, передбачених законом, учасники правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин.
Вирішувати колізійне питання - право якої країни підлягає застосуванню - суд в остаточній ухвалі, як правило, зупиняється на матеріальному праві країн однієї зі сторін договору. Але результат таких дій суду може значно відрізнятися від того, коли б сторони самі обрали право, яким буде контролюватися контракт між ними ще в процесі його складання10.
Сторони обирають в договорі вживане право здебільшого з метою уникнення в майбутньому суперечок щодо того, яке право підлягає застосуванню при вирішенні питань, безпосередньо в ньому не врегульованих11. У спірних ситуаціях, що виникають у ході виконання міжнародних комерційних контрактів, нерідко недобросовісна сторона, бажаючи знайти законний привід для невиконання контрактних зобов'язань, намагається домогтися визнання договору недійсним. Тоді перед юрисдикційним органом постає питання: згідно з законодавством якої країни суд або арбітраж повинні визначати таку угоду дійсною або недійсною.
Якщо притримуватись позиції, що автономія волі сторін - це прояв принципу свободи договору, то підтвердження саме такого підходу знаходимо в Принципах міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Так ст. 1.1 цього не обов’язкового до виконання, але досить авторитетного міжнародного документа, проголошує: «Сторони вільні укладати договір і визначати його зміст». Як зазначено в коментарі УНІДРУА, принцип свободи договору має, величезне значення в контексті міжнародної торгівлі.
Законодавство України встановлює в цьому сенсі одне важливе і принципове обмеження: згідно з частиною 6 статті 5 Закону «Про МПрП», вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах. Тут також слід враховувати важливе обмеження принципів автономії волі сторін і свободи договору у виборі права, встановлене статтею 10 Закону про МПрП України, згідно з яким правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж визначається відповідно до цього Закону, в обхід його положень, є нікчемним..
В аспекті формулювання застереження про вибір контролюючого права, деякі відомі коллізіоністи виступають проти необмеженої волі на розсуд сторін вибирати компетентний правопорядок. «Допустимі межі автономії волі сторін трактуються в законодавстві різних держав по-різному. В одних країнах вона нічим не обмежується. Це означає, що сторони, укладаючи угоду, можуть підпорядкувати її будь-якій правовій системі»12.
Суди Англії досить ліберально підходять до права сторін вільно обирати право, що застосовується. В інших країнах, діє принцип локалізації договору: сторони можуть вільно обрати право, але лише пов'язане з даною угодою. Варто зазначити, що в певних галузях права Україна належить саме до цієї групи країн.
Звичайно, перш ніж будь-яка із сторін при складанні міжнародного комерційного контракту може покластися на правозастосування (юридичну силу) застереження про вільний вибір права, необхідно вивчити і врахувати державну політику та судову практику в галузі застосування національного права іншої країни, а саме країни, до якої відноситься інша сторона контракту. Ця інша країна, виходячи з принципу публічного порядку або посилаючись на офіційну державну політику; закріплену в її нормативних актах, в особі своїх юрисдикційних органів може вважати, що, незважаючи на застереження про вибір права, саме її право є правом, контролюючим контракт і має застосовуватися до нього, а не право країни, зазначеної в застереженні.
З наведеного можна зробити два важливих і взаємопов'язаних висновки:
1. Слід уважно вивчити колізійне право країни, до юрисдикції якої належить інша сторона в контракті, щодо його можливого застосування до певних аспектів контракту, наприклад до специфічних обов'язків іншої сторони, які можуть регулюватися виключно правом її країни. При цьому можна говорити про субсидіарне застосування права країни іншої сторони контракту, залишивши вибір права першої країни як основного контролюючого права.
2. Колізійне право деяких країн проголошує в одних - загальні норми - принцип автономії, свободи волі сторін, однак при виборі права, що застосовується в інших - спеціальних нормах - може фактично обмежувати це право в певних правовідносинах. Таким є, як уже зазначалося, право в Україні.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у частинах восьмій та дев'ятій ст.6 ще більше розширив це правило: «права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого узгодження».
У зв'язку з цим виникає питання: чи використовувати в міжнародних комерційних контрактах за участю суб'єктів України так-званий принцип подільності, тобто, чи застосовувати до певних положень право України, а до інших - іноземне право. Така подільність у зовнішньоекономічних договорах, які укладаються в Україну, в чітко вираженій формі зустрічається дуже рідко, але в зарубіжній доктрині та практиці міжнародного приватного права цей принцип застосовується досить широко: для всього контракту керівним обирається право певної країни, за винятком окремих положень, до яких має застосовуватися право іншої країни.
Навіть за відсутності в контракті на імпорт товарів в Україні, положення про вибір права, що застосовується, відповідно до частини десятої ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні відносини, застосовується право країни, що є місцем проживання чи основним місцем діяльності сторони, що виступає продавцем у договорі купівлі-продажу.
Як відомо, Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 р. автоматично підлягає застосуванню у взаєминах покупця і продавця товарів в експортно-імпортному контракті, якщо і продавець, і покупець зареєстровані в країнах-членах Конвенції13.
Незважаючи на використання при складанні тексту договору (контракту) відомих міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій, іноземного права, такий контракт повинен укладатися з урахуванням певних вимог права України та практики його застосування. Ці обов'язкові умови, як відомо, торкаються визначення в договорі його предмета; кількості і якості товарів, посилання на базисні умови поставки вказівки цін і загальної вартості договору. Відіславши контракт до іноземного права чи намагаючись скласти його відповідно до вимог законодавства Україні, ми ризикуємо зіткнутися з тим, що вимоги іноземного законодавства щодо певних обов'язкових вимог будуть суперечити керівному праву Україна.
Таким чином, колізійне законодавство України, яким суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності керуються при обранні права, що застосовується до міжнародних комерційних договорів, укладених ними з іноземними контрагентами, на нашу думку, далеке, від юридичної досконалості. Бракує точності і виваженості положенням, за яким будь-який такий контракт повинен, в усякому разі, відповідати законодавству України або може визнаватися недійсним тому, що не відповідає цьому законодавству.
1 2 3 4 5 6 7 8