Курсова робота з цивільного права
на тему:
«Способи захисту цивільних прав у новому Цивільному кодексі України»
ПЛАН
Вступ
1. Загальнотеоретична характеристика права на захист цивільних прав
1.1 Принципи захисту цивільних прав: від римського права до сучасного цивільного права
1.2 Співвідношення понять правовий захист та правова охорона
2. Структурно-правовий аналіз права на захист цивільних прав
2.1 Співвідношення способів та форм захисту цивільних прав
2.2 Юрисдикційна форма захисту цивільних прав
2.3 Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Після розпаду Радянського Союзу в Україні розпочалися процеси децентралізації економічної системи, на ринку з’явилися нові суб’єкти цивільного обороту. В умовах сучасного політико-правового розвитку держави особливо актуальним в теоретичному і практичному аспектах є передбачене ст. 55 Конституції України право на захист [1], адже нормальний цивільний оборот передбачає не тільки визнання належності суб’єктам правових відносин певних цивільних прав та інтересів, а й забезпечення функціонування ефективного механізму захисту цих прав. Сучасні правові тенденції вимагають наявності широкого вибору регламентованих законодавством засобів, способів та форм захисту цивільних прав та інтересів.
Саме тому особливо актуальним є дослідження питання захисту цивільних прав та інтересів, як реалізації встановленого законом суб’єктивного права особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування обраних самою особою чи встановлених договором або актами цивільного законодавства правоохоронних заходів – способів захисту цивільних прав.
Метою даної роботи є на основі аналізу чинного законодавства і праць науковців розкрити правову природу захисту цивільних прав та інтересів, способів та форм його реалізації.
Визначена мета зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:
Дослідити принципи та форми захисту цивільних прав, за римським правом та застосування їх у новому Цивільному кодексі України;
Визначити співвідношення понять «правовий захист», «захист права» та «правова охорона»;
Розглянути наукові підходи до визначення елементів механізму захисту та класифікації способів та форм захисту цивільних прав та інтересів;
Проаналізувати співвідношення способів та форм захисту цивільних прав та інтересів;
Провести змістовний аналіз юрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів;
Розкрити зміст таких способів захисту як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди;
Розглянути інститут самозахисту, як неюрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів.
Об’єктом даної роботи виступають суспільні відносини, які виникають при використанні особою права на захист свого суб’єктивного права або законного інтересу у разі його невизнання, порушення або оспорювання.
Предметом дослідження є такі фундаментальні категорії цивільного права як правовий захист цивільних прав та інтересів, право на захист, правова охорона, засоби, способи та форми захисту, порядок захисту, самозахист цивільних прав та інтересів, які відіграють важливу роль у системі юридичних гарантій реалізації цивільних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб.
З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів застосовувалася система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, зокрема: історичний (застосовувався при дослідженні способів захисту прав та інтересів за римським правом); формально-логічний, порівняльний, діалектичний (використані для формування та аналізу правових категорій та понять, які є предметом роботи); нормативний (застосовувався в процесі аналізу законодавства України); системний (дав можливість визначити місце інституту захисту цивільних прав у системі права на захист, дослідити механізм захисту та визначити його елементи); аналіз; синтез; порівняння.
Теоретичним підґрунтям роботи слугували праці вчених і юристів: Р.А. Калюжного, Г.Я. Стоякіна, Я.М. Шевченко, Е.А. Суханова, Ю.К. Толстого, Б.М. Гонгало, А.В. Стремоухова, З.В. Ромовської, Г.А. Осетинської, Т. Підлубної, С.В. Клименко, Т. Ярової, Є.В. Левіцького та інших.
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
1.1 Принципи захисту цивільних прав: від римського права до сучасного цивільного права
Незважаючи на чималий обсяг рецепійованих норм римського права, положень та ідей, воно й донині залишається невичерпним джерелом для вдосконалення права країн романо-германської правової сім’ї, в тому числі і України.
У Римській державі захист порушених суб’єктивних прав здійснювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісакційному, формулярному та екстраординарному [15, с. 132]. Спільною підставою для будь-якого з цих процесів був позов заінтересованої особи.
У римському праві позов (action) – це право домагатися через суд того, що належить особі. Формування позовної вимоги становило суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. У преторських едиктах публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з їх боку.
Римські юристи розробили цілу систему позовів, основними з яких є:
цивільні позови, які ґрунтувалися на приписах цивільного права (jus civile);
гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами;
позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати суворого припису закону;
позови доброї совісті, у яких суддя поглиблювався у зміст договору, з’ясовував передусім, до чого сторони прагнули при укладенні договору;
позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка була зобов’язана здійснити на користь позивача якусь дію;
речево-правові позови (реальні), спрямовані на встановлення належності речей, тобто на захист речових прав.
Речево-правові позови, в свою чергу, поділялися на:
реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем;
штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штрафом;
змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу [18, с. 72].
публічні (популярні) позови. Ці позови пред’являлися для захисту громадських інтересів;
позови за аналогією подавалися щодо подібних ситуацій до тих, що були захищені відомими позовами;
фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що певна умова закону збережена, коли насправді вона не була дотримана;
ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома paterfamilias;
позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна [17, с. 98].
Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним для нього [17, с. 100].
Римське право надавало можливість і відповідачу захищатися проти пред’явленого до нього позову. Якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави (exeptio). В цьому випадку виникали такі ситуації [15, с. 142].
Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право позивача.
Відповідач наводить свої факти.
Відповідач, який необґрунтовано заперечував позов, сплачував штраф в подвійному розмірі. До позивача, що необґрунтовано пред’являв позов, застосовувалися міри, встановлені суддею [16, c. 41].
Особливим засобом захисту суб’єктивного права була діяльність преторів. Вони здійснювали захист спеціальними засобами для поліпшення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.
Види засобів преторського захисту:
інтердикти (interdictum);
стипуляція (stipulatio);
реституція (restitutio);
введення у володіння (missiones in possessionis) [16, c. 35].
Інтердикти – розпорядження претора, якими він наказував вчинити дію або утриматися від її вчинення. Існувало кілька груп інтердиктів:
інтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення;
інтердикти, якими наказувалося відновлення порушеного стану;
інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень;
інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.
Стипуляція – це публічна обіцянка сплатити певну суму або вчинити дію, яка проголошувалася у відповідь на поставлене питання. Виділяли такі види стипуляції:
стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного проведення спору;
стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.
Реституція – це відновлення попереднього становища. В особливо важливих випадках претор дозволяв знищувати юридичні наслідки, які наставали у зв’язку з тим, що він визнавав несправедливим застосування в подібних випадках загальних норм права. Для застосування реституції вимагалося дві умови: наявність шкоди у потерпілого та строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).
Введення у володіння здійснювалося за розпорядженням претора для збереження певного майна або для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном або на певну річ, наприклад, введення у володіння спадкового майна з метою забезпечення виконання заповідальних обов’язків.
Таблиця III Законів XII таблиць найбільш чітко регламентує способи захисту цивільних прав. В таблиці VI міститься приклад визнання права, суть якого полягає в тому, що власноручно відстояти своє право на річ на судоговорінні означало накласти руку на спірну річ і в урочистих висловах відстоювати право на неї. Таблицею VIII передбачався такий спосіб захисту цивільних прав як відшкодування моральної шкоди – за образу передбачався штраф у розмірі 25 асів [15, c. 150].
Римське право також визнавало право на самозахист цивільних прав і його види – необхідну оборону і крайню необхідність та їх перевищення. Так, за Законами XII таблиць, якщо той, хто крав у нічний час, був убитий на місці, то нехай його убивство буде вважатися виправданим; при денному світлі, якщо він чинить опір зі зброєю в руках, слід кликати на допомогу [15, c. 151].
Проаналізувавши норми римського права, можна зробити висновок про те, що механізм захисту у Стародавньому Римі був дуже розвиненим. З дослідження видно, що принципи римського права знайшли своє відображення у цивільному законодавстві України про захист. Так, такий вид преторського захисту як інтердикти, має відображення у новому Цивільному кодексі України (далі ЦК України) як способи захисту цивільних прав та інтересів судом (ст. 16 ЦК України) [2]. Так само, реституція, яка за римським правом застосовувалась претором, у новому цивільному законодавстві є нічим іншим, як відновленням становища, яке існувало до порушення цивільного права або інтересу.
1.2 Співвідношення понять правовий захист та правова охорона
В науковій літературі зустрічаються терміни «правовий захист» та «захист прав», останній є більш поширеним.
Досить поширеною у юридичній літературі є позиція, згідно з якою правовий захист охоплює всю систему правових засобів, передбачених законом для забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав та інтересів та боротьби з правопорушеннями, що гарантуються державним примусом [19, c. 53]. Один з прихильників цієї позиції Г. Я. Стоякін зазначив, що правовий захист включає в себе: видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій; діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав та захисту суб'єктивних прав; попереджувальну діяльність державних та громадських організацій та діяльність з реалізації правових санкцій. У даному визначенні автор дав широке тлумачення правового захисту, включаючи в нього і захист цивільних прав та інтересів [20, c. 15].
Представники другої позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідків [21, c. 64]. За такого підходу правовий захист також ототожнюється з правовим інститутом захисту цивільних прав та інтересів.
Дослідники цивільного процесуального права з цілком зрозумілих міркувань обмежують правовий захист діяльністю суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права [22, c. 89].
На противагу цим ідеям, А. Стремоухов аналізує різницю між правовим захистом людини, з одного боку, та захистом прав – з іншого:
по-перше, якщо захист прав людини це правозастосовна діяльність, то правовий захист – це і правозастосовна, і правотворча діяльність.
по-друге, правовий захист – це не тільки захист прав, а й юридична допомога особі, яка надається адвокатурою, нотаріатом, громадськими об’єднаннями, урядовими організаціями й установами. Крім того, на думку автора, правовий захист діє на всіх стадіях прояву права, а захист прав – лише на стадії користування.
по-третє, правовий захист, з одного боку та захист прав – з іншого, мають різну мету: перший – забезпечити правову захищеність людини в цілому, другий – захистити від порушення або відновити порушене конкретне суб’єктивне право.
по-четверте, правовий захист людини і захист прав різняться за видами діяльності, через які вони здійснюються. Також правовий захист, на відміну від захисту прав, охоплює всі елементи правового статусу людини, у тому числі його обов’язки. Крім того, якщо захист права поширюється лише на суб’єктивне право, то правовий захист – і на об’єктивне право [31, c. 47].
Отже, основна відмінність між цими поняттями полягає в тому, що захист права акцентує увагу на об’єкті захисту, тобто захист порушеного права й інтересу, а правовий захист дає певну характеристику процесу, що здійснюється правовими засобами.
Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів дійшли висновку про те, що при цьому слід розмежовувати поняття «правовий захист» і «правова охорона», вкладаючи в них різний зміст. Так, 3. В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, тоді як правовий захист — лише результат реалізації особою права на захист [32, c. 15]. На мою думку, такий підхід до визначення правової охорони та правового захисту має певні недоліки, адже, по-перше, автор дещо протиставляє правовий захист правовій охороні, по-друге – не включає до правового захисту самі цивільно-правові засоби (способи) відновлення порушеного права, без яких особа взагалі не може реалізувати своє право на захист.
Такого протиставлення прагнула уникнути Я. М. Шевченко, яка вважає, що поняття «правова охорона» включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме — правовий захист [23, c. 17]. Отже, автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охорони.
У нормотворчій діяльності досить часто застосовуються поняття «правова охорона» і «правовий захист» без чіткого їх розмежування і без додержання при їх застосуванні у законодавчих актах певних однакових критеріїв. Наприклад, закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [6], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [7], «Про охорону прав на промислові зразки» [8] містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми. Зокрема, в Законі України «Про захист прав споживачів» [9] лише кілька статей стосується безпосередньо захисту порушеного права споживача (статті 5, 16, 22, 24), а інші мають загальнорегулятивний характер.
Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.
СТРУКТУРНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПРАВА НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
2.1 Співвідношення способів та форм захисту цивільних прав
юрисдикційний цивільне право самозахист
Статтею 15 ЦК України особі надається право на захист свого цивільного права та інтересу в разі його порушення, невизнання або оспорювання [2].
Складовими елементами захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів є: об’єкт – суб’єктивні права та законні інтереси, що підлягають захисту; суб’єкт – особа, права й інтереси якої порушено і яка володіє суб’єктивним правом на захист; форма захисту; спосіб захисту [35, c. 97]
Інший підхід має В. Корельський, згідно якого механізм реалізації права на захист складається з засобів, форм та способів захисту [34, c. 267].
Найчастіше засоби захисту ототожнюються з процесуальними формами захисту цивільних прав та інтересів. Засобом судового захисту цивільних прав і законних інтересів виступає позов, у справах наказового та окремого провадження – заява. Засобом захисту в адміністративному порядку є скарга [36, c. 121].
Формою захисту прийнято вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захисту суб’єктивних прав і охоронюваних інтересів, певний процедурний (процесуальний) порядок [34, c. 267]. А. А. Добровольский та С. А. Іванова виділяють позовну та не позовну форми захисту цивільних прав та інтересів. На їх думку, всі спірні правові вимоги, які підлягають розгляду з дотриманням встановленої законом процесуальної форми захисту цивільного права та інтересу, називаються позовними, а правові вимоги, які підлягають розгляду без дотримання такої форми (наприклад, при захисті в адміністративному порядку) в законодавстві і в теорії називаються не позовними [24, c. 21].
В залежності від суб’єкта, який здійснює захист, форми захисту цивільних прав та інтересів поділяються на:
1 2 3